Методичні вказівки до вивчення курсу “ Історія виникнення преси"

Міністерство освіти Ураїни

Дніпропетровський державний університет

Факультет систем і засобів масової комунікації

Дніпропетровськ, 2000

Курс “Історія виникнення преси” – відносно новий в ряду учбових предметів, що пропонуються за планом з журналістських спеціальностей. Він складний з урахуванням діючих програм і робочих планів окремих курсів і розрахований на студентів 3 курсу.

На базі знань, отриманих студентами при вивченні ряду журналістських та літературознавчих дисциплін, і в першу чергу вступу до теорії журналітики, історії світової літератури, курс “Історія виникнення преси” дає поширене знання про етапи становлення зарубіжної преси, розкриває особливості зародження журналістики, розглядає потребу в інформації як головну рушійну силу комунікаційних процесів в історії та культурі.

В завдання курсу входять також розгляд прообразів періодичних видань, встановлення загальних особливостей та національної специфіки розвитку публіцистики та журналістики різних країн в Давній період і в Нові часи. Важливою метою дисципліни є формування навичок наукової роботи, оскільки вивчення курсу деякою мірою базується на архівних дослідженнях, на самостійному аналізі публіцистичних текстів.

Названий курс ще не підкріплений відповідними учбовими посібниками. Обмаль і додаткової літератури. Дослідження восновному зосереджувалися на історії публіцистики, літератури, ораторського мистецтва, аналізі релігійних трактатів ХІІ – ХV століть.

Представлені як самостійні дисципліни, ці складові нового курсу потребують логічної ув”язки і розширення. Цим визначається потреба в осмислені методологічних установок при вивченні курсу, формуванні певних рекомендацій при вивченні головних розділів.

До кожної частини пропонується додаткова література для самостійної роботи студентів.

Вступ

Починаючи дослідження історії преси, треба мати чітке уявлення про поняття інформації та її формуючі складові.

Інформація – це відомості або дані, що об”єктивно відтворюють різні сторони та елементи навколишнього світу і діяльності людини на певному етапі розвитку суспільства, і матеріалізовані у зручній формі для передачі, збереження і обробки людиною або ж автоматизованим засобом (1, с. 13).

Треба мати на увазі, що відрізняють поняття “інформація як засіб”, “інформація як процес” і “інформація як результат”(див. докл. 2 ). В історії преси ці значення актуалізувалися в різній мірі, дожурналістські факти свідчать в основному про розуміння інформациї, як засобу контролю, впливу, популяризації та комерційного збагачення.

Масові інформаційні процеси органічно пов”язані з соціокультурною ситуацією, з формуванням суспільно-політичної структури. Їх розгляд неможливий поза історичним часом та історичним простором. Та й розуміння проблем сучасного “інформаційного вибуху” вимагає наукового осмислення історії формування феномену впливу інформації на всі сфери суспільного життя (див.напр. 2, с. 19; 3, с. 40).

Багатофункціональність визначення терміну “масова інформація” зумовлює і специфічні труднощі курсу “Історія виникнення преси”, серед яких складність проблематики (особливо середньовічної публіцистики) недостатність емпіричного матеріалу, дискусійність в розумінні генези періодики.

Звертаючись до курсу “Історія виникнення преси”, треба ясно уявляти, що і публіцистика , і журналістика, і комунікація своїми методологічними засадами спираються на загальні властивості мовлення і перш за все на комунікаційні якості мистецтва і мови. Тому, верогідно, є сенс починати історію засобів комунікації навіть з перших наскельних зображень епохи палеоліту (4,с.10). Потреба первісної людини виразити себе графічно, відсторонено зумовлена не тільки вірою в магічність зображення, але й потребою в експресивному самовираженні.

Треба звернути увагу, що комунікативність є головною соціальною функцією мови, а повідомлення інформації стає універсальною її характеристикою разом з експресивно-емотивною та регулятивною.

Разом з тим, вже в давній період формуються два типи мовних знаків: конвенціональний і неконвенціональний, які стануть проявами різних типів логічного мислення. Первинний синкретизм у відтворенні світу актуалізує уяву про слово – не як умовне позначення предмету, а як його частину (5,с.42). Ці різні прояви міфологічної свідомості на століття зумовлюють притаманну релігійним текстам сакральність та “словоцентричність” культур Сходу.

Другою після появи мови епохальною подією в історії комунікації був перехід від усної традиції до писемної і, як наслідок, зміна структури інформаційного повідомлення, його обсяг і направленість.

Треба ураховувати пряму залежність цього процесу від зміни в характері господарської діяльності і структурі соціуму. Дослідники вважають, що межами сімейного та внутрішньоплеменного спілкування задовольнялася потреба у повсякденній інформованості первісної людини. Вона (потреба) задовольнялася беспосередньо тими людьми, що були поряд. (6,с.46).

Разом з тим, синкретична поліфункціональність родового суспільства зумовлювала невідокремленість аудиторії від джерела інформації. В загальних обрядових і ритуальних святах усі члени родової спільноти виступали одночасно і як учасники, і як глядачі. “ Інформаційні тексти, які вони створювали, носили форму міфів, легенд, казок, переказів, епосу, весільних пісень і поховальних обрядів. Вони ж були матеріально закріплені в побутових і ритуальних речах, в архітектурі” (7,с. 10).

Поляризація інтересу до громадської інформації співпадає з часом встановлення рабовласницького ладу, суспільство ділиться на виробників і споживачів інформації.

Причому керуючі системи спеціалізувалися на переробці і регуляції оперативної інформації, а ті, кого було вилучено з діяльності соціального управління, обходилися повсякденною інформацією. Новини з галузі суспільно-політичного життя доводилися до відома пересічних громадян неоперативно і нерегулярно. Якраз ці передумови сформують структуру авторитарної преси.

Розділ і. Попередники преси в давні часи

Масові інформаційні процеси мають , як відомо,професійну і непрофесійну основу. Деякі з них виникають стихійно в народному середовищі, інші органідуються штучно, професіонально. Верогідно, є сенс розглядати різні аспекти “високої” і “побутової” культури. Адже з співіснування цих двох регістрів культури і складається “єдина поліфонія історії” (Г.С.Кнабе).

