Право Стародавньої Греції та Риму

1. Загальна характеристика (закономірності виникнення державності, періодизація) та історичне значення політико-правової ідеології Стародавньої Греції

Політична ідеологія Стародавньої Греції, як й інших країн давнини, формувалась у процесі розкладу міфів та виокремлення відносно самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції мав свої особливості порівняно з країнами Стародавнього Сходу.

Інтенсивна торговельна діяльність, яка розширювала їхній пізнавальний кругозір, активна участь громадян у справах полісу, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові способи пояснення того, що відбувається у світі. На цьому ґрунті у Стародавній Греції зародилася філософія як особлива, теоретична форма світогляду.

Політико-правова теорія поступово відокремилась як самостійна частина філософії. До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості – натурфілософія, теологія, етика, політична теорія та ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних і доволі суперечливих взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.

На зміст античних політико-правових концепцій значною мірою вплинув і розвиток індивідуалістичної моралі. Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту чи іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції почали поставати питання, пов'язані зі становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивним аспектом поведінки людини.

Виникнувши в умовах переходу від первіснообщинного ладу до політичної форми організації суспільного життя, антична полі-тико-правова думка Греції оформилась і розвивалась у процесі соціальної диференціації населення і посиленням боротьби між різними прошарками тогочасного суспільства.

В історії виникнення і розвитку давньогрецької політико-правової думки більш або менш виразно вирізнилися три періоди. Ранній період (ІХ-VІ ст. до н. е.) був пов'язаний з часом виникнення давньогрецької державності. Тоді спостерігалася помітна раціоналізація політико-правових вчень.

Другий період (V – перша половина IV ст. до н.е.) – час розквіту давньогрецької філософської та політико-правової думки, яка знайшла свій вираз у вченнях Демокрита, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля.

Третій період (друга половина IV–II ст. до н. є.) – період еллінізму, час початкового занепаду давньогрецької державності, потрапляння грецьких полісів під владу інших держав. Політичні погляди того періоду представлені у вченнях Епікура, грецьких стоїків, Полібія.

Ранній період розвитку політико-правової думки у Стародавній Греції пов'язаний з часом становлення давньогрецької державності. Тоді було зроблено спробу дати раціоналістичні (не міфологічні) уявлення про етичні та правові порядки в людських справах і відносинах. Давні міфи поступово втрачали свій сакральний характер і піддавались стичній та політико-правовій Інтерпретації. Перші ознаки етико-правового усвідомлення тогочасних порядків можна знайти у працях Гомера, а згодом і Гесіода, хоча за своєю міфологічною формою вони ще далекі від пізнішого раціоналізму, властивого давньогрецькій політичній думці. Так, Гомер і Гесіод вважали, що основою закону та етичних норм виступає не бог, а справедливість.

Вживання Гомером понять «дике» (справедливість) і «теміс» (звичай, звичаєве право) доволі суттєві для характеристики право-розуміння в ту героїчну епоху грецького ладу.

Справедливість (дике) виступала в Гомера як основа і принцип звичаю, що склався, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) було певною конкретизацією вічної справедливості (дике), її присутністю, проявом і дотриманням у відносинах між людьми, та й у взаємовідносинах самих богів.

Ідеї права і справедливості суспільного устрою набули ще більшого значення у творчості Гесіода. Боги в його тлумаченні виступали як уособлення різних морально-правових принципів і сил. Зокрема, він писав, що від шлюбу Зевса (уособлення всього досконалого) і Феміди (уособлення вічного природного порядку) народилися дві дочки-богині: Дике (справедливість) і Евкомія (благозаконня). Дике охороняла природно-божественну справедливість і карала неправду.

Можна вирізнити знаменитого афінського реформатора, державного діяча і законодавця Солона (близько 638–159 до н. е.). Він був обраний першим архонтом і наділений тирокими повноваженнями. Доступившися до влади, Солон видав низку законів і доволі суттєво реформував соціально-політичний афінського поліса.

Стосовно до держави Солон писав, що вона потребує насамперед законного порядку; беззаконня і міжусобиці – найбільше зло, порядок і закон – найбільше добро для поліса. Доволі цікавою є характеристика Солоном закону (і влади закону) як поєднання трава і сили, причому мова йде саме про офіційну силу поліса.

З ідеєю необхідності перетворення суспільних і політико-правових порядків на філософських засадах у VI–V ст. до н. є. виступив Піфагор. Висвітлюючи проблеми права, Піфагор і піфагорійці першими почали теоретичне розроблення поняття рівності, дуже важливого для розуміння ролі права як рівної міри в регулюванні суспільних відносин.

Справедливість, за вченням піфагорійців, полягає у відплаті рівним за рівне. Люди у своїх різноманітних взаємовідносинах повинні дотримуватися відповідного виду справедливості, залежно від характеру тих конкретних відносин, в яких вони опинилися.

Ідеалом піфагорійці вважали таку державу, в якій панують справедливі закони. А тому після божества, вчили вони, найбільше слід поважати родичів і закони, корячись їм із переконання, а не зовнішньо і вдавано. Законослухняність, на їхню думку, є найвищою доброчинністю, а самі закони – найбільшою цінністю.

Навпаки, найгіршим злом піфагорійці вважали безвладдя (анархію). Критикуючи анархію, вони відзначали, що людина за своєю природою не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. Уявлення піфагорійців про те, що людські відносини можуть бути звільнені від роздорів і анархії та приведені в належний порядок і гармонію, згодом надихали багатьох прихильників ідеального ладу людського життя.

