Поняття та етапи становлення романо-германської правової системи

1. Поняття та етапи становлення романо-германської правової системи.

Романо-германська правова система сформувалася в континентальній Європі, тут і зараз її головний центр, незважаючи на те, що внаслідок експансії і рецепції численні неєвропейські країни приєдналися до цієї системи або запозичили в неї окремі елементи.

До романо-германської родини відносяться правові системи, що виникли спочатку в континентальній Європі на основі давньоримського права, а також канонічних і місцевих правових звичаїв. Вони як би продовжують римське право, є результатом його еволюції і пристосування до нових умов. Пануюча роль у таких системах належить законові й у першу чергу кодексові.

Історія виникнення і розвитку континентальної правової системи досить тривала. Вона склалася на основі вивчення римського права в італійських, французьких і німецьких університетах, що створили в XII-XVI ст. на базі Зводу законів Юстиніана загальну для багатьох європейських країн юридичну науку. Головна роль належала Болонському університетові в Італії. Кодификація Юстиніана була викладена дохідливо і просто, на мові, якою користувалися і церковники, і вчені, — на латині. Римське право було створено однією із самих могутніх цивілізацій стародавності, що простирала свої границі практично на всю Західну Європу, а також Близькі Схід, країни Африки. Саме тому, на мій погляд, римське право зумовило такий значний вплив на формування поглядів щодо права у Європі.

Формування спочатку ідеї, а згодом і самої романо-германської системи права (вже на законодавчому рівні) можна поділити на певні історичні етапи:

1) період простого права;

2) період формування загального права університетів;

3) період законодавчого права.

На першому етапі елементи, що започаткували створення романо-германської системи права, мали характер звичаєвого права. Спочатку варвари і римляни жили кожен за своїми законами. Але з прийняттям варварами християнства спосіб життя населення почав поступово змінюватись. На зміну примітивному приватному праву прийшли звичаї, притаманні певним територіям. Існують деякі документи, за допомогою яких ми маємо змогу прослідкувати стан як римського права, так і права варварів. До них належать компіляції Юстиніана (Кодекс, Дигести, Інституції, опубліковані з 529 по 534 р. та доповнені серією новел) у Візантії, Молитовник Аларіха (506р.) у Франції та на Іберійському півострові представляють римське право.

Разом з тим, більшість германських племен починаючи з VI ст. також вже мали свої закони („закони варварів”), процес створення яких продовжувався до XII ст. Але ці „закони” регулювали дуже незначну частину суспільних відносин, що перешкоджає нам повно дослідити за ними стан права цього періоду. Римські ж компіляції, навіть в спрощеному виданні Аларіха скоро виявились занадто складними, і, згодом були модифіковані для більш простого застосування їх на практиці населенням. Право вчених, що ми знаходимо в цих компіляціях, було модифіковано і замінене на практиці вульгарним правом, що і застосовувалося спонтанно населенням. Ніхто не прагнув письмово зафіксувати норми цього права, що мали лише місцеве значення. Нове право мало усну форму , а спроби вождів систематизувати та зробити єдиний звіт норм для підданих латинського та германського походження виявились невдалими і більше не повторювались. Та й сенсу уточнювати та фіксувати ці норми не було, тому що у вирішенні судових справ пріоритет мали позаправові засоби – „судження Боже”, „присяги сторін”, „процедура очищення”, „судове випробування”, „сваволя місцевої влади”.

В період раннього середньовіччя суспільство повернулось до примітивного стану правової культури. Право ще існувало, про що свідчить наявність інститутів, що були покликані його створювати, та панування права вже не було. Сам ідеал суспільства, заснованого на праві було відкинуто, натомість основою християнського суспільства стало братерство і милосердя. Святий Павло в своєму першому „Посланні до коринфян” радив віруючим підкоритися посередництву пасторів чи своїх святих братів, а не звертатися в суди. Святий Августин захищав той же тезис. За німецькою приказкою XVI ст.: „Юристи – погані християни”. Хоча її застосовували переважно до романістів, приказка все одно відноситься до всіх юристів: саме право вважалось поганою річчю”[17, 32].

Створення романо-германської системи права пов’язано з відродженням, що почалося в XII – XIII ст. на Заході Європи, переважно в юридичній сфері.

Ідеал суспільства, заснованого на братерстві та милосерді було відкинуто. Церква стала більш чітко розмежовувати світське суспільство і суспільство віруючих, створила в цей період приватне канонічне право. В XIII ст. релігію і мораль вже перестали змішувати з громадянським порядком і правом. За правом знову було визнано його важливу роль і автономію, які віднині стали характерними рисами західної думки і цивілізації.

