Форма внутрішнього змісту правової норми

1.2 Форма внутрішнього змісту правової норми

Структура норм права - це внутрішня будова норм права, яка має свій вираз у її поділі на складові елементи частини, які пов’язані між собою.

Будучи "клітинкою" права, норма в той же час є складне утворення, що має власну структуру.

Традиційно вважається, що норма права складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції й санкції.

Гіпотеза - така частина правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, при настанні яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези - визначити сферу й межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Гіпотеза вказує на конкретні життєві обставини (умови), при наявності або відсутності яких і реалізується норма. У залежності від кількості обставин, позначених у нормі, гіпотези бувають прості і складні. За ступенем визначеності змісту вони поділяються на:

1) Визначена гіпотеза - вичерпно визначає ті умови, за наявності яких вступає у дію правило поведінки, що міститься в диспозиції правової норми.

2) Не повністю визначена гіпотеза - містить формулювання в загальній формі “у необхідному випадку”.

3) Відносно визначена гіпотеза - обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.

Диспозиція така частина правової норми, в якій записане саме правило поведінки, виражене в юридичних правах і обов’язках суб’єктів. Це центральна, основна частина юридичної норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку суб’єкта.

Диспозиція містить саме правило поведінки, відповідно до якого повинні діяти учасники правовідносини. За складом вона буває: проста, або складна. По способі викладу диспозиція може бути:

1)Визначеною закріплює однозначне правило поведінки.

2)Неповністю визначеною - указує лише на загальні ознаки поведінки.

3)Відносно визначеною - указує на права й обов’язки суб’єктів, але надає можливість для їхнього уточнення залежно від конкретних обставин.

Санкція - частина правової норми, в якій закріплені заходи державного примусу, у разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не дотримуються. Санкція реалізується у випадку правопорушення (протиправної, винної, суспільно небезпечної - шкідливої діяльності чи поведінки). Призначення санкції – забезпечувати реалізацію диспозиції правової норми.

За складом вона поділяється на: просту, або складну. По ступені визначеності санкції підрозділяються на абсолютно визначені (точно зазначений розмір штрафу), відносно визначені (позбавлення волі на термін від трьох до десяти років), альтернативні (позбавлення волі на термін до трьох років, або виправні роботи на термін до одного року, або штраф).

Якщо звернутись до статей нормативно-правових актів (законів, нормативних актів виконавчої влади), то при аналізі їх ми не завжди виявимо всі три елементи правової норми. Так, у статтях Конституції містяться, як правило, диспозиція й гіпотез, санкція - відсутня. У статтях кримінального закону гіпотеза й санкція - у повному обсязі, а диспозиція може бути відсутня. Це підтверджує, що норма права й стаття нормативного акта не збігаються. Елементи правової норми (диспозиція, гіпотеза, санкція) можуть бути розміщені в різних статтях одного і того ж нормативного-правового акта, а інколи у статтях різних нормативно - правових актів. Такий стан, обумовлений тим, що норми права мають неоднакові форми, способи виразу, але вони при цьому зберігають логічну структуру.

Приклади гіпотези, диспозиції, санкції

1) “Якщо продавець оформляє договір купівлі-продажу (гіпотеза), то він зобов'язаний при оформленні договору попередити про право третіх осіб (диспозиція), інакше до нього застосовуватимуться засоби впливу, спрямовані на захист прав покупця (санкція)”.

2) “Якщо адвокату у зв'язку з виконанням їм своїх професійних обов'язків стали відомі дані попереднього слідства (гіпотеза), то адвокат зобов'язаний не розголошувати їх без згоди слідчого або прокурора (диспозиція), а у противному разі адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (санкція)”.

3) (Ст. 364 КК України): “Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби (due-позиція), якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам або правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, (гіпотеза), — карається виправними работами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (санкція)”.

Розділ 2. Тлумачення норм права, як юридична діяльність

2.1 Поняття тлумачення правових норм

Термін «тлумачення» (інтерпретація) багатозначний. Поняття «інтерпретація» (лат. interpretatio – роз’яснення) розкривається через роз’яснення, розкриття суті якого-небудь явища і вживається неоднозначно. Інтерпретація в широкому значенні (sensu largo) – це можливість позначити знаки, які передаються одним сприйняттям іншому і засвоюються через зовнішні прояви (тексти, жести тощо). Інтерпретація у вузькому значенні слова (sensu stricto) – це роз’яснення неоднозначно зрозумілих суб’єктами пізнавальної діяльності письмових текстів і розкриття їх основоположного змісту.

В гуманітарних науках за допомогою тлумачення позначається спосіб пізнання різноманітних об’єктів людської культури, чи розуміння мовних, письменних джерел. Відомий російський юрист Н.М. Коркунов зазначав: «Тлумачення, як і критика, не становить виключної приналежності юридичних наук, а навпаки, воно зустрічається у всіх науках, які мають справу з письмовими джерелами, наприклад в історії, богословії».

Саме в останньому значенні вживається даний термін, коли річ йде про тлумачення права. Але сам термін «тлумачення права» можна розуміти: по-перше, як певний розумовий процес, спрямований на встановлення значення норми права. В такому розумінні тлумачення права знаходить своє відображення в сукупності способів його інтерпретації. По-друге, під тлумаченням розуміється результат вказаного розумового процесу, вираженого в сукупності суджень, в яких розкривається, відображається зміст тлумачення норм[1].

