Звичайному - рух за маршрутом здійснюється з усіма зупинками, передбаченими розкладом;

1. Звичайному - рух за маршрутом здійснюється з усіма зупинками, передбаченими розкладом;

2. Експрес - рух за маршрутом здійснюється зі скороченням кількості зупинок і часу перевезення.

Перевезення таксі - це перевезення пасажирів і їхнього багажу в індивідуальному порядку на легковому автомобілі, число місць для сидіння в якому менше дев'яти.

Вантажний автомобіль - автомобіль, який за своєю конструкцією та обладнанням призначений для перевезення вантажів;

Вантажні перевезення автомобільним транспортом спеціального призначення здійснюються перевізниками за замовленням власників вантажу чи уповноважених ними осіб.

Вантажно-пасажирські перевезення - це перевезення пасажирів з вантажем вантажно-пасажирськими автомобілями.

За місцем надання автопослуги можна розділити на:

-    внутрішні;

-    міжнародні[46].

Внутрішні перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування поділяються на:

-    міські - за маршрутами у межах території населеного пункту;

-    приміські - за маршрутами довжиною до 50 кілометрів, не залежно від адміністративно-територіального поділу маршрутів;

-    міжміські (усередині області і міжобласні) - маршрути, довжина яких перевищує 50 кілометрів.

Необхідно виділити перевезення, які здійснюються на замовлення, і туристичні.

Перевезення на замовлення - це перевезення на погоджених перевізником і замовником умовах за визначеним сторонами договору маршрутом.

Туристичні перевезення - це нерегулярні перевезення пасажирів за заздалегідь визначеними маршрутами з туристичною метою.

Пасажирському перевізнику, який здійснює туристичні перевезення чи перевезення пасажирів за замовленням, забороняється здійснювати посадку пасажирів у пунктах, установлених для посадки пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.

Міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюються між пунктами відправлення і призначення, один із яких чи обоє розташовані за межами території України.

Організація міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом здійснюється перевізниками відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень.

Правила міжнародних перевезень вантажів автомобільним транспортом по території України затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту (Міністерством транспорту). У той же час правила міжнародних перевезень пасажирів автомобільним транспортом по території України затверджені Постановою № 176 «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту».[14]

Міжнародне співробітництво у сфері міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом забезпечує центральний орган виконавчої влади в галузі транспорту (Мінтранс), що у межах своїх повноважень:

-    організовує контроль за виконанням міжнародних договорів України з питань міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;

-    бере участь у проведенні заходів щодо укладання міжнародних договорів з питань міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;

-    забезпечує видачу документів, які дозволяють міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, тощо.

Отже, транспорт є сполучною ланкою економіки, галуззю виробничої інфраструктури. За його допомогою задовольняються потреби у перевезеннях суспільного виробництва держави, а також її населення.

Розвиток народного господарства та життя людей взагалі не можливо уявити без засобів переміщення. Роль транспорту полягає в наданні специфічних послуг, пов’язаних із переміщення товару або людини в просторі.

1.2 Суб’єкти автотранспортних перевезень

Суб’єктами правовідносин на автомобільному транспорті є широке коло юридичних та фізичних осіб, які забезпечують транспортне обслуговування, споживають транспортні послуги, створюють умови для здійснення дорожнього руху. Їх правовий статус має дві складові: одна пов’язана з наданням транспортних послуг (регулюється Законом України «Про автомобільний транспорт», Закон № 2344-III від 05.04.01 року)[7], а інша — із участю в дорожньому русі (регулюється Законом України «Про дорожній рух», Закон № 3353-XII від 30.06.93 року)[6].

Автомобільне підприємство є основною, первинною ланкою системи автомобільного транспорту України. Таке підприємство являє собою єдиний виробничо-господарський комплекс, до складу якого входять (або можуть входити) автотранспортні, авторемонтні та інші внутрішні підрозділи, названі виробничими одиницями. Використовуючи закріплене за ним майно або майно, яке є в нього за правом власності, автомобільне підприємство силами трудового колективу під керівництвом спеціально уповноважених на те осіб (дирекція) або власників виконує виробничо-господарську діяльність (перевезення, надання інших транспортних послуг) відповідно до державних програм розвитку дорожнього руху й на основі ліцензії і сертифікату на здійснення діяльності, пов'язаної з виготовленням, ремонтом і експлуатацією транспортних засобів, перевезеннями вантажів/пасажирів та іншими видами діяльності[46].

У процесі своєї діяльності автомобільне підприємство несе обов'язки і користується правами, закріпленими в чинних нормативно-правових актах. Щоб мати змогу самостійно брати участь у транспортних та інших правових відносинах, автомобільне підприємство наділяється правами юридичної особи. Слід також зазначити, що автотранспортні підприємства як юридична особа, володіють цивільною правоздатністю, під якою розуміється їх здатність мати цивільні права й нести обов'язки

Правоздатність автомобільного підприємства, як і будь-якої юридичної особи, є спеціальною. Це означає, що вони можуть користуватися своїми правами й нести обов'язки, вступати в правовідносини з іншими підприємствами, організаціями й фізичними особами тільки відповідно до встановлених цілей своєї діяльності. Здійснення будь-яких угод, договорів чи інших дій, які заходять за межі спеціальної правоздатності автомобільних підприємств є незаконними[39].

Права автомобільних підприємств:

-    надання за договорами іншим підприємствам і організаціям автобусів для перевезення робочих до місць роботи і навпаки, з оплатою за діючими тарифами;

-    організація супроводження й зберігання пошти на шляху прямування;

-    здійснення транспортно-експедиційного обслуговування й надання послуг в цій галузі;

-    надання претензій і позовів.

Обов'язки автомобільних підприємств:

-    наявність ліцензії (сертифіката) на виконання певного виду діяльності;

-    розгляд претензій і несення матеріальної відповідальності;

-    перевезення пасажирів і багажу в автобусах і легкових автомобілях, гарантуючи безпеку пасажирів, необхідні умови, культурне обслуговування й своєчасність;

-    доставления вантажів у встановлені терміни;

-    при перевезеннях автомобільними дорогами суворо дотримуватися вимог Правил дорожнього руху і Правил користування й охорони автомобільних доріг і дорожніх споруд.

Як уже було зазначено, основним напрямком діяльності автомобільних підприємств є здійснення ними автомобільних перевезень

Підприємства автомобільного транспорту загального користування повинні також забезпечити належну організацію праці та контролю за роботою водіїв автомобілів. Контроль за роботою водіїв автомобілів повинен забезпечувати безпечне виконання водіями транспортної роботи і включає організацію перевірок режимів їх праці і відпочинку, а також виконання водіями вимог законодавства.

Статус національного автомобільного перевізника надається підприємництву автомобільного транспорту Кабінетом Міністрів за поданням Мінтрансу. Цей статус надається підприємству за умов:

підприємство є юридичною особою, а основним видом його господарської діяльності є автомобільні перевезення;

не менш як 50 відсотків рухомого складу підприємства складають автомобілі, що відповідають міжнародним технічним вимогам;

підприємство здатне забезпечити управління транспортними засобами на міжнародних автомагістралях висококваліфікованими водіями, а прибутки такого підприємства від перевезень у міжнародному сполученні повинні бути не менше 70 відсотків за останні два роки.

Національний автомобільний перевізник, відповідно до Положення, зобов’язаний забезпечувати першочергове виконання державного замовлення, державного контракту і окремих урядових завдань на автомобільні перевезення в міжнародному сполученні.

1.3 Законодавчі засади перевезень автомобільним транспортом

На сучасному етапі розвитку економічної і правової системи України роль транспорту займає все більше значення, оскільки без стабільного функціонування елементів єдиної транспортної системи країни неможливий сам процес виробництва. На сьогоднішній день не існує жодної сфери суспільного життя, яка б так чи інакше не була пов’язана з процесом перевезення.

У забезпеченні високої якості та культури обслуговування одержувачів транспортних послуг значна роль належить правовому регулюванню діяльності транспортного комплексу.

Правове регулювання діяльності транспорту має максимально сприяти перетворенню його в передову галузь суспільного виробництва, розвитку народного господарства, посиленню відповідальності за виконання договірних зобов’язань, забезпеченню схоронності вантажів, які перевозяться, безпеки руху і ліквідації аварійності, додержанню строків доставки вантажів, вдосконаленню договірних відносин щодо перевезень, суворому дотриманню договірної дисципліни, поліпшенню експлуатаційної роботи на підприємствах транспорту.

Слід, однак, зазначити, що правова база, котра регулює перевезення вантажів залізничним, водним, авіаційним та автомобільним транспортом була прийнята в 60-70 роках. Щоправда, за останній час можна спостерігати значну активність в ліквідації відставання правової організації перевезень, розвитку нормотворчої діяльності стосовно транспорту.

В даний час правове регулювання перевезень дещо змінилось, що пов’язано, передусім, з прийняттям нових нормативно-правових актів, в першу чергу Цивільного та Господарських кодексів України. Разом із тим, правові нормі, які регулюють взаємовідносини між сторонами у транспортній сфері, є досить стабільними і незмінними протягом багатьох років, але наряду з цим існують спірні висловлювання відомих науковців щодо деяких аспектів транспортного законодавства. Необхідно зазначити, що транспортно-правові норми являють собою сукупність законодавчих і підзаконних (відомчих) нормативно-правових актів і складають достатньо великий обсяг.

Законодавство про автомобільний транспорт складається з Кодексу автомобильного транспорту України , законів України "Про транспорт", "Про дорожній рух", "Про функціонування єдиної транспортної системи України в " та інших нормативно-правових актів України.

Закони, що видаються в порядку поточного законодавства, регулюють різні сторони транспортних суспільних відносин. Базовим виступає Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.(в ред. від 27.04.2007р)[9] Він визначає правові, економічні, організаційні й соціальні основи діяльності транспорту. Разом з тим видається і на цей час є чинними ціла низка законів, що регулюють відносини у конкретних транспортних підгалузях. Це Закон України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 p (В ред.від 16.11.2008р)[6]., який визначає правові та соціальні основи дорожнього руху з метою захисту життя і здоров'я громадян, створення безпечних і комфортних умов для учасників руху й охорони навколишнього природного середовища.

Засади організації та експлуатації автомобільного транспорту визначаються Законом України “Про автомобільний транспорт”[7], що був прийнятий ВР України 5 квітня 2001 р. Відповідно до ст. 2 цього Закону автомобільні транспортні засоби перевізників, що використовуються ними для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів, належать до автомобільного транспорту загального користування. Автомобільні ж транспортні засоби суб’єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, що використовуються ними тільки для власних потреб, відносять до відомчого автомобільного транспорту. В свою чергу, автомобільні транспортні засоби фізичних осіб, що використовуються ними для власних потреб, належать до індивідуального автомобільного транспорту.

Згідно із ст. 6 Закону України “Про автомобільний транспорт” основними функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:

-    формування ринку послуг;

-    контроль за виконанням законодавства на автомобільному транспорті;

-    нормативно-правове регулювання питань автомобільного транспорту;

-    ліцензування діяльності перевізників;

-    стандартизація і сертифікація; організація та контроль автомобільних перевезень;

-    тарифна, інноваційна та інвестиційна політика;

-    державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного транспорту загального користування;

-    захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту тощо.

Управління автомобільним транспортом здійснює Мінтранс України.

До сфери його управління належать об'єднання, підприємства, установи і організації автомобільного транспорту. Основні завдання, функції та права органів управління автомобільним транспортом передбачені в Положенні про Державну адміністрацію автомобільного транспорту, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від від 3 вересня 2008 р., а також у Статуті автомобільного транспорту України .

Статут визначає права і відповідальність автотранспортних підприємств і організацій, що знаходяться на території України, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також підприємств, організацій, установ і громадян, які користуються автомобільним транспортом.

Цим Статутом також регламентуються порядок складання і виконання плану автомобільних перевезень в України, основні умови перевезень автомобільним транспортом вантажів, пасажирів, багажу і пошти, а також взаємини автотранспортних підприємств і організацій, що знаходяться на території України, з підприємствами і організаціями інших видів транспорту в частині здійснення автомобільних перевезень.

На підставі цього Статуту Міністерство транспорту та зв’язку України затверджує Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, які розробляються за участю зацікавлених міністерств і відомств та містять у собі умови перевезень окремих видів вантажів, виконання комерційних операцій, транспортно-експедиційного обслуговування підприємств і організацій; особливі умови перевезення автомобільним транспортом вантажів підприємств, організацій і установ окремих галузей народного господарства.

З метою більш повного задоволення потреб населення у перевезеннях, обмеження монополізму на ринку пасажирських автотранспортних послуг, розвитку конкуренції між перевізниками усіх форм власності постановою Кабінету Міністрів 03.12.2008 № 1081 було затверджено «Про затвердження Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування". Відповідно до Порядку юридичні чи фізичні особи, які мають ліцензію на право виконання пасажирських перевезень, у т. ч. міжнародних, можуть взяти участь у конкурсі. Переможці конкурсу забезпечують виконання необхідних обсягів та якість перевезень пасажирів на постійних автобусних маршрутах. Конкурс щодо міжнародних перевізників готує замовнику Мінтранс.

Важливим джерелом транспортного права є Цивільний кодекс України, в якому розкрито зміст договору перевезень та відповідальність сторін за неналежне виконання умов договору перевезень і в разі втрати, нестачі або пошкодження багажу, а також за заподіяння ушкодження його здоров'я або смерті пасажира.

Перевезення вантажів автомобільним транспортом регулюються Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні[32], що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань автомобільного транспорту, в яких визначаються права, обов’язки і відповідальність власників автомобільного транспорту-перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів-замовників

Натомість Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні не регламентують перевезення небезпечних, великовагових, великогабаритних вантажів, пошти та перевезення вантажів у міжнародному сполученні, оскільки такі перевезення мають свої особливості, що стосуються виконання комплексу вимог під час вантажно-розвантажувальних роботах, власне процесу перевезення та його документального оформлення, а також узгодження таких правил із відповідними компетентними установами.

Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"[11] вказує на необхідність отримання суб'єктами підприємницької діяльності ліцензії на здійснення міжнародних, в т. ч. автомобільних, перевезень. Метою ліцензування є, зокрема, дотримання правил руху та екологічних вимог під час експлуатації автомобільного транспорту. Згадуваною Інструкцією Міністерства транспорту України "Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом" N 6/18 від 16.01.2001 (в ред.від 18.12.2003) встановлено, зокрема, порядок видачі суб'єктам підприємництва згаданих ліцензій. Наявність ліцензійної картки вимагається й Правилами дорожнього руху, які затверджені постановою Кабінету Міністрів від 10 жовтня 2001 р. N 1306.

Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту затверджені Кабінетом Міністрів України (Про затвердження Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування і Наказом Про Порядок і умови організації перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом"[23] від 21.01.98 р. № 21 (в ред від 12.08.2005). При наданні послуг з перевезення пасажирів автомобільним транспортом необхідно мати наступні документи:

для перевізника - ліцензію, договір із замовником на перевезення пасажирів, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автотранспорту на законних підставах;

для водія автотранспортного засобу - посвідчення водія, реєстраційні документи на транспортний засіб, шляховий лист, схему маршруту, розклад руху, таблицю вартості проїзду, завірену керівником автотранспортного підприємства (крім міських перевезень), дозвіл замовника на перевезення.

Якщо міжнародним договором України з питань автомобільного транспорту, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми ніж ті, що визначені нормативно-правовими актами України, застосовуються положення міжнародного договору.

 З приводу міжнародних автомобільних перевезень існує найменша кількість міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких гострих питань про відповідальність, як водні.

По-перше, дуже часто автомобілі належали вантажовідправникам.

По-друге, нещасні випадки при дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат, як при водних.

По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних випадків менший, ніж при морських.

При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ.

Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні перевезення, варто згадати Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів, сьогодні вона діє у редакції від 5 липня 1978 р. До певної міри норми цієї Конвенції мають риси наступності щодо норм Конвенції про шляховий рух від 19 вересня 1949 p. Конвенція про договір міжнародного перевезення вантажів була прийнята з метою уніфікації умов, що регулюють міжнародне перевезення вантажів автотранспортом, зокрема щодо документів, які застосовують для перевезення, а також відповідальності перевізника. Вона застосовується:

По-перше, до перевезень автомобілями, автомобілями-тягачами, причепами, напівпричепами тощо.

По-друге, до будь-якого сплатного договору перевезення вантажів, коли місце прийняття вантажу до перевезення та місце доставки вантажу значиться у різних державах, з яких хоч би одна є учасницею Конвенції.

По-третє, до перевезень вантажів державами, оптовими установами й організаціями, а також до випадків, транспортний засіб з вантажем (без його вивантаження) та частину шляху морем, залізницею, внутрішнім вод-повітряним шляхом. Якщо втрата чи пошкодження або прострочення доставки мали місце під час перевезення видами транспорту й не були викликані дією діяльністю авто перевізника, його відповідальність регламентують норми зазначеної Конвенції

Згідно з вказаною Конвенцією для здійснення автотранспортного перевезення укладається єдиний договір навіть у випадку його реалізації кількома перевізниками.

Для України також чинними є наступні законодавчі акти ЄС:

-    Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про шляховий рух 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 7 червня 1979 p.;

-    Європейська угода, що доповнює Віденську конвенцію про дорожні знаки і сигнали 1968 p., схвалена Україною 16 грудня 1974 p., чинна з 3 серпня 1979 p.;

-    Європейська угода про міжнародні автомагістралі від 15 листопада 1975 p., схвалена Україною 9 листопада 1982 p., чинна для неї з 29 березня 1983 p.;

-    Протокол про розмітку доріг від 1 березня 1973 р. до Європейської угоди, що доповнює Конвенцію про дорожні знаки і сигнали 1968 p., схвалений Україною 15 березня 1984 p., чинний з 9 травня 1985 p.

З багатьма державами Європейського Союзу Україна уклала двосторонні договори. Одним з документів, що дає право виїзду на територію європейських країн, є страховий поліс «Зелена карта».

Це документ, що підтверджує страхування громадянської відповідальності власника (водія) транспортного засобу перед третіми особами, у випадку нанесення збитків при керуванні транспортним засобом на території країни, що входить в систему «Зелена карта». Це означає, що у випадку дорожньо-транспортної пригоди за кордоном, з вини прибувшого водія кому-небудь нанесені збитки, вони будуть відшкодовані тією страховою компанією, що видала винуватцю аварії поліс «Зелена карта».

Система автострахування «Зелена карта» забезпечує захист інтересів в першу чергу тих осіб, яким були нанесені збитки прибувшим з-за кордону транспортним засобом.

