Принципи призначення покарання;

1. Принципи призначення покарання;

Призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості.

Призначення покарання полягає у визначенні судом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину.

Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним Вироком суду [9, 62]. Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Отже, тільки суд вправі зробити остаточний висновок про винність особи у вчиненні злочину і призначити їй покарання. При цьому суд в обвинувальному Вироку визначає його вид і розмір.

Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права:

1) законності покарання;

2) визначеності покарання в судовому Вироку;

3) обґрунтованості й обов’язковості мотивування покарання у Вироку;

4) гуманності покарання;

5) індивідуалізації і справедливості покарання.

Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відповідно до кримінального Закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може призначатися лише за Вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в Законі; кожне з покарань може призначатися лише в порядку і межах, встановлених Законом.

Визначеність покарання в судовому Вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому Вироку з точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання. Такий принцип дістав своє закріплення ще в 1922 році. Так, відповідно до статті 339 КПК 1922 року покарання у Вироку повинно бути визначено таким чином, щоб не виникало ніяких сумнівів при виконанні Вироку щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в статті 309 КПК 1927 року і міститься в чинному праві [10, 335]. Кримінальний Закон не знає винятків із цього правила. Більш того, стаття 73 КК України встановлює, що строки покарання обчислюються в роках і місяцях, і навіть, у ряді випадків, у днях.

Обґрунтованість покарання і обов’язковість його мотивування у Вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75 КК України. З обґрунтованістю покарання пов’язана обов’язковість його мотивування у Вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на єдності злочину й покарання, яка у Вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання може бути призначене лише в обвинувальному Вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний елемент передбачає і мотивування покарання, що застосовується до засудженого. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у Вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й мотивування призначеного ним покарання. Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов’язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Вимога мотивування покарання закріплена в чинному законодавстві (стаття 335 КПКУ). Закон приписує мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі санкції (стаття 69 ККУ). Без мотивування, при призначенні особі конкретного покарання, неможливе урахування обставин, які пом’якшують чи обтяжують.

Гуманність покарання як принцип його призначення виявляється в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (частина 3 статті 50 ККУ). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, пільгові умови, встановлені в КК України для відповідальності неповнолітніх, - це прояв принципу гуманності покарання. Так, позбавлення волі неповнолітнім може бути призначене на строк не більше десяти років, саме відбування цього покарання призначається судом у колоніях з полегшеним режимом, до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, які пов’язані з позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене покарання до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Принцип гуманності виражений і в статті 69 КК України, що надає суду право призначити покарання більш м’яке, ніж передбачено Законом. Цей принцип закріплений у Законі і при описі переліку обставин, які пом’якшують і обтяжують. Так, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують покарання [11, 66], то перелік обставин, які обтяжують, даний у статті 67 КК України, є вичерпним і суду не надано права його поширювати. Гуманність покарання полягає в тому, що при його призначенні широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може привести до пом’якшення призначеного йому покарання.

Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах Закону. Вона полягає в обов’язковому урахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи, головним чином, особи засудженого. Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 65 КК України при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. При призначенні покарання слід розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізацію. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарань, враховує всю різноманітність життєвих ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому Законі намагається хоча б у загальній формі сформулювати відправні положення, які б індивідуалізували призначення покарання. Так, у самій системі покарань, що існує в кримінальному Законі, вже містяться елементи законодавчої індивідуалізації. Адже встановлення «сходинки» покарань за ступенем суворості і за іншими ознаками є свідченням того, що вони різняться між собою і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Визначаючи в статтях Особливої частини КК України відповідні санкції, даючи суду можливість призначити покарання більш м’яке, ніж передбачено Законом, на думку автора курсової роботи, законодавець уже прагне індивідуалізувати можливості призначення покарання. Проте цих загальних положень Закону ще не достатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшують і обтяжують, встановлених у справі. Передбачені в КК України додаткові покарання (конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину кваліфікаційного класу) поряд з основними покараннями дають суду можливість повної реалізації індивідуального підходу при призначенні покарання винному. Основні вимоги принципу індивідуалізації полягають у тому, щоб до особи, виходячи з конкретних обставин справи, призначалося покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (частина 2 статті 65 ККУ).

Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства, переконувати громадян у правильності судової політики. Щодо небезпечних злочинців, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням особи винних відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які покарання або взагалі звільняти їх від покарання. У статті 372 КПК України вказано, що призначене судом покарання визнається невідповідним тяжкості злочину та особі засудженого, якщо за своїм розміром воно є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і суворості покарання. Отже, справедливість передбачає і відповідність покарання тяжкості злочину, його суспільній небезпечності. У чинному законодавстві дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим розмірів можливого за них покарання. Так, згідно зі статтею 12 КК України, у якій дана класифікація злочинів, виокремлюють особливо тяжкі злочини, за які відповідно до Закону суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Суд може призначити за тяжкий та особливо тяжкий злочин покарання у виді позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу. Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і в цьому разі Закон, використовуючи альтернативні санкції, надає суду широкі можливості призначити покарання відповідно до ступеня його тяжкості.

Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а утворюють певну систему, перебуваючи у взаємозв’язку. Так, законність покарання якнайтісніше пов’язана з обґрунтованістю покарання й обов’язковістю його мотивування, із конкретністю покарання в судовому Вироку. Гуманність покарання і його індивідуалізація пов’язані не тільки між собою, але й зі справедливістю покарання. Ці кримінально-правові принципи, які лежать в основі справедливого Вироку, тісно переплітаються з кримінально-процесуальними принципами обґрунтованості Вироку (суд обґрунтовує Вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні - стаття 323 КПКУ), мотивування Вироку [12, 334], визначеності Вироку (у Вироку визначається кримінальний Закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом, - стаття 335 КПКУ) та інших.

Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (частина 2 статті 65 ККУ). Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання.

2. Сутність загальних засад призначення покарання:

 

а) поняття та перелік загальних засад призначення покарання;

Наявності й дотримання тільки принципів призначення покарання, наведених вище, недостатньо. КК України містить в собі ще певні вимоги Закону, які суд обов’язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах. Ці вимоги Закону зафіксовані в статті 65 КК України, якою починається розділ XI Загальної частини КК України («Призначення покарання» - статті 65-73 ККУ), і які названі - загальні засади призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов’язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі.

Вказані засади викладені в частині 1 статті 65 КК України. Суд призначає покарання:

1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини КК України;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини КК України за вчинений злочин, визначаються статтею 69 КК України. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю Вироків згідно зі статтями 70 та 71 КК України.

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання [13, 29].

 

б) призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України;

Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК України, за якою кваліфіковані дії винного. При відносно-визначеній санкції, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити покарання лише в цих межах. При відносно-визначеній санкції, де зазначений лише максимум покарання, мінімумом є та нижча межа, що встановлена в Загальній частині (наприклад, для позбавлення волі - 1 рік; для виправних робіт - 6 місяців). Проте Закон знає два винятки з цього правила, коли суду дається право вийти за межі санкції, яка встановлює покарання за вчинений злочин. Перший випадок передбачений у статті 69 КК України, згідно з якою з огляду на обставини, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в статті Особливої частини КК України. Другий випадок передбачений статтею 70 КК України, відповідно до якої суд може вийти за верхню межу санкції. Це може мати місце при призначенні покарання за сукупністю злочинів (стаття 70 ККУ) або за сукупністю Вироків (стаття ККУ 71).

Таким чином перша загальна засада обумовлює те, що суд не може при призначенні покарання:

а) призначати більш суворі види покарання, ніж ті, що передбачені в санкції статті, яка застосовується (скажімо, призначити позбавлення волі на певний строк, якщо цей вид покарання відсутній у санкції);

б) призначати наявний у санкції вид покарання, але у розмірі, що перевищує його максимум, вказаний у цій санкції (скажімо, призначити два роки виправних робіт при зазначеній в санкції верхній межі – один рік).

в) призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України;

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК України. Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК України і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (частина 1 статті 68 ККУ). При призначенні покарання співучасникам злочину суд зобов’язаний врахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (частина 2 статті 68 ККУ). Призначаючи покарання, суд зобов’язаний виходити з тієї його мети, яка визначена в статті 50 КК України, суворо керуватися системою і видами покарань, передбачених у статті 51 КК України. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів або Вироків, суд визначає його на підставі й у порядку статей 70 і 71 КК України. Суд зобов’язаний враховувати й інші положення Загальної частини КК України, зокрема надані йому широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності і покарання на підставі статей 44 і 74 КК України.

Таким чином друга загальна засада вказує на обов’язок суду при призначенні покарання враховувати всі положення Загальної частини КК, які пов’язані з призначенням покарання. Наприклад, це стосується застосування норм, які регламентують призначення покарання за незакінчений злочин (частина 1 статті 68 ККУ), за співучасть у злочині (частина 2 статті 68 ККУ), особливості застосування покарання до неповнолітніх (статті 98-103 ККУ), застосування санкцій статей, в яких вказана лише верхня межа покарання.

г) призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається статтею 12 КК України, яка поділяє всі злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити більш м’яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або, відповідно до статті 74 КК України, взагалі звільнити особу від покарання. Якщо ж вчинений злочин тяжкий або особливо тяжкий, суд призначає покарання у виді позбавлення волі і на тривалі строки. У деяких випадках за особливо тяжкі злочини може бути призначене довічне позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. У зв’язку з цим суд повинен ураховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об’єкта злочину. Так, якщо винний заподіяв тяжкі тілесні ушкодження не одному, а двом особам, то в межах санкції частини 1 статті 121 КК України (від п’яти до восьми років позбавлення волі) йому може бути призначене покарання, наближене до максимуму або навіть рівне максимуму санкції.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером наслідків: що більш тяжкі наслідки, які заподіяні злочином, що більший розмір шкоди, то більш суворе покарання буде призначене винному. Так, особи, що заподіяли значну шкоду потерпілому, наприклад на суму 2000 грн., за шахрайські дії будуть покарані за частиною 2 статті 190 КК України, за інших рівних умов, суворіше ніж на суму в 500 грн. [14, 112].