В юридичній літературі немає єдиного розуміння у відношенні об’єкта тлумачення, об’єму і виду тлумачення, його наслідків. Одні автори застосовують термін «тлумачення права», інші вважать що тлумаченню підлягає не право чи система норм, а відповідний нормативно-правовий акт і вживають термін «тлумачення закону» чи «тлумачення нормативно-правового акту». Але більшість авторів вживає термін «тлумачення норм права».

В теоретичній літературі немає однозначного розуміння терміну «тлумачення права», «тлумачення норм права», їх об’єму, змісту. Тлумачення права, на думку А.С Шабурова – це інтелектуально-вольова діяльність по встановленню первинного змісту правових актів з метою їх реалізації і вдосконалення. А.С. Погорілкін визначав тлумачення норм права як діяльність державних органів, посадових осіб, громадських організацій, направлену на встановлення змісту норм права, на розкриття вираженої в них волі соціальних сил, які перебувають у владі.

А.В. Осінов визначав тлумачення права як складну і багатогранну діяльність різних суб’єктів, яка являє собою інтелектуальний процес, напрямлений на пізнання і роз’яснення правових норм. На думку В.М. Сирих, «Тлумачення – це пізнавальна діяльність, що реалізується з метою встановлення змісту норми». Р.В. Енгібарян і Ю.М. Краснов пишуть: «Діяльність, напрямлена на встановлення змісту юридичних норм, називається тлумаченням норм права».Це найкоротше визначення норм права яке давали в юридичній літературі.

Тлумачення правових норм є основною запорукою їх правильного застосування і рішення по юридичній справі – раціональний акт органа державної влади, в якості такого пропонував роз’яснення значення юридичного правила поведінки. Якщо право реалізуюча діяльність має офіційний характер, державний орган, який застосовує норму, не тільки роз’ясняє собі її значення, але й тлумачить її усім, кого ця справа стосується[2].

У процесі тлумачення правових норм відбувається її з’ясування особою, яка реалізує її тлумачення. З’ясування це процес розуміння, осмислення змісту норм «для себе». Кожен хто тлумачить норму права керується своєю правосвідомістю, знанням правил мови, смислу і значення термінів і понять, що використовуються у тексті нормативно-правового акту. За допомогою прийому тлумачення інтерпретатор вивчає норму права, пізнає її зміст, отримує уявлення про неї. Знання прийомів інтерпретаційної діяльності береже від помилок, поверхневого і одностороннього вияснення смислу норм, допомагає виробляти правильний підхід до їх аналізу. З’ясовуючи смисл і соціальне призначення правових норм, інтерпретатор досліджує: 1) саму норму; 2) її правові зв’язки, тобто взаємозв’язки з іншими юридичними приписами і правовими принципами; 3) її поза правові зв’язки з іншими суспільними явищами». З’ясування характеризує гносеологічний аспект тлумачення; що направлений на пізнання права. Це внутрішній розумовий процес, який проходить у свідомості суб’єкта, який застосовує правову норму. Це роз’яснення для себе і воно тому й немає зовнішніх форм вираження. З’ясування – необхідна умова реалізації права у всіх його формах: при дотримання, використанні, дослідженні. Від правильності, повноти і юридичної точності з’ясування правових норм у багато чому залежить ефект реалізації права.

Тлумачення - з’ясування містить правові норми складається із чотирьох взаємозв’язаних процедур:

а) встановлення достовірності правового акту, підлягаючого вивченню;

б) з’ясування тексту нормативно-правового акту;

в)вияснення волі правотворчого органу вираженого в тексті нормативно-правового акту, чи його духу;

г) будуванні логічної структури правової норми на основі нормативно-правових приписів, які містяться в тексті акту.

З’ясування правової норми значно ефективніше реалізовує особа, яка володіє високою загальною ерудицією, професійною підготовкою до сприйняття юридичного тексту. Індивідуально засвоєні навики і уміння юриста дозволяють йому як правило, досить швидко і грамотно засвоїти смисл того чи іншого правового припису. І навпаки, низька правова культура особи не дозволяє йому з’ясувати зміст правових норм.

Роз’яснення – друга частина єдиного процесу тлумачення права. Воно – продовження розумової діяльності по з’ясуванню правових приписів і адресовано уже не до себе, як при з’ясуванні, а до інших учасників соціальних зв’язків. При роз’ясненні об’єктивуються результати з’ясування правових норм, які знаходять свій вираз в офіційних актах, документах, порадах, рекомендаціях. Вони матеріалізуються в усній або письмовій формі. Тлумачення у вигляді роз’яснення норм права, які реалізуються державними органами і посадовими особами, нерідко становлять важливу частину їх діяльності і сприяє усуненню незрозумілості і можливих помилок у правозастосовчій діяльності. Наприклад, робота Конституційного Суду України по роз’ясненню положень Конституції і законів України є однією із його найважливіших функцій. Серед суспільних структур у право роз’яснювальній роботі особлива роль належить адвокатурі. Результати роз’яснення державних органів підлягають оформленню у вигляді офіційного акту і є обов’язковими для осіб, яким дано таке тлумачення. З’ясування і роз’яснення – дві взаємопов’язані сторони тлумачення

