Організацію виконання розпоряджень правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів

1. Організацію виконання розпоряджень правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів

2. Охорону і захист права від порушення

На цій підставі в літературі виділяють дві форми застосування права: оперативно-виконавчу і правоохоронну.

Оперативно-виконавча форма застосування права - це владна оперативна діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права шляхом створення, зміни чи припинення конкретних правовідносин на основі норм права. Це позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів. Прикладами є, відповідно до законодавства, наказ про прийом на роботу, видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу, рішення про будівництво промислового об'єкту чи житлового будинку. При цьому, застосовується диспозиція норм права, що має не забороняючий, а дозволяючий характер. Це творча, організуюча робота зі здійснення вираженої в праві політики соціальних сил, що панують у суспільстві. Для сучасної цивілізованої держави ця форма застосування права є основною, за допомогою її поєднується і направляється діяльність міністерств і відомств, підприємств і установ, підбираються кадри, конкретизуються планові завдання, забезпечуються права особистості і т.д.

Правоохоронна діяльність - це діяльність компетентних органів по охороні норм права від яких би то не було порушень. Мета правоохорони - контроль за відповідністю діяльності суб'єктів права юридичним розпорядженням, за її правомірністю, а у випадку виявлення правопорушення - вживання відповідних заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов, що попереджають правопорушення. Така діяльність характерна, в першу чергу, для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекція), для органів контролю й арбітражу. У той же час і органи керування, керівники підприємств і установ, ряд громадських організацій також займаються цією діяльністю (винесення догани керівником підприємства, накладення стягнення на працівника і т.д.).

Правозастосовча діяльність у правоохоронній формі стосується таких відносин, у яких здійснюючі її компетентні органи самі не беруть участь і до яких не мають власного інтересу. Правозастосовчий орган не є учасником юридичного конфлікту, а є його арбітром і суддею.

У правоохоронній діяльності особливо важливий процесуальний порядок розгляду справ, що гарантує повне і всебічне вивчення обставин правопорушення, охорону прав громадян, притягнутих до правової відповідальності, що усуває можливість помилок і неправильних рішень. Правозастосування завжди носить підзаконний (а точніше піднормативний) характер, оскільки здійснюється на основі норм права й у межах встановлених законом чи підзаконним актом повноважень компетентного органу.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:

а) він повинний бути законним. Тобто , коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в рамках, визначених відповідними правовими нормами;

б) він повинний бути обґрунтованим, тобто повинна застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість застосування права передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля органів, що застосовують право, немотивованість правозастосовчих рішень.

"Застосування права - це діяльність компетентних органів по реалізації правових норм шляхом винесення індивідуально-конкретних розпоряджень"[4]. Застосування права являє собою особливу форму реалізації права. Особливу, тому що вона доповнює три основних форми реалізації права, протікаючи то в одній, то в другій, то в третій формі.

Правозастосовча діяльність необхідна в тих випадках, коли повна реалізація правової норми не можлива при використанні безпосередніх норм реалізації права, тобто не спрацьовує механізм саморегуляції правовідносин.

Правозастосовча діяльність дуже різноманітна, оскільки здійснюється вона на основі різних норм права і правозастосуванням займаються саме різні органи.

Тому правозастосування можна класифікувати за різними підставами. Наприклад, у підручнику В.В. Лазарєва і В.С. Липеня правозастосування класифікується за наступними ознаками:

·     По суб'єкту здійснення правозастосування виділяють:

1)   правозастосовчу діяльність вищих органів держави,

2)   правозастосовчу діяльність місцевих органів.

·     по галузях права, норми яких реалізуються, виділяють:

1)   правозастосування норм цивільного права,

2)   правозастосування норм кримінально права,

3)   правозастосування норм сімейного права і так далі.

·     по правових формах діяльності державного апарату:

1)   застосування права в правотворчій діяльності,

2)   застосування права в правозастосовчій діяльності,

3)   застосування права в правоохоронній діяльності.

·     по спрямованості діяльності правоохоронних органів виділяють:

1)   застосування регулятивних норм права,

2)   застосування правоохоронних норм права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від дотримання, виконання і використання деякими характерними рисами.

По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське життя шляхом установлення чітких кордонів початку взаємин між різними суб'єктами суспільних відносин, зосередження рішення визначених питань у руках компетентних органів.