В умовах проведення в Україні соціальних та економічних перетворень важливого значення набуває проблема подальшого розвитку і вдосконалення правового регулювання відносин у сфері транспортної діяльності. Зазначене обумовлено перш за все тим, що економіку будь-якої держави неможливо уявити без послуг, пов'язаних із перевезенням як вантажу, так пасажирів, їх багажу, вантажобагажу, пошти різними видами транспорту. Перевезення, а також інші відносини у сфері транспортної діяльності опосередковують транспортні договори, які є різними за правовою природою та змістом і регулюються ЦК України й спеціальними нормативно-правовими актами, що відображають специфіку різних видів транспорту. У зв'язку з цим правове регулювання перевезень є однією з найважливіших категорій у цивільному законодавстві України, без з'ясування сутності та природи якої складно зрозуміти особливості певних видів транспортних договорів, порядок їх укладання, зміни та припинення, відповідальність сторін та інші питання, які виникають у зв'язку зі здійсненням перевезень. Незважаючи на достатньо активний процес кодифікації цивільного законодавства України, регулювання відносин перевезення залишається складним питанням внаслідок наявності значної кількості законодавчих актів, що стосуються зазначеної сфери.

Розділ ІІ. Особливості організації та легітимації автотранспортних перевезень в Україні 2.1 Особливості державного регулювання перевезень в національному сполучені

Ринок забезпечує найбільш ефективне регулювання економічних процесів, зорієнтованих на задоволення потреб людини. Це у повній мірі відноситься до транспортної системи, яка є базовою галуззю економіки та покликана задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.[23]

Функціонування автомобільного транспорту в ринкових умовах має ряд позитивних наслідків, головним з яких є зацікавленість суб'єктів господарювання, в отриманні прибутку та подальшому розвитку виробництва, яка за умови конкуренції позитивно впливає на розвиток транспортної мережі, ціноутворення, якість транспортних послуг тощо.

З метою зниження негативного ефекту ринкових механізмів при наданні економічної свободи юридичним та фізичним особам, які провадять транспортну діяльність, та відповідно до законодавства здійснюється ліцензування внутрішніх і міжнародних перевезень автомобільним транспортом, яке запроваджено у більшості розвинених країн.

В юридичній літературі форма управління розглядається як зовнішній вияв конкретних дій для реалізації поставлених завдань і як спосіб вирішення органічно пов'язаної зі змістом (розкривається у функціях і компетенції) діяльності суб'єктів управління; як той чи інший спосіб зовнішнього вираження (оформлення) змісту управлінської діяльності. Аналіз зазначених положень свідчить про те, що «форма» в усіх випадках виступає як зовнішній вияв певного змісту діяльності. Ці властивості притаманні і сфері управління транспортом.

Дійсно, управління транспортом — це цілеспрямована діяльність відповідних органів з виконання завдань і функцій у межах компетенції, визначеної нормативними актами. Але сам процес діяльності з виконання завдань і функцій реалізується у відповідних формах. Якщо функції розкривають (вказують) основні напрями діяльності і цілеспрямованого впливу на об'єкти управління транспортом, то форми управління вказують на шляхи здійснення такого впливу: як і якими шляхами можливе досягнення виконання поставлених завдань.

Форми управлінської діяльності залежать від характеру відносин у сфері управління та обсягу і змісту компетенції органу управління. У цьому зв'язку кожен орган чи посадова особа (суб'єкт) управління транспортом наділені відповідною компетенцією, яка дає змогу вибирати варіанти поведінки залежно від конкретних ситуацій, зробити зовнішній вияв певного змісту конкретних дій, тобто визначити зміст управлінської діяльності в тій чи іншій формі. Прикладом таких дій можуть бути: видання акта управління, проведення наради, призначення ревізії, здійснення контролю та інші форми управлінської діяльності, які складають своєрідне системне утворення. Ці дії, як правило, передбачені та до певної міри регламентовані нормами права, які містяться найчастіше у положеннях про органи управління транспортом, статутах, настановах, посадових інструкціях, правилах та інших нормативних актах.

Вивчення нормативних актів, якими закріплюється правовий статус і компетенція органів управління транспортом, аналіз їх повноважень стосовно ступеня правової регламентації і порядку використання управлінських форм показують, що вона неоднакова.

Форми, пов'язані з реалізацією нормотворчих, право установчих і правозастосовчих функцій, регламентовані повніше (більш жорстко), ніж функції з економічно-організаційних та матеріально-технічних заходів. Ця діяльність пов'язана з виданням правових актів, які тягнуть за собою виникнення, зміни або припинення транспортних відносин і потребує чіткого юридичного вираження та регламентовану процедуру здійснення. Такі форми управлінської діяльності в юридичній літературі прийнято називати правовими формами, головною особливістю яких є юридичне воле виявлення суб'єкта управління, притаманне державному управлінню, а саме: односторонньо владне, офіційне рішення управлінського характеру.

Органу управління надається можливість розвитку ініціативи і самостійного вибору управлінських форм. Такі форми не порушують, не змінюють і не припиняють транспортних правовідносин. В юридичній літературі їх прийнято називати не правовими формами.

Нагадаємо, що неправові форми, як і правові форми, пов'язані з компетенцією органу управління транспортом, їх здійснення базується на правовій основі і вони можуть виникати внаслідок розвитку правових форм.

В юридичній управлінській літературі загальновизнаної класифікації немає, але найбільш поширеними є два варіанти: 1) залежно від юридичних наслідків; 2) за ступенем правової регламентації процесу їх застосування. Ці положення повною мірою стосується управління і в сфері транспорту.

Отже, залежно від юридичних наслідків форми управління транспортом можна поділити на правові і неправові, визначення характеристика яких наведена вище.

За ступенем правової регламентації процесу їх застосування можна виділити такі форми:

1) видання провідних актів управління транспортом і застосування норм транспортного права;

2) укладення договорів;

3) здійснення організаційних заходів;

4) здійснення матеріально-технічних операцій.

До речі, як зазначають С. Т. Гончарук та інші науковці, можлива й така класифікація, а саме: Правові форми управління — це видання правових актів управління, інші юридичне значущі дії та укладення адміністративно-правових договорів. Неправові форми управління — це здійснення матеріально-технічних операцій і організаційних заходів.

Аналіз діяльності транспорту показує, що виконання завдань і функцій, покладених на транспорт, може здійснюватися в будь-якій із зазначених нами форм, поняття, зміст і юридичне значення яких ми розглянемо.

Видання правових актів управління транспортом є особливою формою діяльності органів управління транспортом, спрямованою на виконання законів шляхом встановлення додаткових положень (норм права) підзаконного характеру, що, власне, передбачається самими законами. У законах України «Про автомобільний транспорт» (ст. 7), «Про залізничний транспорт» (ст. 3) і Кодексі торговельного мореплавства України (ст. 3), Повітряному кодексі України (ст. 7) встановлюється, що нормативні документи, які визначають правила, порядок і умови перевезення вантажів, пасажирів, пошти й багажу, користування засобами транспорту, безпеки руху, охорони праці, забезпечення громадського порядку, перетину шляхів одного виду транспорту іншими видами транспорту і комунікаціями, пожежної безпеки, санітарні норми та правила на транспорті України, є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб на території України. Ці положення продубльовані Статутом залізниць України, в Положеннях про Міністерство транспорту України, про Державну адміністрацію залізничного транспорту України та державні департаменти інших видів транспорту.

Прийняття нормативних документів (актів) здійснюється зазначеними органами відповідно до їх компетенції. Наприклад, Правила перевезення вантажу, пасажирів, багажу і пошти, Технічні умови навантаження і кріплення вантажів затверджуються Мінтрансом України, а правила пожежної безпеки, санітарні норми та правила, правила безпеки громадян на транспорті, інструкції по перевезенню окремих видів вантажів, інструкції про порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру та інші документи можуть затверджуватися наказами посадових осіб, відповідних адміністрацій, департаментів транспорту і навіть їх структурними підрозділами (залізницею, пароплавством, портом та ін.).

За допомогою такої нормотворчості конкретизуються і деталізуються загальні норми законів. Зазвичай їх зміст не змінюється, але забезпечуються умови реалізації вимог закону. Такі акти встановлюють конкретні умови, правила і порядок перевезення, права і обов'язки вантажовідправника, вантажоодержувача, перевізника, пасажира, інших учасників транспортного процесу, їх відповідальність. У таких нормативних актах часто містяться обмеження і заборони, обумовлені специфікою вантажу, що перевозиться, його характеристикою (великовагові, громіздкі, довговимірні, кількаярусні вантажі, вибухові, легкозаймисті, радіоактивні, отруйні, сильнодіючі хімічні речовини І матеріали), перевезення яких визначається відповідними Інструкціями, правилами з застосуванням обмежень завантаження, складування або зовсім забороною перевезення тим чи іншим видом транспорту.

Прийняття нормативних актів це не тільки виконавчо-розпорядча діяльність, а й діяльність, яка виступає як регулятор транспортних правовідносин, дозволяє органам (суб'єктам) управління транспортом активно впливати на процес перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти і, врешті-решт, впливати на своєчасне, якісне виконання цивільно-правового договору перевезення.

Діяльність органів управління транспортом не обмежується прийняттям нормативних актів. Орган управління, його посадова особа обов'язково викорчовують правозастосовчу форму реалізації норм права.

Застосування норм транспортного права (видання індивідуальних актів, управлінське розпорядництво) як складова правової форми управління характеризується виданням відповідного індивідуального акта. Саме за допомогою таких ,актів закони та інші правові норми застосовуються до конкретних обставин. Вони відіграють роль юридичних актів, з якими пов'язується виникнення, зміна або припинення транспортних відносин. Наприклад, наказ начальника залізниці або уповноваженої ним посадової особи про завантаження вагонів понад план або поза планом та забезпечення їх перевезення.

Індивідуальні акти — це акти правозастосовчі, звернені до конкретних осіб, мають разове застосування і властивістю їх є те, що вони не містять норми права, а спрямовані на реалізацію конкретних юридичних повелінь повноважних суб'єктів (органів) управління транспортом.

Як прийняття нормативних актів, так і видання індивідуальних актів в юридичній управлінській літературі прийнято називати правовими актами управління, вони мають такі характерні властивості:

а) виражають собою юридичний варіант управлінського рішення, основну правову форму волевиявлення суб'єктів управлінської діяльності;

б) видаються тільки повноважним суб'єктом в межах його компетенції;

в) є підзаконними, носять офіційний характер, визначають правила належної поведінки у сфері діяльності;

г) спричинюють юридичні наслідки — встановлюють, змінюють чи відміняють певні норми права;або слугують юридичним фактом, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини;

ґ) є юридичним різновидом службових документів, які постійно використовуються в управлінській діяльності, прийняті у визначених законом формах і порядку та належним чином оформлені.

Отже, правовий акт управління стосовно транспортного права — це засноване на законодавстві юридично-владне волевиявлення повноважного суб'єкта управління, що спрямоване на встановлення транспортних норм права або породжує, змінює чи припиняє конкретні правові відносини з метою реалізації задач і функцій транспортної діяльності. Таким чином, форма управлінської діяльності певною мірою дає змогу виокремити транспортне право в окрему специфічну (комплексну) галузь права.[36]

З метою більш повного задоволення потреб населення у перевезеннях, обмеження монополізму на ринку пасажирських автотранспортних послуг, розвитку конкуренції між перевізниками усіх форм власності постановою Кабінету Міністрів 2 листопада 1996 p. було затверджено "Порядок проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспортом".

Відповідно до Порядку юридичні чи фізичні особи, які мають ліцензію на право виконання пасажирських перевезень, у т. ч. міжнародних, можуть взяти участь у конкурсі. Переможці конкурсу забезпечують виконання необхідних обсягів та якість перевезень пасажирів на постійних автобусних маршрутах. Конкурс щодо міжнародних перевізників готує замовнику Мінтранс. Він може передати свої функції іншій організації з видачею їй Свідоцтва на право проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспортом. З переможцем конкурсу укладається договір відповідно до Типового договору на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, який є додатком до вказаного Порядку.

 В договорі зазначають сторони, предмет домовленості, права та обов'язки замовника й перевізника, юридичні адреси сторін. Якщо автотранспортні послуги здійснюються автобусами, то однією з умов договору є обов'язок перевізника виконувати затверджений замовником розклад руху автобусів з регулярністю не нижче 97 відсотків на міжнародних рейсах. У разі невиконання зазначеної умови замовник зменшує дотацію перевізнику за кожний відсоток зниження регулярності руху на певну кількість відсотків, встановлену домовленістю сторін.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані:

забезпечувати формування автобусної маршрутної мережі загального користування й мережі таксомоторних стоянок та розробляти перспективи їх розвитку;

організовувати утримання в належному стані проїзної частини автомобільних доріг та під'їздів (на міських автобусних маршрутах загального користування) і в разі завдання матеріальних збитків автомобільному перевізнику, що обслуговує автобусний маршрут загального користування, унаслідок неналежного утримання проїзної частини автомобільної дороги чи під'їзду компенсувати йому збитки;

забезпечувати облаштування необхідною інфраструктурою автобусних маршрутів загального користування, а саме - автопавільйонами, інформаційним забезпеченням пасажирів і підтримувати її в належному технічному та санітарному стані;

забезпечувати розроблення паспортів автобусних маршрутів загального користування з визначенням необхідної кількості автобусів, їх пасажиромісткості, класу, технічних та екологічних показників, розкладу руху. Порядок розроблення та затвердження паспорта маршруту визначає центральний орган виконавчої влади з питань автомобільного транспорту;

проводити конкурс на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування;

забезпечувати укладання договору на автобусних маршрутах загального користування із автомобільним перевізником - переможцем конкурсу на міських, приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), чи надання дозволу на приміських та міжміських автобусних маршрутах загального користування, які виходять за межі території області (міжобласні маршрути), та забезпечувати контроль за виконанням ним умов договору чи дозволу;

забезпечувати безпечне і якісне обслуговування пасажирів на автобусних маршрутах загального користування;

забезпечувати компенсацію втрат автомобільному перевізнику внаслідок перевезення пільгових категорій пасажирів та регулювання тарифів.[50]

Автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.

Таким чином, під державним управлінням розуміється організаційно-владна виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління, яка функціонує на основі і для виконання законів та перебуває у повсякденному практичному здійсненні функцій держави.

2.2 Ліцензування та сертифікація автоперевезень

З метою зниження негативного ефекту ринкових механізмів при наданні економічної свободи юридичним та фізичним особам, які провадять транспортну діяльність, та відповідно до законодавства здійснюється ліцензування внутрішніх і міжнародних перевезень автомобільним транспортом, яке запроваджено у більшості розвинених країн.

Вперше державне ліцензування підприємницької діяльності було законодавчо введено в 1991 році – із прийняттям Закону України "Про підприємництво". В цьому законі передбачалося ліцензування всього 12 видів підприємницької діяльності. Далі сфера ліцензування складалася хаотично і мала єдину тенденцію – постійно розширюватися. Так тривало практично до 1997 року. У результаті тоді підлягати обмеженню стали вже 212 видів підприємництва та майже 1500 видів робіт, тобто буквально все було заліцензовано[46]

Всі без винятку органи виконавчої влади безупинно намагалися вводити ліцензування все нових видів діяльності і робіт. І тільки наприкінці 1997 року було прийнято закон про скасування ліцензування великої кількості видів підприємницької діяльності і всіх видів робіт підприємництва. Відтоді ліцензуванню стало підлягати тільки 42 їх види.

Низка відомчих актів щодо підготовки документів для видачі ліцензії, та ліцензійних карток, порядок подання даних про видані ліцензії до Єдиного ліцензійного реєстру України та Методика здійснення контролю за додержанням Ліцензійних умов забезпечила єдиний методологічний підхід до ліцензування автоперевізної діяльності.

Ліцензування – це необхідна умова здійснення певних видів підприємницької діяльності, передбачених Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», що означає необхідність одержання ліцензії у встановленому законодавством порядку. З моменту одержання ліцензії підприємцю надається право здійснювати відповідний вид діяльності, що він може реалізовувати протягом терміну дії ліцензії, після закінчення якого це право припиняється[20]

Ліцензування, це механізм державного регулювання направлений на допуск до провадження діяльності суб'єктів господарювання, які можуть забезпечити виконання організаційних, кваліфікаційних та технічних вимог встановлених для певного виду господарської діяльності з послідуючим контролем за провадженням ними діяльності та анулюванням ліцензій ліцензіатам, які таки вимоги не забезпечують. [19]

Згідно із статтею 9 Закону ліцензуванню підлягає господарська діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування.

Ліцензуванню підлягяє діяльність суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, за винятком:

-    технологічних (внутрішньооб'єктні, внутрішньозаводські та внутрішньокар'єрні) перевезень, які здійснюються автотранспортними засобами без виїзду на дороги, загального користування;

-    внутрішньогосподарських перевезень, які здійснюються автотранспортом колективних сільськогосподарських підприємств для потреб сільського господарства;

-    перевезень пасажирів і вантажів, які здійснюються за спеціальними постановами Уряду України;

-    перевезень пасажирів і вантажів, пов'язаних з ліквідацією стихійних лих;

-    перевезень пасажирів і вантажів автотранспортими засобами, підпорядкованими закладам охорони здоров'я, Міністерства зв'язку (за винятком перевезень, які здійснюються цими організаціями на комерційній основі), Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ та органами державної безпеки.[18]

Враховуючи значні обсяги практичної роботи з ліцензування (за попередніми оцінками ринок транспортних послуг складає понад 100 тис. перевізників) до цієї діяльності були задіяні обласні автотранспортні управління та Українське бюро по ліцензуванню автомобільних перевезень, що виконували функції робочих органів Укравтотрансу з підготовки документів для видачі та анулювання ліцензій та здійснювали контроль за додержанням ліцензійних умов[51].

 З цією метою в структурі автоуправлінь сформовані підрозділи з ліцензування внутрішніх автомобільних перевезень, забезпечено підбір керівників і спеціалістів цих підрозділів, створена матеріальна-технічна база, придбана комп'ютерна техніка, розроблено необхідне програмне забезпечення та електронна система передачі даних.

Створено ліцензійний реєстр Укравтотрансу, який містить інформацію про видані суб'єктам господарювання ліцензії, аналіз якої дозволяє визначити кількість перевізників, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів та перевезення пасажирів і вантажів у внутрішньому та міжнародному сполученні окремо по кожному регіону та відстежувати основні тенденції формування ринку транспортних послуг Ліцензування безумовно має позитивнезначення в системі державного регулювання. Воно дає змогу проаналізувавши подані документи для отримання ліцензій, визначити спроможність суб'єкта господарювання надавати послуги з автоперевезень, а видача ліцензійних карток на транспортні засоби дозволяє регулювати і відслідковувати їх допуск до конкретних видів перевезень.