«Тлумачення – роз’яснення» - діяльність по викладенню і доведенню до відома інших осіб пізнаного смислу права. «Ця діяльність можлива лише після з’ясування смислу права інтерпретатором «для себе». Роз’яснення виступає, по-перше, як інтелектуально-вольовий процес інтерпретації і, по-друге, як його результат у вигляді акту тлумачення. Воно розкриває, «розпредмечує» попередню пізнавальну діяльність у формі суджень, понять, умовиводів. Ціль роз’яснення – словесно обумовлене значення інтерпретуючих норм (шляхом конкретизації правових потреб, розширення їх змісту до рівня додаткової ясності)».[3]

Тлумачення норм, як правило, пов’язано з вирішенням конкретної ситуації. Пропонуючи тлумачувальну норму до відповідного випадку, суб’єкт тлумачення встановлює чи вона може бути застосовувана до даного випадку. Тим самим він пізнає правову норму. Тісне переплетіння тлумачення закону і дослідження фактичних обставин справи, яке підлягає вирішенню, дозволяє зрозуміти смисл відповідних положень, термінів, їх застосування до певної категорії справ. Конкретні факти допомагають вияснити певні аспекти досліджуваної норми, які не завжди видимі при ізольованому її розгляді.

Специфіка тлумачення, як процесу пізнання визначається особливостями об’єкту пізнання (норм права). Правові норми не відносяться до матеріальних, речових об’єктів, їх зміст недоступний безпосередньому сприйняттю за допомогою органів чуття. Їх неможливо побачити, оскільки видно лише знаки відповідної мови, яка нічого не скаже суб’єкту, незнайомого з даною мовою. Тільки розум може зрозуміти значення правової норми. У процесі тлумачення інтерпретатор розмірковує, умовиводить, спираючись на одні знання, виводить інші, що відображають зміст норм права. Тлумачення як форма інтелектуальної діяльності, знаходить своє вираження у мовні формі. Потрібно врахувати й те, що кожна норма права є частиною правової системи і зв’язана з іншими нормами права. Правові норми мають свій ґенез (походження), знання про яке також використовують і при тлумаченні.

На процес реалізації правових приписів впливають багато факторів. Відповідно, їх потрібно враховувати при тлумаченні. Таким чином, у процесі тлумачення смисл правових норм сприймається через знання мови, на які вони сформульовані, знанні про системи зв’язків норм права, знання про їх походження. Тлумачення як процес пізнання – це не тільки об’єктивний процес, оскільки суб’єкт пізнання не залежить від пізнавального суб’єкту, але й суб’єктивний, або він реалізується конкретним суб’єктом, а його результат знаходить вираз у суб’єктивних формах мислення (поняття, судження). Суб’єкти, які реалізують тлумачення права мають різні розумові здібності, рівень професійної підготовки, індивідуальний досвід. Ці властивості можуть бути джерелом помилок, одностороннього, неправильного розуміння норм права. Суб’єкт тлумачення є носієм відповідної ідеології, правосвідомості, моралі, представником певного класу. Все це впливає на результати тлумачення[4]

Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження.

Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.

Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачувальних актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз’яснювального процесів.

Тлумачення права, взяте в єдності його змісту (з'ясування та роз'яснення), виражається у встановленому акті, який є оболонкою процесу пізнання й пояснення змісту юридичних норм.

Звідси тлумачення можна визначити як інтелектуально-вольову діяльність щодо з'ясування та роз'яснення змісту норм права з метою їх найбільш правильної реалізації, яка знаходить відображення і особливому акті.

Більш глибокий аналіз дозволяє охарактеризувати тлумачення права як специфічну діяльність, як особливе соціальне явище, як своєрідний фактор правової культури, момент існування та розвитку права, необхідну умову правового регулювання.

Необхідність тлумачення як процесу має місце і в деяких інших сферах людської діяльності, коли текст не може бути доступний, зрозумілий без відповідних операцій щодо інтерпретації термінів, мовних знаків (переклад текстів з однієї мови на іншу, інтерпретація нотних знаків, хімічних формул та ін.).

На відміну від інших видів тлумачення, тлумачення права — особлива діяльність, його специфіка обумовлена цілою низкою чинників:

·          ця діяльність пов'язана з інтерпретацією не довільних письмових джерел, а правових актів. Об'єктом її є право — специфічна реальність, яка наділена особливими ознаками, властивостями, принципами функціонування;

·          тлумачення в праві має за мету реалізацію правових приписів;

·          в установлених законом випадках ця діяльність здійснюється компетентними державними органами;

·          реалізація тлумачення, коли йому необхідно надати обов'язкового значення, закріплюється в спеціальних правових (інтерпретаційних) актах.

Особливий характер тлумачення в праві вимагає не тільки специфічних способів і технологій тлумачення, а й відповідного методологічного підходу.

Перш за все потрібно мати на увазі подвійну природу цього явища. Право, в силу притаманної йому формальної визначеності, вміщено в актах — формальних, письмових джерелах. Із цих позицій тлумачення права відрізняється від тлумачення інших письмових документів. У всіх випадках читання будь-якого тексту зводиться до оволодіння цим текстом, до розуміння змісту, що міститься в ньому, тими, хто його читає. Проте, слід мати на увазі, що коли б тлумачення в праві зводилось тільки до розуміння текстів правових актів, воно б не мало особливого значення.