Життя держави та її закони, за вченням Геракліта, повинні слідувати логосу. Адже всі людські закони живляться єдиним божеством. Божественний закон як джерело людського закону – це те саме, що позначається в інших випадках як логос, розум, природа. Маючи на увазі саме цю розумну природу закону держави, Геракліт підкреслював, що народ повинен боротися за закони, як за свої стіни.

Геракліт уважав, що демократія – це правління нерозумних і гірших. Відкидаючи демократію і вважаючи розумним правління кращих, мислитель у такий спосіб виступив прихильником аристократії. Але його аристократичні погляди суттєво відрізнялися від ідеології знаті (аристократів крові).

Найвизначнішим представником етичної та політико-правової думки на початку того періоду був Демокрит (460–370 до н. е.). Він одним із перших розглядав виникнення і становлення людини, людського роду та суспільства як частини природного процесу світового розвитку. Впродовж цього процесу люди поступово, під впливом потреб і наслідуючи природу, тварин і спираючись на свій досвід, набували всі свої основні знання і вміння, необхідні для суспільного життя. Демокрит розумів суспільство як сукупність індивідів, які об'єднуються на основі принципу, що нагадує теорію суспільного договору. І в цьому сенсі він підпорядковував індивіда суспільству.

За вченням Демокрита, людське суспільство виникає лише після тривалої еволюції, як результат прогресивної зміни вихідного природного стану. В цьому сенсі суспільство, держава, законодавство створені штучно, а не дані природою. Але саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.

У державі, підкреслював Демокрит, представлені загальне благо І справедливість. Інтереси держави він ставив вище інтересів громадян. Турбота громадян повинна бути спрямована на покращення державного устрою і управління.

У V ст. до н. е. економічним і політичним центром давньогрецького суспільства стали Афіни. Рабовласницька демократія тоді досягла найвищого розвитку. Той період називають «золотою добою» афінської демократії.

2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки (V – І половина ІV ст. до н.е.). Платон, Аристотель

Платон – учень Сократа і, звісно, вчення останнього мало великий вплив на формування світогляду мислителя. Платон казав: «Дякую богам, що народився греком, а не варваром, і передусім дякую за те, що народився та життя Сократа», Коли загинув Сократ, Платонові було 28 років. Він залишив Афіни, щоб по 20 роках мандрівок і навчання повернутися туди – зрілою людиною.

У 387 р. до н. е. Платон купив невеличкий гайок на околиці Афін, який мав ім'я героя Акадсма, і заснував там свою знамениту Академію, яка проіснувала майже тисячоліття і лише в 529 р. була закрита імператором Юстиніаном.

Платон жив в умовинах посиленого занепаду давньогрецької державності, тому прагнув якимось чином зберегти той лад, який гинув, як форму організації суспільного і політичного життя. Його намагання чітко проявились у проектах ідеального полісного ладу, детально розроблених у працях «Держава» і «Закони».

Ідейними джерелами платонівської доктрини були різні напрямки грецької філософії. Це, зокрема, вчення софістів і Сократа. Черпаючи мудрість із багатьох джерел, Платон талановито перекував її у власну філософську основу, яка, своєю чергою, стала основою його вчення про державу і право.

За вченням Платона, існують два світи: світ речей, якого ми бачимо І можемо пізнати за допомоги відчуттів, і світ ідей, невидимий світ, який склався сам по собі, його не можна пізнати за допомоги відчуттів, бо світ ідей доступний тільки розумові.

На думку цього мислителя, єдиним істинним буттям є світ ідей. Реально існуючі речі – лише недосконале відображення світу ідей. Ідеї виступають як вічне й незмінне божественне джерело і розумно-логічний проект для мінливого людського світу.

Згідно з цим положенням свого вчення Платон зображав ідеальну державу і розумні справедливі закони як реалізацію ідей, як утілення світу ідей в земному суспільно-політичному і правовому житті в полісі.

Чим обґрунтовував мислитель свою здатність виконати це завдання? Він вважав, що перед тим як вселитися в тілесну оболонку, душа людини перебуває в царстві ідей і пізнає їх. Однак пізнання ідей доступно лише окремим людям – філософам. Платон, як майбутній філософ, пізнав світ ідей і на основі цього пізнання склав проект ідеальної держави.

Він гадав, що державу утворюють людські потреби. Відчуваючи потребу в усьому, люди збираються воєдино, щоб жити разом і надавати один одному допомогу; таке спільне поселення й одержує назву – держава. Отже, Платон визначав державу як спільне поселення людей, обумовлене загальними потребами. Все населення держави він переділяв на три стани: філософів, воїнів, ремісників і хліборобів.

Такий поділ людей в державі Платон обґрунтовував, по-перше, суспільним поділом праці. «Справа робиться краще, коли кожен клопочеться нею спеціально, робить щось одне, не хапаючись за різне». По-друге, необхідність трьох станів спричинена аналогією суспільства і людини. Подібно до того, як у душі людини є три начала – розумне, люте, або шалене, і побажальне – так і в державі повинні бути три стани. Розумному началу душі людини в ідеальній державі відповідають філософи, лютому, або шаленому, – воїни, а побажальному – хлібороби й ремісники. По-третє, міфом про те, що з народженням боги примісили в душі філософів золота, воїнів – срібла, а хліборобів і ремісників – заліза. І лише в тих випадках, коли від золота народиться срібне потомство, а від срібла – золоте, є допустимими переходи з одного стану до іншого.

Переділивши людей в державі на три стани, Платон намагався визначити функції кожного стану в ідеальній державі.

На чолі держави, на думку Платона, необхідно поставити філософів, причетних до вічного блага і здатних утілити небесний світ ідей в земному житті. Істинні філософи, пояснював Платон у праці «Держава», не прагнуть до влади, але їх управління необхідне для блага інших і державного цілого. Не держава для філософів, а філософи для держави.

