Поняття матеріальної шкоди, завданої злочином, визначення розміру матеріальної шкоди та способи її відшкодування

1.2 Поняття матеріальної шкоди, завданої злочином, визначення розміру матеріальної шкоди та способи її відшкодування

У законодавстві передбачено два види шкоди, що, підлягає відшкодуванню, - шкоду матеріальну і шкоду моральну. Стаття 16 чинного Цивільного кодексу України (від 16 січня 2003 р.), в якій ідеться про захист цивільних прав та інтересів судом, передбачає право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового інтересу, способами захисту якого є, поряд з іншими, відшкодування майнової шкоди та відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Законодавство України (цивільне, господарське, трудове, адміністративне, кримінальне та ін.) передбачає різні види шкоди, які розрізняються за об'єктом і суб'єктом правопорушення (суб'єктом відповідальності за шкоду), суб'єктом права на відшкодування шкоди, об'єктом зобов'язання, зобов'язаною особою, потерпілою стороною тощо.

Перш за все, шкода поділяється на таку, що піддягає відшкодуванню за договірними зобов'язаннями, і таку, що відшкодовується за позадоговірними (деліктними) зобов'язаннями.

З числа видів шкоди, що належать до сфери деліктної відповідальності, на перше місце слід поставити шкоду, завдану правопорушенням, об'єктом якого є життя і здоров'я людини, що вважається найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод - головним обов'язком демократичної держави. Шкода в цьому разі настає від каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті людини. У той же час відшкодуванню підлягає і шкода, не пов'язана з правопорушенням (наприклад, за умов надзвичайного стану в зв'язку із стихійним лихом), коли об’єктом шкоди є життя і здоров'я людини [36, 91].

Відшкодуванню в зазначених випадках підлягає шкода, спричинена природними факторами, техногенними, зокрема екологічними, аваріями і катастрофами; шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки (ним є згідно із ст. 1187 ЦК діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин; утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб); шкода, заподіяна під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів; шкода, пов'язана з придбанням товару неналежної якості; шкода, спричинена злочином, тощо. Відшкодуванню у порядку такої процедури підлягає також шкода, завдана життю і здоров'ю особи при виконанні нею трудових, службових обов'язків, а також якщо особа без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя іншої фізичної особи від реальної загрози для неї або рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність.

Об'єктом, заподіяння шкоди стає й майно фізичних і юридичних осіб. Шкода майну може бути заподіяна внаслідок дії деяких факторів, згаданих вище (наприклад, внаслідок природних катастроф і стихійних лих, техногенних аварій і катастроф, дії джерела підвищеної небезпеки, шкідливого впливу небезпечних відходів, вчинення злочину), а також шкода, завдана прийняттям закону, що припиняє право власності на певне майно; шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований; шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу, посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень; шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність; шкода, завдана у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність); шкода, заподіяна при проведенні робіт по відверненню або ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у тому числі при проведенні аварійно-рятувальних робіт; шкода, завдана майну покупця у зв'язку з придбанням товару неналежної якості, тощо.

Вирізняється шкода, заподіяна винною особою державі, підприємству, установі, організації.

Шкода має місце і підлягає відшкодуванню у разі незаконного використання об'єктів права інтелектуальної власності.

В окрему категорію слід виділити шкоду, завдану фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

І це далеко не вичерпний перелік видів шкоди, яка підлягає відшкодуванню за вітчизняним законодавством, у тому числі за міжнародними угодами, ратифікованими Україною [36, 93].

Згідно з чинним законодавством, шкода, спричинена внаслідок правопорушення, адміністративного делікту, злочину, зловживання правом, має бути відшкодована у випадках і в розмірах, установлених законодавством. Відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК, особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, набуває передбачених законом прав учасника процесу лише після визнання її потерпілою. Визнання особи потерпілою у справі або відмова в цьому мають бути процесуально оформлені постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду, де вказується, яку конкретно шкоду заподіяно їй злочином - моральну, фізичну чи майнову. У справі про незакінчений злочин особа визнається потерпілою за умови фактичного заподіяння їй моральної, фізичної або майнової шкоди. Ці питання вирішуються переважно цивільним законодавством, яке закріплює право кожної особи звертатися до суду за захистом особистого майнового або немайнового інтересу (ст. 16), ним же врегульовані питання відшкодування майнової шкоди(ст. 22), встановлені загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду (ст. 1166), передбачено відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину за рахунок держави, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1177), відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, непрацездатним особам, які перебували на його утриманні (ст. 1200), закріплено обов'язок держави відшкодовувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, потерпілому або особам, які перебували на його утриманні (ст. 1207), а також іншими статтями, які об'єднані в главі 82 "Відшкодування шкоди" Цивільного кодексу України, прийнятого 16 січня 2003 р., який набрав чинності з 1 січня 2004 р.