Ця діяльність пов'язана з особливими прийомами вирішення життєвих ситуацій, вимагає професійних знань і навичок. З огляду на це, держава визначає спеціальних суб'єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи (суд, прокуратура, міліція і т.д.); посадові особи (Президент, голова адміністрації, прокурор, слідчий і т.д.); деякі громадські організації (товариські суди, профспілки), яким з метою активізації участі мас у керуванні суспільними справами в юридичній сфері передаються деякі державно-владні функції по застосуванню права. У даному випадку держава делегує частину своїх повноважень по вирішенню деяких питань індивідуального значення визначеним громадським організаціям (зокрема, профспілковим органам, споживчій кооперації), причому ці повноваження, видозмінюючись деякою мірою не втрачають своїх владних авторитарних якостей.

Громадяни не є суб'єктами правозастосування, оскільки держава не уповноважує їх на цю діяльність. Однак це не означає, що громадяни не беруть участь у правозастосовчій діяльності. Нерідко з їх ініціативи здійснюється застосування права (наприклад, заява громадянина про прийом на роботу чи призначенні пенсії і т.д.).

Така загальновизнана на сучасному етапі розвитку суспільства позиція у відомій мірі розходиться з тією, котра розвивалася вітчизняними і закордонними вченими раніше. Застосування права, писав, наприклад, Г. Ф. Шершеневич, є не що інше, як "підведення конкретних побутових відносин під абстрактні норми права".[5] Виходячи з цього робився висновок про те, що застосовуються норми права всіма, хто прагне погодити свої дії з вказівкою права, тому що для досягнення юридичного результату чи для відхилення від юридичних наслідків необхідно "зробити приміряння фактичного складу в даному чи передбачуваному випадку до норми права".

Однак навіть при такому, дуже широкому підході до визначення суб'єктів правозастосовчого процесу, в першу чергу, виділялися все-таки агенти державної влади, що "виконують задачу керування на підставі діючого права", а серед них - суди, у діяльності яких з найбільшою яскравістю розкривається процес застосування права.

Отже, застосувати норму права - це не просто здійснити, реалізувати її. Це владна діяльність компетентного органу, якому держава надала повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.

Мета застосування права - задоволення не особистих потреб тих хто його застосовує, а потреб і інтересів усього суспільства. Тому правозастосовча діяльність має підвищену соціальну значимість в порівнянні з іншими формами реалізації права.

По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву правозастосовчих відносин. Правове положення учасників у подібних правовідносинах різне. Активна і визначальна роль належить суб'єкту, що володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями. Суб'єкт правозастосування - це наділений державою відповідною компетенцією активний учасник правозастосовчих відносин, якому належить ведуча роль у розвитку і русі цих відносин у напрямку вирішення конкретної життєвої ситуації за допомогою акту застосування права.

По-третє, у формі застосування права реалізуються не всі види правових норм. Таке виключення складають норми-принципи, норми-дефініції і ряд інших норм, що визначають загальні і соціально-політичні передумови, мету й основи правового регулювання. Так звані заборонні норми реалізуються шляхом стримування від заборонених вчинків. Про застосування права тут не може бути і мови. Правомочні норми і норми з позитивним обов'язком підлягають застосуванню в тих випадках, коли їхня реалізація може бути здійснена шляхом владного волевиявлення компетентного органу.

По-четверте, правозастосовча діяльність здійснюється в особливих, установлених процесуальним законом формах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів особистості.

Існує визначена процедура правозастосовчої діяльності судових, адміністративних, слідчих і інших державних органів і посадових осіб. Ступінь деталізації порядку правозастосовчої діяльності різних органів і посадових осіб не завжди однакова.

У судових органів, що розглядають цивільні чи кримінальні справи, чи в прокурорських органів, що займаються слідчою діяльністю, вона завжди дуже висока. Порядок діяльності цих органів регламентується нормами відповідних цивільно-процесуальної і кримінально-процесуальної галузей права.

Ступінь регламентації правозастосовчої діяльності інших державних органів, наприклад, адміністративних органів і посадових осіб, завжди набагато менше, ніж у судових і слідчих органів. Це можна спостерігати в повсякденній діяльності численних виконавчих органів державної влади, адміністрації підприємств і установ, що займаються питаннями прийому і звільнення, оформлення відпусток, пенсій, допомоги по безробіттю й іншими питанням правозастосовчої діяльності.

