Правова організація працевлаштування громадян

Міністерство освіти і науки України

Міжгалузевий інститут управління

Кафедра цивільно-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

 

з дисципліни : Трудове право

на тему : Правова організація працевлаштування громадян

 

Виконала :

 студентка IV курсу

Групи ПД-4.1

Кіяніцина О. С.

Перевірив :

Професор

Бура Н.А.

Київ – 2006

План

Вступ

I.Поняття та організаційні форми працевлаштування...............................4

II.Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян .................6

III.Органи , які забезпечують зайнятість населення ..................................9

IV.Порядок проведення працевлаштування громадян ..............................16

V. Державні гарантії працевлаштування населення ...................................28

Висновок ....................................................................................................33

Список використаної літератури .............................................................34

Вступ

Життя людини в суспільстві тісно пов’язане з її трудовою діяльністю , спрямованою на отримання й використання матеріальних благ .

Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини . Тому таке важливе право, як право на працю знаходить своє формулювання у Конституції України .

Зокрема статтею 43 Конституції України визначено, що кожен громадянин Ук­раїни має право на працю. Це означає наявність мож­ливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджуєть­ся, можливості вільно обирати вид діяльності, про­фесію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-техніч­ного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.» Це положення Кон­ституції в загальних рисах визначає державну політи­ку в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалі­зації права громадян на працю.

Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України визначає Закон Украї­ни «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прий­няті відповідно до цього закону, а також глава ІП-А Кодексу законів про працю «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

I. Поняття та організаційні форми працевлаштування

Поняття працевлаштування розрізняється в широкому і вузькому значеннях . Працевлаштування – це система організаційних, економічних, та правових заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення.

У широкому значенні працевлаштування об’єднує всі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству , включаючи самостійне забезпечення себе роботою , в тому числі індивідуальну трудову діяльність, підприємство, фермерство.

У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності , які встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій на основі ліцензування.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Примушування до праці в будь-якій формі не допускається. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, які проживають на її території на законних підставах.

1.         працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;

2.         громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підпри­ємців, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві;

3.         обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в державних органах та об'єд­наннях громадяни; проходять службу в Збройних Силах, Службі безпеки, Прикордонних військах, військах внутрішніх справ і цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

4.         направлені на виконання оплачуваних громадських ро­біт; проходять професійну підготовку, перепідготовку і підви­щення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних середніх загальноосвітніх школах, професійних навчаль­но-виховних і вищих навчальних закладах;

5.         працюючі громадя­ни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні, викону­ють функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Цей перелік не є вичерпним , оскільки законодавством можуть передбачатись й інші категорії зайнятого населення[1] .

З норм трудового законодавства України можна визначити такі організаційно-правові форми працевлаштування громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства:

а) укладення громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;

б) укладення громадянами трудових договорів при організованому наборі;

в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, організації, установи;

г) укладення трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;

д) укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у
 працевлаштуванні громадян .

Право кожного громадянина — розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Відносини між державою і громадянами з приводу зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю.

I. Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян

 

Трудові відносини за своєю природою є досить складними , а тому регулюються за допомогою численних нормативних актів як національного так і міжнародного права .

У Конституції України , зокрема статтею 43 визначено, що кожен має право на працю , і держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відпо­відно до суспільних потреб .

 Наступним нормативно – правовим актом є Кодекс законів про працю, він визначає правові засади , гарантії здійснення громадянами України їх конституційного права на працю та розпоряджатись своїми здібностями до продуктивної праці .

Окремі положення, які віднесені до законодавства про зай­нятість, містяться у главі ПІ-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників».

Основу національного законодавства про зай­нятість становить Закон України «Про зайнятість населення», який був прийнятий Верховною Радою України 1 березня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). В ньому чітко вказані права та обов’язки державної служби зайнятості, державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності ,

викладені основні принципи державної політики зайнятості населення, регулювання та організація зайнятості, визначення підходящої роботи та інші важливі питання .

Суттєве значення для регулювання відносин зайнятості мають також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема, відповідні укази Пре­зидента України, постанови Кабінету Міністрів Ук­раїни, нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України та деяких інших цент­ральних органів виконавчої влади.

Питанню працевлаштування багато уваги приділено і у міжнародно-правових актах , серед яких слід згадати Загальну декларацію прав людини прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року , в якій сказано, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи та на захист від безробіття.

У свою чергу, статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави — учасники цього пакту з метою повного здійснення такого права, включають програ­ми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й еко­номічні свободи людини.

У свою чергу, Європейська соціальна хартія вста­новлює, що з метою здійснення права на працю її учасники зобов'язуються: вважати однією зі своїх найголовніших цілей і одним із найголовніших обо­в'язків досягнення і підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досяг­нення повної зайнятості; ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає; створювати безкоштовні служби пра­цевлаштування для всіх працівників або забезпечи­ти їх функціонування; забезпечувати належну про­фесійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм.

Крім цього, сьогодні важко собі уявити законо­давство про зайнятість без таких міжнародно-право­вих актів, як конвенції та рекомендації Міжнародної Організації Праці (МОП),які встановлюють міжнародні стандарти у сфері працевлаштування та зайнятості .

