Поняття і юридична природа самозахисту цивільних прав

1. Поняття і юридична природа самозахисту цивільних прав

1.1 Виникнення поняття самозахисту в законодавстві України

Самозахист прав як елемент механізму правового захисту, який надає можливість оперативного захисту, знаходив законодавче закріплення у найдавніших правових джерелах і у сучасному законодавстві різних держав.

Самозахист у стародавні часи був традиційною формою захисту, однак з посиленням державної влади можливості самозахисту обмежувалися, поступаючись праву на судовий захист, за деякими винятками (зокрема, необхідної оборони, дій у стані крайньої необхідності, відмови від договору у певних випадках).

Зарубіжні та вітчизняні нормативно-правові акти більш пізнього періоду теж закріплювали численні можливості самостійного захисту, хоча загальної норми щодо права на самозахист у більшості з них не було. У деяких з них містилася загальна норма про те, що самозахист можливий лише у випадках, передбачених законом. Законодавство окремих держав обмежувало самозахист лише можливістю необхідної оборони [12, с. 229].

Можливості самозахисту закріплювалися й у вітчизняному законодавстві як у дорадянський, так і радянський періоди, хоча термін «самозахист» не вживався. Законодавство радянського періоду також не містило загальної норми щодо права на самозахист. Тому більшість учених дотримувалися думки про можливість самозахисту лише заходами, закріпленими у законодавстві, та визначали це право як виняток, розрахований на ситуацію, коли юрисдикційний захист неможливий, хоча окрім права на дії у стані крайньої необхідності жодна з можливостей самозахисту не була пов’язана у законодавстві з неможливістю юрисдикційного захисту [8, с. 16].

Інтерес до цього права підвищився у зв’язку з тим, що однією з новел Конституції України [1] стала загальна норма щодо права на самостійний захист, за якою особа має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не заборонені законом. У Конституції право на самозахист не пов’язується з неможливістю отримати державний захист, тому пропозиції внести такі обмеження на галузевому рівні у загальні положення щодо права на самозахист слід вважати такими, що суперечать Конституції.

Отже, право на самозахист на рівні Основного закону було визнано самостійною та рівноцінною можливістю правового захисту, скористатися якою особа може на власний розсуд.

Це конституційне положення знайшло подальше впровадження у Цивільному кодексі [5], де загальним питанням самозахисту присвячена окрема стаття та вперше на законодавчому рівні право на самозахист було закріплено як правову категорію, чим було відкрито шлях для широкого її використання: у нормативних актах, у літературі, в рішеннях суду, у повсякденній правовій лексиці.

Позитивним є те, що під час закріплення цього права у Цивільному кодексі був використаний вироблений юридичною наукою термін «самозахист», який, на відміну від термінів «необхідна оборона», «крайня необхідність», «самодопомога», «оперативно-господарські санкції», охоплює всі дії щодо самостійного захисту.

Верховна Рада України пішла шляхом загально-дозвільного порядку регулювання права на самозахист, закріпивши у ст.19 ЦК право самостійно обирати заходи самозахисту або застосовувати заходи, передбачені у законодавстві чи у договорі. Аналіз норм цивільного законодавства свідчить про розширення переліку законодавчо врегульованих заходів самозахисту порівняно з радянським законодавством.

Поняття "самозахист" в цивільному праві близько до понять "необхідна оборона" і "крайня необхідність" в праві кримінальному. Сама поява в ЦК України (і Росії) норми про самозахист, стало результатом серйозних наукових досліджень, проведених вітчизняними цивілистами, які підготували грунт для запровадження в українське і російське цивільне законодавство цього нового для них інституту.

Проте такі законодавчі новели викликали жваву дискусію стосовно змісту цього правового феномену.

Можливість самозахисту є одним з елементів права на захист. Право на самозахист природних прав людини є її природним правом.

Право на самозахист є типовим для цивільного права, адже правова активність суб’єктів має тут юридично значимий характер. Це право забезпечує оперативний, дієвий, економний захист, сприяє зростанню соціальної активності і правосвідомості, укріпленню законності та правопорядку. Визначення ж меж цього права спрямоване на забезпечення соціального миру та стабільності у суспільстві.

Норми щодо здійснення права на самозахист утворюють субінститут цивільного права, який входить до інституту правового захисту.

1.2 Правова природа самозахисту прав

Термін «самозахист» не позначає спосіб чи об’єкт захисту, а наголошує на особливостях суб’єкта захисту. Самостійна ж діяльність управненої особи щодо захисту, як і діяльність інших суб’єктів захисту, має свої особливості та здійснюється у певному порядку і певними способами, що дозволяє виділити чотири форми здійснення захисту: судову, адміністративну, нотаріальну й особисту, якою і є самозахист.