Обґрунтовуючи необхідність поєднання філософії з політичною владою, мислитель писав: «Доки в державах не будуть царювати філософи, або нинішні царі не стануть Ґрунтовно філософствувати, доки державна сила і філософія не зіллються в одне ціле, доти ні міста, ні навіть весь людський рід не дочекаються кінця злу».

Платон порівнював управління державою з управлінням кораблем. Він казав: «Подібно до того як управління кораблем доручається людям, які знаються на корабельній справі, так і управління державою повинно доручатися людям, які мають для цього необхідні знання, володіють істинною філософією.

Як бачимо, і Платон у своєму проекті ідеальної держави відходив від принципу «аристократії крові» і заміняв її «аристократією духу». Ідея правління мудрих у той час не була новою. Попередні прогресивні мислителі вже почали нею керуватися. Платон, обгартовуючи цю ідею, переусвідомив її в інтересах рабовласницької знаті й наділив філософів-правителів якостями інтелектуальної винятковості, духовної еліти.

Другим станом ідеальної держаки Платона були воїни. Це – наймані особи, вони утворювали нижчий державний апарат, слідкували за порядком усередині країни і захищали від нападу ззовні. Воїни мусили повністю віддатися справі військової підготовки та бути вільними від будь-яких інших занять.

Третій стан ідеальної платонівської держави складали хлібороби і ремісники. Вони були громадяни держави, але своїм становищем близькі до рабів.

Такими були три стани та їхня роль в ідеальній державі Платона. Наступний захід, якого, на думку філософа, необхідно було здійснити для побудови ідеальної держави, – це встановлення спільного майна і побуту для перших двох станів. «Ніхто не повинен володіти ніякою приватною власністю, якщо в цьому немає крайньої необхідності».

Установлення спільної власності для філософів і воїнів є найкращим засобом установлення єдиної думки, солідарності і спільних бажань у державі. Цим Платон сподівався міцно з'єднати два панівні класи, які утворюють разом клас охоронців держави, в єдиний колектив і забезпечити солідарність перед лицем рабів і зовнішніми ворогами.

Отже, пропонуючи встановити спільну власність для вищих станів, мислитель думав не про становище народу, а про зміцнення панівного становища верхівки рабовласницького суспільства і стабілізацію порядків у запропонованій державі.

Суттєвою особливістю платонівської ідеальної держави була відсутність індивідуальної сім'ї для воїнів і державне виховання громадян. «Індивідуальної сім'ї немає, – заявляв Платон, – діти забираються у батьків з самого народження і виховуються державою».

Виховання дітей проводиться спеціально призначеними для цього особами за детально розробленою програмою. У творі «Держава» філософ дав детальні вказівки відносно кола дисциплін, що мали викладатись, і порядку проходження обов'язкового навчання. Поруч із природничими, гуманітарними науками, Платон пропонував дітям заняття гімнастикою, танцями і музикою. Гімнастика і танці зміцнюватимуть їхнє тіло, а музика буде пом'якшувати й виховувати душу.

В ідеальній державі Платон рекомендував також установити регулювання шлюбних відносин з метою покращення людської породи.

Будучи натхненний прикладом відсталої стародавньої Спарти, де збереглися значні пережитки матріархату, в результаті яких жінки посідали порівняно високе становище в суспільстві, Платон доводив необхідність зрівняти воїнів із жінками як у вихованні, так і в правах, якими останні наділяються. Порівнюючи воїнів-охо-ронців із сторожовими псами, він заявляв: «Самки сторожових псів повинні бути в такому ж становищі, як самі сторожові пси».

Ось такі заходи слід було здійснити, на думку філософа, для того, щоб побудувати ідеальну державу, яка, як це випливає зі сказаного вище, була не що інше, як аристократичний державний устрій, справедливе управління кращих.

Платон виходив із переконання, що його проект ідеальної держави, хоч і з труднощами, але може бути практично здійснений. Щоправда, він застеріг: навіть якщо така ідеальна держава і виникне на землі, вона не буде вічною, бо через неминуче псування людської натури зміниться іншими формами правління.

Ідеальному (аристократичному) державному устрою мислитель протиставив чотири інші форми, які заступають одна одну циклічно. Аристократія поступається місцем тимократії (військовій формі правління), далі настають олігархія, демократія і тиранія. Всі ці форми держави (опріч аристократії) Платон називав хибними.

Тиран завжди домагається влади як «ставленик народу». Тиранія – найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, знищення видатних людей – потенційних противників, постійне інспірування потреби у вождях (наприклад, війни), підозри у вільнодумстві й численні страти під надуманим приводом зради, «очищення» держави від усіх тих, хто мужній, розумний чи багатий. Тиранія – панування найгіршого, оточеного натовпом негідників.

Основні відмінності другої держави від першої, змальованої в «Державі», такі: по-перше, філософ відмовився від колективної класності перших двох станів і встановив для громадян єдиний порядок користування майном. Земля є власністю держави, а кожний громадянин одержує земельний наділ та будинок, якими коригується на правах володіння. Всі інші види майна громадяни можуть набувати в приватну власність, але її розміри обмежено.

Значною владою наділено виборну раду з 360 членів. Згадуються й народні збори, в яких беруть участь усі громадяни, причому перші два розряди повинні бути присутні на них обов'язково. Замикають ієрархію державних органів особливі «нічні збори» з десяти наймудріших охоронців, яким вручається доля держави. Всі виборні державні органи і правителі зобов'язані діяти в точній відповідності з законом. Причому правителі керуються лише справедливими законами – визнаннях розуму. Платон поділяв положення Сократа про ідентичність законного і справедливого.

