Майнові права та обов’язки батьків та дітей

3.         Майнові права та обов’язки батьків та дітей

Окремий розділ СКУ присвячений регулюванню майнових відносин між батьками та дітьми. У ньому збережено принцип роздільності майна та дітей. При цьому встановлюється, що майно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, речі особистого вжитку, іграшки, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, якою вона може розпоряджатися в межах, встановлений цивільним законодавством України. Тобто правочини щодо вказаного майна мають укладатися в тому порядку, з яким закон пов’язує ступінь дієздатності дитини, яка є стороною договору. Крім того, передбачається, що майно, набуте батьками й дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, є їх спільною сумісною власністю. Але при придбанні майна повнолітніми дітьми та їх батьками за спільні кошти може бути встановлений режим спільної часткової власності.

Цікавим є положення СКУ, за яким батьки, здійснюючи управління майном малолітньої дитини, мають вислухати її думку щодо визначення правової долі цього майна. СКУ встановлює, що при укладенні одним із батьків угод щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків При цьому законодавець надає право другому з батьків звернутися до суду з вимогою про визнання недійсною угоди, укладеної без його згоди, якщо ця угода виходить за межі дрібної побутової. Після припинення управління батьки, згідно із законом, зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, та доходи від нього. Передбачається, що неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладання на них обов’язку відшкодувати завдану шкоду. Питання, чи виконували батьки обов’язки щодо управління майном дитини належним чином, має бути вирішено судом.

СКУ також містить положення, за яким аліменти, одержані на дитину, визначаються власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються.

На нього також покладається обов’язок використовувати їх за цільовим призначенням. Встановлюється, що дитина має право мати участь у розпорядженні аліментами, які одержані на її утримання, а в разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти переходять до її власності. СКУ також надає неповнолітній дитині право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦКУ, тобто за згодою її законних представників.[4]

Найважливішою групою прав дитини є її майнові права взагалі, та право власності на певне майно зокрема. Підставами для набуття дитиною права власності можуть бути всі ті підстави, які передбачені главою 24 ЦКУ. Таким чином, у сучасних умовах дитина має численні можливості для набуття майна у власність.

Відповідно до ст. 31 ЦК, фізична особа, яка не досягла 14-ти років має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняється законом. Неповну цивільну дієздатність має особа у віці від 14 до 18 років. Це надає їй право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я. Неповнолітня особа може вчиняти й інші правочини за згодою батьків або піклувальників. Повну цивільну дієздатність особа набуває у віці 18 років за загальним правилом, а також якщо особа досягла 16 років і працює за трудовим договором або досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю, у разі реєстрації шлюбу фізичною особи, яка не досягла повноліття, неповнолітня особа, що записана матір’ю або батьком дитини.

СКУ, проголосивши принцип роздільності майна батьків та дітей (ст. 173), залишив невизначеним правове становище батьків щодо майна їхніх дітей. Відповідно до ст.177 СКУ, якщо в малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження.

Порядок управління майном дитини чинний СК не визначив. Не містить аналогічної норми і ЦК, в якому однак є перелік тих право чинів, які опікун має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного на власний розсуд; які він має право вчиняти від імені підопічного, але з дозволу органу опіки та піклування; а також тих право чинів, які він не має права вчиняти.

Ст. 177 СКУ обмежує дії одного з батьків щодо управління майном дитини тільки згодою іншого з батьків на вчинення право чинів з таким майном. Однак нерідко батьки діють спільно, до того ж ч.2. ст. 177 СКУ саме на цьому й наголошує: батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Вказані дії можуть здійснюватися батьками як в інтересах дитини (для її матеріального забезпечення, надання їй належної освіти, лікування тощо), так і всупереч інтересам дитини – гроші, що одержуються від реалізації майна дитини, можуть використовуватися на задоволення потреби самих батьків. Наслідком таких зловживань є ситуації, коли діти залишаються без житла та без засобів до існування, тоді як батьки розпродали все майно, а органи опіки та піклування позбавили їх батьківських прав.