Наступним етапом розвитку романо-германської системи права став період формування загального права університетів, що були головним джерелом розповсюдження нових ідей.

Датою, коли з наукового погляду з'явилася романо-германська система права, вважається XIII століття. Процес, що одержав назву "рецепція римського права", спочатку мав чисто доктринальні форми і сугубо наукове значення: римське право безпосереднє не застосовувалося, вивчалися його понятійний фонд, досить розвита структура, внутрішня логіка, юридична техніка.
  В університетах не викладали «практичне право», а учили методові, що дозволяв створювати справедливі по змісту норми, найбільше відповідні моралі і ті, що забезпечують нормальне життя суспільства. В університетах право розглядали як модель соціальної організації. Його вивчення не було акцентовано на судовому розгляді або виконанні винесених рішень; воно залишало осторонь процесуальні процедури, докази, способи виконання. Університетська наука звернена до права у взаємозв'язку з філософією, теологією і релігією, вона вказує суддям, як вирішувати справи на основі справедливості, пропонує правила, яким добропорядні громадяни повинні випливати у своєму соціальному поводженні. Право, як і мораль, - це належне, а не суще. Жоден європейський університет не міг, таким чином, узяти як основу викладання позитивне (місцеве або регіональне) право, тому що в очах університету воно не виражало справедливості і, отже, не було правом.

Але на відміну від недосконалих місцевих звичаїв існувало право, придатне для вивчення і яке захоплювало усіх - і професорів, і студентів. Це було римське право.

Римське право довгий час піддавалось критиці з боку Церкви. Вважалось, що воно створено язичницьким світом, а отже є плодом цивілізації, яка не знала Христа, що в його основі лежить філософія, яка суперечить поглядам Євангелія, святих отців Церкви і християнства. Але Фома Аквінський на початку XIII ст. поклав край цій критиці. Його праці, що базувались на працях Аристотеля, доводили, що дохристиянська філософія, яка базувалась на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону і сприяла „вигнанню чортів” з римського права[17,35]. З цими працями зникла остання перешкода на шляху відродження римського права. Отже, було покладено початок його вивченню та впровадженню в практику.

До XIX ст. римське право викладалося у всіх університетах континентальної Європи. Воно складало основу освіти, в той час як національне право стало другорядним. Феномен відродження викладання римського права вийшов за рамки Болонського університету з одного боку, та за межі XII – XIII ст. – з іншого.

Рецепція римського права привела до того, що ще в епоху феодалізму правові системи європейських країн — їхня правова доктрина, юридична техніка — придбали визначену подібність.

Поступово основні норми римського права починають сприйматися законодавцем. В умовах панування у феодальній Європі натурального господарства, відсутності товарного виробництва і ринку не було нестатку в такого роду нормах. Однак із розвитком капіталістичних відносин і товарного обміну ретельно розроблене римське право, розраховане на суспільство, де панує приватна власність, усе більше використовувалося буржуазією, яка тоді тільки зароджувалась. 

Поглиблене вивчення римського права обумовило те, що виникли різні правові школи, які мали відмінні погляди на значення рецепції римського права для практичного застосування. Велику роль в „очищенні”, переробці і пристосуванні римського права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів.

Зі школою постглоссаторов у XIV столітті пов'язана нова тенденція: римське право було очищено і піддане обробці. Таким чином, воно було підготовлено для зовсім нового подальшого розвитку (торговельне право, міжнародне приватне право) і в той же час систематизовано. Таке право, пристосоване юристами до нестатків нового суспільства і викладалося в університетах, усе більш і більш відходить від права Юстиніана. Воно стає систематизованим правом, заснованим на розумі і призначеним у силу цього для загального застосування.

Турбота про повагу до римського права уступає в університетах місце прагненню установити і викласти принципи права, що є у всіх відносинах вираженням раціональних засад. Нова школа, іменована доктриною природного права, поширюється в університетах у XVII і XVIII століттях. Ця школа на відміну від постглосаторів відмовилася від схоластичного методу, прагнула, наслідуючи точним наукам, бачити в праві логічну аксіоматичну систему. Вона відходить від ідеї природного порядку речей, заснованого на волі Бога, ставить у центр будь-якого суспільного ладу людину, підкреслюючи невід'ємні «природні права».