Сказане свідчить про те, що мислитель надавав великого значення закону й законності в житті суспільства. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою, – писав Платон. Там же, де закон є володарем над правителями, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги». І Платон вимагав суворого покарання за відхід від законів, оскільки вони регламентують публічне і приватне життя людей, визначають порядок дня і ночі.

Це так за задумом, а насправді над усією платонівською конструкцією держави і законів надалі домінує не тільки політичний, а й інтелектуальний аристократизм, а саме правитель, який володіє справжніми знаннями, стоїть вище закону. Зокрема, в діалозі «Закони» Платон вирізнив два види державного устрою: один-де над усім стоять правителі, другий-де й правителям приписано закони. І десять мудреців із «нічних зборів» причетні, на думку Платона, до божественної істини, і в цьому сенсі вивищуються над законами.

Цікавими є погляди філософа на те, що таке правильні й неправильні закони. Правильними є лише ті закони, які встановлені заради загального блага всієї держави в цілому, а не якоїсь обмеженої групи, що захопила владу. «Ми визнаємо, що там, де закони встановлені в інтересах небагатьох людей, не може бути мови про державний устрій, а тільки про внутрішній розбрат, і те, що вважається там справедливим, надаремно має це ім'я».

Аристотель народився в невеличкому містечку Стагірі; його діяльність припала на період гострої кризи афінського полісу. Юнаком приїхав до Афін і вступив до школи Платона.

Невдовзі Аристотель став найблискучішим учнем філософа. За словами пізніших біографів, Платон назвав його розумом школи.

Після смерті македонського царя Олександра 323 р. над Аристотелем через його промакедонські симпатії нависла загроза звинувачення в безбожності. Мова йшла, як і у випадку з Сократом, про нелояльність його до Афін. Аристотель покинув Афіни. Свій поспішний відхід з міста він іронічно пояснив небажанням допустити повторний гріх афінян проти філософії. По декількох місяцях Аристотель помер на батьківщині своєї матері в м. Халкісі.

Значну роль в історії філософії відіграла критика Аристотелем Платона, його вчення про ідеї. Аристотель доводив неплідність платонівського вчення, яке додавало до кожної речі її ідею, через що замість переконливого пояснення природних явищ Платон лише подвоював кількість предметів, які потребували пояснення. Аристотель не міг погодитися з думкою Платона про те, що ідеї складають особливий надчуттєвий світ, законам якого кориться реальне буття. Він розумів, що ідеї, стосовні до буття, не передують чуттєвим речам, а є логічним розумуванням і не можуть існувати окремо від предметів природи.

У своїх творах філософ визнавав об'єктивне існування матеріального світу, який завжди був, завжди буде і для свого пояснення не потребує надуманого платонівського світу ідей. Пізнання істини – це, передовсім, пізнання природних явищ; відчуття, уявлення й поняття похідні від реальних речей.

За вченням цього мислителя, сутністю (тобто реальністю) є кожна окрема річ, що являє собою поєднання форми й матерії. Але сама матерія, твердив він, не є сутністю, тому що вона зазнає змін. Матерія як така – це щось невизначене, безформне, без'якісне, таке, що лише частково піддасться пізнанню і сприйняттю відчуттями. Отже, неможливо, щоб матерія була сутністю. Сутністю має вважатися радше форма, або поєднання форми й матерії – індивідуальні одиничні речі.

Формою є те, що індивідуалізує матерію. З матерії виникає все, а тому матерія є чистою можливістю. Але виникає з матерії та стає дійсністю завжди щось визначене. і те, що визначає матерію, є формою – це незмінні вічні види речей, що реалізуються в матерії.

Отже, форма, за вченням Аристотеля, має примат перед матерією. Формальне означає суттєве, наявне в дійсності. Тому не дивно, що в «Політиці» він надав такого великого значення класифікації форм. Класифікувати й пізнавати форми означає пізнавати сутність речі.

Вчення про співвідношення форми й сутності (матерії) було покладено мислителем в основу його вчення про державу і право.

Аристотель був не тільки великим філософом, а й уважним і глибоким дослідником питань суспільно-політичного життя. Свої соціально-політичні та правові погляди він виклав у таких шорах, як «Етика», «Політика», «Афінська політія», «Риторика» га ін.

За вченням Аристотеля, держава – природна форма співжиття, її людина за своєю природою – істота політична. Першим видом спілкування є сім'я; з декількох сімей виникле поселення або рід; зрештою, об'єднання декількох сіл складає державу. Якщо сім'я – проста форма, село – вища, то держава – найвища форма людського співжиття. Будучи найвищою формою співжиття, держава не тільки кількісно, а й якісно відрізняється від інших форм співжиття.

На відміну від сім'ї та поселення, заснованих на прагненні до продовження роду і на батьківській владі, держава утворюється завдяки моральному спілкуванню між людьми. Держава, писав Аристотель, не є спільністю місця проживання, вона не створюється для відвернення взаємних образ чи заради вигоди обміну. Звичайно, продовжував він, усі ці умови повинні бути в наявності для існування держави, але навіть і за наявності їх усіх іще не буде держави; вона виникає лише тоді, коли складається спілкування між сім'ями і родами заради кращого життя.

Підсумовуючи свої міркування з приводу різних видів співжиття, філософ дав таке визначення держави: держава – це спілкування подібних один до одного людей заради досягнення можливо кращого життя.