Вперше питання про відшкодування потерпілому завданих злочином збитків за рахунок держави було започатковано в 1963 р. Новою Зеландією. Цей позитивний досвід досить швидко набув поширення в інших державах, зокрема, у США, Великобританії, Канаді, ФРН, Нідерландах, Франції, Австрії, Польщі, де побудовано доволі досконалі системи захисту осіб, які постраждали від злочинів. В основу вирішення цієї проблеми був покладений принцип взаємовигідного об'єднання можливостей громадських рухів за права людини та діяльності державних органів влади.

Значна увага цьому питанню приділяється і в міжнародно-правових документах Ради Європи та ООН. У Європейській конвенції «Про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів» від 24 листопада 1983 р. (м. Страсбург), зокрема, вказувалось на необхідність розгляду становища жертв умисних насильницьких злочинів, які постраждали від замахів на їх фізичний стан або здоров'я, а також осіб, які перебували на утриманні загиблих внаслідок злочину; на запровадженні системи відшкодування державою шкоди потерпілому на тій території, де були вчинені злочини, особливо в тих випадках, коли злочинець невідомий або не має коштів на відшкодування завданих злочином збитків. Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції, держава має взяти на себе відшкодування збитків для тих осіб, яким внаслідок умисних насильницьких злочинів було завдано значної шкоди фізичному стану або здоров'ю, та для тих, хто перебував на утриманні загиблих внаслідок злочину, якщо це не може бути забезпечене з інших джерел. Відшкодування збитків здійснюється також у випадку, якщо злочинець не може бути підданий судовому переслідуванню або покараний. Статтею 4 визначаються мінімальні розміри компенсаційних виплат, які повинні покривати розмір заробітної плати, витрати на лікування і госпіталізацію, на поховання або утримання близьких та рідних. Однак розмір виплат все ж таки залежить від фінансового становища потерпілого. Окрім того, Конвенцією (ст. ст. 7-8) передбачені випадки зменшення або відміни відшкодування збитків повністю або частково залежно від поведінки жертви до, під час або після злочину чи у зв'язку із заподіяною шкодою; якщо потерпілий був причетний до організації даного злочину чи є членом організації, яка займається злочинною діяльністю, або ж коли повне або часткове відшкодування збитків суперечить принципу справедливості чи суспільному порядку.

У чинному законодавстві вимоги ст. ст. 7-8 Конвенції "Про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів" не врегульовані, однак у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" від 2 липня 2004 р. № 13 (п. 3) передбачено, що не можуть бути визнані потерпілими особи, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж; водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілою й у випадках, коли вчинення щодо неї злочину спровоковано її діями. При цьому неправомірність поведінки потерпілого може бути врахована при кваліфікації дій підсудного або призначенні йому покарання [37, 232].

Оскільки Україна фактично приєдналась до Європейської конвенції "Про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів" від 24.11.1983 р., то надзвичайно актуальною для держави стає проблема відшкодування збитків потерпілим від злочину особам, якщо їх не можна забезпечити з інших джерел, тобто за рахунок обвинуваченого (підсудного).

Вітчизняні дослідники цієї проблеми пропонують різні шляхи її вирішення. Так, Козаченко І. вважає за необхідне передбачити в КПК України положення про те, що майнова шкода, заподіяна потерпілому, повинна відшкодовуватися за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Для цього має бути створений спеціальний фонд. Відшкодування державних витрат у таких випадках суд може покласти на засудженого, винного у заподіянні злочину, а матеріальну та моральну шкоду потерпілому можна буде відшкодовувати негайно, не чекаючи, поки засуджений матиме відповідні кошти.

Ведерникова О. пропонує фінансувати матеріальні витрати на лікування потерпілих від злочинів за рахунок конфіскації майна, штрафів за правопорушення, відрахування із заробітків засуджених.

