Прохождення служби в органах місцевого самоврядування

Зміст:

Вступ 3

І. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ  5-23

1.1. Поняття та основні концепції місцевого самоврядування 5

1.2. Принципи місцевого самоврядування в Україні 10

1.3. Система місцевого самоврядування в Україні 16

1.4. Функції місцевого самоврядування в Україні 19

ІІ. ПРОХОДЖЕННЯ СЛУЖБИ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПОСАД 24-34

2.1. Служба в органах місцевого самоврядування  24

2.2. Посади в органах місцевого самоврядування 28

Висновок  35

Використана література  36

Вступ

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Організаційні форми діяльності органів місцевого самоврядування втілюються за допомогою сесій, як основної організаційно-правової форми діяльності міських рад.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

- народовладдя;

- законності;

- гласності;

- колегіальності;

- поєднання місцевих і державних інтересів;

- виборності;

- правової, організаційної та матеріально-фінансової;

- самостійності в межах повноважень, визначених законами;

- підзвітності та відповідальності перед територіальними;

- громадами їх органів та посадових осіб;

- державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

- судового захисту прав місцевого самоврядування.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», ухвалений Верховною Радою України 12 червня 1997 року, є законодавчим оформленням чергового етапу реформування місцевої влади в Україні, який розпочався після прийняття нової Конституції. Чи не найвагомішим здобутком цього Закону є розподіл усіх повноважень на власні (самоврядні) та делеговані, тобто державні, що, власне, і є однією з головних ознак місцевого самоврядування. Такий розподіл знаменує собою початок етапу встановлення нових взаємостосунків між органами самоврядування та місцевими державними адміністраціями і надає нового імпульсу процесу реформування всієї структури влади в Україні.

І. ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

1.1. Поняття та основні концепції місцевого самоврядування

Для визначення поняття “місцеве самоврядування”, спочатку звернемося до Конституції України. Стаття 7 визначає, що “В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування”. Таким чином, місцеве самоврядування в Україні визначається як одна із форм народовладдя. Згідно ст. 5 Конституції: “Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.” У офіційному тлумаченні Конституційного суду наголошується взаємозв’язок безпосередньої та представницькою (в структурі якої – органи місцевого самоврядування) форм здійснення влади, а також наголошується “відсутність переваги жодної з цих форм здійснення влади народом” [9]. Отже, місцеве самоврядування як форма реалізації народовладдя є рівно важливою, тобто знаходиться на одному щаблі із базовими інститутами безпосередньої демократії (вибори, референдуми).

Місцеве самоврядування за ст. 140 Конституції України визначається як право територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Можна зробити висновок, що Конституція розкриває поняття місцевого самоврядування у аспекті права, яким наділяється територіальна громада, визначена як суб’єкт який здійснює це право (ч.3 ст. 140).

Важливим нормативно-правовим актом, що створює правові засади здійснення місцевого самоврядування в Україні є закон “Про місцеве самоврядування в Україні”. Зокрема він дає визначення поняттю місцевого самоврядування, розширюючи у ст.2 конституційну дефініцію: “Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України” [6]. Очевидно, що визначення місцевого самоврядування у законі розширене порівняно із конституційним, оскільки самоврядування розглядається не лише як право, а також як “реальна здатність”. Тобто, хоча право на місцеве самоврядування і гарантується українською державою, місцева громада, що є суб’єктом цього права, має до того ж бути “реально здатною” його реалізувати.

Серед міжнародних документів, що дають легальне визначення місцевого самоврядування варто навести Європейську хартію місцевого самоврядування. У ній це поняття визначається як “право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення” [3]. (Варто відзначити, що Європейська хартія місцевого самоврядування подана у двомовному варіанті: українському та російському. У другому:– словам “часткою суспільних прав” відповідають слова “часть государственных дел”, що наближає нас до державницької теорії самоврядування. Хоча у найпершому – англійському варіанті – “public affairs”). Звідси можна зробити висновок, що дефініція місцевого самоуправління у законі “Про місцеве самоврядування в Україні” є дуже наближеною до визначення у Хартії (яка була ратифікована за тиждень до прийняття закону).

Розглядаючи природу місцевого самоврядування, слід розглянути це поняття як один із видів публічної влади. Публічна влада – здатність і можливість офіційно впливати на людей, підкоряти своїй волі їх поведінку і діяльність за допомогою певних засобів [11]. Місцеве самоврядування є одним із різновидів публічної влади. Головна відмінність державної влади від муніципальної – належність першій державного суверенітету. Державний суверенітет часто визначається як верховенство, самостійність державної влади в межах країни, її незалежність, рівноправність у міжнародних відносинах [7]. Водночас, Декларація про державний суверенітет України виводить державний суверенітет як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Звичайно ж, публічні владні повноваження органів місцевого самоврядування не поширюються на всю територію держави, і місцеве самоврядування не може незалежно діяти у міжнародних відносинах.

Муніципальну і державну владу об’єднують певні спільні риси. І та, й інша підпорядковують собі все населення на відповідній території (державна влада – уся країна, муніципальна – певна адміністративна одиниця). Обидві влади є легітимними. Кожна із влад отримує періодичну легітимацію під час чергових виборів, до загальнодержавних органів та до органів місцевого самоврядування відповідно. Із легітимності публічної влади випливає обов’язковість виконання її рішень підвладними суб’єктами, підкріплена примусом, передбаченим законодавством. Універсальність публічної влади означає її поширення на усі питання, що торкаються життя населення в межах певної території, тобто немає сфер у публічному житті, де б не мали повноважень чи то державна, або муніципальна влада. Для обох видів влади характерне інституційне вираження її форми. Тобто, існує окремий, відділений від населення апарат, виражений у передбачених законодавством органах влади (наприклад, для муніципальної влади – це місцеві ради, голова місцевої ради, виконавчий орган місцевої ради). Фінансовим підґрунтям існування публічної влади є кошти, що стягуються із населення у вигляді податків, зборів та ін. Відповідно, територія стягнення цих коштів, для місцевої влади обмежена адміністративно-територіальною одиницею, в якій діють її повноваження.