Особливістю права є його дійовий характер. Норми права живуть, коли вони виконуються, реалізуються в поведінці людей. Однак реалізація формального правового імператива можлива лише у випадку розуміння адресатом його змісту, переходу його у внутрішнє бажання, свідомість індивіда. Не випадково, для права характерна презумпція знання закону — припущення, що суб'єкти права, його адресати «знають» (тобто, усвідомлюють, розуміють) зміст правових приписів. А це неминуче припускає їх тлумачення.

Звісно, що з'ясування змісту правових приписів можливе і поза зв'язком із їх реалізацією. Таким є наукове тлумачення стародавніх джерел права («Законів Хаммурапі», «Руської Правди»). Проте таке з'ясування текстів нормативних актів нічим не відрізняється від розуміння змісту інших письмових джерел. Наприклад, «Закони XII таблиць» як стародавню пам'ятку римського права вивчають і розуміють не за текстом самого акта, а за цитатами й переказами більш пізніх авторів. Таке тлумачення не може бути охарактеризовано як специфічна діяльність юристів.

Суть тлумачення як специфічної діяльності полягає в особливостях самого права як суспільного явища. Ці властивості такі, що викликають необхідність тлумачення. Це — нормативність, загальнообов'язковість, системність, формальна визначеність, державний примус.

Основу права складають норми — правила загального характеру. Причому нормативність права особливого роду, оскільки це рівний масштаб, який застосовується до фактично нерівних людей. Оскільки закон загальний, а випадок, до якого він застосовується — одиничний, суб'єкти, які його реалізують - індивідуальні, то необхідне тлумачення загальної норми, виявлення того, чи можливе використання її в конкретному випадку і щодо конкретних суб'єктів.

Право — це специфічне суспільне явище, що має свої закономірності розвитку, форми прояву та реалізації, структуру конструкцій, принципи, способи, типи регулювання та ін. Зазначені особливості водночас вимагають особливої діяльності щодо з'ясування змісту права. Мова йде не тільки про тлумачення розуміння спеціальних юридичних термінів, а й про врахування особливостей правового регулювання.

Необхідність тлумачення в праві викликана і можливими протиріччями між його формою і змістом. Зміст права знаходить своє вираження у нормативно-правових актах, які не завжди правдиво відображають волю законодавця. Низький рівень юридичної техніки, недоліки технічного порядку призводять до проблем, протиріч, викривлення змісту права. У таких випадках тлумачення — умова пізнання справжнього змісту юридичних приписів.

У літературі висловлювалась думка, що тлумаченню повинні піддаватись тільки незрозумілі норми. Зрозумілі ж не вимагають тлумачення. Такий підхід, на нашу думку, є спірним. Адже для визначення, чи є та чи інша норма зрозумілою, потрібно її з'ясувати, розтлумачити.

Тлумачення норм права обумовлено двома чинниками:

1) необхідністю та потребами правозастосувальної діяльності державних та інших уповноважених суб'єктів;

2) потребами навчального процесу в юридичних вузах і юридичної науки, що аналізує й узагальнює правові поняття.

У процесі тлумачення нормативно-правових актів встановлюється значення нормативних приписів, їх основна мета та соціальні спрямованість, місце в системі правового регулювання.

Тлумачення не вносить і не може внести поправки, доповнення чи зміни в правові норми. Воно має на меті дослідження існуючого конкретного правового припису. Тож зрозуміло, що орган, який здійснює тлумачення, не може не враховувати як умов, в яких застосовується правова норма, так і її вплив на суспільну свідомість. Однак це не означає, що в процесі тлумачення, посилаючись на зміни умов виникнення нових потреб соціально-економічного, господарського розвитку, можна відходити від точного змісту правових нормі надавати нормам такого змісту, який би мав зовсім інше значення ніж той, який вкладений у них законодавцем.

Розрізняють тлумачення індивідуального та загального правового регулювання.

Тлумачення актів індивідуального правового регулювання виражається у встановленні оригінального змісту, який є у конкретних рішеннях і констатаціях Воно завжди стосується одиничних конкретних суспільних відносин і здійснюється як самим органом, який прийняв рішення щодо тієї чи іншої юридичної справи, так і іншими особами.

Тлумачення актів загального правового регулювання передбачає, у першу чергу, виявлення оригінального змісту і призначення, які є у цих нормативних приписах, їх зв'язків і способів єднання, юридичної сили та природи.[5]

2.2 Способи тлумачення правових норм

При офіційному і неофіційному тлумаченні норм права можуть використовуватися різні способи тлумачення. До них можна віднести: граматичний, логічний, систематичний, історичний, функціональний, телеологічний (цільовий).

І. Граматичний або мовний спосіб тлумачення. Іноді це тлумачення називають «словесне», «філологічне», «текстуальне». Всі ці терміни хоч і близькі, але по своєму об'єму різні. Наприклад, термін «філологічне» дуже широкий по своєму об'єму, а термін «текстуальне» означає скоріше об'єкт, а не спосіб тлумачення. В окремих випадках спеціалісти пропонують називати «мовний спосіб тлумачення». Така пропозиція також невдала, тому що всі способи і види тлумачен ня здійснюються при допомозі мови. В зв'язку із цим доцільно зберегти назву даного способу тлумачення як «граматичний».