З метою забезпечення реалізації комплексу заходів направлених на реформування і вдосконалення діючої системи ліцензування надання послуг з автоперевезень та створення прозорого механізму видачі ліцензій затверджена Концепція вдосконалення ліцензування надання послуг з автоперевезень [48]

Концепція має за мету забезпечити реалізацію комплексу заходів направлених на реформування і вдосконалення діючої системи ліцензування та створення прозорого механізму видачі ліцензій. Для досягнення зазначеної мети необхідно провести реформування та вдосконалення ліцензування автоперевізної діяльності на основі вирішення таких завдань:

-    докорінної зміни діючої системи видачі ліцензій та забезпечення оптимального розміщення органів ліцензування автомобільних перевезень на території України;

-    нового підходу до механізму визначення суб'єкта господарської діяльності, якому видається ліцензія;

-    вирішення питання державного регулювання через механізм ліцензування інших складових автомобільного транспорту;

-    допуску до ліцензійної діяльності перевізників, які самостійно не можуть забезпечити проведення технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів, медичного контролю водіїв;

-    підвищення ефективного використання для допуску в ліцензійній діяльності рухомого складу ліцензійної картки, яка оформляється на кожний транспортний засіб ліцензіата;

-    вдосконалення механізму допуску суб'єктів підприємницької діяльності та транспортних засобів, яки використовуються для здійснення перевезень до здійснення міжнародних перевезень;

-    приведення у відповідність до вимог чинного законодавства норм встановлених відомчими документами для видачі ліцензій та ліцензійних карток;

-    вдосконалення автоматизованої системи управління ліцензуванням.[19]

Вирішення зазначених завдань буде сприяти:

-    створенню прозорої процедури ліцензування;

-    становленню сучасного ринку послуг, його захисту від недобросовісних суб'єктів підприємницької діяльності;

-    захисту споживачів на ринку послуг від небезпечних перевезень;

-    створенню конкурентного середовища;

-    забезпечення допуску перевізників до здійснення перевезень на підставі їх спроможності безпечно та якісно здійснювати перевезення пасажирів, підтвердженням чого є сертифікат відповідності послуг пасажирських автоперевезень;

-    забезпеченню використання сертифікованих і дозволених до використання транспортних засобів;

-    забезпеченню доступності послуг;

-    захист прав, законних інтересів, життя і здоров'я громадян, навколишнього природного середовища, та забезпечення безпеки держави.[25]

Органи Міністерства транспорту України при отриманні заяв на видачу ліцензій по здійсненню перевезень перевіряють такі умови, необхідні для здійснення цієї діяльності:

суб'єкт підприємницької діяльності повинен бути власником або розпорядником транспортних засобів, які були б придатні для користування в ліцензійній діяльності і відповідали б вимогам технічної експлуатації, правилам безпеки дорожнього руху, санітарним та екологічним нормам;

 підприємці -юридичні особи для здійснення міжнародних перевезень, крім країн СНД, повинні мати необхідні документи для виїзду за кордон, банківську гарантію наявності коштів в розмірі не манше 1000 доларів США на транспортний засіб або 50 доларів США на тонну максимально допустимої ваги, або на одне місце для сидіння в транспортному засобі для пасажирських перевезень, 400 доларів США на транспортний засіб, а також необхідні документи для виїзду за кордон.

 При здійсненні діяльності згідно з отриманою ліцензією суб'єкти підприємницької діяльності повинні дотримуватись наступних правил:

-    здійснювати свою діяльність згідно з особливими умовами та правилами зазначеними в ліцензії;

-    дотримуватись вимог чинного законодавства щодо кваліфікації водіїв, а також стану транспортних засобів та обладнання відповідно до нормативно-технічних вимог, правил безпеки дорожнього руху, санітарних та екологічних норм;

-    мати на лобовому склі кожного автотранспортного засобу ліцензійну картку;

-    виконувати вимоги міжнародних конвенцій в галузі міжнародних перевезень, Правил перевезень вантажів і пасажирів, цих Правил та інших положень і правил, які регламентують діяльність за ліцензіями, нормативних документів Міністерства транспорту України, що стосуються здійснюваної ліцензійної діяльності;

-    в разі збільшення кількості транспортних засобів (без зміни роду діяльності) власник повинен отримати у встановленому порядку додаткові ліцензійні картки.

Власник ліцензії не має права передавати її іншій юридичній або фізичній особі.

Право на керування транспортними засобами, що обладнані спеціальними звуковими і світловими сигналами або призначені для перевезення небезпечних вантажів, а також автобусами міжміських і міжнародних маршрутів, мають громадяни, які останні 3 роки працюють водіями відповідної категорії транспортних засобів.[39]

Суб'єкти підприємницької діяльності при здійсненні перевезень пасажирів не повинні перевищувати тарифи, які встановлені відповідно до чинного законодавства.

Контроль за виконанням суб'єктами підприємництва Умов і правил ліцензійної діяльності по здійсненню внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, додержанням чинного законодавства з цих питань здійснюється працівниками Міністерства транспорту України, які можуть вживати заходів згідно Інструкції про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення внутрішніх й міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом

Отже, сфера автомобільного транспорту є галуззю економіки, що безпосередньо впливає на безпеку життя і здоров'я громадян, охорону навколишнього середовища і вимагає застосування спеціальних методів державного регулювання і контролю, що забезпечують вимоги безпеки.

Розвиток системи стандартизації в галузі автоперевезення спрйчиняється двома чинниками: введенням нових законодавчих вимог та конкуренцією. Ускладнюються вимоги, поступово гармонізуються регіональні системи (Європа, Америка, Японія), стираються відмінності між різними системами одного регіону, набувають пріоритету міжнародні системи перед національними.

На нашу думку, розвиток нормативної бази автомобілебудування та автоперевезень в Україні має свої особливості. З більш ніж ста чинних в Європі Правил ЄЕК 00Н прямим застосуванням через ГОСТи введено 15 правил. В 41 нормативному документі, чинному в Україні, Правила використані і на них є посилання. З 353 стандартів 150 галузі автомобілебудування і автоперевезення вимоги 70 введені в галузеві стандарти (ОСТ) і більше 50 - в ГОСТи..[44]

Аналіз існуючого фонду НД показав, що нормативні документи з стандартизації дорожніх транспортних засобів розроблялись хаотично, без чіткої структурної схеми. Наприклад, частина стандартів, що містять в собі вимоги безпеки і мають обов'язковий характер, були розроблені як галузеві. З іншого боку, існують міждержавні стандарти, що регламентують показники, які є предметом договору між замовником і виготовлювачем і можуть бути занесені в технічні умови на продукцію. На один об'єкт стандартизації існують окремо стандарти на "терміни та визначення", "технічні вимоги", "методи випробувань", які досить часто не узгоджені між собою, а іноді і суперечливі.

Галузева нормативна база налічує близько 780 нормативних документів, для супроводу і удосконалення яких потрібні значні кошти. Особливістю нормативної бази України в галузі автомобілебудування, а також вантажних перевезень є те, що вимоги стандартів, пов'язаних з безпекою ДТЗ, істотно не змінювались протягом 5-20 років.

Одним з методів, що є найбільш ефективним методом дії на діяльність підприємств автомобільного транспорту є сертифікація.

Сертифікація — це процедура, за допомогою якої визнаний у встановленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам. Вона є важливою ланкою управління якістю продукції. В Україні питання сертифікації продукції регулюється Законом України «Про підтвердження відповідності». Підтвердження відповідності — це діяльність, наслідком якої є гарантування того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям відповідають встановленим законодавством вимогам[42]

Проведення сертифікації здійснюється в цілях:

-    створення умов для діяльності організації і підприємців на єдиному товарному ринку, а також для участі в міжнародній, економічній, науково-технічній співпраці і міжнародній торгівлі;

-    сприяння споживачам в компетентному виборі продукції;

-    захисту споживача від недобросовісної виготівника (продавця, виконавця);

-    контролю безпеки продукції для навколишнього середовища, життя, здоров'я і майна;

-    підтвердження показників якості продукції, заявлених виготівником.

Під сертифікатом відповідності розуміється документ, виданий по правилах системи сертифікації для підтвердження відповідності продукції, що сертифікується, встановленим вимогам.

Реалізація процедур сертифікації забезпечується комплексом законодавчо-правових документів що створили необхідні передумови формування систем сертифікації на автомобільному транспорті. До їх числа входять закони «Про технічне регулювання», «Про захист прав споживачів»[5], «Про безпеку дорожнього руху»[6], Держстандарт України і інші державні органи в межах своїх повноважень створюють системи сертифікації окремих видів однорідної продукції і послуг і встановлював правила процедури і управле ния для проведення сертифікації в єтих системах.

Об'єктами сертифікації на автомобільному транспорті є: продукція, послуги і інші об'єкти, якими можуть бути процеси, роботи, системи якості і ін.

До продукції відносяться: вироби, використовувані на автомобільному транспорті як предмети і засоби праці: автотранспортні засоби і запасні частини до них; експлуатаційні матеріали (нафтопродукти і автопрепарати); гаражне устаткування.

До послуг відносяться: послуги з технічного обслуговування і ремонту автотранспортних засобів; послуги в області перевезення вантажів і пасажирів і ін.

Створення і функціонування сертифікації на автомобільному транспорті пов'язане з вирішенням наступних завдань:

-    забезпечення високого технічного рівня техніки, матеріалів і устаткування, що поставляються і використовуваних на автотранспорті;

-    забезпечення технічного стану автомобільної техніки і її безпечної технічної експлуатації, що регламентується;

-    забезпечення високої якості і безпеки послуг у сфері вантажних і пасажирських перевезень;

-    забезпечення безпеки іншої виробничої діяльності підприємств, організацій автомобільного транспорту;

-    забезпечення безпеки дорожнього руху;

-    забезпечення екологічної безпеки автотранспортної діяльності.

Сертифікація послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом включає:

-    подачу заявки на сертифікацію;

-    ухвалення рішення по заявці, зокрема — вибір схеми сертифікації;

-    оцінку процесу надання послуги або системи якості;

-    проведення сертифікаційних перевірок результату послуги;

-    аналіз отриманих результатів і ухвалення рішення про можливість видачі сертифікату відповідності;

-    видачу сертифікату відповідності;

-    здійснення інспекційного контролю за сертифікованою послугою;

-    заходи, що коректують, при порушенні відповідності послуги встановленим вимогам.[5]

Для проведення сертифікації послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом виконавець послуги направляє в акредитований орган по сертифікації заявку на проведення робіт по сертифікації

При необхідності, на вимогу органу по сертифікації, додатково до заявки може зажадатися інформація про рухомий склад, кваліфікації персоналу і тому подібне

Орган по сертифікації розглядає заявку і в 7-денний термін з моменту її отримання повідомляє заявникові рішення, яке містить всі умови сертифікації, що грунтуються на встановленому порядку сертифікації даної послуги.

Орган по сертифікації послуг проводить експертизу всіх матеріалів (протоколи, акти і інші документи, передбачені відповідними схемами сертифікації) і ухвалює рішення про видачу сертифікату відповідності в строк не більше 5-ти днів. При позитивних результатах сертифікації орган по сертифікації послуг оформляє сертифікат відповідності, здійснює його реєстрацію в установленому порядку і видає заявникові. При негативних результатах сертифікаційних перевірок (випробувань), недотриманні інших вимог, що пред'являються до послуги, що сертифікується, або відмові заявника від оплати робіт по сертифікації орган по сертифікації послуг видає заявникові рішення про відмову у видачі сертифікату.

Вантажні автомобілі, що призначені для міжнародних перевезень, згідно з прийнятою ЄКМТ класифікацією, залежно від екологічного рівня розподілено на такі категорії:

-    "зелені",

-    "особливо зелені та безпечні",

-    "ЄВРО 3 безпечні"

-    "ЄВРО 4 безпечні".

Особливо зелений та безпечний вантажний автомобіль - автомобіль, який відповідає вимогам рівня ЄВРО-2 щодо шуму та викидів забруднюючих речовин та вимогам безпеки (у тому числі і до причепа/напівпричепа) і має такі сертифікати:

-    сертифікат відповідності вимогам до шуму та викидів забруднюючих речовин (екологічний);

-    сертифікат відповідності вимогам безпеки (окремо для автомобіля-тягача і причепа/напівпричепа) (безпеки);

-    сертифікати відповідності вимогам придатності до експлуатації, що видані Державтотрансндіпроектом згідно з Резолюцією ЄКМТ СЕМТ/СМ(2001)9/Final (окремо для автомобіля-тягача і причепа/напівпричепа);[52]

ЄВРО-3 безпечний вантажний автомобіль - автомобіль, який відповідає вимогам рівня ЄВРО-3 щодо шуму та викидів забруднюючих речовин та вимогам безпеки (у тому числі і до причепа/напівпричепа) і має такі сертифікати:

-    сертифікат відповідності вимогам до шуму та викидів забруднюючих речовин (екологічний);

-    сертифікат відповідності вимогам безпеки (окремо для автомобіля-тягача і причепа/напівпричепа) (безпеки);

-    сертифікати відповідності вимогам придатності до експлуатації, що видані Державтотрансндіпроектом згідно з Резолюцією ЄКМТ СЕМТ/СМ(2001)9/Final (окремо для автомобіля-тягача і причепа/напівпричепа).

Оформлення і видачу дозволів ЄКМТ українським автоперевізникам здійснює СМАП згідно із затвердженим розподілом з покриттям ними витрат на проведення організаційної роботи у відповідності до кошторису.

Дозволи ЄКМТ оформлюються тільки перевізникам України, які мають ліцензію на міжнародні перевезення вантажів, ліцензійні картки на автомобілі, що відповідають вимогам ЄВРО-2 або ЄВРО-3, і комплект сертифікатів, необхідний для категорій "особливо зелений і безпечний" вантажний автомобіль або "ЄВРО-3 безпечний" вантажний автомобіль.

Дозволи ЄКМТ дають право на здійснення перевезень вантажів транспортними засобами як власними, так і придбаними на умовах лізингу між пунктами завантаження та розвантаження, що розташовані в двох різних країнах - членах ЄКМТ.

Дозволи ЄКМТ дають право також на здійснення перевезень вантажів в/з третіх країн, якщо всі три країни є членами ЄКМТ.

Дозволи ЄКМТ дають право на проїзд порожніх автотранспортних засобів через територію країн - членів ЄКМТ.

Дозволи ЄКМТ не дають права на виконання перевезень вантажів, завантажених на території однієї країни - члена ЄКМТ для розвантаження в іншому місці цієї ж країни (каботажні перевезення), на перевезення вантажів між країною - членом ЄКМТ і країною, що не є членом ЄКМТ.

Дозволи ЄКМТ не звільняють від необхідності отримання інших дозволів на транспортування великовагових, великогабаритних та небезпечних вантажів.

Дозволи ЄКМТ оформлюються конкретним перевізникам і не можуть бути передані іншим перевізникам.

Дозвіл ЄКМТ і бортовий журнал, в якому реєструються міжнародні перевезення, що виконуються згідно з дозволом, повинні перебувати у водія автотранспортного засобу протягом всього циклу перевезення, включаючи подачу порожнього автотранспортного засобу на завантаження.

Дозволи ЄКМТ і бортові журнали надаються для перевірки представникам компетентних органів на їхню вимогу.

Дозволи ЄКМТ мають чинність дії протягом календарного року (річний дозвіл - зеленого кольору) чи протягом місяця (короткочасний дозвіл - жовтого кольору з написом навскіс "короткочасний дозвіл"). Короткочасні дозволи не мають чинності на території Австрії, якщо інше не передбачено документами ЄКМТ.

Дозволи ЄКМТ повинні бути оформлені таким чином:

у нижньому правому куті проставлена печатка Міністерства транспорту України та підпис заступника Міністра транспорту України;

надрукована повна назва та адреса перевізника;

надрукований термін дії дозволу, місце та дата видачі;

можлива наявність печаток червоного кольору про заборону дії даних дозволів на території деяких країн - членів ЄКМТ (Австрія, Італія та Греція);

наявність зеленої печатки з силуетом автомобіля з буквою S на дозволах, що мають використовуватись "особливо зеленими та безпечними", та цифри 3 на дозволах, що мають використовуватись "ЄВРО-3 безпечними" вантажними автомобілями.[21]

Відповідно до вимог Резолюції ЄКМТ СЕМТ/СМ (2005)9/FINAL кожна з наведених вище категорій вантажних автомобілів повинна мати на борту такі документи:

сертифікат відповідності вантажного автомобіля чи сідельного тягача технічним приписам стосовно викидів забруднювальних речовин з відпрацьованими газами та створюваного ними шуму,

сертифікат відповідності вантажного автомобіля чи сідельного тягача вимогам безпеки,

сертифікат відповідності причепа чи напівпричепа,

сертифікат відповідності вимогам придатності до експлуатації вантажного автомобіля (сідельного тягача) чи причепа (напівпричепа), а також бортовий журнал та дозвіл ЄКМТ.

При цьому зауважимо, що три перші сертифікати видає безпосередньо завод-виробник дорожніх транспортних засобів, або його офіційний представник у країні реєстрації. Слід додати, що так звані "зелені" вантажівки замість перших трьох сертифікатів повинні мати окремий єдиний сертифікат.

Четвертий обов'язковий документ - сертифікат відповідності вимогам придатності до експлуатації вантажного автомобіля чи сідельного тягача та причепа (напівпричепа) видається Атестаційною службою України. Термін дії сертифіката безпеки не повинен перевищувати 12 місяців, що передбачає його щорічне поновлення.

Термін дії сертифікату відповідності встановлює орган по сертифікації, але не більше ніж на три роки.

Інформація про припинення дії або анулювання сертифікату відповідності доводиться органом по сертифікації, що його видав, до зведення заявника, споживача послуг і інших учасників даної Системи сертифікації.

Анулювання сертифікату відповідності набуває чинності з моменту виключення його з державного реєстру Системи сертифікації Повторна видача сертифікату відповідності на послуги, що надаються, здійснюється відповідно до порядку, встановленого Системою.

Отже, з метою зниження негативного ефекту ринкових механізмів при наданні економічної свободи юридичним та фізичним особам, які провадять транспортну діяльність, та відповідно до законодавства здійснюється ліцензування внутрішніх і міжнародних перевезень автомобільним транспортом, яке запроваджено у більшості розвинених країн.

2.3 Особливості державного регулювання перевезень в міжнародному сполучені

Використання геостратегічного потенціалу України в умовах розвитку глобалізаційних процесів сприятиме розширенню обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями та капіталом, взаємодії в гуманітарній сфері, духовному збагаченню особистості, а також створенню реальних передумов вирішення основного геополітичного завдання нашої держави – вступу України до ЄС. Система державного регулювання має бути спрямована на розв’язання ключових завдань щодо вдосконалення законодавчої й організаційної бази реструктуризації, прискореного розвитку транспортної інфраструктури, створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів, її інтегрування в транспортні системи Європи та Азії, Балтійського й Чорноморського регіонів відповідно до міжнародних стандартів[44]

Основними причинами, що стримують розвиток транспортного забезпечення у сфері зовнішньоекономічної діяльності України, є:

-    невпорядкованість системи державного регулювання щодо контролю на кордоні та справляння зборів;

-    висока вартість послуг, що надаються митними брокерами, контрольними службами й транспортними терміналами;

-    численні бюрократичні перепони при оформленні міжнародних перевезень;

-    низька швидкість доставки пасажирів та вантажів;

-    несприятлива криміногенна обстановка;

-    брак комплексного, у тому числі інформаційного, обслуговування на шляху здійснення міжнародних перевезень;

-    недостатність, а на окремих напрямах і відсутність комплексу нормативно-правових актів, що регулюють міжнародні перевезення та їх обслуговування.[39]

Постановка проблеми вдосконалення державного регулювання у сфері транспортного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності в організаційно-правовому аспекті з позиції об’єктивного аналізу є актуальною для усунення недоліків нинішнього й попередніх етапів її дослідження. Водночас вирішення цієї проблеми важливе для формування державної політики й з погляду потреб теорії та практики державного регулювання, які необхідно збагатити системою наукових принципів, методів і форм розв’язання ключових завдань розвитку й удосконалення системи та узагальнення наявного досвіду.