У це визначення держави Аристотель уклав цілком конкретний зміст. Під людьми він розумів рівних один одному, вільних громадян грецьких полісів, які об'єдналися для спільного управління справами рабовласницького суспільства. Варварів і рабів Аристотель людьми не вважав. Вони, на його думку, були нерозвинені духовно і нездатні до державного життя; їхня доля – бути рабами у греків. Навпаки, рабовласник зображався ним як істота, яка різко відрізнялася за своїми природними якостями від раба, як пан за природою, а раб – істота нижчого порядку, здатна лише коритися. А тому рабство філософ розглядав як необхідне і природне явище. Одні люди, писав він, за природою покликані панувати і управляти, інші природою визначені коритись і належати іншому. Отже, рабство – це природна необхідність, закон природи – таке вихідне положення Аристотеля.

Аргументацію рабства від природи він доповнював доказами економічного порядку. У тій державі, яка бажає мати правильний лад, громадяни повинні бути вільними від турботи про предмети першої необхідності. Отже, мусить існувати рабство. Прислів'я каже: «Немає дозвілля без рабів». Дозвілля повинно бути забезпечено рабами. Відзначаючи, що фізична праця неможлива без рабів, Аристотель оголосив рабство вічними природними стосунками людей у суспільстві.

Як уже було «відзначено, державу Аристотель визначав як об'єднання рівних один одному людей. Водночас він розумів, що держава не може складатися лише з рабовласників. Держава неодмінно складається з нерівних. Звідси Аристотель виснував про різні суспільні групи, то повинні бути в державі, та про необхідні матеріальні придатки держави: армію, поліцію, суд, релігію, тюрми і под.

Для Аристотеля, як і для Платона, держава являла собою щось ціле, тобто єдність елементів, які її складають. Водночас Аристотель критикував спробу Платона зробити державу надмірно єдиною. Держава, підкреслював він, складається з багатьох елементів, і надмірне прагнення до їх єдності через створення спільної власності майна, жінок, дітей призводить до знищення держави.

З цих позицій Аристотель ґрунтовно критикував обидва проекти платонівської ідеальної держави. Особливо різко він заперечував комунізм Платона щодо власності, шлюбу і дітей. Якщо створити спільну власність, то про неї мало клопотатимуться. Кожний покладатиметься на іншого, кожний думатиме, що він робить більше, ніж інший. Виникнуть суперечки, незгоди між власниками, причому значно більшою мірою, ніж зараз. А створити одну сім'ю на руйновищах окремих сімей – значить, знищити певні почуття, не створивши нових. Справжня прив'язаність існує лише між окремими індивідами. Любов втрачається в комуні, як солодкий смак декількох крапель меду в морі. А коли тисячі дітей належатимуть усім громадянам, то не отримають належного піклування.

Аристотель виступав переконаним захисником права індивіда, приватної власності, індивідуальної сім'ї. Приватна власність, писав він, подібно до рабства корениться в природі та в елементом сім'ї.

Велику цікавість викликає його вчення про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою. Як елементи державної влади він розрізняв: законодавчий орган, урядовий орган і судовий орган. Деякі автори вбачали в цьому випередження доктрини про поділ влади.

Мислитель вважав, що від форми держави як від визначального начал багато дечого залежить у самій державі.

По-перше, всі закони визначаються політичним устроєм. Не можна припустити, казав він, що ті самі закони виявилися придатними для всіх олігархій і для всіх демократій, якщо врахувати, що існує не один тільки вид демократії та олігархії. Закони треба видавати стосовно до встановленого державного ладу, а не навпаки, державний лад пристосовувати до закону.

По-друге, політичним устроєм визначається саме поняття громадянина. Громадянин повинен бути тим чи іншим залежно від тої чи іншої форми державного устрою. За кожної форми держави сутність громадянина змінюється. Поняття громадянина, придатне для демократії, не годиться для інших форм державного устрою. По-третє, сам образ життя громадян та їх виховання визначається формою державного устрою. Ніякої користі не принесуть найкорисніші закони, писав Аристотель, якщо громадяни не будуть привчені до державного устрою, якщо вони не будуть у його дусі виховані.

І, зрештою, сам характер магістратури розрізняється залежно від тої чи іншої форми держави.

Отже, форма держави утворює рушійне, життєве начало держави. Вона визначає собою законодавство, виховання, громадянство, характер магістратури та ін. Форма держави визначає собою різні сторони її життя.

Аристотель писав, що класифікувати речі – значить, пізнавати їхню сутність. Для класифікації форм держави він уживав одночасно два критерії. Філософ розрізняв форми держави залежно від кількості правителів, тобто, хто править – один, декілька чи більшість, як править. З огляду на це він розрізняв правильні й неправильні форми держави. За правильних форм правителі керуються загальним благом, за неправильних – тільки своєю особистою користю. У підсумку він запропонував таку класифікацію форм держави: три правильні – монархія, аристократія і політія; три неправильні – олігархія, демократія і тиранія.

Отже, справа не тільки в кількості правлячих осіб у державі, а й у тому основному напрямку, якого неодмінно одержує їхня політика. В цьому сенсі Аристотель казав, що принципом олігархії є багатство, демократії – свобода, аристократії – доброчесність, а політія поєднує інтереси багатих і бідних та примирює всі три принципи – свободу, багатство і доброчесність.

Саме тому політію Аристотель називав найкращою з-поміж інших правильних форм держав. У політії управляє більшість в інтересах загальної користі. Усі інші форми являють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є ніби життям олігархії та демократії. Цей елемент політії (поєднання інтересів багатих та бідних, багатства і свободи) є, на думку мислителя, в наявності у більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування. Тобто, політія – це державний лад, де немає прірви між бідними і багатими, де переважає середній заможний клас, із середнім достатком.

Із неправильних форм держави тиранія – найгірша. Аристотель і особливою силою вказував на її хиби. Що краще, запитав він, влада закону чи влада однієї людини? Звичайно, влада закону, відповів сам мислитель. Верховна влада закону всім надає рівність і свободу, а влада одноособова веде всіх до рабства. Влада закону с влада розуму, а влада одноособова – це влада людини, гіршої від тварини.