Муніципальна і державна влада розрізняються за рядом важливих характеристик. Окрім державного суверенітету, державній владі відповідає загальнодержавний масштаб діяльності, націленість на найважливіші загальнодержавні проблеми і питання. Державна влада, на відміну від муніципальної здійснює свій вплив, головним чином, на осіб, пов’язаних із державою стійким правовим зв’язком – громадянством. На місцевому рівні громадянство відсутнє. Дія примусу на загальнодержавному рівні забезпечується так званими “силовими структурами”: міліцією, прокуратурою, армією, службою безпеки, пенітенціарними органами. Окрім того, збирання та розподіл загальнодержавного бюджету є прерогативою виключно державної влади, яка на свій розсуд може “ділитися” цими коштами із місцевим самоврядуванням, наприклад, у вигляді дотацій і субвенцій.

Хоча джерелом місцевої влади є народ усієї держави, що через законодавство уповноважує її вести місцеві справи, первинним носієм її є лише населення територіальної громади, що має право безпосередньо (наприклад, місцеві референдуми) або через представницькі органи (місцеві ради) впливати на життя громади. Відповідно, менший масштаб діяльності місцевої влади порівняно із державною владою. Він поширюється лише на територію адміністративно-територіальної одиниці. Через відсутність жорсткої ієрархії у системі органів місцевого самоврядування порівняно із державними органами, її зв’язки із населенням більш тісні, і відповідно, є більш швидкою реакція на запити населення. Під управлінням місцевої влади знаходиться особливий різновид власності – комунальна власність, суб’єктом якої є відповідна територіальна громада. Муніципальний бюджет формується через встановлені місцеві податки і збори. Усе це формує матеріально-фінансову основу місцевого самоврядування в Україні.

Серед концепцій побудови місцевого самоврядування варто відзначити державницьку, муніципальну та дуалістичну концепції. Підґрунтям сучасних поглядів на сутність місцевого самоврядування стали, переважно, погляди європейських вчених 19 ст. Цей історичний період характеризувався переходом від феодалізму до індустріального капіталістичного суспільства. Відповідно, багато європейських міст, здобули реальні переваги у незалежному від центральної влади (короля, феодала) самоуправлінні. Активна розробка “теорії вільних общин” розпочалася у першій чверті 19 ст. Її ідеологом був французький історик, соціолог і громадський діяч Андре де Токвіль. Фундаментом цієї теорії стала думка про те, що саме влада громад, а не держави є первинною, оскільки з’явилася раніше за державну. Тому громади за своєю природою є самостійною, вони не створені державою, і тому є незалежними від державної влади у своїх питаннях. Теорія “вільних общин” знайшла своє яскраве вираження у конституції Бельгії 1831 р. У ній муніципальна влада ставилася в один ряд із виконавчою, законодавчою і судовою, тобто визнавалася окремою четвертою владою.

Громадівська (або господарська) теорія місцевого самоврядування була розвинута німецькими вченими Отто фон Гірке та В. Шеффнером. Громадівська теорія місцевого самоврядування так же, як і теорія “вільних громад”, виходила із принципу реалізації місцевих задач місцевими громадами. Однак, ця теорія на перший план ставила не первісний і невідчужуваний характер прав громади, а недержавну, переважно господарську природу діяльності органів місцевого самоврядування. На базі цієї теорії створювався список “справ”, що входив виключно до компетенції місцевої влади і відмежовувався від справ суто державних. Самоврядування згідно цієї теорії – це керування справами місцевого господарства.

Основні положення державницької теорії місцевого самоврядування були розроблені німецькими вченими Рудольфом Гнейстом і Лоренцем Штейном у 19 ст. Відповідно цієї теорії місцеве самоврядування є однією із форм організацією державної влади на місцях, головною відмінністю якої є активне залучення до вирішення локальних питань місцевого населення. При централізованому державному управлінні, побудованому на принципі ієрархії, державні чиновники позбавлені ініціативи і самостійності. Вони не залежать від місцевого населення, якому не підконтрольні. Передача деяких задач державного управління до справи місцевих громад з точки зору державницької теорії необхідна для того, щоб забезпечити більш ефективне рішення на місцевому рівні.

Подвійна сутність місцевого самоврядування (самостійність у місцевих справах і виконання делегованих державних функцій на місцевому рівні) знайшла відображення у дуалістичній теорії місцевого самоврядування. Згідно цієї теорії органи місцевого самоврядування, виконуючи функції, делеговані державою виходять за межі місцевих інтересів і діють як інструмент державної адміністрації. Таким чином, місцеве самоврядування несе в собі два начала: громадівське і державне. З одного боку воно є своєрідним продовженням державного адміністративного апарату, а з іншого – легітимним виразником місцевих громад. В основі даного механізму лежить прояв зустрічної ініціативи: з боку населення, яке доручає органам місцевого самоврядування виконання ряду функцій, важливих для даної місцевої громади, і з боку держави, що доручає місцевим органам влади вирішення ряду питань, що важливі не лише для конкретного муніципального колективу, але і для держави в цілому. Держава не лише дозволяє органам місцевого самоврядування виконувати частину громадських справ самостійно, але і покладає на них виконання ряду власних функцій, що, як правило, пов’язане із постійними контактами з населенням [10].