Первинні форми збору та поширення інформації і навіть її коментування дослідники пов”язують з історією Давнього Єгипту. Як свідчить французький дослідник Фернанд Міттон в Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750р. до н.е. (епоха фараона Тутмоса ІІІ), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду.

Посилаючись на Геродота і Міттона, П.М.Федченко висуває гипотезу про існування рукописного єгипетського Палацового журналу. Верогідність існування такого щоденника місцевих подій підкріплюється історіографічними писемними пам”ятками (докл.див. 2,с.19-20).

Крім того, студентам слід згадати вже відомі їм з курсу “Історії світової культури” грецькі фасти, ефемеріди, анали, китайські дібао, “Літа і осені” та ін.

Становлення публіцистики і журналістики в античній культурі

Осмислення появи особливого виду художньої діяльності – мистецтва переконувати - неможливе без урахування агоністичного (від гр. – змагання, гра, бій, судовий процес) характеру грецької метальності. Агоністика як фундаментальний принцип грецької культури зумовила не тільки посилення колективістських тенденцій, але й поставила на небачену висоту роль усного слова. Формується діалектика як мистецтво роздуму і риторика як мистецтво красномовства.

Треба звернути увагу, що ораторське слово було невід”ємною частиною державної системи, а вміння володіти ораторською майстерністю стало визначною рисою образу “громадської людини”, як ідеала демократичної Греції (див. 3). Становлення судової та юридичної системи, захист державності, усування порушників полісної ідеології через остракізм відбувалися на загальних зборах – вече (екклесіях), де право слова мав кожний вільний громадянин.

Розвиток риторичного типу публіцистики зробив престижною професію логографа ( - той, що пише промови для інших) і супроводжувався становленням мистецтва створення епопеї (характеру), теорії правдоподібності як типу аргументації, винаходом чисельних прийомів і фігур: “загальні місця”, ентімема (риторичні силогізми), софізми, енкоміея (хвалебна промова), погос (гнівне обвинувачення), іронія (див. напр. 4, с. 19-105).

Треба звернути увагу на появу діалога як форми філософської публіцистики (Сократ, Платон) і діатріби – жанрової форми філософсько-моралістичного “увіщування”. Їх підкреслена спорідненість з усною мовою (“діатріба представляла імітацію діалога…”(С.М.Аверінцев)) свідчить не тільки про історичну поєднаність, але й про певну невиокремленість слова усного і писемного для античної культури. Схожі приклади типологічної тотожньості присутні в епідектичному красномовстві і жанрі “риторичної біографії”. Сучасні дослідники жанру анекдоту звертають увагу на риторичність цього різновиду, який не може сприйматися як замкнений самодостатній текст і живе лише в діалозі, розмові ( 6,с. 7-8).

Показові і факти масової апробації письмових текстів. Так, текст законів Солона можна було прочитати на табличках і обговорити на площі, навіть, звернувшись до Солона, внести певні зміни. Письмовий текст, ще не набув статусу “останьої інстанції”, це було теж саме усне слово, викарбоване на камінні, дошці, мурмурі. Як будь-який діалог, своєю спрямованістю на читача антична історіографія, епістолографія, публіцистика закладали основу майбутньої періодичності письмових текстів.

На відміну від грецького полісу, римська культура (753 р. до н.е. – рік заснування Риму) сприймалася як цивілізація індивідуальностей (6, с. 274). Це, в свою чергу, зумовлює приоритет писемної культури. Звідси жанрове розмаїття історичних записів (скрижалі,фасти,анали,“Ефемеріди”), активний розвиток літературно-публіцистичних форм (памфлет, сатира). Змінюються форми передачі побутової та офіційної інформації. Особливу увагу треба приділити римським афішам. “Corpus inscriptionum Latinarum” налічує 120 тисяч надписів( докл. див. 8).

Ці засоби інформування були достатніми для жителів Риму. Але ж велика територія Римської імперії вимагала нових форм комунікації. Функції інформаторів, як свідчать історичні документи, виконували довірені особи, абож operarii. Такі приватні інформатори-репортери стежили за громадським життям і складали донесіння патрону. Оскільки це були восновному декласовані елементи абож вільновідпущені раби, (а царина їх інтересів – чутки, скандали, плітки) – то ж професія не викликала особливої поваги. Інформаторів називали ремісниками, compilatio (крадіжник, плагіатор).

Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація і Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Слід відзначити, що суб”єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує і наявність особливого жанру відкритого листа – іn publico propositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах в людних місцях (4, с.151).

Створення офіційної газети пов”язане з ім”ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезарь наказав складати і публікувати як сенатські, так і народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між “Acta senatus” – протоколів сенату, які направлялися в архіви і носили строго секретний характер, – і “Acta diurna senatus ac populi” (“Щоденні протоколи сенату і римського народу”), “настінна газета” Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Риму і усієї імперії.

Змістом “acta diurna” були не тільки звіти про засідання сенату, але й промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання (9,с.10). Крім того, в aктaх можна було прочитати про народження дітей у високих осіб, про різні надзвичайні події (“во время защиты Тита Анния Милона с неба валились кирпичи, что и занесено в ведомости того года” (Пліній)(9,с. 10)

За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, перелік осіб, що привітали імператриць Лівію і Агриппіну, повідомлення про одруження.

Мова газети не різнилася особливою правильністю (Малеин 13). Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) у той же час ураховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцерон отримував “газету” з приватними лисами. Крім того, у Римі існувала пошта і спеціальні раби –поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.

Особливу увагу слід приділити двом дискусійним моментам цієї теми. Перший стосується загального характеру газети, причин її відкриття. Частина дослідників додержується точки зору французького історика Гастона Буасс`є про антисенатський характер газети. Інші (Корнілова О.Н., Малеін А.І.) більш обережні в висновках, сприймаючи “Acta diurna” скоріше як модернізацію актів сенату.