Для стійкості кожної державної форми Аристотель вважав дуже важливим утворення в державі середнього елементу, середнього класу. Там, де недостатньо сильний середній клас, виникає непомірковане панування чи бідних, чи багатих. У першому випадку утворюється крайня демократія, у другому – крайня олігархія. В обох випадках панування закону замінюється свавіллям. А тому, вважав Аристотель, необхідно зміцнювати середній клас.

Формування середнього класу відбувається на основі майнового цензу. Мислитель розумів, що встановити абсолютну кількісну норму цього цензу неможливо. Але слід налагодити справу так, щоб кількість осіб, які можуть брати участь у державному управлінні, все ж таки перевищувала кількість осіб, позбавлених цього права. Створивши середній клас із середнім достатком І допустивши його до управління, можна отримати «середню» форму держави, і така форма матиме найкращий державний лад.

Аристотель розумів також, що нерівність у державі може торкатись і розумових здібностей, заслуг, але не повинно бути нерівності в договорах і користуванні громадянськими правами. Докине поважатимуть прав громадянина і не буде рівності прав, у державі існуватимуть революційні елементи. Істинним засобом проти революцій є, на думку філософа, точне визначення прав кожного громадянина і повага до них із боку всіх.

Звідси Аристотель розрізняв два види справедливості: мінову (зрівняльну) і розподільчу. Завдання мінової справедливості – відплата за рівне. Вона обходиться З усіма особами як із рівними в усьому, і є просто середина шкоди і вигоди.

Мінова справедливість – це еквівалентні відносини, які встановлюються без урахування особливостей індивіда. За вченням Аристотеля, мінова справедливість регулює приватні взаємовідносини індивідів – договори, зобов'язання, вирівнювання шкоди і под. Розподільча справедливість полягає в урахуванні гідності кожного індивіда, а тому вона поширюється на сферу політики, політичних відносин і розподіл політичних прав.

 

3. Загальна характеристика політичної і правової думки в Стародавньому Римі

Вивчення цієї теми показує нам подальший розвиток політичної думки в умовах найвищого розвитку рабовласницького способу виробництва – у Стародавньому Римі.

Із початком III ст. до н. є. в регіоні Середземного моря значно посилився вплив Риму, який з міської республіки став сильною державою. У II ст. до н. с. Рим уже володів більшою частиною стародавнього світу. Під його економічний і політичний вплив потрапили й міста континентальної Греції. Відтак почалося проникнення до Риму грецької культури, складовою частиною якої була культура політико-правова.

Але римська політико-правова культура розвивалася в зовсім інших умовах, ніж ті, які були декілька століть перед тим у Греції. Римські походи, спрямовані в усі сторони відомого тоді світу, створили широкі рамки для формування римського мислення. Успішно розвивалися природничі й технічні науки, небувалого розмаху сягнули політичні та юридичні.

Для римської культури було характерним прагнення збагатитися кращим із того, з чим стикався Рим, який прагнув до світового панування. Тож логічно, що й римські політико-правові вчення формувалися під вирішальним впливом політичної думки Греції, зокрема вчення Сократа, Платона, Аристотеля, грецьких стоїків.

У своїх філософських положеннях римські мислителі відтворювали грецькі вчення, змінюючи і пристосовуючи їх до римських умов. У розробленні політичних концепцій римські автори спиралися на запозичені з грецьких джерел уявлення про форми держави, про співвідношення закону і справедливості, про природне право та ін.

Утім, треба вказати й на відмінні та характерні особливості римських вчень про державу і право. Якщо в грецьких концепціях держави за часів елліністичних монархій тільки-но починався перехід від уявлення про державу як поліс до ідеї світової держави, то в римських політичних теоріях цей процес дістав завершення. Римські юристи дали юридичне обґрунтування і створили концепцію цезаризму як світового панування Римської держави, на чолі якої стояв імператор.

У вченнях про державу і право Риму більшою мірою, ніж у відповідних вченнях Стародавньої Греції відображено непримиренність класових протиріч. Виникла гостра потреба тримати в покорі велику кількість рабів, придушувати дедалі зростаюче невдоволення розорених селян і ремісників, забезпечити покірність народів, завойованих країн. Ця обставина зумовила детальне розроблення питання про правове становище рабів, різних груп вільного населення, питання управління державою, військової справи та ін.

Слід вказати й на інші характерні особливості римських вчень про державу і право, а саме: значно більшого розвитку в римському правознавстві набули загальна теорія права, державне право і найбільше – цивільне право. У галузі державного права набагато інтенсивніше, ніж у Греції, досліджувались аспекти влади, службових осіб, їхніх повноважень, громадянства. У галузі цивільного права було детально розроблено аспекти правоздатності, власності й зобов'язань.

Ці відмінні риси в науці про державу і право Стародавнього Риму визначаються особливостями розвитку римського рабовласницького суспільства і держави. Римське рабовласницьке суспільство, як уже відзначалося, являло собою вищий ступінь розвитку рабовласницької суспільно-економічної формації, в якій властиві їй суперечності проявилися з найбільшою гостротою та стали причиною розпаду й загибелі цього суспільства.

Не тільки раби були небезпечними для республіки. У межах вільного суспільства римлян назрівали гострі конфлікти, головно аграрного порядку. У Римі розгортався могутній демократичний рух бідних селян, в основі якого лежала боротьба вільних виробників-селян проти великих землевласників. Збідніле селянство почало боротьбу за переділ землі, пов'язуючи цю боротьбу з вимогами демократизації Римської держави.