Міжнародне співробітництво у сфері міжнародних перевезень пасажирів і вантажів забезпечує центральний орган виконавчої влади з питань автомобільного транспорту, який у межах повноважень:

організовує контроль за виконанням міжнародних договорів України з питань міжнародних перевезень пасажирів і вантажів;

розробляє пропозиції щодо розвитку міжнародного співробітництва у сфері міжнародних перевезень пасажирів і вантажів;

бере участь у проведенні заходів щодо укладання міжнародних договорів з питань міжнародних перевезень пасажирів і вантажів;

бере участь у роботі міжнародних організацій автомобільного транспорту;

забезпечує видачу дозвільних документів на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів.

Допущення транспортних засобів до міжнародних перевезень товарів регулюється Митною конвенцією про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки міжнародного дорожнього перевезення 1975р. (далі Конвенція), участь України в якій засвідчена від 15 липня 1994р. Допущення транспортних засобі до перевезень вантажів регулює Порядок реалізації положень Митної конвенції про міжнародне перевезення вантажів від 21 листопада 2001р., затверджений Державною митною службою України (далі Порядок).

Зокрема, в Конвенції зазначається: ”Для допущення транспортних засобів до міжнародного перевезення, останній має відповідати умовам щодо своєї конструкції та свого обладнання. Тобто:

-    щоб митні печатки і пломби могли накладатися на них простим і надійним чином;

-    щоб із запечатаної або запломбованої частини транспортного засобу не міг бути витягнутий або в неї поміщений будь-який вантаж без залишення явних слідів злому або пошкодження накладених печаток і пломб;

-    щоб не було жодних потайних місць в транспортному засобі для приховання вантажів.[50]

Відповідно до пп. 5.3 п.5 Порядку на кожний допущений транспортний засіб видається Свідоцтво про допущення. Воно видається митницею. Для транспортних засобів, що перевозять великовагові або громіздкі вантажі, у тому числі контейнери або транспортні засоби тощо, Свідоцтво не потрібне. Оригінал Свідоцтва повинен супроводжувати дорожній транспортний засіб [6].

Порядок оформлення, видачі, використання, обліку щодо дозволів ЄКМТ на перевезення вантажів автомобільним транспортом між країнами - членами ЄКМТ розроблений згідно з рішеннями та Положеннями ЄКМТ, що регламентують здійснення перевезень вантажів на основі дозволів ЄКМТ багаторазового використання.

Міністерство транспорту України отримує від секретаріату ЄКМТ багатосторонню квоту дозволів і передає їх листом у Державний департамент автомобільного транспорту України. Оприбуткування бланків дозволів ЄКМТ, підготовку пропозицій щодо розподілу зазначених дозволів, подання розподілу на затвердження заступнику Міністра транспорту України та передачу дозволів ЄКМТ до Служби міжнародних автомобільних перевезень для оформлення і видачі українським перевізникам здійснює Державний департамент автомобільного транспорту.

Дозвільні документи Європейської Конференції Міністрів Транспорту розподіляють на конкурсних засадах з урахуванням рівня безпеки руху й екологічної безпеки транспортних засобів, запроваджених у європейських країнах, ефективності їх використання.

Порядок проведення конкурсу та видачі дозвільних документів Європейської Конференції Міністрів Транспорту визначає центральний орган виконавчої влади з питань автомобільного транспорту.

Організацію міжнародних перевезень пасажирів і вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень.

До міжнародних перевезень пасажирів та вантажів допускаються резиденти України, які мають досвід роботи на внутрішніх перевезеннях на договірних умовах не менше ніж три роки.

При виконанні міжнародних перевезень вантажів резиденти України повинні мати:

-    дозволи іноземних країн, по території яких буде здійснюватися перевезення;

-    ліцензійну картку на транспортний засіб;

-    дозвіл щодо узгодження умов та режимів перевезення в разі перевищення вагових або габаритних обмежень;

-    свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу;

-    сертифікат відповідності щодо безпеки руху, екологічної безпеки та енергозбереження вимогам країн, по території яких буде здійснюватися перевезення.

При виконанні міжнародних перевезень пасажирів резиденти України повинні мати:

-    дозволи іноземних країн, по території яких буде здійснюватися перевезення;

-    ліцензійну картку на транспортний засіб;

-    свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу;

-    сертифікат відповідності щодо безпеки руху, екологічної безпеки та енергозбереження вимогам країн, по території яких буде здійснюватися перевезення;

-    список пасажирів (при нерегулярних та маятникових перевезеннях);

-    білетно-облікову документацію;

-    схему маршруту.

При виконанні міжнародних перевезень вантажів нерезиденти України повинні мати:

-    дозвіл України;

-    дозвіл щодо узгодження умов та режимів перевезення в разі перевищення вагових або габаритних обмежень;

-    свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу;

-    сертифікат відповідності транспортного засобу вимогам законодавства України щодо безпеки руху, екологічної безпеки та енергозбереження.

При виконанні міжнародних перевезень пасажирів нерезиденти повинні мати:

-    дозвіл України;

-    свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу;

-    сертифікат відповідності транспортного засобу вимогам законодавства України щодо безпеки руху, екологічної безпеки та енергозбереження;

-    список пасажирів (для нерегулярних та маятникових перевезень);

-    білетно-облікову документацію.

Сьогодні динаміка розвитку ринку міжнародних автоперевезень настільки висока, що він став практично некерований. Механізм доступу перевізників на "міжнародну арену" зводиться до мінімуму. Кількість же гравців на нім так високо, що ставить і без того складний бізнес в ще жорсткіші рамки. До того ж більше 80% українських вантажівок із-за невідповідності стандартам через декілька років взагалі не зможуть в'їхати до Європи. Більшість експертів вважають, що без структурного регулювання ринку наша країна навряд чи відповідатиме статусу транзитної держави. По найскромніших прогнозах європейський ринок автомобільних вантажоперевезень в напрямі Схід-Захід до 2010 року оцінюватиметься приблизно в 150 млрд. дол. На яку частину з цієї суми зможе розраховувати Україна, важко навіть припустити. Розширення Євросоюзу принесе вітчизняним перевізникам лише засмучення. При прийнятті ЄС до своїх лав нові держави транспортна система яких тісно пов'язана з Україною, багатьом нашим далекобійникам їздити до Європи на умовах Брюсселя, жорсткіших, ніж раніше, буде вельми проблематичноК тому ж екологічні вимоги, що пред'являються Європою, далеко не кращим чином відіб'ються на конкурентоспроможності українців.

За даними Асоціації міжнародних автоперевізників (АСМАП), сукупний парк 3,5 тис. українських автоперевізних фірм налічує понад 17 тис. машин, з яких європейським нормам екологічної чистоти "Eврo-2" відповідають 3,5 тис., а нормам "Eврo-3" - трохи більше 1,1 тисяч. На цьому "антиекологічному" фоні Германію вже заявила, що через деякий час машини нижче за стандарт "Євро-2" на її територію пускатися не будуть. Поляки теж штучно виконують ці обмеження, 40% видаваних ними дозволів розповсюджуються тільки на машини стандарту "Євро-2" і "Євро-3". Угорці взагалі відмовляються видавати дозволу вантажівкам стандарту "Євро-0" і "Євро-1". Видаються тільки "зелені" дозволи "Євро-2" і "Євро-3". Що стосується дій Асмапа і Мінтрансу, то ними постійно ведеться робота по збільшенню кількості дозволів на в'їзд до деяких країн, в першу чергу до Польщі. Зараз всі "дефіцитні" і отримані додатково понад квоти дозволу розподіляються тільки на автомобілі класу "Євро-2" і "Євро-3". Найбільш проблемними країнами в цьому плані є Угорщина, Італія, Австрія, Росія (трибічні дозволи), Польща (транзитні). Квоти по цих країнах не покривають потреб українських перевізників.

Ринок міжнародних автоперевезень дуже перенасичений. Він практично не регулюється. Дрібні перевізники відкрито демпінгують, знижуючи ціни.

Перевезень з України значно менше, ніж пропозицій по ним. На один вантаж можуть претендувати відразу три-чотири перевізники, а кількість машин тільки в першій половині року виросла на 1,4 тисяч. Рентабельність кругорейса, наприклад, до Німеччини, впала у декілька разів. До того ж імпортні перевезення зараз вигідніше, ніж експортні. Фрахт з України до Німеччини оцінюється в 1-1,1 тис. євро, а назад - більше 2 тис. євро.

Мінтранс і АСМАП намагаються якось виправити ситуацію, але безуспішно. Поки незрозуміло, чи буде введена квота на загальну кількість транспорту, використовуваного на міжнародних перевезеннях, як це було зроблено в Угорщині. Там кількість машин скоротилася з 50 тис. до 5 тис., причому це було економічно виправдано.

Міжнародний союз автотранспорту рік тому вніс Україну до списку країн з підвищеним митним ризиком - разом з Білорусією, Росією і Казахстаном. Як наслідок, перевізники збільшили розмір страхових депозитів для компенсації можливих рисок, у тому числі і митних. Ці заходи різною мірою введені у всіх чотирьох країнах СНД. Такі заходи дозволили Україні понизити кількість претензій митних органів. Це обійшлося далекобійникам в копієчку. Якщо в Україні до раніше внесених депозитів перевізникам довелося доплачувати 3 тис. дол., то в Білорусії - 5 тис. плюс наявність основних фондів на 30 тис. дол. Але головним ударом по перевезеннях при ухваленні спеціального формулювання відносно чотирьох країн СНД стала певна недовіра до наших компаній в Європі. Тому в такій ситуації все частіше звучать пропозиції переорієнтовуватися на схід. Там можна їздити на старих радянських "Мазах", тим більше що якість палива не завжди дозволяє використовувати в Азії автомобілі стандарту "Євро-3".

Серед кандидатів на співпрацю називають Іран. Це держава останнім часом активно лобіює створення транспортного коридору Північ-Південь для переправлення вантажів з країн Персидської затоки до Європи За десять років об'єми перевезень впали з 2-2,5 тис. поїздок в рік до 250. Проте під час останньої Ялтинської конференції міжнародних автоперевізників наголошувалося, що повідомлення з азіатськими країнами в найближчі декілька років стане одним з пріоритетних напрямів.

До сьогоднішнього дня "екологія" завжди вважалася основним обмеженням для українських перевізників. Проте Євросоюз має намір ще більш посилити свої вимоги. Мова йде про відповідності автоперевізників системі якості ІСО-9001. Подібний сертифікат обійдеться українським компаніям в круглу суму, тому і отримати його вони не поспішають.

В той же час в тих компаніях, які пройшли таку сертифікацію, вважають, що вона не тільки поліпшить їх положення на ринку, але і збільшить їх частку. Зараз крупні компанії, що мають на балансі до 100 і більш за машини, займають тільки п'яту частину ринку. З отриманням міжнародних сертифікатів покращає і система управління якістю. Це дозволить привертати не тільки вітчизняних замовників, але і активізувати роботу на зовнішніх ринках. У Мінтрансі вважають, що європейські вимоги цілком обоснованны, оскільки це підвищує рівень послуг вітчизняних компаній.

Контроль за здійсненням міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом проводить служба міжнародних автомобільних перевезень центрального органу виконавчої влади з питань автомобільного транспорту в пунктах пропуску через державний кордон України та в пунктах видачі дозволів автомобільним перевізникам України.

Служба міжнародних автомобільних перевезень діє відповідно до законодавства та свого положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.

Функціями контролю за здійсненням міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом є:

контроль за виконанням перевізниками вимог міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень;

контроль технічного, санітарного та екологічного стану транспортних засобів, що впливає на безпеку руху, екологію та санітарні норми;

перевірка вагових і габаритних параметрів транспортних засобів;

контроль та оформлення дозвільних документів на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом;

облік автомобільних транспортних засобів, які здійснюють міжнародні перевезення пасажирів і вантажів;

перевірка транспортно-експедиторської документації та ліцензій на здійснення міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом.[40]

Характерною рисою правового регулювання в сфері міжнародних автоперевезень, якою є те, що основні питання міжнародних перевезень розв’язуються в міжнародних угодах (транспортних конвенціях), які містять диференційовані норми, що однаково визначають умови міжнародних перевезень вантажів і пасажирів.

У більшості міжнародних транспортних конвенцій містяться положення, що стосуються договору автоперевезення вантажів і пасажирів у відповідних міжнародних сполученнях. Проблеми міжнародного транспорту вирішуються в різних міжнародних транспортних організаціях. Найбільше значення для розвитку міжнародних автоперевезень має робота Комітету з внутрішнього транспорту Європейської економічної комісії Організації Об'єднаних Націй, Європейської Конференції міністрів транспорту, Міжнародного Союзу автомобільного транспорту, Міжнародної Федерації експедиторських асоціацій, Координаційної транспортної Наради Міністрів транспорту країн-учасниць СНД.

Різні міжурядові організації, а також окремі держави спільно повинні уніфікувати норми, що регулюють відносини в сфері міжнародних перевезень автомобільним транспортом. І тому для більш глибокої концентрації міжнародних норм, що регулюють відносини в сфері міжнародних перевезень автомобільним транспортом, необхідно прискорювати процес створення універсальних міжнародних норм у цій сфері.

Співробітництво в галузі транспорту повинне забезпечити удосконалювання перевізного процесу в міжнародному сполученні з поетапною інтеграцією транспортної системи держав Співдружності у світову транспортну систему і зміцнення позицій вітчизняного перевізника на транспортних ринках. І хоча розроблені Концепція скоординованої транспортної політики країн Співдружності, Концепція приєднання до міжнародних конвенцій і угод в галузі автомобільних вантажних і пасажирських перевезень, Угода про інформаційний обмін на ринку транспортних послуг, Угода про маси і габарити транспортних засобів, що пропускаються на автомобільних дорогах при здійсненні міжнародних перевезень, міжурядова Угода про обов'язкове страхування пасажирів у міжнародному автомобільному сполученні, Конвенція про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу, Декларація про протидію несумлінній конкуренції на міжнародному автомобільному транспорті держав-учасниць СНД і ряд інших документів, однак ефективність роботи автотранспорту при забезпеченні міждержавних і транзитних зв'язків у рамках СНД продовжує залишатися на досить низькому рівні.

Автотранспортна складова у витратах національних економічних систем країн СНД залишається високою і автотранспорт недостатньо сприяє інтенсифікації торгівлі як у рамках Співдружності, так і з іншими країнами. Інтеграція у світову і європейську автотранспортну системи є одним з найважливіших пріоритетів національної політики держав-учасниць СНД. Однак, процес приєднання держав-учасниць СНД до угод і конвенцій ЄЕК ООН в сфері автотранспорту значно відстає за динамікою від інших країн і, у першу чергу країн, що входять у Європейський Союз. Тому з метою забезпечення стійкої інтеграції національних автотранспортних комплексів у світову і європейську автотранспортну систему, реалізації транзитного потенціалу країн-учасниць СНД, особливо в умовах зростання перевезень між Європою та Азією, необхідно:

Інтенсифікувати процес приведення національного законодавства в сфері автотранспорту у відповідність до міжнародних норм і стандартів, що встановлені в угодах і конвенціях ЄЕК ООН;

Розглянути можливість приєднання до тих угод і конвенцій ЄЕК в сфері автотранспорту, до яких відповідні країни-учасниці СНД поки що не приєдналися, з урахуванням національних пріоритетів в сфері інтеграції у світову транспортну систему;

При розгляді послідовності приєднання до конвенцій і угод ЄЕК ООН в сфері автотранспорту та їх виконання взяти до уваги приєднання до них сусідніх країн, а також країн, з якими налагоджений інтенсивним торговий обмін і відповідні йому об’єми міжнародних автомобільних перевезень;

Ратифікувати ті угоди і конвенції ЄЕК ООН, до яких окремі країни-учасниці СНД приєдналися, однак не завершили усі внутрідержавні процедури;

Активніше включатися в діяльність неформальної Міжпарламентської групи з автомобільного транспорту СНД, яку організовано за ініціативою асоціацій міжнародних авто перевізників країн-учасниць СНД з метою скорішого вирішення проблем авто перевізників, особливо, в сфері законодавчого забезпечення галузі;

Активізувати процес приєднання країн-учасниць СНД до інших міжнародних угод і конвенцій, враховуючи прийняті в рамках СНД, та приведення у відповідність із ними національної правової бази в сфері автотранспорту.

В Україні проводиться робота в напрямку інтеграції у світовий ринок автомобільних міжнародних перевезень, зокрема, в останні роки Україна приєдналася до Конвенцій КДПВ та КАПП. Однак, для подальшого розвитку міжнародних автоперевезень варто прискорити ратифікацію й інших Конвенції в цій сфері, як універсальних (міжнародних), так і регіональних на рівні СНД. На завершення додам, що Україна, плануючи ввійти в загальноєвропейську транспортну мережу, повинна прийняти принципи Європейської загальної транспортної політики, адаптувавши їх до українських умов. Головна мета цієї політики - утворення єдиного ринку транспортних послуг, підвищення ефективності функціонування транспортних підприємств і об'єктів транспортної інфраструктури, збільшення безпеки перевезень, надійності і комфортності подорожей пасажирів і перевезень вантажів. Ці завдання повинні бути вирішені найближчим часом.

Однак, робота зі створення сучасної нормативно-правової бази автомобільного транспорту виявила цілий ряд об'єктивних труднощів і протиріч, пов'язаних, насамперед, зі змінами характеру економічної діяльності в цілому. Варто очікувати, що формування цієї бази зажадає ще досить великих зусиль і тривалого часу.

 
Розділ 3. Договір перевезень вантажів автомобільним транспортом: проблеми та тенденції правового регулювання 3.1 Поняття договору перевезень вантажів автомобільним транспортом

У господарському праві категорія договір використовується у загальному і спеціальному значеннях. Договір, який регулює ст. 153 Цивільного кодексу, у господарському праві означає будь-яку майнову угоду між двома або більше суб'єктами господарського права. Але з точки зору статутної діяльності господарського суб'єкта майнові договори різні. Наприклад, договір поставки підприємством продукції чи договір підряду на капітальне будівництво, з одного боку; договір купівлі-продажу підприємством меблів для офісу, канцелярських товарів тощо - з іншого. Ці договори різні, оскільки одні регулюють основну статутну діяльність господарюючих суб'єктів, інші - обслуговуючу. Тому законодавець визначає і регулює договори про основну господарську діяльність суб'єктів окремою юридичною категорією - категорією господарського договору.[52]

Укладення договорів — це особлива, специфічна форма діяльності транспортних органів. Насамперед зазначимо, що поняття договору, яке досить інтенсивно використовується у цивільно-правовій та адміністративне-правовій літературі, набуло значного поширення в юридичній практиці і будь-яких сумнівів не викликає.