Інша низка проблем пов”язана з методологічним визначенням газети Цезаря як першого періодичного видання. Серьозні доводи проти цієї думки наводить Теодор Моммзен, який вважає, що журналістики як такої римляни не знали. Acta diurna – цінне історичне джерело, але ця газета не мала вирішального політичного і літературного значення(цит. за 4,с.156)

Це підтверджується і подальшою генезою газети. Вже Октавіан Цезар зменшить обсяг офіційної інформації, значно розширить відділ пригод, які самі римляни назвуть “пустощами” (ineptiae) (4,с.156). А після імператора Августа газета (вона називатиметься “Acta senatus at populi”) перетвориться в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання . “Acta diurna” використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові “Acta senatus” стали об”єктом сатири в меніпеї Петронія (4,с.156-157).

Не менш актуальною залишається і проблема виникнення цензурних органів. Сам інститут цензури , як контролюючого органу, що встановлює общину і формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н.е. як наслідок дроблення патріціями консульської влади (7,с. 256). Складання acta diurna входило в обов”язки квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором в римську магістратуру входили два цензори, обов”язками яких були перевірка складу общини і її освячення, а косвено цензори здійснювали нагляд за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожне п”ятиріччя. Цією високою ціллю забеспечувати морально-етичне здоров”я общини та держави виправдовувалася не тільки поява цензури, але й її подальше існування.

Виникнення журналістики в Давньому Китаї

Означена тема вперше вводиться в структуру курсу і, безумовно, вимагає широкої апробації. У руслі сучасних досліджень з проблем співвідношень Схід-Захід (див. напр. 12, 13) виникає потреба у формуванні об”єктивованих універсальних історико-журналістських критеріїв.

Гегелівський класичний вислів “Схід і Захід присутні в кожній речі” афористично підкреслює “нерозривність і незлиття” цих різних моделей світу. Особливу увагу слід привернути до класичних філософем східної ментальності, орієнтованих не на дієвий початок (як в грецькій філософії, наприклад), а на принцип Увей – “недеяние”, на реальність психічного як головної і унікальної сутності існуючого“(Юнг). Світ в китайській рефлексії сприймається як досконалий, з іманентною йому гармонією, перетворювати його не можна – порушиться природний ритм космосу. Це змінює завдання оратора: не перемогти опонента, а просвітити його, досягти гармонії. Цим зумовлюється і сувора регламентованість, навіть ритуальність поведінки оратора.

Що ж стосується писемної журналістики, то її предісторію починають зі збірки “Весни та осені” (VIIст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г.Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть в книгу “Шуцзін”) використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стануть змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більша частина підданих були неосвічені, для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.

Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст.до н.е. була “Музична палата” (Юефу) , яка вивчала народні пісні, перероблювала їх в потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій “секретаріатів” імператорських урядів входила цензуровка офіційних вісників.

Традиційність, інтровертивність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксілографічного і книгодрукарського досвіду, залишили незмінними періодичні видання майже до ХІХ століття.

Контрольні запитання

Специфіка формування давньогрецької та давньоримської риторичної публіцистики.

Газети Давнього Риму і Китаю. Порівняльна характеристика.

Особливості функціонування неофіційних повідомлень і каналиїх розповсюдження.

Середньовіччя

Починаючи розгляд середньовічної словесності і її вплив на еволюцію публіцистики, треба одразу окреслити специфічність історичного моменту, свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної переважно усної культури. Майбутнім журналістам слід звернути увагу на залежність становлення масових комунікативних процесів від специфіки культури та картини світу у досліджуваний період.

Співвідношення народної (“фольклорної”) і офіційної (“вченої”) традиції є продовженям проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А.Я.Гуревича “деление общества на невежественных illitterati, idiotae и грамотных, образованных людей отражало специфическую культурную ситуацию: книжная, письменная культура существовала в виде своего рода островков в море систем устной коммуникации и трансляции культурных ценностей” (1,с.161).

Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову “неперервність” (термін Ле Гоффа) (2,с.155). У відповідності з ним формується і певна безперервність та лінійність божественного часу. На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, сувору підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. “Народна маса не володіла власним часом і була неспроможна навіть визначити його” (2, С.167).

Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських та культурних зв”язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.

Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слід звернути увагу , що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб”єктивно оцінювали своїх героїв.

Разом з тим зауважимо, що історіографічні пам”ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських “прикладах” (exempla), в міській політичній пісні, в “покаянних книгах”, в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією ( барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери ).

Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимог колективу церква все ж таки відігравала головну роль. Проповідь і повчання дозволяли наблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були “покаянні книжки”, які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали (докл.3). А.Я.Гуревич звертає увагу на масовий характер “покаянних книг”, справу з якими мали всі члени суспільства і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя. Пенітенціалії описували і народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь в масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі і в колективному абсолюті формувала структуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких “прикладів”, методички для проповідників. Такі “картинки з життя” надавали повчанню переконливості , а історику - можливість зазирнути на “зворотій бік” існування середньовічної людини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного і до царства Божого (див. докл. 4).

Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П”єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й виплеснулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.

Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення каблучки та посоха князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках. “Книжки про суперечку”, інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.

Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. “Усна газета”, хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. К.П.Федченко вказує на існування у Франції “громадського гомеродрома”, до обов”язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглери – “ходячі хроніки” свого часу (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Германії – шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися і на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів – “потішників”; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.

Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу.

Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника ХІІІ ст. Бертольда Регенсбурзького, А.Я.Гуревич звертає увагу на оригінальну мову цих писемних історичних пам”яток. З метою активізації уваги слухачів, проповідник вводить елементи діалогу, “фіктивні запитання” (“О, брат Бертольд, что же нам делать?..”), звернення до певної аудиторії (“Ты, развратник”, “Фу, скупец”,”Вы, сапожники”), загадки, порівняння, що інтригують читача. Зміст проповіді німецькою мовою приводить дослідника до висновку про призначеність виступу перш за все для пересічних прихожан. Не випадково Бертольд Регенсбурзький отримав прізвисько Rusticanus (“простонародний”) (5,с.180-198).

Але ж усний тип культури вимагав постійних зв”язків. Тут ми стикаємося з одним із парадоксів Середньовіччя. Власність як матеріальна і психологічна реальність, повністю залежала від сеньора. Тому більшість людей обмежувала своє життя стінами замків або межами земельних володінь. Але мобільність інших стає “крупним феноменом середньовічної демографії і суспільства” (2,с.127;див.також 10,11,13).