При урахуванні ступеня тяжкості злочину великого значення набуває спосіб вчинення злочину, мотиви вчиненого та інші конкретні обставини справи. Суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення при призначенні покарання. Соціальний статус особи, ступінь її небезпечності для суспільства, що знаходить свій вияв у вчиненні злочину (спосіб життя, родинний стан, стан здоров’я, наявність психічних аномалій, які не утворюють неосудності, поведінка особи до і після вчинення злочину, наявність попередніх судимостей, ставлення до праці, моральний вигляд, здійснення поганих або, навпаки, шляхетних вчинків, ставлення до людей, авторитет у колективі, де винний працював, та інші обставини), завжди враховуються при призначенні покарання, впливають на вибір його міри.

Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових елементів характеристики особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення. Соціальну характеристику особи становлять професія, фах, займана посада, ставлення до праці чи навчання, наявність державних та інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім’ї, ставлення до інших членів суспільства, поведінка на роботі, в побуті, додержання вимог суспільного співжиття. До фізичних ознак належать зокрема: стать, вік, стан здоров’я, здатність до праці. Психічними ознаками є: наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер, соціальна спрямованість. Темперамент особи - це сукупність психічних особливостей, пов’язаних з емоційним станом, тобто зі швидкістю виникнення почуттів та їх силою, а характер особи - стійкий, цілісний склад душевного стану, що виявляється у психічних актах, манерах, звичках, емоційних переживаннях. Соціальна спрямованість особи виражає коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розвиток, сукупність принципів і мотивів поведінки. У правовому аспекті особу винного характеризує наявність ознак загального, і спеціального суб’єкта, судимості, множинності вчинених нею злочинів, вчинення злочину у співучасті.

Важливе значення при призначенні покарання мають обставини, які пом’якшують та обтяжують покарання [15, 113].

Стаття 66 КК України дає перелік обставин, що пом’якшують покарання, а стаття 67 КК України - обставин, що обтяжують покарання.

Таким чином третя загальна засада зобов’язує суд при призначенні покарання враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання, а також третя загальна засада призначення покарання орієнтує суд на врахування всіх обставин, що стосуються вчиненого злочину, злочинця й обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, у їх сукупності. Закон не встановлює якихось формалізованих вказівок для оцінки всіх обставин, наявних у конкретній справі. Дати їм мотивовану оцінку і прийняти остаточне рішення щодо покарання (з чим також погоджується і автор курсової роботи) - прерогатива суду.

3. Обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання:

 

а) обставини, що пом’якшують покарання;

При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК України.

При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині 1 статті 66 КК України.

Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати й при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

Обставини, які пом’якшують покарання, маючи відповідну систему, характеризують знижений ступінь суспільної небезпеки особи злочинця та вчиненого ним діяння і служать критерієм індивідуалізації покарання.

З’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину мають бути добровільними, тобто базуватися на внутрішньому переконанні особи. Закон не встановлює, до кого саме особа повинна з’явитися із зізнанням, щоб така її поведінка була визнана обставиною, яка пом’якшує покарання, але мається на увазі, що ним є компетентний орган державної влади або його відповідна службова особа. Змістом зізнання є відомості про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин.

Щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність.

Сприяння розкриттю злочину здійснюється добровільно у будь-якій формі: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів, надання доказів, іншої інформації про свою злочинну діяльність та/або таку діяльність інших осіб. Таке сприяння має бути активним, тобто певною мірою ініціативним та енергійним.

Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди здійснюється з власної ініціативи до винесення обвинувального Вироку суду. Збитки є шкодою майнового характеру, вираженою в грошовій формі. Вони можуть виражатися у знищенні майна, посівів, насаджень, втраті годувальника, заробітної плати у зв’язку з інвалідністю. Усунення заподіяної шкоди може виявитися, наприклад, у відновленні попереднього стану предмета злочинного посягання, наданні потерпілому коштів, які він витратив у зв’язку зі злочинним посяганням, поверненні викраденого майна. Компенсацію винним моральної шкоди також слід розглядати як обставину, що пом’якшує покарання. Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди може розглядатися судом як обставина, що пом’якшує покарання, незалежно від того, здійснені вони до викриття злочину, в період його розслідування чи судового розгляду. Не є обов’язковим при цьому особисте відшкодування винним завданого збитку або усунення заподіяної шкоди. Вони можуть бути здійснені за його дорученням або на прохання й іншими особами як за рахунок винного, так і за рахунок цих осіб.

Вчинення злочину неповнолітнім може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, тоді, коли злочин вчинено особою, яка не досягла 18-річного віку.

Вагітність в медичній науці розглядають як фізіологічний процес, під час якого в організмі жінки із заплідненої яйцеклітини розвивається плід, здатний до внутрішньоутробного життя. Цей процес має певний негативний вплив на психіку жінки, викликаючи у неї роздратування, неврівноваженість, надмірну збудженість, гарячковість, що знижує можливості самоконтролю за власною поведінкою, може призводити до неадекватної оцінки нею життєвих обставин і вчинення протиправного діяння. З огляду на це, визнання вчинення злочину жінкою в стані вагітності обставиною, що пом’якшує покарання, є цілком обґрунтованим.

Збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин передбачає збіг таких негативних обставин, які заподіюють особі страждання, негативно впливають на її психіку, можуть викликати у неї стан розпачу, надмірну дратівливість, гарячковість, що не сприяє належному здійсненню самоконтролю поведінки. Перелік вказаних обставин Законом не визначено. Судова практика визнає ними зокрема: смерть або тяжку хворобу рідної чи близької особи; хворобу винного; втрату ним роботи; складні житлові умови; подружню зраду або іншу подію, що спричинила конфлікт у сім’ї; важкий матеріальний стан; проживання підлітка в сім’ї п’яниць чи наркоманів. Ці обставини нерідко стимулюють девіантну поведінку особи [16, 264].

Для визнання цих обставин такими, що пом’якшують покарання, необхідно встановити об’єктивний зв’язок між даними обставинами і вчиненим злочином. Видається, що така обставина, як важкий матеріальний стан, не може визнаватися такою, що пом’якшує покарання при вчиненні, наприклад, зґвалтування. Це стосується й обставин, що виникли внаслідок аморального і протиправного способу життя самого винного. Так, важкий матеріальний і сімейний стан, який став наслідком систематичного пияцтва чи вживання наркотичних засобів, не може визнаватися обставиною, яка пом’якшує покарання при вчиненні корисливих злочинів. Тому суд повинен не лише вказати у Вироку на наявність цих обставин, а й розкрити їх зміст та обґрунтувати зв’язок із вчиненим злочином.

Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність означає, що при вчиненні злочину свобода вольової поведінки винної особи була обмежена зазначеними обставинами.

Примус щодо особи виявляється в застосуванні до неї психічного (погрози) чи фізичного насильства. Фізичне насильство - це протиправний вплив на організм іншої людини шляхом нанесення ударів, побоїв, мордування, який вчиняється проти її волі і спричинює їй фізичну і моральну шкоду. Погроза (психічне насильство) означає реальну погрозу заподіяти особі фізичну, моральну або майнову шкоду. Залежно від форми виразу воно може бути словесним, письмовим, у формі конклюдентних дій (жестів, демонстрації зброї, інших дій, спрямованих на примушування особи до вчинення злочину).

Застосування примусу до особи з метою спрямування її поведінки в бажаному для винного напрямі може повністю або певною мірою позбавляти цю особу можливості керувати своїми вчинками. Згідно з частиною 1 статті 40 КК України не є злочином діяння особи, яка заподіяла шкоду охоронюваним Законом інтересам, вчинене під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками. У тих випадках, коли особа внаслідок фізичного примусу зберігала можливість керувати своїми діями, а також у випадках застосування психічного примусу, питання про кримінальну відповідальність вирішується за правилами крайньої необхідності (стаття 39 ККУ). Якщо ж така особа підлягає кримінальній відповідальності, то вчинення злочину під впливом погрози, примусу враховується судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання. Застосування до особи фізичного чи психічного примусу в ряді випадків утворює самостійні склади злочинів (наприклад, статті 115, 120-122, 125-127, 129).

Матеріальна залежність - це таке становище винного, при якому він повністю або частково перебуває на утриманні особи, яка схилила його до вчинення злочину. До числа цих осіб можуть належати батьки, опікуни та інші особи, які забезпечують винного житлом, харчуванням, одягом, грошима. Службовою є залежність винного від іншої особи в силу підпорядкованості їй за посадою чи виконуваною роботою, що ґрунтується на його побоюванні бути звільненим з роботи, пониженим в посаді, позбавленим премії, або на його очікуванні підвищення в посаді, матеріальної або іншої винагороди. Інша залежність - будь-яка інша, крім зазначеної вище, залежність винного від того, хто схиляє його до вчинення злочину, яка виникла через певні життєві обставини і внаслідок якої він відчуває себе зобов’язаним перед такою особою або певною мірою підкорений їй (винний зобов’язаний їй рятуванням життя своєї дитини, або від неї залежить включення його до виборчого списку партії, або їй відомі відомості, які винний бажає зберегти в таємниці). Така залежність може бути обумовлена родинними, партійними, релігійними або іншими відносинами.

Під сильним душевним хвилюванням, викликаним неправомірними або аморальними діями потерпілого, розуміються сильні, такі, що швидко виникають та бурхливо протікають, короткочасні стани психіки винного, причиною яких була неправомірна або аморальна поведінка потерпілого. Такий психічний стан спричинює жах, відчай, лють особи, що звужує її здатність значною мірою усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Причиною виникнення сильного душевного хвилювання можуть бути будь-які неправомірні, у тому числі злочинні, або аморальні дії потерпілого. При цьому важливим є те, що стан сильного душевного хвилювання виник відразу після вчинення потерпілим вказаних дій, а не через значний проміжок часу після цього. Протиправні або аморальні дії можуть бути спрямовані не лише проти самого винного, а й проти його рідних, близьких або інших осіб, суспільства загалом [17, 37].

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності означає, що злочин було вчинено в умовах крайньої необхідності, але з перевищенням її меж.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК України, може бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, лише у разі вчинення особою, яка виконує зазначене завдання, умисного особливо тяжкого злочину, пов’язаного з насильством над потерпілим, або умисного тяжкого злочину, пов’язаного з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків [18, 43].