Кучинська О. вважає, що спеціальний фонд відшкодування матеріальних і моральних збитків може бути створений при Міністерстві праці та соціальної політики або при Міністерстві юстиції України, джерелом фінансування якого є: суми, стягнуті з осіб, які скоїли злочин, відрахування з державного бюджету частини тих сум, які одержані від використання праці засуджених, від реалізації конфіскованого майна, в результаті стягнення штрафів за кримінальні й адміністративні правопорушення; внески підприємств різних форм власності, організацій, добродійних товариств і громадян; частина сум, одержаних митними органами від реалізації вилучених товарів, що незаконно переміщуються через кордон; частина сум, що отримують за роботу органи реєстрації актів громадянського стану та нотаріати; відрахування з бюджету того підприємства чи організації, працівник якого вчинив злочин [8, 99].

Як уже зазначалось, питання щодо забезпечення права на відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином, на сьогодні вирішується відповідно до ч. 2 ст. 49 КПК визнанням громадянина потерпілим від злочину на підставі постанови слідчого чи ухвали суду. Особі, яка визнана потерпілою, оголошуються і роз'яснюються її процесуальні права, надається допомога в їх реалізації. Згідно з ч. 1 ст. 28 КПК, особа, яка потерпіла від злочину, вправі пред'явити до обвинуваченого цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою, а відповідно до ч. 1 ст. 29 КПК орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову потерпілого.

Матеріальне відшкодування завданих збитків громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду гарантовано як Конституцією України, так і чинним законодавством. Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадовими особами. Частиною 4 ст. 62 Конституції України та ст. 53 КПК встановлено, що у разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину, постановления виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває караність дії, набрав чинності.

В юридичній літературі й на практиці по-різному вирішується питання про можливість повного відшкодування потерпілому завданого йому матеріального збитку. Законодавство про працю та цивільне законодавство України допускають, з урахуванням майнового положення відповідача й інших даних, можливість неповного відшкодування збитку. Про це йдеться й у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № б (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 8 липня 1994 р. № 7, від 30 вересня 1994 р. № 11, від 25 травня 1998 р. № 15, від 24 жовтня 2003 р. № 93). Розмір завданого злочином збитку, що підлягає відшко-дуванню, у деяких випадках може бути зменшений, його встановлює суд, з, урахуванням конкретних обставин справи, ступеня вини й майнового положення винного,крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК).

В юридичній літературі також неодноразово зазначалося, що справедливість, інтереси держави і громадян вимагають у кожному випадку повного відшкодування шкоди, завданої злочином.

Майнове становище засудженого, можливість реально виконати вирок у частині цивільного позову повинні враховуватися в стадії виконання вироку. В обвинуваченого в момент притягнення до відповідальності або осудження може не бути необхідного майна і коштів для відшкодування завданої ним шкоди, більше того, він сам може відчувати матеріальні складнощі, але таке його становище може бути тимчасовим. Тому не можна, виходячи лише з цього, звільняти засудженого від повного відшкодування шкоди. У процесі виконання вироку в засудженого може виявитися те або інше майно, наприклад, одержана спадщина, дарування тощо.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, якщо на досудовому слідстві не виконано вимоги ч. 2 ст. 122 КПК і цивільний позов не заявлено, суддя або суд повинні роз'яснити громадянинові чи юридичній особі, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого, або до особи, яка за законом несе матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. В таких випадках заінтересованій у відшкодуванні шкоди особі має бути направлено письмове повідомлення.

Встановлені законодавством правила підвідомчості господарським судам майнових спорів не застосовуються до цивільних позовів у кримінальній справі. Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна») [8, 102].

Виходячи зі змісту ст. 28 КПК, право пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. Через це у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування та інших юридичних осіб, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови Заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства. В такому самому порядку можуть бути вирішені вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди в разі закриття справи з передбачених законом підстав.

На сучасному етапі нашого життя проблема відшкодування шкоди, завданої, особливо громадянам, злочинними діями, набуває особливої актуальності, оскільки збільшується кількість кримінальних справ, в яких пред'являються цивільні позови з відшкодування тієї чи іншої шкоди.

Як слушно зазначають Гошовський М.І. і Кучинська О.П., право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахищеними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть якщо злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави.

Кожна людина у нашому суспільстві повинна знати, що вона в законодавчому порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції України зазначено, що кожний громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті, на наш погляд, слід доповнити пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Порядок відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної спільно кількома особами, встановлено ст.1190 ЦК України. Особи, діяння яких були об'єднані спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шкода стала наслідком їх спільних дій, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим по її відшкодуванню. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини (дольова відповідальність).