Слід звернути увагу на те, що проповідь супроводжувалася мандрами та аскезою. Крім того, відлучені за релігійні погляди від монастиря клірики також удавалися до подорожувань. Лицарі і селяни, прочани і волоцюги, вчені і колоністи, жонглери і школярі, співці і прокажені стають пілігримами Середньовіччя. Особливе місце в цих пересуваннях мали візити королівських та духовних осіб до Візантії, військові та хрестові походи ( див.напр. 10).

До того ж, на межі ХІІ – ХІVст. у Західній Європі з”являються заклади на зразок вищої школи. У густозаселених місцях вчителі-бакалаври та школярі – студеї об”єднувались у своєрідні корпорації – прообрази перших університетів. Так, в Італії в 1189 р. виник Болонський університет, у 1224 – Неапольський, у 1303 –Римський. Англійській Оксфордський діяв з ХІІ століття, Кембріджський відкрився у 1202. Паризька Сорбонна почала діяти в 1257 році, а іспанський Сієнський університет– у 1240. Згодом виникли Краківський (Ягеллонський), Віденський, Гейдельберзький, Лейпцігський, Кенігсберзький та інші університети.

Поступове формування у ХІІІ-ХVст. міської культури майже в усіх країнах Західної Європи викликало значні зміни і в типології культури, і в становленні книговидавничої справи. Поширення паперу в Європі, вдосконаленя технологічного процесу паперового виробництва (особливо в Італії ХІІст.) підвищило значення міста як головного постачальника сировини (ганчір”я), і як основного споживача готової продукції. Різко зростає кількість рукописних книжок: за період, трохи більший від століття (1400 – 1520 роки), вийшло значно більше книжок-кодексів, ніж за все попереднє тисячоліття (400-1400 роки).

Книжка стає певною мірою масовим засобом спілкування, а її виготовлення започатковує нову галузь міської економіки. Як вважають дослідники, становлення гуманістичних ідей сприяло комерціалізації книжкової справи . Вже не тількі замовлення, а й вільний ринок формують нову видавничу політику. З”являються видавці-комерсанти європейського масштабу (флорентієць Веспасіано да Бістіччі), формуються міжнародні центри книжкової торгівлі (Флоренція, Венеція).

Не менш значні події відбуваються і в розвитку публіцистики. Жанр політичної промови відроджує традиції античної риторики, оратор замінює середньовічного проповідника. Публіцистика стає широко визнаним засобом суспільного впливу.

Особливо це стосується публіцистики народного руху та антифеодальних повстань. Критицизм віруючих, що виливався в єресі, втілювався як в традиційні, так і в нові жанри: єретичні проповіді ( Арнольд Брежіанський) та промови (єресі патарів), “підметні листи”, богословько-публіцистичні трактати (Джон Уікліф “Про громадянське рабство”, “Про посади короля”), прокламації, звернення (послання Джона Болла). Кола ді Рієнці, очоливши антифеодальне повстання у Римі (1347), оголосив себе народним трибуном і проголосив у Римі республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

Помітними були і факти поєднання красномовства із зображувальною публіцистикою. Вживання малюнків і народних гравюр як “ілюстративного матеріалу” відомі ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства з амвону бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов”язують із настінним живописом уже згадуваного Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим, що гине під буйними хвилями ) повністю підпорядковувалася тематиці виступу (див. докл. 9).

Загальне пожвавлення життя в період Відродження, розвиток торгівлі (головний шлях якої у ХУ-ХУІ ст. проходив уздовж Рейну), релігійні конфлікти, Реформація пробуджували інтерес до політичного життя все ширших мас народів Європи.

Поява власне журналістики пов”язана зі зміною феодального принципу локального обмеження. Як вважають дослідники, для виокремлення журналістики в оригінальну форму недостатньо просто налагодження шляхів передачі інформації. “Необхідний певний рівень розвитку громадськіх відношень, економіки, науки і техніки “ (1,с.5).

Для розвитку преси важливим буде вирішення наступних завдань: формування міжнародного ринку, розширення комунікаційних зв”язків, технічна і матеріальна готовність до газетного виробництва, створення “соціального замовлення” на періодичну інформацію.

Перші журналістські спроби багато в чому нагадували специфіку спорідненой книжкової справи. Цій первісній епосі був притаманий своєрідний “персональний “ журналізм, коли видавець, збирач новин, автор, редактор поєднувалися в одній особі.

Потреба в регулярній інформації викликала до життя рукописну газету. Історія цих видань пов”язана з активною діяльністю торгівельних, портових міст, культурних центрів. Першість Італії в цьому процесі пояснюється як економічним розвитком країни, так і тим, що протягом майже двох століть Італія була “законодавницею мод” в ренесансній Європі.

Тут у ХУ столітті , як указує П.К.Федченко, розмножувалися і продавалися звіти-оголошення про діяльність Верховної ради республіки – брольєтти. Венеціанські зведені відомості – фольї д”аввізі (листки новин) розсилалися у вигляді депеш іноземним послам. Комерційні за характером аввізі розповсюджувалися серед купців і були поширені в багатьох містах Італії (див. 2,с.41-45). Так і сама назва “газета”, як вважають, походить від венеціанської розмінної срібної монети Gazetta: саме стільки коштували рукописні листки новин (notizie scritte), які готувало особливе бюро збору, систематизації й розповсюдження інформації (3,с.7).

Разом з рукописними газетами та листами ходили й летючі листки-фельєтони – пасквіль і гоббо – що зберегли свою родову спорідненість з епістолярними жанрами “відкритих листів”. Приклад Італії швидко поширюватиметься у Європі, стимулюючи як розвиток журналістики, так і становлення цензури.

У 1572 булла папи Пія У кваліфікувала рукописні листки як вигадки диявола, й авторам цих видань загрожувало відлучення від церкви, таврування та висилка на галери. У 1488 в Англії почне діяльність дітище Генріха УІІІ - Зоряна палата, що підпорядкує собі абсолютні права на видання друкованої продукції. Значною мірою це обмежило циркуляцію рукописних видань, але навряд чи знищило нагальну потребу в розширенні інформаційних джерел та пожвавлені комунікаційних відношень.