Наведений у статті 66 КК України перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті. Ними, зокрема, можуть бути: вчинення злочину вперше; визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи; позитивна характеристика за місцем праці, навчання чи проживання; стан її здоров’я; наявність малолітніх дітей чи інших осіб на її утриманні.

Згідно з частиною 3 статті 66 КК України, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, у тому числі прямо не визначена у частині 1 статті 66 КК України, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. Так, не може бути врахована як вказана обставина вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, при засудженні особи за статтями 116 і 123, в яких вона є обов’язковою ознакою складу злочину.

б) обставини, що обтяжують покарання.

При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина 2 або 3 статті 28 ККУ);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загально небезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині 1 статті 67 КК України обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у Вироку.

При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій статті 67 КК України.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Обставини, що обтяжують покарання, - це визначені у КК України фактори, які характеризують підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину.

На відміну від обставин, які пом’якшують покарання, Закон (стаття 67 ККУ) встановлює вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання. Тому суд не вправі визнавати як такі, що обтяжують покарання, обставини, які не вказані в статті 67 КК України, і має чітко дотримуватися змісту обставин, визначених у частині 1 статті 67 КК України.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів, про які йдеться у статтях 32-34 КК України, є різновидами множинності злочинів, під якою розуміється вчинення однією особою двох або більше злочинів.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену статтею 32 КК України, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. За загальним правилом (викладеним у частині 1 статті 32 КК України) повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті КК України вміщено кілька різних складів злочинів (наприклад, статті 143, 223, 228 КК України), - однією частиною статті Особливої частини КК України.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність; поняттям повторності охоплюється і рецидив злочинів (стаття 34 КК України).

Повторність злочинів виникає і у тих випадках, коли один, декілька або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів є незакінченими і кваліфікуються як замахи чи готування.

Рецидив злочинів виникає у випадках, коли особа, яка раніше була засуджена за вчинення умисного злочину, вчиняє новий умисний злочин, маючи не зняту, непогашену у встановленому Законом порядку судимість за попередній злочин. При цьому немає значення, кваліфікуються всі вчинені винним злочини за однією чи за різними статтями Особливої частини КК України.

Злочини, вчинені за умов, визначених у статті 34 КК України, є рецидивом як у випадках, коли винний вже відбув покарання за попередній злочин, так і у випадках, коли новий умисний злочин вчинено особами, які звільнені від відбування покарання або яким невідбуту частину покарання замінено більш м’яким покаранням на підставі статей 75, 79, 81, 82, 83, 85 КК України.

Не можуть вважатись рецидивом випадки, коли судимість за попередній злочин (злочини) було погашено або знято.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб’єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об’єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає із частини 2 статті 28 КК України, домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об’єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій.

Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль. Так, з урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені передача іншому співучаснику зброї, подолання опору потерпілого або приведення його у безпорадний стан з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим виконавцем.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності слід розуміти будь-які дії, метою яких є значне посилення серед певних груп населення настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та огиди до інших етнічних або расових груп чи конфесій, приниження позитивних якостей тієї чи іншої нації порівняно з іншими. Це можуть бути публічні підбурювання до вигнання за межі України або переселення в інші її регіони представників відповідних етнічних чи расових груп, розповсюдження матеріалів із завідомо неправдивими вигадками щодо таких груп, пропаганда расової, національної, релігійної винятковості або нетерпимості, наруга над певними історичними та культурними реліквіями національних меншин або титульної нації, заборона відзначення національних свят чи відправлення релігійних культів, знищення або пошкодження пам’ятників чи споруд, які являють собою релігійну або культурну цінність якої-небудь групи населення, примушування до відмови від своєї національності. Діяння, умисно вчинені з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, а також публічні заклики, виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких діянь з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів утворюють склад геноциду і потребують кваліфікації за відповідною частиною статті 442 КК України.

В основі расової, національної ворожнечі або розбрату, як вважає автор курсової роботи, лежать антинаукові погляди про неповноцінність людей певної раси, національності, а також релігійної ворожнечі або розбрату - хибні уявлення про переваги одного віросповідання над іншим чи однієї конфесії над іншою всередині одного віросповідання.

Вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку означає вчинення його винним з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв’язку з виконанням ним свого службового або громадського обов’язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність незалежно від часу, що пройшов з моменту виконання потерпілим своїх обов’язків до вчинення винним злочину. Під виконанням службового обов’язку слід розуміти таку діяльність особи, що входить до кола її службових повноважень, а громадського обов’язку - здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи будь-яких інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про злочин або готування до нього). У тих випадках, коли злочин було спрямовано проти родичів чи близьких потерпілого у зв’язку з виконанням ним службового чи громадського обов’язку, це також визнається обставиною, що обтяжує покарання.

Під тяжкими наслідками, завданими злочином, у пункті 5 частини 1 статті 67 КК України розуміються ті суспільно небезпечні (майнові, фізичні, моральні) зміни в об’єкті кримінально-правової охорони, які викликані вчиненням злочину, але виходять за межі його складу. Визнання наслідків вчиненого злочину тяжкими віднесено до компетенції суду, за винятком тих випадків, де вони прямо зазначені у відповідних статтях Особливої частини КК України (частина 3 статті 188 та частина 2 статті 423 ККУ). З урахуванням конкретних обставин справи тяжкими наслідками можуть зокрема визнаватися: смерть однієї чи декількох осіб; значна шкода здоров’ю людей; майнова шкода у великому й особливо великому розмірах; масова загибель об’єктів рослинного чи тваринного світу або забруднення довкілля, технологічна чи екологічна катастрофа; істотне порушення прав людини.

Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані, має місце тоді, коли потерпілими є лише перелічені особи.

Малолітніми вважаються особи, які не досягли на момент вчинення злочину 14-річного віку. Під особою похилого віку розуміється чоловік віком понад 60 років і жінка віком понад 55 років. Але на можливість усвідомлення винним відповідного вікового стану особи суттєво впливають не тільки їх фактичний вік, а й зовнішній вигляд, зріст, стан здоров’я, наявність інвалідності та інші фактичні обставини.

Безпорадний стан - це обумовлений об’єктивними і суб’єктивними факторами стан особи, в якому вона не може чинити опір злочинцеві або уникнути злочинного посягання. В основу розуміння даного поняття може бути покладено вироблене судовою практикою поняття безпорадного стану при зґвалтуванні - фізичний чи психологічний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан), за якого вона не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій або не могла вчинити опір насильнику.

Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством, передбачає використання для вчинення злочину двох видів осіб - малолітніх і осіб, які страждають на психічні захворювання чи недоумство. Використання таких осіб для вчинення злочину здійснюється з прямим умислом.

Втягнення неповнолітніх, у тому числі малолітніх, у злочинну діяльність у ряді випадків утворює самостійний склад злочину (наприклад, частина 3 статті 303 та стаття 304 ККУ).

Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає прояв при вчиненні злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого та особи злочинця. Особлива жорстокість належить до числа оціночних понять. Судова практика виходить з того, що особлива жорстокість при вчиненні злочинів проти життя і здоров’я може проявлятися в завданні потерпілому особливих страждань шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань, глумління над трупом. Діяння, що є проявом особливої жорстокості, завжди вчиняються з прямим умислом при завданні потерпілому фізичних і моральних страждань. Вони можуть бути спрямовані не лише щодо потерпілого, а й щодо інших, близьких потерпілому осіб, коли винний усвідомлював, що, вчиняючи такі діяння, він спричинює йому особливі страждання.

Воєнний стан - це особливий правовий режим (політико-економічна ситуація), що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню і органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини й громадянина і прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Режим воєнного стану існує, зокрема, в часових межах від дня і часу оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни і до дня і часу оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України про укладення миру.

Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних витрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. До числа інших надзвичайних подій слід зокрема відносити повінь, землетрус, пожежу, зсув, обвал, інші події стихійного характеру, епідемію, епізоотію, епіфітотію, аварію, техногенну чи екологічну катастрофу, масові заворушення.

Під вчиненням злочину загально небезпечним способом розуміється вчинення його, зокрема, такими способами, як: вибух, підпал, зараження чи отруєння водойм, затоплення, використання автоматичних пристроїв, електричного струму, газу. Вчинення злочину загально небезпечним способом підвищує суспільну небезпечність вчинюваного злочину і особи злочинця, оскільки при цьому виникає загроза для багатьох об’єктів кримінально-правової охорони і настання тяжких наслідків.

Сп’яніння залежно від речовини, вживанням якої викликається сп’яніння, його поділяють на: алкогольне, наркотичне і токсичне.

Алкогольне сп’яніння - психічний стан людини який виникає внаслідок вживання алкогольних напоїв (алкогольної інтоксикації), що призводить до фізіологічних, психічних, вегетативних і неврологічних розладів. Чим більша кількість абсолютного алкоголю на 1 кг. маси тіла і його концентрація в крові, тим важчий ступінь (клініка) сп’яніння. Ступінь алкогольного сп’яніння - легкий, середній чи тяжкий - залежить і від інших факторів: кількості і міцності алкогольного напою; часу, протягом якого вживалась певна доза алкоголю; віку та індивідуальних особливостей організму; кількості та якості вжитого харчу; фізичного .і психічного стану людини в момент вживання алкогольних напоїв. Ступінь сп’яніння згідно з частиною 2 статті 67 КК України може бути врахований судом при вирішенні питання про невизнання вчинення злочину особою, яка перебуває у стані алкогольного сп’яніння, обставиною, що обтяжує покарання.

Розрізняють просте (фізіологічне) і патологічне сп’яніння. У статті 21 КК України йдеться саме про фізіологічне сп’яніння. Патологічне сп’яніння є формою тимчасового розладу психічної діяльності. Патологічне сп’яніння - це якісно відмінний від простого сп’яніння психічний стан людини. Воно зустрічається після вживання, як правило, невеликої кількості алкогольних напоїв, триває незначний час (хвилини, інколи години) і характеризується відсутністю об’єктивних ознак сп’яніння (хода і мова не змінені) і водночас глибоким порушенням свідомості, що настає миттєво і завершується раптово. Такому сп’янінню передує дія факторів, що ослаблюють організм: напружена робота, перенесені в минулому інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми, інші ураження центральної нервової системи. У подібних випадках констатується поєднання медичного та юридичного критеріїв неосудності, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності.