Цей спосіб тлумачення вимагає від інтерпретатора знання літературної мови народу, оскільки законодавець в процесі правотворчості використовує офіційну державну мову, яка склалась історично і офіційно закріплена в Законі «Про мови» від 28 жовтня 1989 р. В процесі правотворчої діяльності законодавець із багатьох значень слів вибирає якесь одне і використовує його в тексті нормативного акту. В зв'язку із цим інтерпретатор повинен знати синтаксис, морфологію, літературну мову, практику слововживання. Найбільшу актуальність в процесі тлумачення має визначення значень сполучень дієслів і прикметників. Найбільш часто використовуються поєднуючи або розмежовуючи союзи по своєму значенню: «і», «також», «або», «чи» тощо. При тлумаченні іноді недостатньо встановити значення слова, а потрібно зробити логіко-фаматичний аналіз речення.

В будь-якій мові може бути від 10 до 100 тис. загальновживаних слів, і всі вони можуть бути використані в законодавстві. Разом із тим, в нормативно-правових актах використовуються спеціальні терміни із різних галузей знань: економіки, медицини, техніки. Їх значення можна знайти в відповідних словниках і енциклопедіях. Крім того, інтерпретатор повинен знати і розуміти правову термінологію, теорію права і окремих галузей права. Проте сьогодні синонімія, тобто паралельне використання двох і більше слів для позначення того самого поняття — звичне явище в українській правничій термінології. Мирно співіснують, навіть у межах одного правничого тексту. Наприклад, «вогнепальна зброя» та «вогнестрільна зброя», «крайня необхідність» та «крайня потреба», «строк» і «термін» тощо. Як бачимо, проблема існує, а тому інтерпретатор повинен знати добре синтаксис, морфологію, літературну мову, практику слововживання. Крім того, інтерпретатор повинен знати і розуміти правничу термінологію, теорію права й окремі галузі права.

Слід мати на увазі, що, окрім викладених вище питань розбудови правничої терміносистеми, якнайактивнішого вирішення потребує і проблема унормування українського правопису.[6]

Спеціалісти, які вивчали проблеми тлумачення норм права, сформулювали деякі загальні правила граматичного тлумачення. До них можна віднести такі правила:

1) Словам і виразам закону слід надавати те значення, яке вони мають в літературній мові, якщо немає підстав для іншої їх інтерпретації. В міжнародному праві це правило називається «золоте правило тлумачення».

2) Якщо є легальна деменція терміну, або якщо законодавець іншим чином визначив його значення, то в цьому значенні і повинен розумітися термін, не зважаючи на його інше значення в звичайній мові.

3) Значення терміну, встановленого законодавством для однієї галузі права, не можна розповсюджувати на інші галузі.

4) Якщо в законі не визначено тим чи іншим способом значення юридичних термінів, то їм слід надавати те значення, в якому вони вживаються в юридичній практиці і науці.

5) Якщо в законі використані технічні чи інші спеціальні терміни, значення яких не визначено законодавцем, то їм слід надавати те значення, яке вони мають в відповідних галузях знань.

6) Ідентичним формулюванням в рамках одного і того ж акту не можна надавати різне значення, якщо із цього акту не витікає інше.

7) Не можна без достатніх підстав різним термінам надавати одне й теж значення.

8) Недопустимо таке тлумачення значення норми права, при якому її окремі слова і вирази оцінювались би як зайві.

9) Словам і виразам закону слід надавати те значення, в якому вони вживаються в період видання закону.

10) Значення складних виразів необхідно встановлювати відповідно з синтаксичними правилами мови, на якій сформульована інтерпретаційна норма.

11) При тлумаченні тексту закону, викладеного не на основі першоджерела, слід звертатися до тексту першоджерела. Завдання тлумачення і його успішного розв'язання залежить як від знання суб'єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді статті, так і від правозастосовувача, який використовує текст нормативно-правового акта, керуючись загальномовними нормами, а також і від техніко-юридичної досконалості самого тексту.

Загальномовні норми потребують:

1) розмежування сполучників єднальних і розділових, якими користувався законодавець у текстах статей із простими,

складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями;

2) урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприкметників. Наприклад, текст «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо... вчинила злочин...» (ст. 27 Кримінального кодексу України) тлумач розуміє так: суб'єкт злочину не може відповідати за дії, що скоєні іншими учасниками злочину. Використовуються також спеціалізовані терміни як певний засіб законодавчої техніки. Отже, тлумачення норм передбачає урахування особливостей мови права та відповідних правил мовного тлумачення. Наприклад, якщо терміни використовуються в тексті, то вони мають значення, тотожне тому, яке вони мають у літературній мові; значення терміну, що використовується в будь-якій галузі права, не може вільно поширюватися на інші галузі (наприклад, поняття «член родини » в житловому і шлюбно-сімейному законодавстві мають різний зміст, юридичний статус і сферу використання). Неприпустимо тлумачити норми, ігноруючи окремі слова, оскільки це може викривити смисл норми. Наприклад, якщо з поняття «крадіжка» вилучити слово «таємна», то воно розчиниться в інших поняттях, що їх застосовує законодавець: «пограбування» або «розбій».[7]

II. Логічний спосіб тлумачення. Цей спосіб тлумачення полягає в тому, що інтерпретатор використовує різні логічні прийоми, закони формальної логіки й інших логік на базі самої норми, не торкаючись інших засобів тлумачення. Серед них виділяють:

1) Логічні перетворення. Вони виникають із особливостей мовного формулювання норм права. Наприклад, в ст.141 ч.І закріплено: «Відкрите викрадення індивідуального майна громадян (грабіж), — карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк від одного до двох років». Цю статтю потрібно тлумачити таким чином, що покаранню підлягає не сам грабіж, а суб'єкт, який його здійснив. Тому необхідно провести логічне перетворення і сказати, що не просто особа, а всяка осудна особа, яка вчинила грабіж, підлягає покаранню по ч.І ст.141 КК України.