Винахід Гутенберга (середина ХУ століття) значно стимулював розвиток ЗМІ, поклавши початок ери друкарства, етапу відчуження аудиторії від джерела інформації. Але перехід до друкованої періодики у ХУІ – ХУІІ століттях багато в чому був обумовлений національною специфікою. Студентам необхідно мати уявлення як про загальне тло журнально-публіцистичних процесів, так і про соціокультурні політичні національні реалії, які починаючи з ХУ ст. особливо гостро зумовлюють різностадіальність розвитку світової преси.

Виникнення преси в Германії

Упереджуючи розгляд витоків німецької журналістики, слід звернути увагу на той факт, що середньовічна Германія багато в чому була спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичив, наприклад, структуру первісної преси. Цим зумовлене й тривале функціонування рукописних видань, які паралельно з друкованими існуватимуть до 18ст.

Листи–новини і листи-газети – попередники періодичних видань – іменувалися по-різному (“aviso”, “novo”, “Zeddell”), але найбільш поширеною була назва “цайтунг” (Zeitung), від “цайт”– час. Хоча, як вважають дослідники, слово “газета” у значенні “повідомлення” вживалося в кельнському регіоні ще в 1300р., але вперше з”явилося в заголовку видання в 1502 “Newe Zeуtung von orient und affgange” (цит.за 4,с.75).

Як і в Римській імперії, заможні люди утримували платних кореспондентів у велеких торгівельних містах і завдяки цьому одержували оперативну інформацію.

Вирішальним для розвитку такої “індивідуальної” інформаційної комунікації було геополітичне становище Германії. Роззосередженість мілких самостійних міст, не зацікавлених в економічних, а тим паче політичній централізації сприяли збереженню національної роздробленості з ХІУ століття (у 1356 “Золота булла” Карла ІУ надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХ століття, разом з тим сформувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його основою стала міська культура.

На ХІУ - ХУ століття припадає розквіт окремих німецьких міст з особливо розвиненим ремісництвом, торгівлею і пов”язаних промислово–культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи – Італією. Аугзбург, Стразбург, Нюрнберг стають не тільки осередками німецького гуманізму, а й інформаційними і видавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу. Листування купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява наукових листів-газет, різних додатків – свідчать про систематичний характер таких форм комунікації.

Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітними листівками, зверненнями, промовами, летючими листками. Особливо високі тиражі, неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягують у вир релігійних дискусій численних представників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона, “Листи темних людей “ Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.

Масовість та періодичність стають невід”ємними рисами і рукописних газет ХУІст., з появою яких дослідники і пов”язують зародження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього виду газети тісно пов”язане з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це дійсно був час, “коли пошта робила газету”, і будь- який бажаючий міг замовити і передплатити ці видання.

Менш розповсюдженими були так звані “фуггер-газети”. Локальний характер їх повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописної преси. Але їх засновник – банкир і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і як перший монополіст у торгівлі індульгенціями. Відомий монах Тецель, який викликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкірського дому Фуггерів (5, с.91).Торгівельний дом Фуггерів в Лейпцигу мав численні комерційні зв”язки практично з усіма європейськими державами, королівськими дворами, і навіть з римською курією. Інформація стала для них звичайним товаром, як і все інше ( докл. див.1, с. 5).

Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувався паралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада проявила себе значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукарство з”явилося в Кельні у 1469, а у 1475 книги стали виходити з цензурними позначками місцевого університету. Знаходячись під владою католицького духовенства, університети виконували цензорні функції, але з початку ХУІ століття створюються власне цензурні комісії в окремих округах. Проти “зловживання божественним мистецтвом книгодрукування” виступили і архієпископ Бертольд (Майнц), і папа ОлександрУІ, який зробив спробу поширити регіональні цензурні закони на всю територію країни. Лев Х Медичи, проти якого виступив Лютер зі свома 95 тезами, впровадив цензуру в усіх католицьких державах і підпорядковав друкарське мистецтво інквізиції та духовній цензурі. Пізніше контроль над пресою стане ознакою влади і перейде до місцевих рад.

Складаються переліки заборонених книг, більш чітко формулюються вимоги до видань, встановлюються міри покарання для порушників (поліцейський устав 1548, покажчик недозволених книжок 1540, 1550, 1579рр.). Мабуть вперше в історії преси, репресіям (цензурний устав 1570) піддають покупців і читачів нецензурованої продукції (2, С.96-97). До речі, досить жорсткі заборони змінили хід розвитку преси: франкфуртський книжковий ярмарок закривається і переїздить до Лейпціга; друкарі не в змозі знайти роботу, цілими друкарнями переїздять у сусідні країни: Італію, Францію.

Незважаючи на це, Германія стала однією з перших країн, де з”явилася друкована газета. Слід звернути увагу, що німецька побутова культура вже була знайома з періодичністю як інформаційною ознакою. Історіографічні збірки “мессреляції” (“ярмаркові звіти”) досить регулярно восени і навесні виходили в ХУІ столітті і були пов”язані з видавничою діяльністю австрійця Михаїла фон Айнцінга, який зібрав і оприлюднив історію сенсаційного Кельнського собору ( 1588), рішенням якого архієпіскоп курфюста Гебгарда був оголошений поза законом. Успіх цього видання заохотив Айнцінга, і він почав регулярно складати звіти (реляції) про громадські події, додаючі власні спостереження. Оскільки їх вихід співпадав з часом Франкфуртської ярмарки, то їх і назвали “ярмарковими звітами” (3, с.12–19). Поступово час між виданням зменшувався, доки, за логікою такого типу видань, вони не перетворилися на тижневики.

Незалежно від цього з”являються офіційні тижневі газети. Поява першої багатосторінкової газети, що містила суспільно важливу інформацію з усього світу, датується в Германії 1605 роком. Йоханн Каролус, книготорговець, засновує у Страгзбургу тижневик “Авізо”. З 1609 відомі тижневики - “реляції”, що виходили в Вольфенбюттелі. За своїм змістом це були різні рукописні (потім друковані) видання, де на 4 сторінках на всю площину шпальти містилася суха інформація та повідомлення. Незважаючи на обмежений тираж, ці видання мали поширення і за межами Германії.