Цей рух очолили в 30-х роках II ст. до н. с, брати Гракхи, які перебували під впливом філософії стоїків, що передбачала можливість розв'язання суспільних конфліктів у спосіб реформ. Вибрані народними трибунами (Т Гракх 133 р. і Г. Гракх 123 р. до н. є.), вони намагалися провести зміни в політичному житті Риму в бік його демократизації. Брати піддали гострій критиці аристократичний лад Стародавнього Риму і виступили проти різкої майнової нерівності.

Стоячи на чолі популярів, Гракхи намагалися провести за підтримки вершників далекосяжні аграрні й політичні реформи в Римі всупереч більшості аристократичного сенату. Важливою була вимога Гракхів обмежити велике землеволодіння, відібрати надлишки землі у великих землевласників і передати їх малоземельним та безземельним селянам.

Ідеї Т. Гракха, що здебільшого відповідали політичним Ідеям рабовласницької демократії, розвинув Г. Гракх, який у боротьбі з сенатом створив широкий блок сільського і міського плебсу з вершниками. Борючись із аристократичним сенатом, Г. Гракх зробив поступки на користь вершників, щоб схилити їх на бік табору демократії. Так, наприклад, він провів закон про передання судів від сенаторів до вершників. Цей закон давав право вершникам: брати участь у трибуналах, що розглядали справи про зловживання. Вершники розглядали тепер справи сенаторів, звинувачених у зловживаннях під час виконання функцій намісників провінцій.

Рух Гракхів був приречений на поразку, оскільки збереження стійкого дрібного землеволодіння, однієї з основ республіканського ладу, стало неможливим. Боротьбу з Гракхами повели оптимати. Сенатори по-зрадницькому вбили 132 р. до н. є. Т. Гракха, а 121 р. до н. є. вбили З тис. популярів, серед яких був і Г. Гракх.

Хоча Гракхи впали жертвами реакції та не зуміли повернути селянам їхнього колишнього значення, ці народні трибуни своєю діяльністю, будучи виразниками прагнень римського народу, послабили позиції аристократичного сенату. Народ шанував пам'ять і місце, де загинули брати Гракхи.

Передові політичні погляди розвивав і відомий філософ Риму Тіт Лукрецій Кар (близько 99–55 до н. є.) – ідеолог рабовласницької демократії. Свої погляди на суспільство, державу Лукрецій виклав у п'ятій книзі своєї поеми «Про природу речей».

Процес розвитку суспільства розглядався мислителем як поступовий прогресивний рух. Суспільний прогрес, на його думку, – це результат покращення знарядь праці, з розвитком яких люди організуються в суспільства.

Лукрецій наближався до правильного вирішення питання про походження приватної власності, розглядаючи її як результат прогресу виробничих сил, хоча походження держави пояснював укладенням суспільного договору, оскільки люди втомилися від боротьби, яка відбувалася між ними.

4. Вчення Цицерона про державу і право

Найбільш яскравим представником політичного напряму був Марк Тулій Цицерон. Він народився 106 р. до н. е. Свою кар'єру розпочав у таборі популярів; аристократичний сенат 63 р. до н. е. виставив його кандидатуру в консули. Відтоді Цицерон став захисником рабовласницької аристократії, хоч після обрання його на народних виборах консулом атестував себе як істинного захисника народу, як консула-популяра.

Погляди Цицерона на державу і право систематично викладено в його трьох творах: «Про державу», «Про закони» і «Про обов'язки». Вони значною мірою формувалися під впливом давньогрецької політичної думки, зокрема Платона, Аристотеля, Полібія, стоїків. Але він не був лише послідовником вчення грецьких філософів, бо висунув низку оригінальних і нових положень, невідомих грецьким мислителям. Зокрема, Цицерон увів юридичне поняття громадянина як суб'єкта права і поняття держави як суб'єкта правового спілкування. Внесення цих нових понять було обумовлено тими особливостями римського суспільства. Як справжній римлянин, Цицерон не міг миритися з думкою грецьких стоїків про необхідність і навіть можливість усуватися від політичного життя. «Батьківщина, – писав він, – даючи нам життя й виховання, чекає від нас винагороди: якщо вона забезпечує нам добробут, то, звичайно, не для того, щоб дати нашій святковості певну охорону, нашим насолодам певний спокій. Ні, вона закликає собі на службу наші найкращі якості душі, розуму і залишає нам самі рештки».

Не дивно, що Цицерон висловив ідею про обов'язки ідеального римського громадянина. Ці обов'язки були зумовлені, на його думку, необхідністю наслідування таких чеснот, як пізнання істини, справедливість, велич духу та благопристойність; громадянин не повинен шкодити іншим, порушувати чужу власність або допускати інші несправедливості, зобов'язаний надавати допомогу тим, хто зазнав несправедливості, працювати для загального блага, захищати батьківщину як воїн, У всьому цьому він убачав вищий прояв людської доброчесності.

Цицерон визначав державу як справу всенародну, надбання всього народу. Але під народом він розумів не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом у який-небудь спосіб, а з'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів. Отже, держава у Цицерона – це об'єднання людей не тільки спільністю інтересів, як в Аристотеля, а й водночас певний правовий утвір, загальний правопорядок. Деякі автори схильні думати, що Цицерон стояв біля витоків того поняття держави, яке згодом мало багато прихильників, аж до сучасних прихильників ідеї правової держави.

Походження держави Цицерон пов'язував із властивою людській природі здатністю до спілкування, з вродженою її потребою жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Аристотеля, Цицерон відкидав уявлення пре божественне походження держави і права, а також широко розповсюджені в його час уявлення про договірний характер виникнення держави.

