Відповідальність виконавчої влади

3. Відповідальність виконавчої влади

Відповідальність міністрів можлива за порушення закону при виконанні службових обов’язків, за кримінальні злочини (державну зраду та ін.), за порушення службових обов’язків. Вона може бути політичною, кримінальною, цивільною і дисциплінарною. Політична відповідальність можлива перед парламентом, президентом і прем’єр-міністром. Відповідальність перед парламентом виражається у винесенні ним вотуму недовіри уряду, у відмові в довірі уряду (це питання ставиться за ініціативою самого уряду) і як наслідок – звільнення уряду чи міністра у відставку.

Сейм може виразити вотум недовіри Раді Міністрів абсолютною більшістю голосів. Пропозиція про вотум недовіри може бути внесена не менш як 46 депутатами та поставлена на голосування не раніше як через сім днів з дати її внесення.

У випадку, якщо рішення щодо вотуму недовіри не було прийнято, повторна пропозиція з цього питання може бути внесена через три місяці з дати голосування за попередньою пропозицією. Цей строк не застосовується, якщо таку пропозицію вносить не менш ніж 115 депутатів.

Сейм, виразивши вотум недовіри, водночас обирає нового Голову Ради Міністрів, доручаючи йому сформувати Уряд. Таким чином можна говорити про наявність в даному випадку такої форми вотуму недовіри, як «конструктивний» вотум недовіри.

Якщо Сейм виразив вотум недовіри, не обравши водночас Голову Ради Міністрів, Президент приймає відставку Уряду або розпускає Сейм.

Крім того, Сейм може виразити вотум недовіри окремому міністрові. Міністр, якому Сейм виразив вотум недовіри, подає у відставку, а Президент приймає її. Міністр може відмовитися від подальшого виконання своїх обов'язків, подавши заяву про відставку на ім'я Голови Ради Міністрів.

Політична відповідальність перед главою держави виражається в усуненні міністра (звільненні у відставку) президентом.

Політична відповідальність перед прем’єр-міністром також виражається у вимозі прем’єра до міністра подати у відставку, зокрема у випадку протиріч з принципових питань.

Політична відповідальність уряду і міністрів має важливу особливість: вона можлива не тільки за правопорушення, але і без них, що частіше всього і буває. Тому вона і називається політичною. Парламент виражає недовіру уряду і міністрам за прорахунки в роботі, упущення, вважаючи політичну лінію уряду чи міністра неправильною та ін. За цими ж підставами застосовує форму політичної відповідальності президент чи прем’єр-міністр.

Таким чином, можна відмітити, що члени Ради Міністрів несуть перед Сеймом солідарну відповідальність за діяльність уряду, а також індивідуальну – за справи, що підлягають їх компетенції чи доручені їм Головою Ради Міністрів.

Форма кримінальної відповідальності міністрів за злочини, вчинені при виконанні службових обов’язків полягає в тому, що парламент не розпускає уряд, а лише пред’являє звинувачення. В даному випадку міністр підлягає судовій відповідальності, але судить його не звичайний суд, а особливий – Державний трибунал.

Цивільна відповідальність виражається в позовах по відношенню до уряду і міністрів за завдану фізичним чи юридичним особам шкоду у випадку порушення законів при виконанні службових обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність індивідуальна. Вона виражається у стягненнях, що накладаються на міністрів президентом чи прем’єр-міністром за упущення по службі.

За пропозицією Голови Ради Міністрів Президент може вносити зміни в обов'язки окремих міністрів.

Воєвода є главою урядової адміністрації, а також представником Ради Міністрів у воєводстві. Порядок призначення та відкликання, а також сфера діяльності воєвод визначається законом.