Крім того, норма права не може бути описовою, в ній виражаються заборони, дозвіл, обов'язок тощо. Тому, зробивши логічне перетворення, ми будемо мати: «Всяка осудна особа, яка вчинить відкрите викрадення майна громадян, зобов'язана буде понести покарання згідно ст.141 ч.І КК України».

Звичайно, що ці процеси відбуваються легко тоді, коли суб'єкт застосування норм права має досвід, знання і вміння інтерпретувати норми права.

2) Виведення норм із норм. Це по суті логічний розвиток норм. Потрібно розрізняти логічний розвиток як прийом тлумачення і як прийом конструювання норм в випадку прогалин в праві. За цими правилами більш конкретна норма виводиться із загальної норми. Наприклад, якщо суб'єкт С. знаходиться в умовах У., то повинен здійснювати дії Д.

На основі інструментального обов'язку здійснення того, що необхідно для виникнення даного стану явищ і інструментальної заборони, З.Зембинський і Є.В.Васьковський вивели такі правила тлумачення: кому заборонена ціль, тому заборонена і дія, яка веде до цієї цілі; кому заборонена дія, тому заборонена і ціль, до якої вона веде, якщо не можна досягнути її іншим шляхом; хто уповноважений до цілі, той уповноважений і до дії, якщо вона не може бути досягнута іншими діями, і навпаки. Разом із тим слід пам'ятати, що одна й та ж ціль може бути досягнута різними засобами і діями.

3) Висновки "a fortiori". Ці висновки складаються із двох правил: а) хто уповноважений або зобов'язаний до більшого, той уповноважений або зобов'язаний до меншого; кому заборонено менше, тому заборонено більше. Ці правила ідуть ще з римського права і традиційно відносяться до логічного тлумачення. Інтерпретатор при цьому зобов'язаний керуватись тими ж оцінками, що і законодавець.

4) Висновки із понять. Тлумачення вимагає знань на рівні понять із їх аналізом. Поняття, як логічна форма, має певні логічні зв'язки, які включають в себе: зв'язки елементів власного змісту, зміст даного поняття з його об'ємом і з іншими поняттями. Ознаки змісту складають певну понятійну єдність.

Поняття є синтетичною формою мислення і складніше за судження і умовивід. Поняття — це скорочені судження. Тому при інтерпретації відбувається процес навпаки — розвернення його до детальних суджень. При цьому відбувається аналіз і синтез поняття, співвідношення його з іншими поняттями, операції індукції, дедукції, умовисновки.

5) Висновки по аналогії. Аналогія може виступати не тільки як засіб застосування правових норм при прогалинах в праві, але і як прийом тлумачення. Інтерпретатору надається право розширити певні ознаки і факти. Наприклад, в законодавстві дається перечень подій стихійного лиха: заноси, паводки, пожежі і т.п. В цьому випадку перелік стихійних подій можна доповнити, якщо вони виникли в житті і не перераховані в статті нормативного акту. Тобто провести аналогію в процесі тлумачення.

6) Висновки від протилежного. Це правило засновано на логічному законі протиріччя. Наприклад, два протилежних судження не можуть бути істинними, одне із них обов'язково являється неправильним. Інтерпретатор повинен вияснити і усунути неправильне судження.

7) Доведення до абсурду. Інтерпретатор в даному випадку відштовхується від істинного судження про зміст норми права і приходить до висновку про помилковість протилежного судження. В даному випадку помилковість тезису доказується шляхом доведення його до абсурду.

Приклад 1(П. 7 статті 28 Закону РФ «Про військовий обов'язок та військову службу» про можливість оскарження дій призовної комісії в Російській Федерації):

Рішення призовної комісії може бути оскаржене громадянином у встановлений законодавством Російської Федерації термін з дня отримання громадянином копії вказаного рішення в призовну комісію відповідного суб'єкта Російської Федерації або в суд, а рішення військового комісара - військовому комісару відповідного суб'єкта Російської Федерації або в суд. Скарга громадянина повинна бути розглянута в п'ятиденний термін від дня її отримання призовною комісією відповідного суб'єкта Російської Федерації або військовим комісаром відповідного суб'єкта Російської Федерації. У цьому випадку виконання рішення призовної комісії або військового комісара призупиняється до винесення рішення призовної комісії відповідного суб'єкта Російської Федерації, військовим комісаром відповідного суб'єкта Російської Федерації або набуття чинності рішення суду.[8]