 Серед них можна згадати Конвенцію № 2 «Про безробіття» 1919 року, Конвенцію №29 «Про примусову чи обо­в'язкову працю» 1930 року, Конвенцію № 105 «Про ліквідацію примусової праці» 1957 року, Конвенція 1958 р. № 111 <Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості>, Конвенцію № 122 «Про політику у галузі зайнятості» 1964 року, Конвенцію № 142 «Про професійну орієнтацію і про­фесійну підготовку у галузі розвитку людських ресурсів» 1975 року, Конвенцію № 159 «Про профе­сійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» 1983 року, які ратифіковані Україною.

Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтува­лися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, по­літичних поглядів, соціального походження і національної на­лежності. В цій Конвенції передбачається, що країни, які її ратифікували, проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі положення, що не відповідають цій політиці, і вживають заходів, які можуть сприя­ти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.

 Згідно з Конвенцією № 122 «Про політику в галузі зайнятості» 1964 року кожна дер­жава — учасник цієї Конвенції здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості. Причому вказана політика має на меті забезпечення роботи для всіх, хто бажає працювати ; щоб ця робота була якомога продук­тивнішою; була свобода вибору зайнятості і можливості для кожного працівника здобути підготовку та використовувати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він придат­ний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного чи соціаль­ного походження .

Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем професійного навчан­ня, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготов­ки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропо­нує детальний план державних заходів щодо організації профе­сійного навчання.[2]

Огляд нормативних актів у сфері працевлаштування та зайнятості свід­чить про те, що багато держав прагне розробити заходи по забезпеченню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості , надання рівних прав всім хто бажає працювати незалежно від статі, раси, віросповідання .

III. Органи , які забезпечують зайнятість населення

Перш за все зайнятість населення забезпечується державою , шляхом прове­дення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добро­вільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприєм­ництва. При цьому державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких законодавче визначених принципах :

·  забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від

походження, соціального і майнового стану, расової та національної

належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до

релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності

відповідно до здібностей та про фесійної підготовки з урахуванням

особистих інтересів і суспільних потреб;

·  сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню

безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку

підприємництва;

·  координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами

економічної і соціальної політики на основі державної та

регіональних про грам зайнятості;

·  співробітництва про фесійних спілок, асоціацій (спілок)

підприємців, власників підприємств, установ, організацій або

уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного

управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням

заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

·  міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості

населення, включаючи працю громадян України за кордоном та

іноземних громадян в Україні.

З метою створення умов для здійснення громадянами права на працевлаштування держава передбачає:

заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на

раціональне розміщення продуктивних сил, створення нових технологій, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

забезпечення прав і інтересів працівників, вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю ;

проведення аналітичних та наукових досліджень структури

економіки і прогнозування наступних змін якості й розподілу

робочої сили;

регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині

залучення і використання іноземної робочої сили в Україні на

основі квотування і ліцензування;

сприяння в разі необхідності створенню додаткових робочих

місць підприємствами, установами і організаціями всіх форм

власності, а також поліпшенню умов праці у суспільному

виробництві;

організацію професійної орієнтації.

У забезпеченні зайнятості та організації працевлаштування населення, реалізації державної політики зайнятості , соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян беруть участь державні органи двох видів : загальні та спеціальні .

Загальне керівництво працевлаштуванням і його організація покладається на Міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях .

Спеціальним органом працевлаштування виступає Державна служба зайнятості , діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Державна служба зайнятості складається з:

Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики

України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних,

Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації про фесійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації професійної

орієнтації населення, інспекцій по контролю задодержанням законодавства

законодавства про зайнятість населення.

До складу державної служби зайнятості входять також навчальні

заклади професійної підготовки незайнятого населення ,

інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані

бюро зайнятості, центри реабілітації населення , підприємства,

установи і організації, підпорядковані службі зайнятості.

Статтею 19 Закону України «Про зайнятість на­селення» Державна служба зайнятості має права :

—   одержувати від підприємств, установ і органі­зацій незалежно від форм власності статистичні дані по наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прий­нятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивіль­нення працівників;

—   розробляти і вносити на розгляд місцевих Рад народних депутатів пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

—   направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби

 зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;

—   направляти безробітних громадян за їх ба­жанням на оплачувані громадські роботи;

—   укладати за дорученням підприємств, установі організацій всіх форм власності договори з грома­дянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вар­тості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці зарахунок коштів підприємств, установ і організацій;

—   оплачувати вартість професійної підготовкиосіб, працевлаштування яких потребує здобуття но­вої професії (спеціальності), а також установлюватиїм на період навчання стипендії у розмірах, передбачених законодавством України;

—   вносити пропозиції до місцевих Рад народних депутатів про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

—   компенсувати до 50 відсотків витрат підпри­ємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.

Державну службу зайнятості покладено такі обов'язки:

1.   аналіз і прогноз попиту та пропозиції на робо­чу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;

2.   консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноваже­них ними органів, які звертаються до служби зайня­тості, про можливість одержання роботи і забезпе­чення робочою силою, вимоги, що ставляться допрофесії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

3.   ведення обліку вільних робочих місць і грома­дян, які звертаються з питань працевлаштування;

4.   надання допомоги громадянам у підборі підхо­дящої роботи і власникам підприємств, установ,організацій або уповноваженим ними органам удоборі необхідних працівників;

5.   організація при потребі професійної підготов­ки і перепідготовки громадян у системі служби зай­нятості або направляння їх до інших навчальних

6.   закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчан­ня;

7.   надання послуг з працевлаштування та про­фесійної орієнтації працівникам, які бажають зміни­ти професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками
високооплачуваної роботи, зміною умов і режимупраці тощо), вивільнюваним працівникам і незайня­тому населенню; .