Проте змінювані в процесі історичного розвитку суспільні відносини і практика їх регулювання залишають без докладного аналізу транспортні договори. Свого часу це питання досить активно дискутувалося науковцями, щоправда в основному з проблеми співвідношення: плану — як адміністративно-правового акту і договору перевезення та договору перевезення — як цивільно-правової угоди, але в основу якої покладено план перевезення.

З цього питання автори висловлювали різні думки (погляди): від думки, що проблема співвідношення плану і договору повинна дістати однакове рішення незалежно від видів господарської діяльності до думки, що неможливо переносити на відношення саме з перевезення вантажів ті конструкції, які вироблені наукою в інших галузях господарської діяльності. Звичайно, на той час існували жорсткі планово-економічні відносини і план відігравав важливу роль. Виконання плану було одним з найважливіших показників господарської діяльності. План розглядався як метод державного управління майновими відносинами, з одного боку, а з іншого — як юридичний факт, з яким закон пов'язує необхідність виникнення конкретних правовідносин, тобто обов'язковість укладення відповідного договору. У такому разі договір був засобом конкретизації і реалізації плану, причому стосовно перевезення вантажів діяльність транспорту завжди була плановою.

Загальними функціями договору є:

-    ініціативна (договір як акт вияву ініціативи і узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);

-    програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин і засіб узгодження, координації їхніх дій відповідно до економічних інтересів і намірів);

-    інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умов включає в себе інформацію про правове становище сторін у договорі, яка необхідна сторонам, у відповідних випадках - юрисдикційним органам, третім особам);

-    гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов'язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);

-    правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується примусове виконання зобов'язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу).[53]

При укладанні ряду господарських договорів застосовують не довільні, а уніфіковані (стандартні) форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.

Укладання договору - це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.[3]

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції укласти договір (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

Договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тобто тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а також всіх умов, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Коли пропозицію укласти договір зроблено із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

У ЦК України (ст. 908-928) визначено загальні норми щодо договорів про перевезення пасажирів і вантажів. Детальніше умови перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями регулюють статути (кодекси) окремих видів транспорту та правила, прийняті у встановленому порядку[3]. Зокрема, на залізничному транспорті діє Закон України “ Про залізничний транспорт” від 4липня 1996р., Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р.; на річковому – Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955р.; на морському – Кодекс торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994р.; на повітряному – Повітряний кодекс України, затверджений Верховною Радою України від 4 травня 1993р. Умови перевезення пасажирів, вантажів та багажу автомобільним транспортом і відповідальність сторін за ці перевезення визначаються Законом України “Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001р.ита іншими нормативно-правовими акт

Основні засади діяльності підприємств транспорту визначені Законом України “Про транспорт”, де встановлено, що надання транспортних послуг здійснюється на підставі договорів, державних контрактів, державного замовлення. Відносини з перевезення автомобільним транспортом регулюються загальними положеннями про договір перевезення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Законом України “Про автомобільний транспорт”, Статутом автомобільного транспорту та правилами здійснення окремих видів перевезень.

Щодо договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у письмовій формі. Це правило встановлено ст. 44 Цивільного кодексу, яка називається "Письмові угоди". Закон вимагає, щоб господарські договори укладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.

Правове регулювання договору перевезення здійснюється главою 64 Цивільного кодексу України, Законом України ”Про транспорт” та спеціальними правилами щодо окремих видів перевезення. Залежно від об’єкта перевезення законодавець розрізняє договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надають послуги на основі державних контрактів і договорів про перевезення з урахуванням економічної ефективності перевізних та переробних можливостей транспорту. Економічні відносини підприємств транспорту, що виникають у процесі перевезення, ґрунтуються на принципах взаємної вигоди, рівної та повної відповідальності.

Законодавчо в Україні визначено такі види договорів перевезення автомобільним транспортом:

-    договір перевезення пасажирів;

-    договір перевезення багажу;

-    договір перевезення вантажу;

-    договір перевезення пошти;

-    договір перевезення по прямому та змішаному сполученню;

-    договір перевезення в міжнародному сполученні[3].

У свою чергу кожен із названих договорів має свої підвиди.

Договір перевезення пасажирів поділяється на договір автобусного перевезення, договір перевезення таксі, договір вантажопасажирського перевезення.

Договір перевезення пасажира автомобільним транспортом укладається між перевізником та пасажиром у письмовій формі (пасажирський квиток, договір, квитанція тощо).

Істотними умовами договору є:

- найменування та місцезнаходження перевізника;

- вид, маршрут перевезення, вартість перевезення та час відправлення і прибуття до пункту призначення.

Договір про перевезення пасажира автомобільним транспортом загального користування вважається укладеним із моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду (є консенсуальним), а для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, при туристичних перевезеннях, перевезеннях на замовлення — з моменту посадки в автобус (є реальним). Цей договір діє до моменту висадки пасажира у пункті призначення. Договір перевезення пасажира на таксі набуває чинності з моменту посадки пасажира (є реальним).

Пасажир може відмовитися від договору про його перевезення та одержати компенсацію вартості проїзду у встановленому порядку. Дія договору про перевезення пасажира автомобільним транспортом може бути припинена за ініціативою пасажирського перевізника чи водія автомобільного транспортного засобу, якщо пасажир порушує вимоги закону та правила здійснення перевезень (перебуває у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, порушує громадський порядок, пред’являє заборонений до перевезення багаж або багаж, який за габаритами не відповідає встановленим нормам).

Іншим поширеним договором у сфері транспортних послуг є договір перевезення вантажу.

Договір перевезення вантажів буває двох видів — договір перевезення у прямому та договір перевезення у змішаному сполученні. Договір перевезення в прямому сполученні передбачає, що перевезення вантажу здійснюються одним автомобільним транспортним засобом без перевантаження на інший. У договорі перевезення у змішаному сполученні перевезення вантажу здійснюються кількома видами транспорту.

Вантажі класифікуються за видом продукції різних виробників, фізичним станом, наявністю тари, способом вантаження і розвантаження, специфічними властивостями, масою та габаритами.

За видами продукції вантажі поділяються на:

- продукцію сільського господарства;

- продукцію лісової, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості;

- руди металічні;

- продукцію паливно-енергетичної промисловості;

- мінеральну сировину, мінерально-будівельні матеріали та вироби;

- продукцію металургійної промисловості;

- продукцію хімічної промисловості;

- продукцію харчової, м'ясо-молочної та рибної промисловості;

- промислові товари народного споживання;

- продукцію машинобудування, приладобудування і металообробної промисловості;

- інші вантажі.

За фізичним станом вантажі поділяються на тверді, рідкі і газоподібні; за наявністю тари - на ті, для яких тара потрібна і для яких вона не потрібна.

За способом вантаження і розвантаження вантажі бувають штучними, сипучими, навалочними і наливними. Такі вантажі як швидкопсувні, небезпечні, антисанітарні та живі - мають специфічні властивості.

Залежно від маси, габаритів одного вантажного місця та специфіки вантажі поділяються на такі, перевезення яких здійснюється за загальними і за спеціальними правилами (великовагові, великогабаритні, небезпечні тощо).

У договорі перевезення вантажу при здійсненні перевезення виникають допоміжні операції, які законодавець виділяє окремо:

- завантаження та розвантаження автомобільних транспортних засобів;

- перевантаження вантажів на інший вид транспорту чи транспортний засіб;

- сортування, пакування, обмірювання та маркування вантажу;

- накопичення, формування або дроблення партій вантажу;

- зберігання вантажу;

- транспортно-експедиційні послуги.

 Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом затверджуються Мінтрансом України (Наказ Мінтрансу України № 363 від 14.10.97 року “Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні”[32]).

Окреме місце займає договір про пряме змішане сполучення при перевезенні вантажів автомобільним транспортом, коли автомобільне перевезення здійснюється разом з іншими видами транспорту. Взаємовідносини перевізників у процесі перевезення вантажів за єдиним документом різними видами транспорту визначаються законодавством відповідних галузей транспорту та укладеними відповідно до нього договорами між перевізниками.

Згідно зі ст. 61 Закону України “Про автомобільний транспорт” встановлена письмова форма договору перевезення вантажу автомобільним транспортом (договір, накладна, квитанція тощо). Відносини щодо перевезення вантажу також врегульовано Наказом Мінтрансу України “Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні” № 363 від 14.10.97 року.

Істотними умовами договору є:

- найменування та місцезнаходження сторін;

- найменування і кількість вантажу, його пакування;

- умови та термін перевезення;

- місце та час навантаження і розвантаження;

- вартість перевезення.

Сторонами договору є замовник і виконавець. Замовник за договором про перевезення вантажу автомобільним транспортом загального користування має право отримати компенсацію згідно із законодавством за пошкодження або псування вантажу, часткову чи повну його втрату або несвоєчасність доставки.

Замовник зобов’язаний:

- забезпечити своєчасне та повне оформлення документів на перевезення вантажу;

- утримувати власні під’їзні шляхи до вантажних пунктів, вантажні майданчики, рампи тощо у стані, що відповідає вимогам законодавства з питань охорони праці, техніки безпеки та безпеки руху;

- здійснювати вантажні операції, закріплення, накриття, ув’язування та пломбування вантажу, зняття кріплень і покриттів та очищення автомобільного транспортного засобу від залишків вантажу;

- забезпечувати вимоги законодавства з питань охорони праці і техніки безпеки при вантажних операціях.

Вантажний перевізник (виконавець) має право:

- відмовитися від приймання вантажу для перевезення, якщо замовником не підготовлено вантаж чи необхідні документи або внесені без попереднього узгодження з ним зміни до реквізитів цих документів;

- відмовитися від перевезення вантажу, якщо замовник подає до перевезень вантаж, не обумовлений договором про перевезення, пакування вантажу не відповідає встановленим законодавством вимогам, ушкоджена тара або нечітким є відтиск пломби тощо;

- одержувати відшкодування від замовника, якщо автомобільний транспортний засіб був пошкоджений під час вантажних робіт або під час перевезення вантажу з вини замовника.

При цьому вантажний перевізник зобов’язаний:

- при укладанні договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом передбачати встановлені законодавством умови праці та відпочинку для персоналу перевізника;

- забезпечити виконання умов договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом у межах, визначених законодавством та цим договором;

- забезпечити збереження вантажу, прийнятого до перевезення, до передачі вантажовласнику (уповноваженій ним особі) у пункті призначення;

- відшкодовувати замовнику збитки за пошкодження або псування вантажу, часткову чи повну його втрату, а також збитки, завдані внаслідок несвоєчасної доставки вантажу.

Іншим договором перевезення, який має спеціальне регулювання, є договір перевезення пошти. Особливість цього договору проявляється в спеціальному суб’єктному складі — відправником і одержувачем пошти є підприємство зв’язку. Умови здійснення перевезень пошти врегульовано сумісним Наказом Мінтрансу України та Мінзв’язку України “Про затвердження Правил перевезення пошти автомобільним транспортом” №32/76 від 12.03.97 року.

Для укладення договору перевезення вантажу застосовується система єдиного документу.

Наприклад, залежно від виду документу розрізняють:

систему накладної, яка застосовується майже на всіх видах транспорту;

систему коносаменту, яка застосовується на морському транспорті;

систему чартеру, яка застосовується на морському та повітряному транспорті.

Аналіз поданого вище легального визначення договору перевезення дає підстави стверджувати, що договір перевезення вантажів є реальною угодою, тобто для її укладення, поряд із згодою сторін, необхідне фактичне вчинення дій, зокрема перевезення вантажу. Перевізник зобов’язується доставити і передати вантажоодержувачу ввірений йому вантаж, який йому вручив вантажовідправник. Обов’язок перевезти вантаж може виникнути, незважаючи на досягнуту сторонами угоду, якщо вантаж не буде передано транспортній організації.

Однак у юридичній літературі зазначається, що твердження про те, що договором перевезення вантажів є реальними угодами, - це загальне правило, яке має свої винятки. В теорії та практиці прийнято вважати договір перевезення вантажів автомобільним транспортом, а також чартер (договір, що передбачає умову надання для перевезення всього судна або його частини) на морському, повітряному транспорті консенсуальними угодами, тобто такими, які виникають з моменту досягнення згоди сторін про перевезення, а не з моменту, коли відправник передав вантаж перевізнику1).

Проте, на думку О. Дозорець, віднесення договору перевезення вантажів до групи реальних або консенсуальних угод не може здійснюватися за ознакою видів транспорту, щодо яких договори укладаються. Підставою поділу угод на реальні та консенсуальні є момент виникнення угоди, а відтак і момент виникнення прана вимоги до зобов'язаної сторони. Відповідно до консенсуальної угоди кожна із сторін одразу після укладення договору має право вимагати від іншої сторони виконання нею свого обов'язку за договором.

Інакше будуються відносини у реальних угодах, якою, зокрема, є договір перевезення вантажу. Вантажовідправник не зможе вимагати від перевізника здійснити перевезення вантажу раніше, ніж він передасть вантаж. Крім того, виникає потреба визначити, які наслідки виникнуть у випадку, якщо, незважаючи на досягнення між сторонами угоди на здійснення конкретного перевезення, вантажовідправник не передасть перевізнику вантаж. Звичайно, неможливим виявляється висувати до вантажовідправника вимоги про передавання вантажу, ґрунтуючи їх на досягнутій угоді, адже договір у такому разі має бути визнаний неукладеним.

Справедливою є висловлена М. Брагінським думка про те, що контрагенти не можуть за власною ініціативою трансформувати договір, який згідно із законом є консенсуальним, у реальний договір або, навпаки, реальний — у консенсуальний. Уникнути неоднозначного тлумачення договору перевезення вантажів як реальної чи консенсуальної угоди, на мою думку, дало б змогу легальне визначення понять реальних і консенсуальних угод, закріплене на законодавчому рівні.

Питання про визначення договору перевезення вантажів на автомобільному транспорті як реальної чи консенсуальної угоди повністю вирішує чинний Статут автомобільною транспорту. У ст. 45 Кодексу міститься визначення договору перевезення вантажу, за яким автотранспортне підприємство або організація зобов'язуються доставити ввірений їм вантажовідправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (вантажоодержувачу).

На нашу думку, легальне визначення безпірно характеризує договір перевезення вантажу на автомобільному транспорті як реальну угоду. На такій позиції стоять і деякі теоретики — дослідники транспортних правовідносин, що виникають у зв'язку з укладенням і виконанням договору перевезення вантажів

Отже, договір перевезення хоч і зберігає цивільно-правові форми, але за змістом побудований на основі не завжди вільного волевиявлення сторін, характеризується створенням немов би владних повноважень транспортного органу щодо форми і змісту, а тому на певній стадії (формування, організації, виконання) відносин набуває нової якості — стає суто транспортним договором з усіма його наслідками.

3.2 Права і обов’язки перевізника та відправника за договором перевезення вантажів

У системі цивільно-правових договорів, що опосередковують перевізний процес, особливе місце посідає договір перевезення вантажу.

У процесі переходу України до ринкової економіки правове регулювання договору перевезення вантажів значно змінилося. Це пов’язано, передусім, з прийняттям нових нормативно-правових актів, тому в сучасних умовах питання правового регулювання договору перевезення вантажів належним чином не досліджене.

Стаття 909 Цивільного кодексу України говорить:” За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу плату.”

Договір перевезення вантажу укладається між транспортною організацією і відправником вантажу. Учасником зобов’язання перевезення може бути й одержувач вантажу, якщо ним не є безпосередньо відправник вантажу (власник).Договір перевезення вантажу визначається як угода, яка є взаємною і відплатною. Вважається укладеною після передання вантажу перевізнику, тобто є реальною. Лише на морському транспортуванні договір перевезення (договір фрахтування) є консенсуальним.

Договір перевезення вантажу завжди укладається в письмовій формі.

Договір перевезення, як правило, має публічний характер з дотриманням певних умов:

-    перевізником повинна бути спеціалізована комерційна організація, що здійснює перевезення транспортом загального користування;

-    відповідно до транспортного законодавства чи ліцензії ця організація повинна бути наділена функціями суспільного перевізника, зобов’язаного здійснювати перевезення транспортом за вимогою того, хто звернувся;

-    ця організація повинна бути включена в особливий перелік осіб, зобов’язаних здійснювати перевезення транспортом загального користування, що підлягає обов’язковому опублікуванню [10, с.294].

Для укладення договору перевезення вантажу застосовується система єдиного документу.

Наприклад, залежно від виду документу розрізняють:

-    систему накладної, яка застосовується майже на всіх видах транспорту;

-    систему коносаменту, яка застосовується на морському транспорті;

-    систему чартеру, яка застосовується на морському та повітряному транспорті.

Договір перевезення вантажу належить до строкових договорів. За правилами ст.919 ЦК України, строк встановлюється договором, якщо інший строк не встановлено транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами, що видаються відповідно до них, а якщо таких строків немає – у розумний строк. Крім того законодавець надає можливість укладення довгострокового договору в разі необхідності здійснення систематичних перевезень (ст.914 ЦК України).

В систему договорів, що опосередковують перевезення вантажів автомобільним транспортом входять договір перевезення конкретного вантажу, річний договір та договір перевезення конкретного вантажу, що укладається на підставі річного.

Договір перевезення вантажів, передбачений ст. 909 ЦК України, регламентує правовідносини з доставки в пункт призначення конкретного вантажу, переданого (довіреного) перевізникові. Тому цей договір іменується договором перевезення конкретного вантажу.

Однією з новел ЦК України є те, що при його підготовці були враховані публічно-правові елементи, властиві перевезенням транспортом загального користування. Виходячи з визначення довгострокового договору, його головна мета – організувати майбутній перевізний процес.

Укладаючи цей договір, сторони узгоджують питання організації всіх стадій перевезення і підготовки до нього. Отже, даний договір необхідно визнати договором на організацію перевезень вантажів. Ознаки, що відрізняють річний договір від договору перевезення конкретного вантажу: зміст цього договору;

предмет;

триваючий характер;

строк дії.

Договори перевезення конкретних вантажів є двосторонніми, міновими (комутативними), договорами з надання послуг, відплатними, каузальними, договорами на користь третьої особи, можуть бути як реальними (якщо укладаються за наявності річного), так і консенсуальними (без річного).

Річні договори є двосторонніми, консенсуальними, договорами з надання послуг, безоплатними, каузальними.

У довгостроковому (річному) договорі перевезення вантажу мають зазначатись: обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, раціональні маршрути і схеми вантажопотоків; права та обов’язки, пов’язані з:

а) наданням транспортних засобів,

б) пред’явленням вантажу до перевезення,

в) завантаженням та розвантаженням вантажу;

г) відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобов’язань та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, за умови, що між сторонами було укладено і річний договір, має містити:

-    найменування

-    кількість вантажу,

-    його пакування,

-    маркування;

-    умови

-    термін перевезення;

-    місце та час навантаження і розвантаження;

-    вартість перевезення;

-    права та обов’язки, пов’язані з транспортуванням та видачею вантажу одержувачу,

-    та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, за умови, що між сторонами не було укладено річний договір, має містити: обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків; найменування та кількість вантажу, його пакування, маркування; умови та термін перевезення; місце та час навантаження і розвантаження; вартість перевезення; права та обов’язки, пов’язані з:

а) наданням транспортних засобів,

б) пред’явленням вантажу до перевезення,

в) завантаженням та розвантаженням вантажу;

г) транспортуванням та видачею вантажу одержувачу; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобов’язань та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відносини з подачі та прийняття заявки мають договірну природу. За наявності ж в річному договорі норм, відповідно з якими подаються заявки, ці відносини є лише виконанням такого договору.

Договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, укладений на підставі річного договору, та договір перевезення вантажу разового характеру розрізняються як за змістом, так і за порядком оформлення договірних відносин.

Суб’єктами зобов’язання є перевізник і відправник вантажу. Відправником можуть бути будь-які суб’єкти цивільного права, перевізником – лише комерційна організація чи приватний підприємець, що мають право здійснювати вантажні перевезення за законом чи на підставі ліцензії.

Особа, яка має право на одержання вантажу від перевізника, є одержувачем. Одержувачем може бути сам відправник або третя особа, на користь якої укладено договір. Договір перевезення вантажу належить до договорів на користь третьої особи (ст.636 ЦК України) [11, с.358].

Предмет договору перевезення становлять послуги з доставки переданих перевізнику вантажів до пункту призначення. Ці послуги охоплюють не лише безпосередньо транспортування вантажів, а й інші дії, зокрема, збереження, видачу одержувачу вантажу, навантаження і вивантаження.

 Змістом договору є сукупність прав та обов’язків сторін. При цьому, відповідному обов’язку однієї сторони кореспондує відповідне право іншої. Обов’язки перевізника можна поділити на основні, які передбачено законом, та додаткові, які може бути встановлено за домовленістю між сторонами в договорі.

Основні обов’язки перевізника:

-    доставити ввірений йому відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі- одержувачеві (ст.909 ЦК України);

-    надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором, за умови їх придатності для перевезення цього вантажу (ч.1. ст.917 ЦК України);

-    забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу (ст.924 ЦК України);

-    своєчасно доставити вантаж до пункту призначення та видати його одержувачеві (ст.919 ЦК України);

Крім того, сторони можуть покласти на перевізника і виконання додаткових обов’язків:

-    здійснити завантаження (вивантаження) вантажу в строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлено транспортними кодексами, іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них (ст.918 ЦК України);

-    провести страхування вантажу (ст.927 ЦК України);

-    повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу, тощо.

У свою чергу відправник зобов’язаний:

пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню в належній тарі та(або) упаковці, а також замаркувати вантаж відповідно до встановлених вимог (ч.2 ст.917 ЦК України). Інакше перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що у тарі та(або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу (ч.3 ст.917 ЦК України).

Сплатити провізну плату за перевезення вантажу в розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначено – то розумну плату(ч.1 ст.916 ЦК України). У разі не виконання цього обов’язку перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті зобов’язання(ч.4 ст.916 ЦК України.

Надати перевізникові необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів [1].

Основними документами на перевезення вантажiв є товарно-транспортнi накладнi та подорожнi листи вантажного автомобiля.

Залежно вiд виду вантажу та його специфiчних властивостей до основних документiв додаються iншi (ветеринарнi, санiтарнi та якiснi - сертифiкати, свiдоцтва, довiдки, паспорти тощо), що визначається правилами перевезень зазначених вантажiв.

Товарно-транспортнi накладнi i подорожнi листи вантажного автомобiля належать до документiв суворої звiтностi, якi виготовляються друкарським способом з облiковою серiєю та номером.

Форма i порядок заповнення цих документiв Замовником i Перевiзником визначаються вiдповiдними нормативними актами.

Подорожнiй лист вантажного автомобiля є документом, без якого перевезення вантажiв не допускається.

Оформлення перевезень вантажiв товарно-транспортними накладними здiйснюється незалежно вiд умов оплати за роботу автомобiля.

Товарно-транспортну накладну на перевезення вантажiв автомобiльним транспортом Замовник (вантажовiдправник) повинен виписувати в кiлькостi не менше чотирьох екземплярiв. Замовник (вантажовiдправник) засвiдчує всi екземпляри товарно-транспортної накладної пiдписом i при необхiдностi печаткою (штампом).

Специфічні ознаки правових відносин у сфері транспортної діяльності, їх складний характер та особливості зобов'язань суб'єктів перевезень накладають відбиток і на умови їх відповідальності. Основні положення та умови відповідальності підприємств транспорту встановлюються ст. 13 Закону України «Про транспорт», в якій зазначається, що за невиконання або неналежне виконання зобов'язань щодо перевезення пасажирів і багажу відповідальність підприємств транспорту визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами За шкоду, заподіяну внаслідок загибелі або ушкодження здоров'я пасажира під час користування транспортом як джерелом підвищеної небезпеки, підприємства транспорту несуть відповідальність у порядку, встановленому чинним законодавством України, тобто на загальних умовах. За втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятих для перевезення вантажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо перевізник не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з його вини.

Ці положення в повному обсязі кореспондують з вимогами, умовами і підставами цивільно-правової відповідальності, передбаченої кодексами, статутами, іншими нормативними актами окремих видів транспорту, а в деяких випадках Знайшли свій подальший розвиток (наприклад, Закон України «Про автомобільний транспорт» — ст. 68).

Аналіз норм цивільно-правової відповідальності за порушення транспортних зобов'язань дозволяє виділити таке:

1. Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника (боржника) наслідком і полягає у застосуванні до нього в інтересах іншої особи (кредитора) встановлених законом або договором санкцій майнового характеру — відшкодування збитків, виплату неустойки (штрафу, пені). Підставою такої відповідальності є наявність відповідних норм права га складу правопорушення. Вона настає, якщо с: а) протиправна поведінка особи; б) шкідливий результат (шкода); в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди та І) вина особи, яка заподіяла шкоду.

Проте однією з особливостей цивільно-правової відповідальності, взагалі, і у сфері транспортної діяльності, зокрема, є те, що вона може наставати і без вини, досить довести, що поведінка боржника була протиправною, а вина припускається. Наприклад, ст. 68 Закона України «Про автомобільний Транспорт» передбачає відповідальність залізниць за незбереження вантажу, багажу, вантажобагажу, якщо по доведуть, що втрата, нестача, псування, пошкодження виникли і незалежних від них причин. Тобто вина припускається, а її відсутність треба довести.

Відповідальність без вини може наставати і у випадках, якщо це передбачено законом або договором. Це стосується в основному виконання сторонами своїх планових зобов'язань (ст. 128 Статуту автомобільного транспорту). Вантажовідправник і перевізник звільняються від сплати штрафу за невиконання плану перевезень не за принципом «відсутності вини», а на умовах наявності певних обставин, перелік яких є вичерпним ( ст. 132 Статуту автомобільного транспорту).

Усі інші факти, не зазначені у переліку, якщо вони настануть по незалежним від транспорту обставинам, не звільняють від відповідальності за невиконання плану перевезень. Звичайно, відповідальність «без вини» не у всіх випадках стимулює виконувати свої обов'язки, але при наявності відповідних об'єктивних умов і особливостей правовідносин, вона може виконувати таку роль. Це підкреслює, що транспортним правовідносинам притаманні і свої специфічні принципи відповідальності, хоча й цивільно-правової.

Цивільно-правова відповідальність у сфері транспортних правовідносин носить компенсаційний характер, оскільки її метою є відновлення порушених майнових прав учасників правовідносин, а тому розмір відшкодування не може перевищувати розміру завданих збитків (ст. 68 Закону України «Про автомобільний транспорт»), однак ця відповідальність залишається обмеженою, бо неодержані доходи не відшкодовуються. Таке положення, на нашу думку, пояснюється тим, що транспортна сфера по великому рахунку не є прибутковою виробничою сферою, в той час як продовження процесу виробництва товарів має велике значення у розвитку економіки, забезпеченні обороноздатності держави, і тому законодавець вважає за доцільне (за достатнє) для транспортної сфери обмеженої цивільно-правової відповідальності.

Отже, установлено особливий режим відповідальності за невиконання зобов'язань по перевезенню і загальні правила цивільно-правової відповідальності застосовуються до перевезень у випадках, коли інше не випливає із нормативних актів, які регламентують перевезення пасажирів, вантажів і багажу.

Однією з особливостей цивільно-правової відповідальності у сфері транспортної діяльності є те, що умови відповідальності перевозочного процесу неоднакові. Перевізнику всіх випадках, крім шкоди, заподіяної внаслідок загибелі або ушкодження здоров'я пасажира, несе відповідальність за правилами транспортного законодавства. Вантажовідправник перед перевізником несе відповідальність за нормами транспортного законодавства, а перед вантажоодержувачем — за нормами цивільною законодавства. Зазначене породжує і особливий порядок розгляду майнових спорів на транспорті.

І остання особливість цивільно-правової відповідальності полягає в тому, що транспортним відносинам притаманний особливий, відмінний від усталеного для вирішення інших господарських спорів, претензійний порядок здійснення задоволення вимог. Наприклад, претензії до автотранспортних підприємств можуть бути заявлені протягом шести місяців, а претензії з приводу штрафів — протягом 45 діб (ст. 165 Статуту автомобільного транспорту).

Таким чином, зазначені особливості цивільно-правової відповідальності за порушення транспортних зобов'язань якоюсь мірою відокремлюють її від загальної цивільно-правової відповідальності. Це сталося внаслідок нашарування на загальні цивільно-правові норми суто галузевих норм, які враховують специфіку діяльності транспорту, його розвиток, можливість покриття збитків, заподіяних клієнтам та його соціальну цінність у сфері економіки. Наявність спеціальних правових норм притаманне всім комплексним галузям права.

3.3 Особливості здійсненя міжнародних перевезень вантажів

Міжнародне перевезення автомобільними транспортними засобами використовується у тих випадках, коли це лише одна із можливостей переміщення вантажів і пасажирів або коли такий вид перевезення у даних умовах є більш рентабельним й ефективним порівняно з використанням інших (залізничних, морських, річкових, повітряних) засобів транспорту.

Міжнародні автомобільні перевезення здійснюються на основі укладених конвенцій і угод. Однією з перших багатосторонніх конвенцій була Конвенція про урегулювання авторуху між країнами, встановлення технічних умов автомашин у міжнародному сполученні, прав управління автомобілем, уніфікації сигналів на автодорогах (Париж, 1926 р.). А в 1949 р. у Женеві була підписана нова багатостороння Конвенція про урегулювання авторуху між країнами.

З метою розвитку автомобільного транспорту, представлення інтересів автотранспортних об’єднань у міжнародних організаціях, сприяння дослідним роботам з технічного розвитку, експлуатації і економіки автомобільних перевезень у 1947 р. була створена Міжнародна спілка автомобільного транспорту.

Для координації діяльності автотранспортних підприємств та об’єднань, що функціонують при залізничних дорогах, у 1950 р. у Берні була створена Спілка автодорожніх служб залізниць.

Зростання автомобільних перевезень вантажів і пасажирів обумовило необхідність активного укладення угод між багатьма країнами. Практично всі країни уклали такі угоди з сусідніми країнами. У них містяться положення про регулярні і нерегулярні перевезення вантажів і пасажирів автотранспортними засобами, визначається порядок розрахунків і платежів за міжнародні транспортні та пов’язані з ними послуги, визначаються перевізники тощо.На сьогодні законодавство України, окрім форс-мажорних, виділяє такі види захисних застережень: валютно-цінові, антидемпінгові, про конфіденційність, про реекспорт, на випадок ненадходження коштів за експорт, на випадок ненадходження продукції за імпортом в обумовлені договором (контрактом) терміни. Ці види захисних застережень визначені постановою «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21 червня 1995 р. N 444 (в ред. від 27.08.2004).

На жаль, зазначений документ є єдиним нормативним актом України, який регулює окремі види захисних застережень, які, на нашу думку, не розкриті повною мірою. На законодавчому рівні взагалі не дається визначення поняття “захисне застереження”. У Великому юридичному словнику наголошується, що захисні застереження – це умови зовнішньоекономічних контрактів, які передбачають можливість змін первісних умов договору в процесі його виконання для захисту від різних ризиків

Гіпотеза застереження – це вказівка на певну обставину (проста гіпотеза) або певний перелік обставин, що може бути закритим чи відкритим (складна гіпотеза), із настанням якої (яких) у дію автоматично приводиться диспозиція застереження. Гіпотеза форс-мажорного застереження має загальний характер, позаяк перелік гіпотетичних обставин відкритий, а обов’язковим додатковим елементом гіпотези є положення щодо критеріїв, за якими певні обставини належать до зазначеного переліку. Виділяють також казуальні гіпотези застереження, які вказують лише на одну обставину (наприклад, гіпотеза валютно-цінового застереження).

Диспозиція застереження – це положення, які регламентують права та обов’язки сторін у випадку настання обставин гіпотези. До складу диспозиції застереження включаються також положення, які регулюють механізм перегляду (встановлення) початкових умов.

Санкція застереження – це наслідки неповідомлення у відповідний строк та у відповідній формі про настання обставин гіпотези.

Для здійснення перевезення вантажів між територіями держав договірних сторін і транзиту через територію держав договірних сторін перевізникам слід заздалегідь отримати в компетентному органі іншої сторони "Дозвіл на міжнародні автоперевезення", за винятком випадків "особливо регульованих видів перевезень". На в'їзді в іноземну державу перевізники повинні пред'являти дозвіл на міжнародні автоперевезення, також і в режимі TIR.

TIR-карнет (книжка МДП). Цей міжнародний митний документ дає право перевозити вантажі через кордони держав в опломбованих на митниці кузовах автомобілів або контейнерах зі спрощеною процедурою митної очистки.http://incosgroup.com/files/cmr_blank.pdf

CMR За допомогою цієї міжнародної товаротранспортної накладної оформляють договір на транспортування вантажу в міжнародному сполученні. У товаротранспортній накладній зазначається інформація про вантаж, що перевозиться, про його Відправника, Одержувача та Перевізника, а також основні дані й умови перевезення

Дозволи видаються в межах щорічних квот для іноземних міжнародних перевізників, які визначають компетентні органи договірних сторін.

В Україні з питань дозвільних і міжнародних документів для супроводу вантажів компетентна Асоціація Міжнародних Автомобільних Перевізників України.

 Асоціація Міжнародних Автомобільних перевізників України (АсМАП України) створена наприкінці 1991 року та є договірним об’єднанням завданням якого є постійна координація господарської діяльності підприємств, що об'єдналися для роботи, в тому числі в системі МДП.

Асоціація сприяє розвитку перевезення вантажів та пасажирів автомобільним транспортом, в тому числі у міжнародному сполученні, представляє інтереси своїх учасників в органах державної влади, міжнародних організаціях, захищає права учасників, забезпечує зв’язки з громадськістю.

Виконання умов зовнішньоторговельного договору (контракту) передбачає здійснення окремих операцій по поставці партій товару від продавця до покупця. На кожна окрему партію товару експортером (агентом, брокером, експедитором, вантажовідправником тощо) здійснюється оформлення товарно супровідних документів певного переліку, який відображає:

-    підтверджують укладення договору перевезення партії товару,

-    характер угоди за контрактом,

-    особливі характеристики товару та його цінові показники,

-    суму коштів до оплати,

-    особливі властивості товару, що підлягають контролю з боку інших, окрім митних, державних органів тощо.

Кожний документ з зазначеного переліку може мати окремі джерела ризику, які можуть бути виявлені контролюючими, у тому числі митними, органами.

Особливості укладання договору перевезення формуються видом транспорту, яким буде здійснюватись перевезення товару на шляху від продавця до покупця.

При перевезенні товарів автомобільним транспортом договір перевезення оформлюється на бланку міжнародної товаротранспортної накладної ЦМР, залізничним транспортом - на бланку накладної СМГС або ЦІМ, морським транспортом - на бланку коносамента тощо. В той же час, оформлення кожного з зазначених документів має свою власну специфіку, що відображує права та обов’язки перевізника, шляхи усунення можливих ризиків перевезення тощо.

Договір міжнародного дорожнього перевезення на бланку ЦМР має декілька джерел ризику, до яких можна відносити наступне. Конвенцією, що визначає умови та порядок укладання та виконання договору перевезення товару, не обумовлена і не визначені концептуальні питання взаємодії учасників договору з митними органами. Тобто, договір перевезення на бланку ЦМР зовсім не наголошує на перевезенні товарів під митним контролем, що у свою чергу є джерелом ризику. Любі переміщення товарів через митний кордон передбачають контроль з боку митних органів за таким переміщенням товарів та транспортних засобів.

Окрім того, однією з умов застосування умов міжнародної Конвенції щодо договору дорожнього перевезення товару є здійснення такого перевезення за плату, розмір та умови оплати якої повинно бути внесено до відповідних розділів бланку ЦМР. Відсутність умов оплати чи перевезення товару на безоплатній основі є джерелом ризику при укладенні та здійсненні договору перевезення.

Джерелом ризику може також виступити підпис водія – перевізника, який не має належним чином оформлене право на укладення договору міжнародного перевезення товару. Таке право може бути делеговано підприємством первинним наказом при прийомі на роботу або наказом на відрядження з зазначенням номерів бланків ЦМР чи видачею довіреності на право підпису з зазначенням номеру бланку ЦМР.

Наступним джерелом ризику може виступати наявне право щодо можливої зміни при здійсненні транспортування первинного отримувача товару на іншого. Відповідно до норм зазначеної Конвенції, існує можливість зміни за розпорядженням вантажовідправника, наданого на його власному примірнику договору перевезення (перший примірник бланку ЦМР), перевізнику щодо зміни отримувача товару та, як наслідок місця його доставки. Знову можна зробити застереження стосовно перебування товару під митним контролем та обов’язок митних органів визначати місце доставки товару. Ризик виникає у випадку, коли перевізник виконує норми Конвенції щодо зміни отримувача товару без узгодження з митним органом.

Окрім того, норми Конвенції визначають обов’язок перевізника доставити товар на адресу отримувача, що суперечить національним основам стосовно організації митного контролю міжнародних перевезень товарів до митниці призначення. Дані розбіжності є також джерелом ризику.

У продовж переліку джерел ризику при перевезенні необхідно зазначити, що у пункті пропуску на кордоні перевізник надає митному органу зобов’язання доставити товар до визначеного митного органу. Порушення даного зобов’язання є джерелом ризику виконання умов договору перевезення щодо товарів, які перебувають під митним контролем.

Маршрут перевезення, якщо інше не визначене у договорі, перевізник може обирати на свій розсуд, виходячи з найкоротшого маршруту.

Відсутність інструкції на конкретне перевезення партії товару може виступити джерелом додаткового ризику, що пов’язано з неможливістю перевізника прийняти рішення у неординарній чи проблемній ситуації, яка виникла у процесі перевезення. Для подолання наслідків таких джерел ризику доцільно надавати перевізнику конкретні письмові інструкції стосовно порядку прийняття товару до перевезення, необхідного переліку товарно супровідних документів, маршруту перевезення, порядку перетину митного кордону, митний орган на кордоні, строків перевезення товару, порядок виконання митних формальностей у митниці призначення, порядок здачі товару тощо.