III. Систематичний спосіб тлумачення норм права. Цей спосіб тлумачення досить складний і в той же час самостійний. Він обумовлений самою системою права і законодавства, оскільки вони регулюють суспільні відносини не ізольовано, а в певній взаємодії і взаємозв'язку, тобто в певній системі. Системність правових інститутів, галузей права обумовлює необхідність тлумачити норми права в їх певних взаємозв'язках і взаємовпливі. Тому потрібно в процесі застосування правових норм враховувати всі взаємозв'язки. В літературі існують різні підходи до розуміння систематичного способу тлумачення правових норм. Тут потрібно враховувати місце правової норми в системі правового інституту, підгалузі, галузі, системи права. Норми права можуть і повинні співставлятися, порівнюватися і відмежовуватись одна від одної. Систематичне тлумачення повинно також враховувати принципи права, принципи правової держави і громадянського суспільства. Систематичний спосіб тлумачення правих приписів застосовується для того, щоб краще зрозуміти їх зміст, що пов'язано з особливостями їх розташування в різних частинах і підрозділах системи права, а також необхідністю врахування різних за характером логічних зв'язків між нормами права. Такий спосіб використовується з урахуванням місця нормативно-правового припису в нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства. При цьому враховуються зв'язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права. Наприклад, у тексті «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності...» (ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України) наведена норма повинна бути пов'язаною з іншими нормами Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів — про загальні положення судочинства, про порядок дослідження доказів, про допит підсудного, свідків, потерпілого та ін. У такий спосіб враховуються логічні зв'язки залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обмеження тощо, які існують між різними нормами. Цими Зв'язками є:

а) зв'язки між нормою, що тлумачиться, та нормами, що розкривають зміст терміна, який у ній вживається. Це або легальне визначення (дефініція), або норма, яка перелічує коло суб'єктів, предметів, явищ, що складають це поняття. Наприклад, коло прав і обов'язків будь-яких осіб, організацій, що займаються підприємницькою діяльністю, визначається поняттям «суб'єкт підприємницької діяльності» (ст. 2 Закону України «Про підприємництво»). Аналіз інших актів про підприємництво (Закони України «Про господарські товариства», «Про підприємства» та ін.) переконує, що суб'єктами такої діяльності визнаються як громадяни, так і особи без громадянства;

б) зв'язок норми, що тлумачиться, з оперативними нормами, які можуть припиняти дію норм, чи остаточно скасовувати чинні нормативні приписи, чи поширювати їхню дію на нове коло відносин, суб'єктів, територій;

в) зв'язки відсилочних та інших статей. Застосування суб'єктом нормотворення відсилочного способу викладення норми, як відомо, створює такий нормативно-правовий припис, який не повністю перелічує ознаки діяння, а відсилає до інших статей того ж нормативно-правового акта. Норма, що тлумачиться, може бути повністю зрозуміла інтерпретатору тільки за умови «поєднання» змісту відсилочної статті із змістом таких статей нормативного акта, до яких вона відсилає.[9]

IV. Історичний спосіб тлумачення. При допомозі цього способу необхідно встановити зміст норми права, виходячи із соціально-економічних і політичних умов прийняття нормативно-правових актів. При цьому інтерпретатор посилається на факти, пов'язані з історією виникнення норм, які підлягають тлумаченню. З однією сторони це тлумачення веде до стабілізації застосування правових норм, з другої — воно може вести до пристосування нових суспільних відносин старим нормативно-правовим актам. В результаті такого тлумачення інтерпретатор може прийти до висновку, що деякі нормативні акти чи окремі норми відстали від суспільного розвитку і потребують відміни чи уточнення.. Цей спосіб тлумачення дозволяє аналізувати різні джерела, що знаходяться за межами права: матеріали обговорення та прийняття проектів нормативних актів, початкові проекти, матеріали всенародного обговорення, різні виступи, думки тощо.

Історико-політичний спосіб тлумачення дозволяє виявити такі правові норми, які хоч і формально не скасовані, але фактично вже не діють, тобто відсутні ті суспільні відносини, які регулювала норма. Усе це сприяє більш точному встановленню змісту правової норми. [10]

В даному випадку інтерпретатор може використовувати джерела, які знаходяться за межами системи права і законодавства, з'ясовує конкретно-історичні умови, причини, мотиви, які обумовили прийняття нормативних актів, а також їх цілі і завдання. Такими джерелами можуть бути різні політичні документи, історичні, соціально-економічні і політичні дослідження. Інтерпретатор повинен використовувати їх, як основу для розуміння змісту норм права. Інтерпретатор, досліджуючи конкретно-історичні умови прийняття закону, може прийти до таких висновків:

1) що дана норма закону фактично не діє, так як відпали, зникли відносини, які нею регулювались;

2) що не діє певне положення норми в силу тих же причин;

3) що певна норма, яка видана в інших умовах, протирічить економічним і політичним обставинам часу її інтерпретації, хоча відносини, що регулюються нею збереглись. В цьому випадку можна зробити висновок на підставі історичного і систематичного тлумачення правових норм;

4) що дана норма, яка видана в інших умовах, не відповідає повністю завданням і цілям правового регулювання, тому вимагає певного пристосування до нових умов.

Історичний спосіб тлумачення повинен використовуватись інтерпретатором поряд із іншими способами тлумачення, оскільки застосовувати потрібно нормативно-правові акти, а не історичні умови їх прийняття.