За вчинення суспільно небезпечного діяння у стані фізіологічного сп’яніння, на відміну від патологічного сп’яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності, оскільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Наркотичне сп’яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням наркотичних засобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром - комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто є внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов’язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь.

Токсичне сп’яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням психотропних та інших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів).

Якщо виникають обґрунтовані сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин у стані сп’яніння, призначається судово-психіатрична експертиза. В обов’язковому порядку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів).

Обов’язковою умовою застосування перелічених обставин при призначенні покарання є те, що вони могли бути і повинні були усвідомлюватися винним.

Суд не може ще раз враховувати як обтяжуючу покарання обставину, що визначена у відповідній статті Особливої частини КК України як ознака злочину, за вчинення якого призначається покарання (частина 4 статті 67 ККУ). Наприклад, не можуть бути враховані як обтяжуючі при кваліфікації відповідних злочинів такі обставини, як: вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату - при кваліфікації за частиною 2 статті 110 і статтею 161 КК України; вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку - при кваліфікації за статтею 112, пунктом 8 статті 115, статтею 345 КК України; вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в безпорадному стані - при кваліфікації за статтями. 135, 152, 153 КК України; вчинення злочину з особливою жорстокістю - при кваліфікації за статтями 126 і 127 КК України; вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій - при кваліфікації за частиною 1 статті 111, частиною 2 статті 238, частиною 3 статті 402 КК України; вчинення злочину загально небезпечним способом - при кваліфікації за пунктом 5 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 194 КК України.

Закон (частина 2 статті 67 ККУ) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину, навівши мотиви свого рішення у Вироку, не визнавати ряд з перерахованих в цій статті обставин такими, що обтяжують покарання. Це правило не поширюється на такі обставини, як вчинення злочину: групою осіб за попередньою змовою; щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; з особливою жорстокістю; загально небезпечним способом.

ІІІ. Закордонний досвід призначення покарання:

 

1. Італія;

Основні положення про призначення покарання сформульовані в КК Італії в статтях 132-133-1. Згідно статті 132 КК Італії у межах, встановлених Законом, суддя може призначити покарання за своїм розсудом, при цьому суддя повинен вказати мотиви використання своїх дискреційних повноважень. При збільшенні або зменшенні покарання суддя не може порушувати межі, встановлені для кожного виду покарання, крім випадків, прямо зазначених у Законі.

При винесенні вироку суддя повинен оцінити всі елементи злочину й всі обставини його здійснення з метою визначення ступеня відповідальності підсудного й призначення йому розмірного покарання. При цьому від судді не потрібно докладного коментування критеріїв оцінки, досить тільки вказівки на обрані елементи, що послужили основою для формування судового рішення, а також на оцінку обставин здійснення злочину, щоб було видно, що суддя врахував усі компоненти злочинного діяння [19, 235]

Таким чином, призначення покарання в межах максимуму й мінімуму, встановленого КК Італії, буде законним тільки у випадку повної оцінки суддею елементів діяння й характеристики особистості винного, а також досить мотивовано. Вибір виду покарання у випадку, коли Закон передбачає альтернативні санкції залишається за суддею й не може бути переглянутий ніякою інстанцією, керуючись принципом законності, якщо вибір покарання у Вироку був досить мотивований.

У випадку призначення покарання декільком підсудним суддя не тільки повинен мотивувати вибір того або іншого покарання, але також оцінити й зрівняти ступінь участі в злочинному діянні кожного обвинувачуваного й залежно від цього диференціювати для кожного з них призначене покарання.

Судова практика в Італії при призначенні покарання виходить із принципу, закріпленого статтею 27 Конституції Італії, про необхідність враховувати мету перевиховання засудженого.

КК Італії вимагає обов’язкового врахування суддею при здійсненні своїх дискреційних повноважень ваги зробленого кримінально-караного діяння залежно від:

1) природи, виду, засобів, об’єкта, часу, і місця здійснення діяння;

2) ваги заподіяної шкоди або небезпеки, яку отримав потерпілий від діяння;

3) інтенсивності наміру або ступеня необережності.

Крім того, суддя повинен оцінити здатність винного до здійснення караних діянь, пов’язану:

1) зі злочинними мотивами й характером злочинця;

2) з попереднім залученням до караної й іншої юридичної відповідальності, а також з поводженням і способом життя підсудного до здійснення караного діяння;

3) з поведінкою під час здійснення й після здійснення караного діяння;

4) з особистими, сімейними й соціальними умовами життя підсудного [20, 133]

Таким чином, Закон, проголошуючи принцип вільного розсуду судді при призначенні покарання, докладно вказує на ті об’єктивні й суб’єктивні обставини, яким суд зобов’язаний дати оцінку при виборі покарання в кожному випадку

Однак судова практика виходить із положення, що суддя при виборі міри кримінальної відповідальності підсудного не зобов’язаний у Вироку описувати всі елементи, зазначені в статті 133 КК Італії, але повинен вказати ті елементи першорядної важливості, які вплинули на вибір виду й розміру покарання. Це означає, що інші обставини не вплинули на призначення покарання.