Неприпустимим є покладення солідарної відповідальності на осіб, яких хоча й притягнуто до кримінальної відповідальності в одній справі, але за самостійні злочини, не пов'язані спільним наміром, а так само на осіб, якщо одних з них засуджено за корисливі злочини, наприклад, за розкрадання, а інших - за службову недбалість, незважаючи на те, що дії останніх об'єктивно сприяли першим у вчиненні злочину.

У ряді випадків, передбачених законом, встановлюється принцип больової відповідальності:

- стягнення витрат на лікування потерпілого та судових витрат провадиться згідно вимог ст.ст.93,93¹ КПК України та ст.1206 ЦК України. В тому разі, якщо винними буде визнано декілька осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнені ці витрати з кожного, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених. Аналогічні роз'яснення містить п.8 постанови Пленуму Верховного Суду №11 від 07.07.1995р. «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат»;

- шкода, завдана спільно кількома неповнолітніми особами, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду (ст.1182 ЦК України). Слід зазначити, що домовленості повинні досягти самі неповнолітні, а не їхні батьки (усиновителі) або піклувальники. Останні будуть притягнуті до субсидіарної відповідальності у визначених частках, навіть, якщо вони не згодні з розподілом часток неповнолітніх (ч.2 ст.1179 ЦК України).

Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

У випадках, коли шкоду заподіяно спільними діями підсудного та іншої особи, кримінальну справу щодо якої було закрито з підстав, передбачених п.п.2-10 cm.6, ст.ст.7-7,9,10 КПК України, суд покладає на підсудного обов'язок відшкодувати матеріальну шкоду в повному розмірі і роз'яснює цивільному позивачеві право пред'явити в порядку цивільного судочинства до особи, справу щодо якої закрито, позов про відшкодування шкоди солідарно із засудженим.

Якщо матеріальну шкоду заподіяно підсудним спільно з іншою особою, справу щодо якої виділено в окреме провадження, суд покладає обов'язок по відшкодуванню шкоди у повному розмірі на підсудного. При винесенні в подальшому обвинувального вироку щодо особи, справу про яку було виділено в окреме провадження, суд вправі покласти на неї обов'язок відшкодувати шкоду солідарно з раніше засудженим [8, 104].

У мотивувальній частині вироку суд має мотивувати свої висновки щодо розміру сум, які підлягають стягненню, та щодо визначення осіб, які повинні відшкодовувати завдану шкоду. При вчиненні злочину кількома особами, в резолютивній частині вироку має бути зазначено, з кого саме необхідно провадити стягнення і в який спосіб - солідарно чи в частках. Порушення цих вимог тягне подальше скасування вироку в апеляційному чи касаційному порядку в частині вирішення цивільного позову.

Відшкодуванню підлягають матеріальні збитки, спричинені внаслідок заподіяння смерті або каліцтва, витрати на поховання або лікування, а також моральна шкода. Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права (ч.2 ст.29 КПК). Прокурор, зокрема, може пред'явити позов у зв'язку із заподіянням збитків державі, якщо потерпілий знаходився на амбулаторному чи стаціонарному лікуванні у державній медичній установі.

Відповідно до ст. 93-1 КПК України, кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, яка постраждала від злочину, за винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптом виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, підлягають відшкодуванню особою, яка вчинила злочин, у розмірі фактичних витрат. Відповідно до вимог ст. 1206 ЦК України особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування (амбулаторне чи стаціонарне) потерпілого від цього злочину.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я злочинними діями, слід керуватися ст.1195 ЦК України. Підсудний, який завдав шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я потерпілому, зобов'язаний відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я потерпілого, який на момент вчинення злочину не працював, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Слід зауважити, що шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.

Особам, які втратили годувальника у разі смерті потерпілого, шкода відшкодовується у повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм

внаслідок втрати годувальника, та інших доходів. Право на відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, мають особи, визначені у ст.1200 ЦК України.

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'ю, здійснюється щомісячними платежами, а за наявності обставин, які мають істотне значення, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед (ст.1202 ЦК України).

Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана відшкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника, ці витрати (ст.1201 ЦК).

У справі мають бути докази, що підтверджують обґрунтованість позовних вимог. Ними можуть бути документи про надання медичних (чеки на придбання ліків, медичне обслуговування у лікарні), або ритуальних послуг (квитанції про придбання труни, місця на кладовищі, спорудження пам'ятнику, проведення поминок).