V. Функціональний спосіб тлумачення норм права. Цей спосіб тлумачення правових норм полягає у врахуванні факторів і умов, в яких реалізується, функціонує чи діє норма права, з'ясовується вплив факторів на зміст норми. Іноді ці фактори можуть співпадати з історичними факторами. Це підкреслює, що способи тлумачення можуть співпадати або використовуватись комплексно.

На думку Є.Врублевського цей спосіб полягає у встановленні значення норми з врахуванням її функціонального контексту. Контекст складається із сукупності різних факторів, що є в ситуації функціонування норми права: суспільний і державний устрій, загальна культура суспільства, яка виражається в системі оцінок і неправових норм, суспільної і партійної ідеології, які впливають на правове регулювання. Сюди відноситься також знання про зв'язки явищ, які можуть мати вплив на правотворчість і застосування права, завдання і цілі законодавця, практика і ідеологія функціонування державного апарату. Цей комплекс факторів змінюється в часі і залежно від теорій тлумачення: беруться вони в період встановлення інтерпретаційної норми чи під час її застосування і тлумачення. Розрізняється період тлумачення норми права, враховую чи три аспекти: коли вона приймалась, коли видавався інтерпретаційний акт і тлумачення під час її застосування.

Найбільш складним процесом тлумачення є інтерпретація оціночних термінів і виразів. Оціночні терміни безпосередньо зв'язані з такими поняттями як оцінка і цінність. Оцінками прийнято вважати висловлювання про цінності. До них можна віднести: ситуації і стани, дії, результати дій, мотиви, причини дій, способи, предмети і речі, властивості речей тощо. Критерієм оцінки різного роду явищ є зразки, стандарти, які склались в сфері людської діяльності.

В процесі функціонування норм права велике значення відіграє правосвідомість і мораль суспільства, оскільки вони тісно взаємодіють. Вони суттєво впливають на процес застосування норм права, а також на процес тлумачення. При застосуванні функціонального способу тлумачення правових норм потрібно враховувати й інші фактори.

В процесі тлумачення правових норм можуть враховуватись логіко-семантичні форми результату тлумачення; критерії істинності і правильності результатів тлумачення; об'єм тлумачення; обов'язковість тлумачення та інші питання.

Приклад 2(Закон 1 грудня 1934 року):

Внести наступні зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік з приводу розслідування та розгляду справ про терористичні організації та терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство з цих справ закінчувати в термін, що не перевищує десяти днів.

2. Обвинувачення надавати обвинуваченим за одну добу до розгляду справи в суді.

3. Справи слухати без участі сторін.

4. Касаційного обвинувачення вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати.

5. Вирок до вищої міри виконувати негайно після винесення вироку.[11]

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення

Цей спосіб полягає в аналізі змісту правової норми шляхом виявлення й розкриття її цілей у співвідношенні з нею граматичної і логічної суті формулювань законодавця, що містяться в текстах нормативно-правових приписів.

Як найбільш раціональний спосіб регулювання суспільних відносин норма права завжди потребує осмислення її змісту з боку різних осіб, зміст же, у свою чергу, — це не тільки внутрішній логічний зміст (поняття, явища, що осягаються розумом), а й розумна підстава регулювання суспільних відносин. Тобто в процесі тлумачення мають одночасно розкриватися обидва аспекти змісту. Отже, призначення інтерпретації полягає також і в з'ясуванні цільової спрямованості нормативно-правових приписів, міжнародно-правових документів тощо. Відомо, що ступінь зрозумілості закону не може бути однаковим для різних суб'єктів права: для осіб, що мають багаторічний професійний досвід тлумачення й застосування норм, і для усіх інших. Так, зміст нормативно-правового акта, що містить важливі загально-соціальні, політичні, соціально-культурні та інші завдання (наприклад, конституційні акти), звернутого до багатьох суб'єктів, з преамбулою, що роз'яснює цілі регулювання, його необхідність, є більш доступним для розуміння громадян, ніж прикладні ціль та зміст акта, призначеного для вузького кола суб'єктів (наприклад, інструкції та інші нормативні акти для службового користування).[12]

Історико-політичний, цільовий і функціональний спосіб тлумачення можна прояснити, якщо проаналізувати зазначений закон.

Історико-політичний спосіб тлумачення цього Закону буде полягатиме в тому, що ця постанова була прийнята в день вбивства в Ленінграді С.М. Кірова, тобто в умовах державного та антидержавного терору. Історико-політичний спосіб тлумачення дозволяє стверджувати, що в умовах становлення тоталітарного режиму в СРСР він відповідав інтересам правлячої партії і Й.В. Сталіна для посилення його боротьби з опозицією.

Цільовий спосіб тлумачення дозволяє встановити, що постанова 1 грудня 1934 року мала за мету придушення будь-якої опозиційної діяльності як в країні в цілому, так і в окремих елементах державного апарату, наприклад, в армії.

Функціональний спосіб тлумачення дозволяє нам зрозуміти ті умови, за яких реалізовувалася ця постанова в період сталінських репресій. До речі, саме за цією постановою розглядалася справа військових на чолі з М.М. Тухачевським 11 червня 1937 року за спробу повалити в наркоматі оборони владу члена По-літбюро ЦК КПРС К.Є. Ворошилова.

Використавши різні способи тлумачення, інтерпретатор може правильно і повно виявити волю законодавця, викладену в тексті.