 Міжнародне автомобільне перевезення вантажів є складним процесом, у зв'язку з чим нерідкі випадки невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань учасниками такого перевезення, що приводить до порушення прав і інтересів сторін в зобов'язанні. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань за договором однієї із сторін, винна сторона може притягати до цивільно-правової відповідальності. Основною метою притягання до відповідальності сторони, що не виконала або неналежним чином виконала свої зобов'язання за договором, є компенсація майнових втрат, які несе сторона, що потерпіла.[44]

Одним із основних міжнародних документів, який регулює відносини сторін при виконанні міжнародних перевезень вантажів автотранспортом, є Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, підписана в Женеві 19 травня 1956р .

Україна приєдналася до Конвенції згідно з Законом України від 18 серпня «Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів» 2006 р. № 57-V. Хоча Конвенція застосовувалася і раніше. При цьому вказувалося, що ця Конвенція є чинною для України на підставі того, що СРСР приєднався до Конвенції 1 серпня 1983 р., а відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР. Такий підхід іноді заперечувався на тій підставі, що Україна не надіслала депозитарію Конвенції повідомлення про правонаступництво, як цього вимагає ст. 22 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів.

Кажучи про цивільно-правову відповідальність перевізника, що здійснює міжнародні автомобільні перевезення вантажів, необхідно враховувати, що вона регулюється як нормами національного, так і міжнародного права. Так, при здійсненні міжнародного автомобільного перевезення вантажів відповідальність перевізника регулюється, зокрема, Конвенцією про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів від 19 травня 1956 р. Дана Конвенція застосовується до всякого договору дорожнього перевезення вантажів транспортним засобом за винагороду, коли місце ухвалення вантажу і місце, призначене для доставки, вказані в договорі, розташовані в двох різних країнах, з яких хоч би одна є учасницею Конвенції, незалежно від місцепроживання і національності сторін.

Вказана вище Конвенція регулює, зокрема, відповідальність сторін договору міжнародного автомобільного перевезення вантажу. Зокрема вона встановлює відповідальність перевізника за повну або часткову втрату вантажу, що відбулася з моменту ухвалення вантажу до перевезення і до моменту його доставки. Кажучи про регламентацію відповідальності перевізника, що здійснює міжнародні автомобільні перевезення вантажів, необхідно відзначити, що важливу роль в цьому питанні грає розмір відшкодування нанесеного ним збитку. Обов'язок перевізника відшкодувати збиток, викликаний повною або частковою втратою вантажу, встановлений статтею 23 Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів.

Конвенція містить перелік спеціальних ризиків, які звільняють перевізника від відповідальності. Наприклад, використання відкритих (без брезентового покриття) вантажних машин, якщо це було узгоджено у накладній. Відповідальність перевізника усувається або обмежується, якщо позовні вимоги випливають з цивільного позадоговірного правопорушення (делікту), а не з порушення договору.

У 1978 році був підписаний Протокол до Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів, яким була замінена межа відповідальності перевізника у разі повної або часткової втрати вантажу. В даний час в країнах (у тому числі і на Україні), що не приєдналися до вказаного Протоколу 1978 року, діє норма Конвенції, що встановлює розмір відшкодування, викликаного повною або частковою втратою вантажу, в сумі, що не перевищує 25 франків за кілограм бракуючої ваги брутто.

На закінчення необхідного відзначити, що за умови дотримання положень статті 40 Конвенцій всяка угода, якою допускається відступ від положень Конвенції, визнається недійсною. В той же час недійсність такої угоди не спричиняє за собою недійсність інших умов договору

Загальними умовами відповідальності транспортних організацій за несхоронність вантажів є вина, яка презюмується (припускається). Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування і пошкодження вантажу, що виникли з його вини під час перевезення вантажу у розмірах фактичних збитків, а саме: а) за втрату чи недостачу — у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; б) за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною втратою — у розмірі оголошеної вартості, а якщо перевізник доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, — у розмірах дійсної вартості.

Відповідальність без вини може наставати і у випадках, якщо це передбачено законом або договором. Це стосується в основному виконання сторонами своїх планових зобов'язань (ст. 128 Статуту автомобільного транспорту). Вантажовідправник і перевізник звільняються від сплати штрафу за невиконання плану перевезень не за принципом «відсутності вини», а на умовах наявності певних обставин, перелік яких є вичерпним ( ст. 132 Статуту автомобільного транспорту).

Усі інші факти, не зазначені у переліку, якщо вони настануть по незалежним від транспорту обставинам, не звільняють від відповідальності за невиконання плану перевезень. Звичайно, відповідальність «без вини» не у всіх випадках стимулює виконувати свої обов'язки, але при наявності відповідних об'єктивних умов і особливостей правовідносин, вона може виконувати таку роль. Це підкреслює, що транспортним правовідносинам притаманні і свої специфічні принципи відповідальності, хоча й цивільно-правової.

В узагальнюючому вигляді вантажовідправник і перевізник звільняються від сплати штрафу за невиконання плану перевезень у разі:

1) стихійною лиха (замети, смерч, повінь, пожежа, землетрус), що підтверджено відповідними документами. Перелік цих явищ невичерпний. Тому будь-які інші події (шторм, аварія, гірські снігові сходи, навіть страйки, що спричинили зупинку або обмеження робіт повністю чи частково) стихійного (некерованого) характеру, мають бути віднесені до числа обставин, що виключають відповідальність;

2)  аварії на підприємстві, внаслідок якої виробництво відвантажуваної продукції було припинено протягом не менше трьох діб;

3)  обмеження перевезень в окремі райони під час стихійного лиха, установлення карантину, скупчення не розвантажених транспортних засобів у пунктах призначення, виникнення інших надзвичайних обставин;

4) невикористання транспортних засобів поданих понад планову норму без письмового погодження з вантажовідправником, а так само затримки вантажовідправником транспортних засобів під вантажними операціями понад установлені договором норми, внаслідок чого неможливо було подати транспортні засоби на фронт вантажних операцій;

5) виконання плану в тоннах вантажів, перевезення яких планується у тоннах і вагонах, а також виконання плану власними або орендованими вагонами (контейнерами);

6) надолуження недовантаження, допущеного протягом декади.[50]

Законодавством встановлені й інші умови звільнення від сплати штрафу за невиконання плану перевезень (Статут автомобільного Транспорту України, ст. 132), але як зазначалося раніше, коли невиконання плану перевезення сталося з причин, не зазначених у цих переліках і які не можуть бути визнані як провина перевізника чи відправника, відповідальність з них не знімається, тобто буде відповідальність «без вини».

У всіх випадках загальна сума відшкодування збитку за не збережений вантаж не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж. Отже, обмежена цивільно-правова відповідальність установлена в усіх транспортних кодексах і статутах (ст. 179 Кодексу торговельного мореплавства України, ст. 93 Повітряного кодексу України, ст. 114 Статуту залізниць України, ст. 68 Закону України «Про автомобільний транспорт»)

Закріплюючи принцип презюмованої піти перевізника, законодавець водночас надає йому можливих спростувати цю презумпцію, довести свою невинність, що це сталося внаслідок обставин, усунення яких від нього не залежить.

Транспортне законодавство дає перелік обставин, які звільняють перевізника від відповідальності за незбереження прийнятого до перевезення вантажу (статті 176, 178 Кодексу торговельного мореплавства України, ст. 111, 113 Статуту залізниць України, статті 133, 134 Статуту автомобільного транспорту України, статті 192, 193 Статуту внутрішнього водного транспорту України), але їх вивчення і аналіз показує, що вони за юридичними наслідками мають різне значення.

В одному випадку діє презумпція вини, звільнення перевізника від цивільно-правової відповідальності можливе, якщо він доведе, що незбереження прийнятого до перевезення вантажу сталося не з його вини, а внаслідок:

1) дії непереборної сили (стихійного лиха та інших обставин);

2) таких недоліків тари, упаковки, які неможливо було виявити під час приймання вантажу до перевезення або застосування тари, яка не відповідає властивостям вантажу чи установленим стандартам і на якій відсутні сліди пошкодженим тари під час перевезення,

3) здачі вантажу до перевезення без зазначення в перевозочних документах особливих його властивостей, що потребують особливих умов або запобіжних заходів для забезпечення його збереження підчас перевезення;

4) завантаження вантажу відправником у непідготовлений або несправний (поламана підлога, протікання покрівлі) транспортний засіб, який перед тим був вивантажений цим же відправником;

Перелік цих обставин не є, вичерпним, на що вказує редакція статті 133 Статуту автомобільного транспорту України, де переліку обставин передує речення «зокрема внаслідок». Це за умови презумпції вини перевізника досить виправдано і будь-які інші обставини, яких можуть бути підставою для звільнення від відповідальності, звичайно, якщо вони будуть доведені перевізником.

Отже, перевізник повинен довести наявність зазначених обставин і що втрата, нестача, псування, пошкодження вантажу сталося внаслідок цих обставин, тобто довести причинний зв'язок між: шкідливими наслідками та вказаними обставинами.

Висновки

В роботі проведено дослідження особливостей правового регулювання міжнародних автомобільних перевезень.

Характерною рисою правового регулювання в сфері міжнародних автоперевезень, якою є те, що основні питання міжнародних перевезень розв’язуються в міжнародних угодах (транспортних конвенціях), які містять диференційовані норми, що однаково визначають умови міжнародних перевезень вантажів і пасажирів. У більшості міжнародних транспортних конвенцій містяться положення, що стосуються договору автоперевезення вантажів і пасажирів у відповідних міжнародних сполученнях.

Проблеми міжнародного транспорту вирішуються в різних міжнародних транспортних організаціях. Найбільше значення для розвитку міжнародних автоперевезень має робота Комітету з внутрішнього транспорту Європейської економічної комісії Організації Об'єднаних Націй, Європейської Конференції міністрів транспорту, Міжнародного Союзу автомобільного транспорту, Міжнародної Федерації експедиторських асоціацій, Координаційної транспортної Наради Міністрів транспорту країн-учасниць СНД. Різні міжурядові організації, а також окремі держави спільно повинні уніфікувати норми, що регулюють відносини в сфері міжнародних перевезень автомобільним транспортом. І тому для більш глибокої концентрації міжнародних норм, що регулюють відносини в сфері міжнародних перевезень автомобільним транспортом, необхідно прискорювати процес створення універсальних міжнародних норм у цій сфері.

Співробітництво в галузі транспорту повинне забезпечити удосконалювання перевізного процесу в міжнародному сполученні з поетапною інтеграцією транспортної системи держав Співдружності у світову транспортну систему і зміцнення позицій вітчизняного перевізника на транспортних ринках.

Міжнародне співробітництво у сфері міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом забезпечує центральний орган виконавчої влади в галузі транспорту (Мінтранс), що у межах своїх повноважень: організовує контроль за виконанням міжнародних договорів України з питань міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; бере участь у проведенні заходів щодо укладання міжнародних договорів з питань міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; забезпечує видачу документів, які дозволяють міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, тощо.

Суб’єктами правовідносин на автомобільному транспорті є широке коло юридичних та фізичних осіб, які забезпечують транспортне обслуговування, споживають транспортні послуги, створюють умови для здійснення дорожнього руху. Їх правовий статус має дві складові: одна пов’язана з наданням транспортних послуг, а інша — із участю в дорожньому русі .

Законодавство про автомобільний транспорт складається з Кодексу автомобильного транспорту України , законів України "Про транспорт", "Про дорожній рух", "Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період" та інших нормативно-правових актів України.

Основним завданням державного регулювання та контролю у сфері автомобільного транспорту є створення умов безпечного, якісного й ефективного перевезення пасажирів та вантажів, надання додаткових транспортних послуг.

Державне регулювання та контроль у сфері автомобільного транспорту спрямовані на: забезпечення балансу інтересів держави, органів місцевого самоврядування, користувачів транспортних послуг та підприємств, установ, організацій, інших юридичних та фізичних осіб - суб'єктів господарювання на автомобільному транспорті незалежно від форм власності; забезпечення якісного та безпечного функціонування автомобільного транспорту; розвиток та удосконалення нормативної бази діяльності автомобільного транспорту; визначення загальних засад стратегічного розвитку, системи управління, реформування та регулювання автомобільного транспорту; визначення пріоритетних напрямів розвитку та шляхів оптимізації діяльності автомобільного транспорту; захист прав споживачів під час їх транспортного обслуговування; захист національного ринку транспортних послуг та суб'єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері автомобільного транспорту; створення рівних умов для роботи всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері автомобільного транспорту, обмеження монополізму та розвиток конкуренції; забезпечення зайнятості населення, підготовки спеціалістів і робочих кадрів, охорони праці; раціональне використання енергетичних та матеріальних ресурсів; охорону довкілля від шкідливого впливу автомобільного транспорту, проведення науково-технічної роботи, досліджень та розвиток системи статистики.

З метою зниження негативного ефекту ринкових механізмів при наданні економічної свободи юридичним та фізичним особам, які провадять транспортну діяльність, та відповідно до законодавства здійснюється ліцензування внутрішніх і міжнародних перевезень автомобільним транспортом, яке запроваджено у більшості розвинених країн.

Ліцензування, це механізм державного регулювання направлений на допуск до провадження діяльності суб'єктів господарювання, які можуть забезпечити виконання організаційних, кваліфікаційних та технічних вимог встановлених для певного виду господарської діяльності з послідуючим контролем за провадженням ними діяльності та анулюванням ліцензій ліцензіатам, які таки вимоги не забезпечують.

Проведення сертифікації здійснюється в цілях: створення умов для діяльності організації і підприємців на єдиному товарному ринку, а також для участі в міжнародній, економічній, науково-технічній співпраці і міжнародній торгівлі; сприяння споживачам в компетентному виборі продукції; захисту споживача від недобросовісної виготівника (продавця, виконавця); контролю безпеки продукції для навколишнього середовища, життя, здоров'я і майна; підтвердження показників якості продукції, заявлених виготівником.

Постановка проблеми вдосконалення державного регулювання у сфері транспортного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності в організаційно-правовому аспекті з позиції об’єктивного аналізу є актуальною для усунення недоліків нинішнього й попередніх етапів її дослідження. Водночас вирішення цієї проблеми важливе для формування державної політики й з погляду потреб теорії та практики державного регулювання, які необхідно збагатити системою наукових принципів, методів і форм розв’язання ключових завдань розвитку й удосконалення системи та узагальнення наявного досвіду.

Функціями контролю за здійсненням міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом є: контроль за виконанням перевізниками вимог міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень; контроль технічного, санітарного та екологічного стану транспортних засобів, що впливає на безпеку руху, екологію та санітарні норми; перевірка вагових і габаритних параметрів транспортних засобів; контроль та оформлення дозвільних документів на міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; облік автомобільних транспортних засобів, які здійснюють міжнародні перевезення пасажирів і вантажів; перевірка транспортно-експедиторської документації та ліцензій на здійснення міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу плату.”

Договір перевезення вантажу укладається між транспортною організацією і відправником вантажу. Учасником зобов’язання перевезення може бути й одержувач вантажу, якщо ним не є безпосередньо відправник вантажу (власник).Договір перевезення вантажу визначається як угода, яка є взаємною і відплатною. Вважається укладеною після передання вантажу перевізнику, тобто є реальною. Лише на морському транспортуванні договір перевезення (договір фрахтування) є консенсуальним.

Виконання умов зовнішньоторговельного договору (контракту) передбачає здійснення окремих операцій по поставці партій товару від продавця до покупця. На кожна окрему партію товару експортером (агентом, брокером, експедитором, вантажовідправником тощо) здійснюється оформлення товарно супровідних документів певного переліку, який відображає: підтверджують укладення договору перевезення партії товару, характер угоди за контрактом, особливі характеристики товару та його цінові показники, суму коштів до оплати, особливі властивості товару, що підлягають контролю з боку інших, окрім митних, державних органів тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.         Конституція України.(на 1.03.2008), Х.: Фактор, 2008- 144 с.

2.         Господарський процесуальний кодекс України . К.: ЮРИНКОМ ИНТЕР, 2004. – 640 с.

3.         Цивільній кодекс України від 16.01.2003р. (зі змінами і доповненнями). К.: Ліга-Закон, 2008 – 385 С

4.         Цивільний процесуальний кодекс України (на 15.05.2008) К. Паливода, 2008 – 156 с.

5.         Закон України "Про захист прав споживачів" від 15.12.93 N 3682-12;

6.         Закон України "Про дорожній рух" від 30.06.93 N 3353-12;

7.         Закон України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 р. № 2344-ІІІ.

8.         Закон України “Про внесення змін до Закону України "Про страхування" ” від 4 жовтня 2001 р. N 2745-III

9.         Закон України “Про транспорт” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 51, ст.446) (Із змінами, внесеними згідно із Законами N 642/97-ВР від 18.11.97, ВВР, 1998, N 10, ст.36 N 650/97-ВР від 19.11.97, ВВР, 1998, N 11-12, ст.41 N 507-XIV (507-14) від 17.03.99, ВВР, 1999, N 18, ст.138)

10.       Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні” від 7 груд. 2000 р. № 2134-ІІІ // Уряд. кур’єр. - 2001. - 5 січ. - С. 4.

11.       Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 року N 1775-III.//Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 36, ст.299. В редакції Закону N 546-IV від 20.02.2003

12.       Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.03 р. № 755-IV, із змінами і доповненнями, внесеними законами України, у тому числі Законом України від 16.03.06 р. № 3575-IV

13.       Закон України „Про ратифікацію Конвенції про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу”//Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 19, ст.179

14.       Постанова № 176 - Постанова КМУ "Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту" від 18.02.97 р. № 176.

15.       Постанова КМУ ”Питання Державної адміністрації автомобільного транспорту” від 3 вересня 2008 р// Офіційний вісник України, 2008 p., № 18, ст. 490

16.       Постанова КМУ „Про заходи щодо запобігання надзвичайним ситуаціям під час перевезення небезпечних вантажів автомобільним транспортом” від 29 січ. 1999 р. № 104 // Офіц. вісн. України. - 1999. - № 5. - Ст. 164.

17.       Постанова КМУ „Про вдосконалення системи ліцензування внутрішніх та міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом” від 17 серп. 1995 р. № 656 // Зібр. постанов Уряду України. - 1996. - № 1. - Ст. 7.

18.       Постанова КМУ „Про Концепцію розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами” від 23 вересня 1996 р. N 1164.//(Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 1257 від 12.11.97 N 1336 ( 1336-98-п ) від 25.08.98 )

19.       Постанова КМУ „Про порядок ліцензування підприємницької діяльності” від 3 липня 1998 року № 1020 // Урядовий кур'єр. — 1998. — 16 липня.

20.       Постанова КМУ „Про приєднання до Угоди про маси і габарити транспортних засобів, що здійснюють міждержавні перевезення автомобільними дорогами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав” від 29 жовт. 1999 р. № 2020 // Уряд. кур’єр. - 1999. - 8 груд. - ("Орієнтир". - № 48. - С. 6).