Цицерон перейняв від стоїків концепцію суспільних кіл; найвужчим колом для нього була сім'я – найменший і початковий елемент державності; ширшим колом була муніципія, наступним колом – держава, що, як уже зазначалося, становила спільність людей, зв'язаних одним правом і спільною користю.

Філософ відзначав споконвічний зв'язок держави і власності, вважаючи, що причиною утворення держави є охорона власності.

Свою концепцію найкращої (змішаної) форми держави, на відміну від платонівських проектів ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійснимою. Водночас він розумів, що реальність його змішаного державного ладу – скоріше в минулому, ніж у теперішньому. За часів Цицерона Римська республіка переживала глибоку кризу і доживала свої останні дні. Політичний лад Риму рухався до встановлення одноособової влади, до принципату і монархії. Концепція ж Цицерона про змішане правління і взагалі його міркування про державу як справу народу явно розходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями й тенденціями розвитку римської державності.

У своїй творчості й практичній політичній діяльності Цицерон послідовно й рішуче виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб, зокрема і проти режиму особистої військової диктатури. Своїми виступами і своєю доктриною Цицерон прагнув урятувати республіканський лад, що вже розкладався. Та й ідея єдиновладдя ще не була популярною в римському суспільстві, і на користь республіканського устрою, який перебував під загрозою, висловлювалося багато як популярів, так і оптиматів.

Слід, однак, відзначити, що у своїй діяльності Цицерон залишався вірним основним ідеям і принципам тієї теоретичної концепції держави, яку він розвивав у своєму політичному вченні. Важлива роль в останньому відводилася уявленням про «загальне благо», «узгодження Інтересів», «загальний правопорядок» і т.д. Зрозуміло, що він мав при цьому на увазі інтереси вільних станів і громадян Римської республіки, але не рабів.

Що стосується рабства, то Цицерон вважав, що воно обумовлено самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їхньої ж користі, коли робиться розумно. Свої судження про рабство Цицерон намагався підкріпити міркуваннями про співвідношення різних частин душі людини: пан так само управляє рабом, як краща частина душі (розум) управляє слабкими і хибними частинами душі (пристрастями, гнівом). До рабів, на його думку, треба ставитися як до найманих працівників: слід вимагати від них відповідної праці та надавати їм те, що належить.

Ось як він визначав природне право. Істинний закон – це розумне положення, яке відповідає природі, поширюється на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання повинності, наказуючи, забороняючи, від злочину відлякує; воно однак, нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не впливає на чесних, наказуючи їм що-небудь або забороняючи. Пропонувати повне або часткове скасування такого закону – блюзнірство: будь-яке обмеження його дії не дозволено, скасувати його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою уряду звільнитися від цього закону не можемо.

«Цей істинний закон – один і той же скрізь і завжди, і на всі народи і в будь-який час поширюватиметься один вічний і незмінний закон, причому буде один загальний ніби наставник І повелитель усіх людей – Бог, творець, суддя, автор закону». Кожного, хто, зневаживши людську природу, свавільно не підкориться цьому закону, Цицерон характеризував як утікача від самого себе, який неминуче зазнає великої кари від Бога, якщо навіть йому поталанить уникнути звичайного людського покарання.

Цицерон вбачав сутність і сенс справедливості (а, отже, основний принцип природного права) в тому, що вона відплачує кожному належною мірою і зберігає рівність між людьми. Справедливість вимагає не шкодити іншим, не порушувати чужої власності. «Перша вимога справедливості, – відзначав він, – полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб всі користувалися спільною власністю як спільного, а приватною – як своєю». З цих позицій він відкидав такі акції римських популярні, як ліквідація боргів, ущемлення великих.

Природне право, згідно з Цицероном, виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, тобто раніше, ніж будь-яку державу взагалі було засновано. Сама держава (як загальний правопорядок) З її настановами і законами є за сутністю втіленням того, що за природою є справедливість і право. Звідси випливає вимога, щоб людські настанови (установи в політиці, писані закони і т.д.) відповідали справедливості, бо останні не залежать від думки і поглядів людей. Право встановлюється природою, а не людськими рішеннями і постановами. А тому закони, встановлені людьми, не можуть порушувати порядку в природі та створювати право з безправ'я чи благо зі зла, чесне з ганебного. Відповідність або невідповідність людських законів природному праву виступає як критерій і мірило їхньої справедливості чи несправедливості.

Закони, що ухвалюються в тій чи іншій державі, повинні, крім цього, відповідати встановленому в ній ладу, традиціям і звичаям предків.

Низку важливих положень про правову регламентацію державної діяльності Цицерон виклав у проекті закону про магістрати. Зокрема, він вважав, що повноваження службових осіб повинні бути законними. Треба встановити не тільки для магістратів міру їхньої влади, але й для громадян міру їхньої слухняності. Адже той, хто розумно повеліває, скоро чи пізно повинен буде коритися, а той, хто слухняно кориться, гідний того, щоб скоро почати повелівати. У загальному вигляді він формулював і такий правовий принцип: піц дію закону повинні підпадати всі.

Список використаних джерел

1.  Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений: курс лекций. – X.: ООО «Одиссей», 2002.

2.  История политических и правовых учений. Учебник / под ред. доктора юридических наук, профессора О.Э. Лейста. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2002.

3.  История политических и правовых учений: – Хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Сост. и общ. ред. Демиденко Г.Г. – Харьков: Факт, 1999.

4.  Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА. (Издательская группа ИНФРА-М), 2000.

5.  Платон. Диалоги. – М.: Мысль, 1986

6.  Аристотель. Этика. – М.: ООО «Издательство АТС», 2002

7.  Политика / Аристотель; – М.: ООО «Издательство АТС», 2002

8.  Антология мировой политической мысли. В 5-ти т. – М.: Мысль, 1997.