Як представник уряду воєвода відповідає за дотримання закону та захист унітарного характеру держави, здійснює нагляд за роботою ради міста та її керівника (маршалка), може анулювати дії, коли вони суперечать закону, контролює кошти, а також такі питання, як служба в армії, залізниці, податки, надання поштових послуг, контроль за дотриманням громадянських прав, видання загальних правових актів, що мають важливе значення для здійснення державної політики, відповідає за відшкодування збитків від стихійного лиха. Він також має певну владу щодо нагляду за органами місцевого самоврядування, а саме: призначає голів районних державних адміністрацій, може також призупинити виконання резолюції та відіслати її на доопрацювання та ін. Урядова влада в області під його керівництвом відповідає за підтримання економічного розвитку та функціонування державної служби на обласному рівні. На воєводу покладено насамперед здійснення регіональної політики, але він не має ніяких владних повноважень щодо громадян.[3]

Хотілося б відмітити також те, що в останні роки в Польщі досить активно походили процеси реформування державного сектору. Так, поряд з економічною реформою та реформою державної служби в Польщі досить активно йшов процес реформування центрального уряду. Дана реформа мала на меті зменшення кількості міністерств, ліквідацію галузевих міністерств, усунення з міністерств функцій оперативного управління, концентрація діяльності на питаннях розробки політики та запровадження регуляторних механізмів.

У 1995 р. Польща подає заявку на вступ до Європейського Союзу, створює Комітет з європейської інтеграції. У 1996 р. відбувається реформування центральної адміністрації, заміна Ради Міністрів на Канцелярію прем’єр-міністра, об’єднання міністерств та центральних офісів, створення нових міністерств, серед яких – Міністерство внутрішніх відносин та державного управління, Урядовий центр стратегічних досліджень та ін. Зміни відбуваються в напрямку зменшення кількості міністерств, упорядкування та чіткого поділу їх повноважень.

Розширення повноважень Прем’єр-міністра було однією з найбільш помітних змін під час реформи влітку 1996 року. Він, безсумнівно, є головою уряду, який узгоджує роботу міністерств, призначає і звільняє з посад міністрів та ін. Такий перерозподіл функцій є важливою умовою вдосконалення процесу прийняття рішень з метою завершення реформування організацій.[4]

Паралельно з цими змінами після тривалого обговорення, нарешті, був прийнятий Закон «Про державну службу» (5 липня 2006 р.). Відповідно до Закону передбачалося створення посади генерального директора офісу в усіх міністерствах, центральних установах та державних адміністраціях на регіональному рівні (офіси воєвод). Запровадження цієї посади в структурах уряду дозволило провести чітке розмежування між політичними та адміністративними посадами, які повинні обіймати професійні державні службовці.

Генеральний директор офісу відповідає за внутрішнє функціонування офісу, який йому підпорядкований та підзвітний міністру, щодо якості та ефективності його роботи. Він вирішує питання звільнення та прийняття на роботу персоналу, усі питання, які відносяться до їх кваліфікації та вмінь, навчання та покращення кості роботи із застосуванням принципу раціонального витрачання коштів та використання ресурсів. Змістом його роботи, з одного боку є гарантія надання професійних послуг політичному керівництву, а з іншого – забезпечення якісних послуг у його офісі.[5]

Отже, загалом, можна відмітити, що в Польщі на сучасному етапі сформувалася досить гнучка система органів державної виконавчої влади, що забезпечує ефективне виконання покладених на неї функцій щодо забезпечення реалізації державної політики, як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях.

Список використаних джерел та літератури

1.  Шаповал В.М. Державний лад країн світу. – К.: український центр правничих студій, 2009. – С. 184

2.  Конституционное право зарубежных стран / Под ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Етина. – М., 2005. – С. 281

3.  Опанасюк Г. Адміністративна реформа в Польщі // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2006. – №3. – С. 266

4.  Гнидюк Н., Януш Г. Розвиток державної служби в Польщі. Елементи стратегії реформування державної служби та проблеми, пов’язані з її впровадженням // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2007. – №3. – С. 41–42.

[1] Шаповал В. М. Державний лад країн світу. – К.: український центр правничих студій, 2009. – С. 184

[2] Конституционное право зарубежных стран / Под ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. Етина. – М., 2005. – С.281

[3] Опанасюк Г. Адміністративна реформа в Польщі // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України . – 2006. - №3. – С. 266

[4] Опанасюк Г. Вказана праця. – С. 267

[5] Гнидюк Н., Януш Г. Розвиток державної служби в Польщі. Елементи стратегії реформування державної служби та проблеми, пов’язані з її впровадженням // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України . – 2007. - №3. – С. 41-42