Найактивніше розвивалася преса в саксонських феодальних княжествах, де книги звільнялися від акцизів і пресингу цензури. Як і в інших країнах, тут поширюється практика надання друкарських привілеів. Так, у 1650 році Тімотеус Рітцш, отримавши привілей, починає видавати щоденну газету “Айнкомменде цайтунг” (Газета, що надходить), першу друковану газету такого типу в світі. Невисокими були тиражі первісних газет – 350 – 400 примірників.

Разом з тим, розпад “Священої римської імперії” для Германії був особливо болісний. Тридцятирічна війна, жорстке протистояння Євангельської унії та Католицької ліги, розгул Контрреформації, феодальна реакція, селянські повстання 1620-1670 років, морова язва зменшують населення майже втричі, гальмують розвиток не тільки преси, а й культури і господарства в цілому.

Історія виникнення преси в Англії

В Англії, на відміну від Германії, появі преси передував розвиток книговидавничої справи і складання загально-національного ринку, ліквідація адміністративної та господарчої роздробленості. Інша специфічна риса – коммерціалізація газетярської справи, пов”язана зі стримким розвитком ринкових стосунків і зі складанням політичної системи. Слід звернути увагу і на особливості англійської цензури, яка активно впроваджувалася фанатичними “захисниками”, а за часів правління Марії Кривавої та Єлізавети набула найбільш страшних форм.

Як і в інших країнах, в Англії традиції просвітництва і культурного ренесансу започатковувались у тиші монастирів. В наукових кабінетах (“скрипторіях”) складаються літописи, переписуються та ілюструються твори класиків, обговорюються релігійні тексти. Не останню роль у просвітницькому пожвавленні і розповсюдженні інформації відігравали університети та приватні бібліотеки.

Стаючи осередками гуманістичної думки, університети активно впроваджують нові знання і технології. Невдовзі після створення друкарського верстату, Уільям Какстон у Кельні вивчає книгодрукарську справу і відкриває у Вестмінстерському абатстві першу друкарню (1477). Через рік справу продовжують Оксфордська та Лондонська друкарні. Запозичений нідерландський шрифт зусиллями учнів Какстона змінюється на власний англійський; всього ж за чверть століття виходить близько 400 друкованих творів.

Особливої національної специфіки набуває і цензура. Створена у 1488 Генріхом УІІ Зоряна палата чиселенними ордонансами намагалася повністю регламентувати усі галузі друкарського промислу. Обмеження кількості друкарень і навіть друкарських верстатів (ордонанс 1585р.), підтримка Компанії друкарів - абсолютного монополіста в галузі видавництва, заборона на ввіз книжок з-за кордону (королівський статут 1530р.), на розповсюдження летючих листків (1559р.) та книг, “що ображали порядок й організацію англійської церкви, її звичаїв та обрядів” (королівська прокламація 1589р.) – такими є напрямки діяльності цензурних органів Англії протягом століття (див.докл.1,с.131-137).

Слід зазначити, що така активна діяльність цензури значно обмежувала можливості офіційних засобів масової інформації. Книги, як і друковані офіційні видання, були привілеєм багатих.

Показова історія офіційного вісника “Англійський меркурій”, видання якого було інспіроване міністром Бурлеєм під час іспанської облоги у 1588. Урядові відомості, що містилися в цьому першому періодичному органі, давали “правильну” інформацію щодо воєнних подій і розсилалися в усі частини країни. Поодинокі згадки в історичних роботах “Англійського меркурія” пов”язані з недоведеністю аутентичності пам”яток, що збереглися.

Чисельні збори, мита та податки серйозно впливали на масштаби книжково-газетярської справи. Тому не дивно, що більш масовими були рукописні “ходячі новини” та “збірки новин”. Хоча розповсюдження такі афіши або летючі листки набули в останні роки царювання Єлізавети й особливо в часи правління Іакова І , на наш погляд, їх передісторія пов”язана з розквітом міської культури Англії ХІУ – початку ХУІ століття і з особливим синкретизмом поетичної творчості, де інформативний початок невід”ємний від індивідуалізованої емоційно-зображувальної форми.

Попередниками таких повідомлень були досить розвинені жанри політичної поезії Середньовіччя. “Світськість та актуальність тематики політичних пісень і поем, їх насиченість реаліями сучасності в поєднанні з масовим характером …” дозволяють дослідникам вбачати в політичній поезії важливий чинник світосприйняття міського жителя (3,с.81). Анонімність, мовний демократизм (англійський у ХІУ – ХУст. був мовою нижчого стану), загострена реакція на політичні події (питання податків – “Пісня проти королівських податків”), розгляд актуальних тем (критика вад суспільства, проблема гармонії в королівстві, критика судових чинновників, важке положення бідних і.т.ін.) – усе це максимально наближає політичну поезію до власне інформаційних жанрів.

Чисельні News містили переклади з аналогічних європейських видань німецькою, фламандською, італійською мовами. На кшталт римських operarii в Англії існувала професія збирача новин, працювали агентства, що друкували зібрані новини на продаж (2, с.380). Заможні люди утримували для себе таких складачів рукописних газет.

Наприкінці ХУІ ст. рукописні листки потіснили друковані збірки новин – news-ballads і news-pamphlets (4,р.3). На жаль, ці попередники газет залишили нам лише назви : “Новини з Фландрії”,”Новини з Германії і Голандії “, “Жахливі новини із західної Англії про пожежу Тівертон”.

Збирачем новин за професією був і Наталіель Баттер, який почав видавати власний листок новин “Weekly News” (1622). Публікував він лише факти (більшість перекладених з голандських видань), небезпідставно побоюючись цензурних перепонів. Інформаційні лакуни доводилося заповнювати текстами з Біблії, вигаданими новинами, розповідями про сирен та морських тварин. Як свідчать історики преси, судячи з усього, в Лондоні виходила ще одна одноіменна газета, що видавалася Томасом Аргером (3,с.21). Ця плутанина зумовлена формальною і тематичною невизначеністю перших газет, більшість яких були загублені. У первісних виданнях постійно змінювалися назви, цензурні заборони змушували видавців робити перерви в друкуванні газет (докл.див. 5).