По-п'яте, застосування права як самостійна форма реалізації - складна, оскільки її здійснення виявляється в сполученні з іншими формами реалізації і у взаємному проникненні одна в одну.

По-шосте, застосування права - це не одноактна дія, а визначений процес, що має початок і закінчення та що складається з ряду послідовних стадій реалізації права.

По-сьоме, застосування права завжди супроводжується винесенням індивідуального правового акту (акту застосування права), що походить від суб'єкту правозастосування.

По-восьме, правозастосовча діяльність державних органів і посадових осіб завжди здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень.

Що означає в практичному плані кожнен з цих принципів і як вони погоджуються між собою?

Принцип законності означає чітке і неухильне виконання державними органами і посадовими особами закону в процесі правозастосовчої діяльності.

Застосування норм права, писав у зв'язку з цим Г. Ф. Шершеневич, "по точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи інших конкретних випадках", є той принцип законності, що складає умову правового порядку.

Вимога дотримання закону в правозастосовчій діяльності - це слідування букві і духу закону, що застосовується; дія правозастосовчих органів і посадових осіб в рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процедури; прийняття в результаті правозастосовчої діяльності юридичних актів встановленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).

Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого органу і посадової особи в інтересах не яких-небудь громадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим, що "норми права, що виникають в результаті класової боротьби", як відзначали Г. Ф. Шершеневич (і інші юристи дореволюційної Росії), "відбивають інтереси панівних класів сильніше, ніж інтереси інших класів" і що застосування норм права "агентами влади, судової й адміністративної", з погляду соціальної справедливості "ще більш схиляє дію законів у цьому напрямку", виділяє їх як акти, що обслуговують у першу чергу інтереси пануючих шарів.[6]

Однак це зовсім не означає, що правозастосовчі органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, дотримуватися принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.

Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акту, прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставинах.

Принцип обґрунтованості правозастосовчої діяльності означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що стосуються справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті правозастосовчого акту є вагомою підставою для його скасування.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і справедливості - з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тому, що в процесі формування норм права, що є правилами загального характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах в процесі їхнього застосування.

Розкриваючи зміст "різкої суперечливості" принципу справедливості і принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип "протестує проти норми з точки зору реальних індивідуальних інтересів" під впливом почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім'я активної політики, що вимагає "узгодження з умовами даного моменту". Інший принцип відстоює норму з погляду абстрактних суспільних інтересів в ім'я розуму, здатного осягти численні індивідуальні інтереси "поза безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах".

При відомій розбіжності принципів законності і доцільності виникає визначений "зазор", що дозволяє правозастосовчому органу самому вирішувати питання, з урахуванням конкретних обставин про вибір оптимального шляху застосування даної норми права, про сполучення принципу законності і принципу доцільності. У правозастосовчого органу, зокрема в суду, виникає можливість і необхідність визначати в кожному конкретному випадку, при розгляді кожної конкретної справи, як найбільш оптимально сполучити загальні вимоги норми права зі специфічними обставинами процесу її застосування.

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, суд, а разом з ним і будь-який інший державний орган чи посадова особа не повинні виходити за рамки закону.

Необхідність застосування права у визначених сферах суспільних відносин диктується природою і характером цих відносин. Зокрема :

1. Коли правовідносини не можуть з'явитися без владного веління державного органу чи посадової особи (призов громадян на дійсну військову службу, призначення пенсії і т.д.)

2. Коли виникає суперечка про право і сторони самі не можуть прийти до погодженого рішення (поділ судом майна) чи існує перешкода для реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків

3. Коли потрібно офіційно установити наявність чи відсутність конкретних фактів і визнати їх юридично значимими. Тільки в судовому порядку, наприклад, можна визнати громадянина померлим чи безвісно відсутнім

4. Коли суспільні відносини в силу особливої соціальної чи особистої значимості повинні пройти контроль з боку відповідних органів держави з метою перевірки їх правильності і законності (реєстрація виборчої комісії кандидата в депутати, реєстрація автотранспорту в органах ДАІ і т.д.)