Досить широкий розкид думок з цього питання обумовлений перш за все тим, що в основі розмежування і класифікації форм захисту дослідники застосовують неоднакові критерії. Так, О.А. Красавчиков вважає, що форми захисту слід розмежовувати з урахуванням специфіки об'єкту і характеру права, що захищається [36, с. 95 – 97].

А.П. Сергєєв, розуміючи під формою захисту комплекс внутрішньо злагоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних прав і що охороняються законом інтересів, відзначає дві основні її форми: юрисдикційну і неюрисдикційну. Рамками юрисдикційної форми захисту охоплюється захист в судовому (загальний порядок) і в адміністративному порядку (спеціальний порядок). Самостійна діяльність громадянина або організації по захисту цивільних прав без звернення до державних або інших компетентних органів кваліфікується як неюрисдикційна. Разом з тим він висловлюється проти кваліфікації самозахисту як одного із способів захисту цивільних прав. На його думку, самозахист цивільних прав - це форма, а не спосіб захисту [13, с. 268 – 270]. Таку точку зору слід вважати досить обґрунтованою.

Не випадково до цієї позиції близька точка зору Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга, що доводять існування в чинному законодавстві трьох форм захисту: судової, адміністративної і самозахисту. У зв'язку з чим вони запропонували п. 2 ст. 11 ЦК РФ висловити в наступній редакції: "Захист цивільних прав в адміністративній формі або у формі самозахисту здійснюється у випадках, передбачених законом. Дії по самозахисту цивільних прав, а також рішення, прийняті в адміністративному порядку, можуть бути оскаржені до суду". Вказані автори також запропонували виключити з тексту ст. 12 ЦК РФ "Способи захисту цивільних прав" слова "самозахисту права", оскільки, на їх думку, "самозахист є формою, а не способом захисту порушених цивільних прав" [32, с. 37].

На наш погляд, Г.А. Свердлику і Е.Л. Страунінгу вдалося довести, що самозахист дійсно повинен бути визнаний як форма захисту цивільних прав і інтересів. Враховуючи, що ЦК допускає захист порушених цивільних прав самостійно управненою особою, яка, захищаючи що належить їй право, встановлює фактичні обставини, застосовує норми матеріального права, визначає спосіб захисту від посягання і ухвалює конкретне рішення, яке сама і утілює, цілком логічно представити самозахист як форму захисту цивільних прав [32, с. 37].

Таким чином, самозахисту поряд з судовим, адміністративним захистом є формою захисту цивільних прав і інтересів. Проте з рештою висновків Г.А. Свердлика і Е.Л. Страунінга в частині внесення змін в чинне законодавство погодитися не можна. Вважаючи, що в ЦК слід разом вказати на адміністративний порядок захисту і на самозахист, вони фактично зрівняли обидві ці форми, оскільки запропонували такий захист здійснювати у випадках, передбачених законом. Разом з тим адміністративна форма захисту ґрунтується на авторитеті держави, влади, на державному примушенні. Для самозахисту це, природно, невластиво. Крім того, якщо адміністративний захист можливий у випадках, передбачених законом, то самозахист згідно ЦК передбачається загальним правилом. Ніяких обмежень із цього приводу немає. Якщо законодавець сприйме запропоновані поправки, то можливості самозахисту будуть істотно обмежені. Самозахист допускатиметься у випадках, передбачених законом.

Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг пропонують також виключити з ЦК вказівку на самозахист як спосіб захисту цивільних прав. З нашої точки зору, слід змінити лише формулювання, оскільки, мабуть, має місце невдала редакція норми права. Крім того, феномен самозахисту не можна зводити тільки до форми захисту. Річ у тому, що зміст статті про самозахист більш об'ємний (і складніший), ніж його представляють деякі дослідники: "Допускається самозахист цивільних прав. Способи самозахисту повинні бути відповідні порушенню і не виходити за межі дій, необхідних для його припинення". Є необхідність ще раз відзначити словосполучення "способи самозахисту". Звідси витікає, що самозахисту властиві свої, особливі способи захисту цивільних прав і інтересів. Наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність і т.д. До речі, Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг то і інше відносять до способів самозахисту прав [32, с. 179]. Отже, навіть на їх думку, самозахист - це не тільки форма, але і спосіб. З тією лише різницею, що в ЦК є зразковий перелік способів захисту, проте переліку способів самозахисту в законі немає. І цю прогалину слід би усунути. Звичайно, це будуть різні способи. Тому зразковий їх перелік необхідно привести окремо в статті ЦК про самозахист відповідним чином змінивши редакцію вказаної норми. А.П. Сергеєв визнає, що перелік найпоширеніших способів самозахисту з'явиться корисною мірою, оскільки потерпілі орієнтуються на можливий інструментарій засобів захисту своїх порушених прав, що полегшує їх вибір [13, с. 271].