Недосконалість первісної газети викликала незадоволення читачів і навіть дошкульні сатиричні випади, як-то комедія Бена Джонсона “Постачання новин” (1626). Більш популярними були епістолярні жанри. “News letters”, як різновид рукописних видань, були набагато різноманітнішими, ніж перші друковані газети. Приватне листування давало змогу виражати політичні вподобання, уникаючи цензурних репресій.

Стримкий розвиток преси у 30-40-х рр. ХУІ ст. був пов”язаний із політичною самоідентифікацією англійського суспільства. У листопаді 1641р. у формі газети було опубліковано звіт про парламентські засідання, а в період 1642-1649р. виходило не менш 170 щотижневих газет.

Контрольні запитання

Передумови виникнення англійської друкованої газети.

«Зоряна палата»: специфіка діяльності цензури в Англії ХУІ-ХУП століть

Типологія рукописних і друкованих видань на початку ХУП століття.

Історія виникнення преси у Франції

На відміну від інших країн, Франція мала давній і усталений ринок рукописної продукції. У 1323 році в Парижі було 29 книготорговців, на яких працювали тисячі переписувачів. Копіювання було відповідальною справою і регулювалося особливими статутами. Між іншим, як свідчить Н.Новомбергський, в одному з них (статут 1342 року) було вказано, щоб книготорговці завжди мали в достатній кількості якісні навчальні посібники (1.С 4.).

Слід звернути увагу на співвідношення приватного і державного сектора в управлінні друкарською справою. Приватні ініціативи в Англії, Італії, Германії жорстко обмежувалися державною політикою в галузі друку. У Франції, навпаки, університетська влада прийняла рішення викликати з Германії друкарів.

Першу друкарню було встановлено в одному з приміщень Сорбонни в 1470. Прихильними до “божественного мистецтва друку” були і Людовик ХІ, і Людовик ХІІ. Останній взагалі звільнив друкарів від щорічного податку в 30 тис. ліврів і дозволив вільний обіг книг.

Протиріччя між католиками й протестантами, посилення світської влади при Франциску І сприяли впровадженню релігійної цензури. Твори, що виказували єритичні думки, спалювалися, складалися офіційні каталоги дозволених і недозволених до друку книжок, за порушення правил попередньої цензури можна було заплатити не тільки ув”язненням і втратою майна, а навіть тортурами і смертю.

Наслідком такої суворої політики стали появи таємних (інколи нелегальних) вісників, реляцій та ін. Особливо активно за часів правління Генриха ІІІ (1570-1589) розвивалася карикатура. Стіни Парижа щоденно вкривалися сатиричними творами. Зникнення авторитету короля викликало хвилю політичних памфлетів і поем (Дю Бартас, Агріппа д”Обіньє), релігійно-філософських трактатів (Монтень), історіографічних творів (Брантом).

Крім того, політичними інформаторами і тлумачами законів, як і в середньовіччя, виступали священики. Проповідь залишалася головною масовою формою громадського виховання. Історики французької преси згадують рознощиків дрібної друкованої продукції, які в перші половині ХУІІ століття розповсюджували новини і політичні думки. В обігу були і друковані листки, що містили один якийсь факт .

Елементи журналістики присутні і в “Газеті паризького буржуа” (1409-1444), і в “Скандальній хрониці” Жана де Труайє (1461-1483) , і в “Газеті паризького буржуа” часів Франциска І.

Дослідниця Золотуха Л.М. звертає увагу також на національне явище французької прапреси– canard – журналістський фольклор. Сенсаційні повідомлення, фантастичні оповідання, курйозні випадки, незвичайні факти,опис кримінальних подій друкувалися не тільки у “Французькому Меркурії”, але й стали окремою жанровою формою. Існували друкарні, що спеціалізувалися на випусках збірок canard (докл. див.2, с. 21-22).

Цензурні обмеження і заборони зумовили популярність усної та рукописної газети (нувелль ала мен), яка мала в Парижі особливо впорядковані і регламентовані форми. Вулиця Пон-неф ще за часів Фронди стала своєрідним народним форумом, де щовечора громадяни обговорювали важливі політичні події.

Розростання мережі інформаторів приводило, як свідчать дослідники, до створення редакційних та копіювальних бюро (3, с.73 - 74). Нелегальний і опозиційний характер таких самодіяльних агентів сприяв популярності газет, а в ХУІІІ столітті міністерство закордоннних справ не тільки офіційно визнало усну газету, а навіть використовувало її в своїх інтересах. Поступово, як свідчить П.К.Федченко, приходила навіть певна диференціація усних газет за тематикою і за колом учасників (4, с.75 – 76).

Слід звернути увагу на те, що усна газета існувала паралельно з друкованими виданнями, конкуруючи з ними рівнем своєї злободенності і темпераменту, заповнюючи лакуни в інформаційному процесі.

Розповсюдження друку та схожі темпи розвитку країн Європи сприяли майже одночасному виникненню періодичних видань. Якщо в інших країнах становлення преси пов”язане з розвитком буржуазних відносин, то винятком із цієї закономірності була поява друку і газет у Франції. Там перші видання не відносилися прямо до дій молодої буржуазії, а були інспіровані абсолютистською владою й особливо кардиналом Рішельє.

Незрілість французької буржуазії, її відсталість порівняно з італійською і англійською дослідники пов”язують з відсутністю зручних ринків великої зовнішньої торгівлі, віддаючи перевагу спокійному та вірному прибутку (5, с. 246). Французькі буржуа займалися в основному лихварською діяльністю, реалізовували державні займи. Нова політика Рішельє по укріпленню французького абсолютизму передбачала і певну популяризацію ідей національної єдності, централізації політичної влади.

Гуманістська культура ХУІ ст., торжество французької зброї і зовнішньої політики в 30-річній війні – усе це сприяло гегемонії Франції в політичному житті Європи. Особливе місце в культурі Франції і в історії світової преси посідає Теофраст Ренодо, особистий лікар короля, власник Адресного бюро, ініціатор відкриття безкоштовної лікарні для бідних, головний керівник державних благодійних установ і, нарешті, видавець першої друкованої французької газети “Ла газетт” (“Gazette”)*.