Виходячи зі змісту ст. 177 СКУ, для малолітньої дитини не залишається жодного шансу на захист свого права власності. Один з батьків не має змоги протидіяти діям іншого тоді, коли він відсутній через будь-які обставини – знаходиться в місцях позбавлення волі, на тривалому лікуванні тощо через те, що при вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він дії за згодою другого з батьків. Беззахисною дитину можна вважати в тих випадках, коли один із батьків помер. Ці питання виникають на практиці, коли нотаріуси мають посвідчувати правочини щодо відчуження батьками майна, яке належить їхній малолітній дитині.

Вихід з такої ситуації вбачається у застосуванні до вказаних відносин норми, що міститься у ч. 3 ст. 17 Закону України „Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. (нова редакція набрала чинності з 1 січня 2004 р.). Відповідно до вказаної норми, батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов’язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов’язання.

Крім того, ст. 27 Конвенції про права дитини надає кожній дитині право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Таким чином, з огляду на пріоритет захисту інтересів дитини, нотаріуси мають вимагати від батьків дозволу на вчинення право чинів, передбачених ст. 71 ЦКУ, а саме правочинів, пов’язаних з:

1). Відмовою від майнових прав підопічного;

2). Видачею письмових зобов’язань від імені підопічного;

3). Укладенням договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, в тому числі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4). Укладенням договорів щодо іншого цінного майна.[5]

СК України встановлює взаємні обов’язки щодо утримання між батьками та дітьми. Так відповідно до ст. 180 СК утримання дитини до досягнення нею повноліття є обов’язком батьків, а виняток із цього правила встановлено ст. 188 СК, згідно з якою батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину в тому разі, коли дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує її потреби.

Батьки можуть укласти договір про припинення права на утримання для дитини, який має передбачати передачу дитині одноосібно або дитині й тому з батьків, з ким вона проживає, права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру тощо). Основні вимоги до умов, порядку укладання та виконання такого договору, а також окремі правові наслідки його укладання визначено ст. 190 СКУ. Зокрема, встановлюється , що договір про припинення права на утримання для дитини укладається виключно з дозволу органу опіки та піклування.

За СК батьки зобов’язані утримувати свою дочку, сина і в тому разі, коли такі дочка чи син досягли повноліття, але є непрацездатними чи продовжують навчання і потребують у зв’язку з цими обставинами матеріальної допомоги, а батьки можуть таку допомогу надавати.

Стаття 202 СК встановлює також “зворотній” обов’язок повнолітніх дочки (сина) утримувати батьків, якщо останні є непрацездатними й потребують матеріальної допомоги.

Батькам суд може відмовити в реалізації їхніх вимог до дочки (сина) щодо надання утримання, якщо суд встановить, що мати (батько) ухилялися від виконання батьківських обов’язків. Втім, у виняткових випадках суд може присудити з дочки (сина) аліменти на строк, що не перевищуватиме трьох років.[6]

4.         Захист прав батьків та дітей

Для відповіді на це питання необхідно проаналізувати чинне законодавство.

В Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок визначені принципи державної політики в Україні стосовно сім'ї та жінок:

1. Держава гарантує та забезпечує рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних прав та свобод людини.

2. Держава захищає права сім'ї як основної ланки суспільства.

3. Держава захищає материнство та дитинство і визнає пріоритетність інтересів матері та дитини в суспільстві.

4. Держава забезпечує ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

5. Держава гарантує і забезпечує повну і рівноправну участь жінок у політичному, економічному, соціальному і культурному житті суспільства.

6. Держава забезпечує жінці можливість поєднувати професійні та сімейні обов'язки.

7. Держава забезпечує і розвиває соціальні гарантії, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.8. Держава забезпечує неухильне додержання законодавства України та норм міжнародного права стосовно сім'ї та жінок.