В 1981 році КК Італії з метою соціальної справедливості був доповнений новою нормою про оцінку судом матеріального становища підсудного при призначенні покарання. Згідно статті 133-1 КК Італії при визначенні загальної суми штрафу або грошового стягнення суддя повинен враховувати крім обставин, зазначених у статті 133 КК Італії також матеріальне становище особи, що скоїла кримінальне діяння. Суддя може збільшити суму штрафу або грошового стягнення, встановленого Законом в 3 рази або зменшити на 1/3, якщо порахує, що у зв’язку з матеріальним становищем винного максимальний розмір цього покарання не ефективний або мінімальний розмір занадто важкий.

Зазначена норма була прийнята для розвитку принципу рівності всіх громадян перед Законом, проголошеного статтею 3 Конституції Італії. У теорії й практиці італійського кримінального права прийнято вважати, що конституційний принцип рівності означає не тільки застосування рівного правового режиму до об’єктивно однакових ситуацій, але й також застосування диференційованого правового режиму до об’єктивно різних ситуацій. В сфері злочинності й караності поведінка громадянина для диференціації відповідальності має особливе значення. Норми статей 133 і 133-1 КК Італії дозволяють судді в рамках здійснення своїх дискреційних повноважень індивідуалізувати покарання для осіб, що скоїли злочини.

При призначенні покарання в Італії враховуються зм’якшуючу й обтяжуючу відповідальність обставини. Італійський КК передбачає обов’язкове посилення або, навпаки, зм’якшення відповідальності залежно від наявності однієї або декількох обтяжуючих або пом’якшувальних обставин.

У статті 61 КК Італії передбачаються загальні обтяжуючі обставини, перелік яких є вичерпним. До таких обставин ставляться:

1) здійснення діяння з неповажливих мотивів;

2) здійснення діяння з метою сховати інший злочин, або з метою забезпечити собі або третім особам вигоду чи прибуток від здійснення злочину, або з метою уникнути покарання за інший злочин;

3) здійснення необережного злочину, незважаючи на передбачення настання злочинного результату;

4) використання болісного способу або здійснення злочину з жорстокістю стосовно інших осіб;

5) використання таких обставин часу, місця або властивостей особистості, які перешкоджають здійсненню суспільного або приватного захисту;

6) здійснення діяння в період свідомого відхилення від виконання приписань про арешт, затримку у місця позбавлення волі у зв’язку з раніше скоєним злочином;

7) заподіяння значного збитку потерпілому при здійсненні злочинів проти власності або інших корисливих злочинів;

8) обтяження або спроба загострити наслідки зробленого діяння;

9) здійснення діяння в результаті зловживання службовим становищем або порушенням обов’язків посадової особи чи державного службовця, чи служителя культу;

10) здійснення діяння проти державного службовця або особи, що виконує обов’язки державного службовця, або наділеного повноваженнями служителя католицького культу чи іншого дозволеного державою культу, а також проти дипломатичного представника або консула іноземної держави у зв’язку з виконанням зазначеними особами службових обов’язків;

11) здійснення злочину в результаті зловживання авторитетом у родині, або зловживанням службовими, трудовими відносинами або відносинами спільного проживання чи гостинності.

Наявність однієї обтяжуючої обставини згідно статті 64 КК Італії тягне обов’язкове збільшення строку покарання на одну третину в порівнянні з тим покаранням, що повинне бути призначено за здійснення такого злочину без обтяжуючої обставини. При цьому строк позбавлення волі з урахуванням збільшення не може перевищувати 30 років.

Згідно статті 66 КК Італії збільшення покарання не повинне перевищувати більш ніж в 3 рази максимальний строк покарання, встановлений за дане діяння. У кожному разі призначений з урахуванням збільшення строк позбавлення волі не може перевищувати 30 років; строк арешту - 5 років; сума штрафу або грошового стягнення - двадцяти мільйонів лір і чотирьох мільйонів лір відповідно.

Перелік пом’якшувальних обставин в італійському КК не є вичерпним. Згідно статті 62 КК Італії до пом’якшувальних обставин відносяться:

1) здійснення діяння за мотивами особливої моральної або соціальної значимості;

2) здійснення діяння в стані гніву, викликаного неправомірними діями іншої особи;

3) здійснення діяння під впливом юрби при хвилюванні, коли мова не йде про збори або збіговиська, заборонені Законом або державними органами, і коли винний не є звичайним або професійним злочинцем, або злочинцем по схильності;

4) заподіяння потерпілому незначного збитку при здійсненні діяння проти власності або іншого корисливого діяння;

5) заподіяння злочинного результату, якому сприяли дія або бездіяльність винного або навмисне діяння потерпілої особи;

6) відшкодування заподіяної шкоди до винесення Вироку.

Згідно статті 62 КК Італії суддя може врахувати будь-які інші обставини з метою зм’якшення покарання.

Якщо є одна пом’якшувальна обставина, то згідно статті 65 КК Італії довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на строк від 20 до 24 років; інші види покарань зменшуються не більш, ніж на 1/3.

При наявності декількох пом’якшувальних обставин згідно статті 67 КК Італії призначене покарання після зменшення не може бути менш 10 років позбавлення волі, якщо за злочин передбачається довічне позбавлення волі, розмір інших видів покарання не може бути менш 1/4 встановленого покарання.