Школа природного права домоглася яскравого успіху в двох напрямках. Насамперед, вона поклала кінець неуважності юристів до сфери публічного права. (Римське право формулювало розходження між публічним і часткою правом, але лише для того, щоб залишити публічне право осторонь). Питання публічного права стали займати юристів зі значним успіхом в області карного права, із середнім - в області адміністративного права і з досить посереднім - в області конституційного права. Проте, після XVIII століття склалось публічне право, що по всіх параметрах близьке до традиційного приватного права.

Другим напрямком, де проявився успіх школи природного права, стала кодификація, що виникла як природне завершення концепції систематизації, що лежить у її основі, і всієї багатовікової творчості університетів.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуванню результатами систематизації правових норм.

Кодифікація – це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана, право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити – навіть на шкоду привілеям старого порядку – нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона).

Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання „приватного звичаю”, зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву „національного духу” – це відбивало загальний настрій розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Кодифікація і весь наступний законодавчий розвиток викликали появу одночасно законодавчого позитивізму і юридичного націоналізму, в якому, як здавалось, могла потонути ідея про існування юридичної спільності між європейськими націями (тим більше між неєвропейськими) і в рамках цілої романо-германської правової сім’ї. У всіх європейських країнах, в різній мірі, право було представлено указами суверена, але перестало асоціюватися зі справедливістю. Подібна зміна позиції проявилася у кожній країні лише після проведення національної кодифікації. Самі ж кодекси, навпаки, часто створювались на основі порівняльного правознавства. Іноді, в якості зразків для тих чи інших кодексів використовувались і кодекси інших країн. Ця практика свідчить про зв’язок між усіма правовими системами, які входять до романо-германської правової сім`ї. З іншого боку, вона не приймає доктрину, за якою можливим є зосередження на національному праві, відмовившись, таким чином, від своєї постійної ролі – розвивати юридичну науку і удосконалювати право.

В даний час ця криза знаходиться на стадії вирішення. Кодекси застаріли, і це послабило законодавчий позитивізм XIX ст. Ми все більш відкрито визнаємо провідну роль доктрини і судової практики у формуванні та еволюції права. Жоден один юрист не вважає, що лише законодавчі тексти важливі для знання права. Навіть у сфері кримінального права, де діє принцип „немає злочину, якщо він не передбачений законом”, все більш широкі повноваження надаються суддям чи адміністрації по визначенню міри покарання і його застосування, що фактично ставить право у значну залежність від ідей тих, хто покликаний його реалізовувати. Існування численних міжнародних конвенцій і розвиток порівняльного правознавства примушують суддів все частіше і частіше цікавитись тим, як розуміється і тлумачиться право в інших країнах.

Таким чином, „юридичний націоналізм” відступає, і можна вважати, що криза, викликана європейськими кодифікаціями XIX і XX ст., мала тимчасовий характер.

Відродження ідеї природного права, яке відбувається в наш час на практиці є відродженням ідеї єдиного права, відновленням усвідомлення того, що право не слід розуміти як дещо ідентичне закону і те, що має в силу цього національний характер.

Основи систем національного права у Європі були закладені ще у буржуазну епоху, але йшли ці процеси по-різному. Саме тому національне право кожної країни має свої особливості, незважаючи на те, що всі вони належать до романо-германської правової системи.

На ці національні особливості мали вплив багато факторів, серед яких, мабуть, найважливішими були історичний та політичний. Але навіть у різних умовах становлення систем деякі етапи мали спільні риси.

Йшов процес внутрішньодержавної уніфікації права. Наприклад, у Франції треба було подолати протиріччя між звичаями різних провінцій. Ці протиріччя не змогла подолати „кодифікація кутюмов”, між ними досит довго залишалися відмінності, до створення у 1804р Цивільного кодексу. Вольтер, з приводу відсутності єдиного уніфікованого французького права, глузуючи писав, що „зміна законів відбувається на кожній поштовій станції зі зміною коней”. Основним же фактором, що заважав проводити уніфікацію законодавства у Німеччині була територіальна роздробленість країни.

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Розглянута еволюція дає нам змогу зрозуміти, що ж насправді представляє з себе романо-германська система права. Ця система – величне творіння європейської науки, що намагається вказати юристам мету їхньої діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Університети не мали своєю метою створення позитивного права, вони не створювали обов’язкові норми для суддів і юристів-практиків у всіх країнах. Вони намагалися, спираючись на римські тексти, знайти найсправедливіші норми, що б відповідали новому суспільному порядку.

Романо-германська система права об’єднала народи Європи, незважаючи на існуючі між ними відмінності, без яких Європа не була б тим, чим вона є, і такою, якою ми хочемо її бачити.