Перший номер з”явився 30 травня 1631р. Чотири сторінки формату 23 х 15 містили інформацію з Іспанії, Германії, Італії. “Газетт” виходила раз на тиждень тиражем 1200 прим. Збільшуючи поступово кількість сторінок (до 12) і змінюючи якість графічного оформлення: покращується друк, з”являються малюнки.

Лише з шостого номера з”явилися повідомлення із самої Франції в рубриці “Із Сен-Жерменського передмістя Парижа”. Поступово кількість внутрішньої інормації збільшувалася за рахунок придворної хроніки, дипломатичних, військових повідомлень. Офіційний характер газеті надавали і тексти укладених політичних, торгівельних угод, дипломатичних доповідей, добутих не без допомоги Рішельє, а потім кардинала Мазаріні. Як вважають дослідники, Людовік ХІІІ був автором воєнних кореспонденцій з описом походу королівських військ у 1633 – 1644 роках в Лотарингію, Пікардію та Лангедок (3, с.89).

Широко користувався Ренодо і матеріалами з іноземних газет. Це навіть привело до порушення судової справи проти журналіста у 1634. Паризьке товариство друкарів і видавців вимагали скасувати привілеї, надані “Газетт”, і дозволити усім вільно публікувати усякі новини.

Ренодо видавав і додатки до газети. Місячні огляди “Реляціон де нувелль дю монд” (поточні новини світу) містили навіть коментарі до старих і нових повідомлень в газеті.

*Хоча слід сказати, що попередниками цього видання вважають “Газетт франсуаз” (1604р.), збірку різноманітної інформації, що видавалася Марселіно Алларом, і “Меркюр франсуа” (1611), щорічник Рімера.

Контрольні запитання

Специфіка видавничої справи у Франції в ХУІ-ХУП століттях.

Усні й писемні форми розповсюдження інформації у Франції періоду Відродження.

“Газетт” Ренодо в історії становлення французької журналістики.

Список литературы

Fox Bourne H.R. English Newspaper. Vol. 1 N.Y. 1966. 391р.

The Encyclopedia of the British press 1422-1922 Besingstoke; 1992. 644р.

Аверинцев С.Н. Поэтика ренневизантийской литературы. М., 1977. 320 с.

Буассье Гастон Газеты Древнего Рима // Картины древнеримской жизни. Очерки общественных настроений времен римских цезарей. СПб., 1896

Від кременя до кремнію. Історія засобів масової інформації. Львів, 1987.

Воройский Ф.С. Систематизированный толковый словарь по информатике. М., 1998. 190 с.

Вороненково Г.Ф. Путь,длиною в пять столетий : от рукописного листка до информационного общества. М.,1999.

Гаспаров М.Л. Цицерон и античная риторика //Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве. М., 1994.

Грабельников А.А. Массовые информационные процессы:от первобытного до современного гражданского общества//Журналистика. История и современность. М., 1993. С.6-19.

Гуревич А.Я. «Хронотоп» народного христианства: exempla // А.Я.Гуревич Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М.,1990. 395 с.

Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. М., 1972. 318 с.

Гуревич А.Я. Народная культура раннего средневековья в зеркале «покаянных книг»// Средние века. Сборник АН СССР. М., 1973. С. 28-54.

Гуревич А.Я. Устная и письменная культура средневековья: два «крестьянских видения» конца ХП –начала ХШ века//А.Я.Гуревич Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. М., 1990. С. 161-178.

Древние цивилизации:от Египта до Китая М.,1997. 1264 с.

Дюби Жан Европа в Средние века. Смоленск, 1994.

Зелинский Ф.Ф. История античной культуры . СПб., 1995. 380 с.

Золотуха Л.Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма М., 1987. 58с.

История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец.вузов. М., 1987. 415с.

Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. М., 1987. 360 с.

Киселева Л.И. О чем рассказывают рукописи ( рукописные книги в Западной Европе). Л., 1978.

Кнабе Г.С. Двуединство культуры//Г.С.Кнабе Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима. М., 1994. С. 17-25.

Корнилова Е.Н. Риторика - искусство убеждать. Уч. пособие. М., 1998. 208 с.

Культура средних веков. К., 1995. 208 с.

Курганов Э. Анекдот как жанр. СПб., 1997. 123с.

Ле Гофф Жак Цивилизация средневекового Запада. М., 1992 376 с.

Малеин А.И. Газеты у древних римлян . СПб., 1893.

Мечковская Н.Б. Язык и религия. М., 1998. 352с.

Мкртчян А.А. Возникновение английской печати. Журналистика в годы буржуазной революции и реакции ХУП века // Журналистика. История и современность. Сб. науч. Тр. М., 1993. С 20-29.

Москаленко А.З., Губерський Л.В. Масова комунікація. К., 1997. 217с.

Мяло К.Г. Космологические образы мира: между Западом и Востоком // Культура,человек и картина мира. М.,1987. С 268 – 299.

Новомбергський Н Освобождение печати в о Франции, Германии, Англии и России., СПб, 1906

Пименова Н Очерк истории развития английской журналистики //Очерки истории прессы

Поньон Эдмонд Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999

Попов Ю.В. Теофраст Ренодо – основатель французской журналистики//Вестн.Моск. ун-та. Сер. 10 . Журналистика, №4. С.37- 52.

Сергеев Г.И. От дибао к «Женьминь жибао»: путь в 1200 лет. М., 1987. 224 с.

Смирнов А.А. Возрождение во Франции// История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение. М., 1987. С.246-278.

Трубицына И.В. Английская журналистика ХУП века – от рукописных листков к печатной газете // Вест. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. 1978. №2. С.83-92.

Ученова В. В. Исторические истоки современной публицистики. М., 1972. 150 с.

Ученова В.В. У истоков публицистики. М., МГУ, 1989. 214 с.

Федченко П.М. Преса та її попередники. К., 1969.

Фихтеус Эрик Десять заповедей журналистики. Стокгольм , 1999. 155 с.

Эпштейн М. Информационный взрыв и постмодерн//Русский постмодерн. Теория и практика. М., 2000.

Юефу. Из древних китайских песен. М.,Л., 1959.

Юнг К.Г. Различие Восточного и Западного мышления // Философские науки . 1988 № 10.