21.       Постанова КМУ „Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” від 29 листопада 2000 р. N 1755.(Із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 515 від 16.05.2001, N 561 від 23.05.2001, N 1143 від 7.08.2002)

22.       Указ Президента України „Пpо вдосконалення упpавління тpанспоpтним комплексом Укpаїни” від 11 веpес. 1995 p. // Уpяд. куp’єp. - 14 веpес. - С. 4.

23.       Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування».від 03.12.2008 № 1081

24.       Наказ № 4/8 - наказ Мінтрансу і Міносвіти "Про затвердження зразка договору про разове перевезення організованих груп дітей" від 09.01.98 р. № 4/8.

25.       Наказ № 431/7 - наказ Мінтрансу і Міносвіти "Про затвердження зразка довгострокового договору на перевезення організованих груп дітей" від 10.12.97 р. № 431/7.

26.       Наказ № 433/5 - наказ Мінтрансу і Держкомтуризму "Про затвердження зразка довгострокового договору на перевезення туристів" від 10.12.97 р. № 433/5.

27.       Наказ № 5/9 - наказ Мінтрансу і Міносвіти "Про затвердження зразка дозволу на перевезення груп дітей" від 09.01.98 р. № 5/9.

28.       Наказ № 6/4 - наказ Мінтрансу і Держкомтуризму "Про затвердження зразка договору про разове перевезення туристів" від 09.01.98 р. № 6/4.

29.       Наказ Держпідприємництва та Мінтрансу України „Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом” від 16.01.2001 р. №6/18. Зареєстровані в Мін'юсті України 29.01.2001 р. за №83/5274

30.       Наказ Держпідприємництва України, Мінтрансу України від 16.01.2001 р. №6/18 „Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом”

31.       Наказ Держстандарту України та Мінтрансу України „Про затвердження Правил сертифікації послуг автомобільного транспорту” від 19 берез. 1999 р. № 119/156 // Офіц. вісн. України. - 1999. - № 13. - Ст. 536.

32.       Наказ Мінтрансу N 363 „Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні” від 14.10.97.

33.       Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" (із змінами, внесеними Законом України від 11.06.97 N 333/97-ВР);

34.       ДСТУ 3410-96 "Система сертифікації УкрСЕПРО. Основні положення";

35.       ДСТУ 3649-97 "Засоби транспортні дорожні. Експлуатаційні вимоги безпеки до технічного стану та методики контролю".

36.       Методика застосування працівниками органів автомобільного транспорту Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом N 82 від 14.11.2000 (Наказ Мінтрансу).

37.       Автомобиль и автоперевозки как объект налогообложения /Назарбаева Р., Назарбаева И., Чимшит О. и др. - [Днепропетровск]: Изд. Дом "Баланс-Клуб". - Ч. 2. - 1999. - 124 с.

38.       Автотпослуги: облік і оподаткування.//Дебет-кредит №5, 2003

39.       Ардельянова О. В. Место и роль государства в регулировании рынка автотранспортных услуг // Проблеми підвищення ефективності інфраструктури: Зб. наук. пр. - К., 1997. - Вип. 2. - С. 38-46.

40.       Бажан Л. И. Модель выбора варианта функционирования автотранспортного предприятия // Информационные технологии в моделировании и автоматизации экономических процессов: Сб. науч. тр. - К., 1998. - С. 10-12.

41.       Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. – М.: «Статут», 2007. – 909 с.

42.       “Везе тому, хто везе” журналу “Бізнес” №11 (478), 18 березня 2002 року.

43.       Вінник О. М. Господарське право: навчальний посібник. 2-ге вид змін і доп. К.: 2009. – 766 с

44.       Господарське право: Практикум.//За заг. ред. В.С. Щербини. - К.Юрінком, 2001.

45.       Григор’єв Г. С. Суть ринку автотранспортних послуг в сучасних умовах господарювання // Проблеми підвищення ефективності інфраструктури: Зб. наук. пр. - К., 1998. - Вип. 3. - С. 207-212.

46.       Григорьєв Г. С. Правове та економічне забезпечення господарського механізму взаємодії автотранспортного підприємства та обслуговуємої клієнтури // Проблемы повышения эффективности инфраструктуры: Сб. науч. тр. - К., 1996. - С. 63-66.

47.       Гук М. Далі їхати нікуди: (Автотpанспоpт ) // Робітн.газета - 1997. - 18 лют.- С. 2.

48.       Дахно І.І. Міжнародне економічне право. – К.: центр навчальної літератури, 2006 – 272 с.

49.       . Демішкан В. Ф. Роль автодорожнього комплексу України в сучасних умовах: проблеми і шляхи розвитку: Зб. наук. пр. - К., 1998. - С. 22-25.

50.       Договори у господарській діяльності: практичний посібник О. М. Роїна. – 3-тє вид., доп.К.: 2009 – 800 с

51.       Ижевский В.К. Транспортне право України. К.: КНЕУ, 2008 – 292 с

52.       Заенчик Л. Г. Развитие экспортного потенциала автомобильного транспорта Украины // Транспортный комплекс Украины: экономика, организация, развитие: Сб. науч. тр. - К., 1996. - Вып. 3. - С. 154-170.

53.       Заіка Ю. О. Українське цивільне право: Навчальний посібник. - 2-ге вид змін і доп. К.: 2008. – 368 с.

54.       Контракти переконалися: уздовж українських доріг - безмежне поле для бізнесу” (№ 22, травень 2000)

55.       Левковець П.Р., Марунич В.С. Міжнародні перевезення і транспортне право: Навчальний посібник. – 3-є видання, виправлене та доповнене. – К.: Арістей, 2005. – 292 с.

56.       Мирошниченко Л., Сапрыкин Л., Михайленко Е. ,Автомобильные перевозки: организация и учет. 8-е изд. Х.: Фактор, 2009 – 688 с.

57.       О pаботе автомобильного тpанспоpта в 2002 году и задачах отpасли на 2003 г.// Бизнес. - 2003. - № 2. - С. 28-32.

58.       Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів (Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 15.05.97 N 01-8/167)

59.        Штефан М.Й. Цивільний процес. К:Ін Юре – 1997

60.       Плушников К. И. Транспортно-экспедиторские операции. - М., 2007.

61.       Развадовський В., Функції державного управління транспортною системою України. // Право України 2008, № 5- С.121-126

62.       Савин В. И., Щур Д. Л Перевозки грузов автомобильным транспортом: Справ. пособие. - 3-е изд., перераб. и доп. К.: Дело и сервис, 2007

63.       Саркисов С.В. Организация и управление доставкой товаров во внешнеэкономических связях (основы логистики): Учеб. пособие. - М., 2008.

64.       Транспортне право Шульженко Ф.П., Гайдулін О.О., Кундрик Р.С. Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2005. — 244 с.

65.       Харитонов Е.О. Правове регулювання перевезень в Україні, К.: Право, 2006 г. - 560 с

66.       Цивільне право України: Підручник. У 2-х кн. / За ред. О.В. Дзери та Н.С. Кузнецової. - К.Юрінком, 2001.

67.       Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. - К.Юрінком, 2001.

68.       Чигринець І. А. Планування провізних можливостей автотранспортного підприємства в умовах ринку // Проблеми підвищення ефективності інфраструктури: Зб наук. пр. - К., 2007. - Вип. 2

69.        Яцківський Л.Ю., Зеркалов Д.В. Загальний курс транспорту. Книга 2. Навчальний посібник – К., Арістей, 2007, 504 с.

ДОДАТКИ

Додаток А.

ТИПОВИЙ ДОГОВІР

на перевезення пасажирів автомобільним транспортом

Місто ___________________________ Дата________________________

Замовник _____________________________________________________

в особі ______________________________________________________

(посада,

_____________________________________________________________

прізвище, ім'я, по батькові) з однієї сторони, та перевізник__________________________________

(найменування юридичної або фізичної особи)

в особі ______________________________________________________

 (прізвище, ім'я, по батькові)

_____________________________________________________________

з іншої сторони (далі - сторони), які діють на підставі Порядку проведення конкурсу на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, інших нормативно-правових актів, які регулюють процеси перевезення пасажирів, та протоколу конкурсного комітету, уклали договір на перевезення пасажирів (далі - договір) про таке:

 ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ

1. Замовник надає перевізникові право на перевезення пасажирів на маршруті(ах), рейсом (ами)______________________________ __________________________________________________________

з________________________ по __________________________,

(число, місяць, рік)

а перевізник зобов'язується надавати транспортні послуги населенню на умовах, передбачених цим договором.

УМОВИ ДОГОВОРУ

Замовник:

2. Визначає марки автобусів для конкретних маршрутів (рейсів) і затверджує розклад руху автобусів.

3. Затверджує або узгоджує тарифи на перевезення пасажирів в установленому порядку.

4. Здійснює контроль за регулярністю руху та рівнем культури обслуговування пасажирів.

5. Сплачує розрахункову суму дотації, яка визначена під час проведення конкурсу, відповідно до фактично виконаної перевізником роботи в строки за домовленістю сторін.

Розмір дотацій може переглядатись за домовленістю сторін.

6. У разі порушення встановлених пунктом 5 умов, збільшує обумовлений розмір дотації на _______ відсотків за кожний надстроковий день (за домовленістю сторін).

7. Здійснює постійний контроль за виконанням умов договору з боку перевізника.

Перевізник:

8. Забезпечує дотримання законодавчих та інших нормативно-правових актів, які стосуються перевезень пасажирів.

9. Виконує затверджений замовником розклад руху автобусів з регулярністю не нижче 95 відсотків на міських, 96 відсотків – на приміських, 97 відсотків - на міжнародних та міжміських маршрутах та веде облік виконаних рейсів. Щомісячно надає звітність про додержання регулярності руху.

10. Здійснює збір виручки відповідно до встановлених тарифів.

11. Під час роботи на маршруті виконує розпорядження диспетчера, а також працівників автостанцій, які здійснюють управління і контроль за рухом автобусів на даному маршруті (рейсі).

12. Несе відповідальність за виконання та достовірність фінансово-господарських показників.

1З. У разі порушення пункту 9 за кожний відсоток зниження регулярності руху одержує дотацію у розмірі, зменшеному на _______ відсотків (за домовленістю сторін).

14. Договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін або якщо одна із сторін чи обидві порушують його умови.

Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 30 днів.

15. У разі розірвання договору замовник пропонує укладення договору претенденту, який під час проведення конкурсу зайняв друге місце.

16. Спори, що виникають у процесі виконання договору, розв'язуються в установленому законодавством порядку.

Юридичні адреси сторін

Замовник ____________________________________________________

Перевізник __________________________________________________

Договір підписали:

За замовника За перевізника

______________ ________________

 (підпис) (підпис)

------------

Примітка. Під час укладення договору замість тексту, наведеного в пунктах 2, 3, 5, 12, проставляються конкретні показники, а в пунктах 5, 7, 9 - наводиться конкретний опис механізму здійснення контролю та обліку.

Додаток Б

Типовий договір про перевезення вантажівавтомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні

_______________ "____"_________________ р. (місто, село)__________________________________________________________________,  (докладне найменування Перевізника)_______________________________ в особі____________________________  (посада,__________________________________________________________________,  прізвище, ім'я та по батькові — повністю)що діє на підставі___________________________________________________  (зазначається найменування документа, що дає право_________________________________________________, з однієї сторони, та на укладення договору)__________________________________________________________________,  (докладне найменування Замовника)_______________________________ в особі____________________________  (посада,__________________________________________________________________, прізвище, ім'я та по батькові — повністю)що діє на підставі__________________________________________________  (зазначається найменування документа, що дає право__________________________________________________, з іншої сторони, а укладення договору) уклали цей договір про нижченаведене.

1. Предмет договору

1.1. Замовник зобов'язується надавати для перевезення вантажі, а Перевізник приймати їх обсягом _______ тис. т та_______тис. ткм за номенклатурою і по кварталах, обумовлених цим договором (згідно з додатком 1, що є невід'ємною частиною цього договору).

1.2. Перевізник виконує для Замовника перевезення вантажів обсягом _________ тис. автомобіле-год., обумовленим додатком 2, що є невід'ємною частиною цього договору.

1.3. Згідно з цим договором і в межах квартального плану Перевізник та Замовник за __ днів до початку кожного місяця кварталу спільно визначають конкретні місячні плани з декадними плановими завданнями на перевезення вантажів (згідно з додатком 3).

1.4. Перевізник зобов'язаний виконувати перевезення, а Замовник має забезпечити приймання та відпуск вантажів щодня у ____ зміни протягом ______________________

(зазначається найменування днів тижня, __________________________________________________________________

включаючи вихідні та святкові дні)

1.5. Перевізник виконує для Замовника пов'язані з перевезенням вантажів такі види транспортно-експедиторських операцій та послуг: __________________________________________________________________

____________________________________________________________ __________________________________________________________________

_____________________________________________________________.

1.6. Договірна орієнтовна вартість транспортних послуг за цим договором становитиме: за тонни перевезеного вантажу (всього) _________ гривень; за перевезення вантажів автомобілями, виходячи з оплати їх роботи за виконані автом.-години і кілометр пробігу (всього) _________ гривень; за транспортно-експедиторські операції (всього) _________ гривень. Разом _____________________________________________ гривень.

2. Умови перевезень

2.1. Перевезення вантажів, включаючи й автомобілями, робота яких оплачується за автом.-годину, виконуються Перевізником лише на підставі заявок, що подає Замовник за формою відповідно до додатка 4 не пізніше ___ год. дня, що передує дню перевезення, а при міжміських перевезеннях — за ___ годин до дня перевезення.

У разі термінового перевезення вантажів за згодою Перевізника Замовник подає заявку в той самий день.

До заявки, крім термінових, має бути доданий погоджений сторонами за договором графік виконання перевезень із зазначенням добового або середньодобового обсягу перевезень вантажів (із розподілом по змінах роботи), початку та закінчення роботи кожної зміни.

За узгодженням із Перевізником заявка на перевезення вантажів може бути подана телефонограмою або по міжмашинних зв'язках "ЕОМ — ЕОМ" із повідомленням усіх потрібних відомостей.

2.2. Перевізник зобов'язаний:

2.2.1. Визначити типи та кількість автомобілів, потрібних для перевезення вантажу, зазначеного в заявці.

2.2.2. Забезпечити своєчасне подання автомобільного рухомого складу до всіх пунктів навантаження в години, зазначені в узгодженому сторонами графіку.

2.2.3. Подати під навантаження справний рухомий склад, придатний для перевезення вантажу відповідно до заявки.

2.2.4. Забезпечити збереження вантажу з моменту його прийняття для перевезення та до моменту видачі в пункті призначення правоуповноваженій на одержання вантажу особі.

2.3. Замовник зобов'язаний:

2.3.1. До прибуття автомобіля під навантаження підготувати вантаж для перевезення (затарувати, опломбувати, замаркувати, підгрупувати по вантажоодержувачах, заповнити в документах на перевезення вантажів потрібні відомості по кожному вантажоодержувачу окремо, виписати у разі потреби перепустки на право проїзду автомобіля до місця навантаження і на право вивезення вантажу).

2.3.2. Перевірити поданий рухомий склад, включаючи й універсальні контейнери, з комерційного погляду для забезпечення як фізичного, так і якісного збереження пред'явленого вантажу.

2.3.3. Утримувати під'їзні шляхи до пунктів вантаження та розвантаження, вантажно-розвантажувальні майданчики, рампи тощо у справному стані, який би відповідав повному дотриманню норм охорони праці і техніки безпеки для водіїв та інших працівників Перевізника, а також забезпечити безперешкодний і безпечний рух та вільне маневрування автомобілів (автопоїздів) вантажністю до ______ т при одночасному фронті навантаження (розвантаження) для ______ автомобілів (автопоїздів). Мати пристрої для освітлення робочих місць та під'їзних шляхів до них при роботі у вечірній та нічний час і потрібні для вантаження (розвантаження) приладдя та допоміжні матеріали.

2.3.4. Забезпечити своєчасне та повне оформлення у встановленому порядку транспортних документів і дорожніх листів, відмічати у товарно-транспортних накладних фактичний час прибуття та відправлення автомобілів із пунктів вантаження та розвантаження.

2.3.5. Надавати в пунктах виконання вантажно-розвантажувальних робіт водіям та іншим представникам Перевізника для службового користування телефонний зв'язок.

2.3.6. При виконанні централізованих перевезень забезпечити в'їзд рухомого складу на свою територію для виконання навантажувальних і розвантажувальних робіт позачергово відповідно до узгодженого сторонами графіка.

2.3.7. Пред'являти для перевезення дрібногуртові вантажі по можливості сформованими у більш великі пакети, на піддонах або в контейнерах.

2.4. Перевізник не відповідає за якість та масу нетто вантажів, які затарені, упаковані або опломбовані вантажовідправником.

2.5. Оформлений дорожній лист, завірений Перевізником, при пред'явленні водієм, який виконує обов'язки експедитора, є підставою для одержання ним вантажу для перевезення з матеріальною відповідальністю Перевізника.

2.6. Вантаження та розвантаження вантажів здійснюються за домовленістю сторін.

2.7. Додаткові умови: __________________________________________________________________

3. Порядок розрахунків

3.1. Розмір плати за перевезення вантажів та інші операції й послуги, пов'язані з перевезенням, і строки розрахунків визначаються сторонами угодою довільної форми, що є невід'ємною частиною цього договору. 3.2. Розрахунки між Перевізником та Замовником здійснюються відповідно до чинного законодавства і в обумовлені угодою строки. На вимогу Замовника при обумовленні розміру плати за транспортні послуги Перевізник подає калькуляцію витрат.

4. Відповідальність сторін

4.1. Перевізник і Замовник у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язань по цьому договору несуть взаємну матеріальну відповідальність у межах, передбачених чинним законодавством України та взаємною угодою, укладеною відповідно до п. 3.1 договору.

4.2. Договір може бути розірваний на вимогу однієї із сторін відповідно до вимог чинного законодавства.

У випадку, коли інша сторона не згодна з цим, розривання договору здійснюється у судовому порядку.

4.3. Перевізник несе матеріальну відповідальність за збереження вантажу від повної чи часткової втрати, ушкодження чи псування при перевезенні у розмірі фактичної шкоди, окрім випадків, передбачених законодавством України.

4.4. Спори, що виникають в процесі виконання цього договору, вирішуються згідно з чинним законодавством України.

5. Термін дії цього договору та юридичні адреси сторін

5.1. Термін дії цього договору встановлюється з ____________________по _______________________________

5.2. Юридичні адреси сторін:

Перевізник _________________________________________________________________телефон ____________ факс ____________ телекс___________ телетайп _____________

Розрахунковий рахунок №________ у __________ відділенні банку міста ____________.

Замовник __________________________________________________________________телефон _________ факс _______________ телекс______________ телетайп __________

Розрахунковий рахунок №________у ___________ відділенні банку міста ___________.

 Перевізник Замовник_________________________ _________________________ (підпис і печатка)  (підпис і печатка) "___"___________ _____ р. "___"___________ _____ р.