Слід уточнити, що спосіб захисту – це поняття, яке змістовно характеризує результат застосування заходів захисту (відновлення порушених прав, припинення порушення). Захід же захисту – це дія чи сукупність дій (необхідна оборона, зміна умов договору) або утримання від певної дії (призупинення виконання зобов’язання, невиконання злочинного наказу), спрямовані на захист. Засіб захисту – це інструментарій, що використовується під час самозахисту (зброя, повідомлення про відмову від договору) [7, с.7].

На цій підставі пропонується абз.2 ч.1 ст.19 ЦК викласти у такій редакції: «Самозахистом є протидія, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства», адже законодавство передбачає заборони не щодо засобів захисту, а стосовно вчинення з ними певних дій (носіння, зберігання зброї тощо), а у ч.2 ст.19 ЦК термін «способи» замінити на «заходи», оскільки відповідний порушенню спосіб самозахисту може бути реалізований неправомірними діями.

Отже, під самозахистом слід розуміти здійснення самостійно управненою особою дій фактичного та/або юридичного характеру, направлених на усунення порушень права. У ЦК України самозахист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12 [14, с. 342].

Згідно ЦК України (п.2 ст. 19) способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Таким чином, умовою самозахисту є факт порушення права. Немає порушення - неможливий і самозахист.

Введення до ЦК інституту самозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Необхідна оборона і крайня необхідність - це два самостійні способи самозахисту, передбачені спеціальними нормами. Особливість їх в тому, що вони можуть бути застосовані ще до порушення. В усякому разі, ЦК пов'язує самозахист з вже порушеним правом, а не з правом, яке ще тільки може бути порушене в майбутньому. Про це ж свідчить і термінологія, що використовується законодавцем. В статтях ЦК мовиться саме про захист, а не про охорону. Отже, йдеться про самозахист, а не про самоохорону, коли можливо використовування певних прийомів і заходів, направлених на забезпечення яких-небудь прав в майбутньому.

Самозахист - це особливий (приватний) випадок захисту, специфіка якого виявляється в тому, що управнена особа безпосередньо своїми діями може захистити порушене право. Навіть якщо третя особа оборонятиме потерпілого від нападу, то про самозахист можна говорити відносно прав і інтересів обороняється. Що стосується потерпілого, то це не реалізація ним свого права на самозахист, а його захист. В цьому випадку здійснюється захист іншого суб'єкта. Тому представляється спірним твердження Г.А. Свердлыка і Е.Л. Страунінга, що діяльність у формі патронажу слід також відносити до самозахисту прав підопічного [32, с. 146].

Дійсно, згідно ст. 78 ЦК дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Діяльність помічника в даному випадку не можна відносити до самозахисту навіть в широкому значенні цього слова. Це не що інше, як захист інтересів підопічного. Тут не можна говорити про самозахист також і тому що громадянин звертається до компетентного органу - орган опіки і піклування.

Диференціація самозахисту на самозахист у вузькому і в широкому значенні лише утрудняє дослідження суті даного феномена. Виникло питання про кваліфікацію відносин, коли управнена особа закликає третіх осіб до надання їй допомоги при здійсненні самозахисту порушених прав. М. Селезньов в зв'язку з цим навів наступний приклад. Громадянин К. протягом двох років чекав від З. виконання що вступило в законну силу присудження, згідно якому останній був зобов'язаний пересунути огорожу і усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою. Не дочекавшись від З. реалізації присудження, К. звернувся до знайомих і з їх допомогою переніс огорожу [34, с. 40]. Аналізуючи дану справу, Г.А. Свердлик і Э.Л. Страунінг виказали думку, що у разі неможливості самостійного захисту своїх цивільних прав потерпілою стороною, вона може звернутися по допомогу в здійсненні права на самозахист до інших осіб (тобто вдатися до так званої товариської взаємодопомоги) [33, с. 21].

Проте тут виникає питання про можливість кваліфікації подібних дій як самозахист, передбаченої ст. 19 ЦК. Інакше кажучи, чи можна розглядати як самозахист виконання рішення суду потерпілим (кредитором) своїми силами і засобами? Ні, не можна.

Як одне з основних початків цивільного законодавства встановлено правило про неприпустимість довільного втручання кого-небудь в приватні справи. На наш погляд, довільне втручання є межею самозахисту. Для виконання рішення суду існують спеціальні органи. Порядок їх виконання жорстко регламентований законодавством. Виконання рішення суду кредитором всупереч встановленому порядку слідує кваліфікувати як довільне втручання в приватні справи.