Законодавство України про Цивільне судочинство

2. Законодавство України про Цивільне судочинство

Порядок провадження в цивільних справах у судах України визначається Цивільно-процесуальним Кодексом.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім окремих винятків, встановлених цим Кодексом та іншими законами України [4, с. 7].

Стаття 2 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) закріплює систему джерел цивільного процесуального права і передбачає засади правового регулювання цивільного судочинства, що, як правило, не береться до уваги при науково-практичному тлумаченні. Крім того, норми, які містить ця стаття, передбачають певною мірою правила дії цивільно-процесуального закону у просторі.

Законодавець передбачив пріоритет Цивільного процесуального кодексу у правовій регламентації цивільного судочинства, його найбільшу юридичну силу. ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження у цивільних справах.

До джерел цивільного процесуального права належать й інші закони. Закон України “Про судоустрій” установлює мету та завдання правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади.

Закон України “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві [4, с. 8].

До джерел цивільного процесуального права також належать закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р., “Про державну податкову службу” від 04.12.1990 p., які передбачають право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх голів звертатися до суду для захисту прав відповідної територіальної громади, право податкової адміністрації у судовому порядку стягувати з громадян у бюджет недоїмки по податках та інших обов’язкових платежах.

Джерелом цивільного процесуального права є Цивільний кодекс (далі – ЦК), Кодекс про шлюб та сім’ю (далі – КпШС) та інші закони України.

Ураховуючи те, що ЦПК визначає порядок провадження у цивільних справах, інші закони, які містять процесуальні норми, можна застосовувати лише за умов, що вони не суперечать ЦПК. Так, статтями 45, 46 ЦПК, які визначають обсяг і межі повноважень прокурора у цивільному процесі, передбачено, що він бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити своїх прав. У зв’язку з цим прийняті раніше норми законодавчих актів про обов’язковість участі прокурора в інших справах (наприклад, ст.ст. 69, 71, 76 КпШС) фактично втратили чинність [4, с. 8].

Серед джерел цивільного процесуального права особливе місце посідає Конституція України, яка містить норми, що регламентують право громадян на судовий захист, їх правовий статус у цивільному судочинстві (ст.ст. 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації та діяльності суду (розд. VIII).

Практика застосування Конституції при здійсненні правосуддя у цивільних справах показала, що найбільш принциповими є норми, закріплені у ст.ст. 55, 124, оскільки дані статті стали об’єктом тлумачення Конституційним Судом України та роз’яснення Верховним Судом України [4, с. 8].

Стаття 55 Конституції передбачає для кожної людини гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, і тому суд не повинен відмовляти особі у прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує [4, с. 8].

Стаття 124 встановлює необмежену юрисдикцію судів, оскільки передбачає підвідомчість судам усіх спорів про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги не можуть бути розглянуті у передбаченому законом досудовому порядку [4, с. 8].

Стаття 2 ЦПК визначила дію законодавства про цивільне судочинство у просторі. Законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді ними цивільних справ відповідно до правил підвідомчості і підсудності.

Оскільки закріплена норма передбачає обов’язкове правове регулювання судочинства, то і процесуальна діяльність суду й усіх учасників цивільного процесу повинна провадитися лише у правовій формі, тобто на підставі конкретної норми цивільного процесуального права, що не властиво, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 4 ЦК зазначає, що цивільні права та обов’язки виникають із підстав, передбачених законодавством, а також із дій громадян і організацій, які хоча й не передбачені законом, але в силу загальних принципів і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки. На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство передбачає зовсім інше правило.

У цивільному судочинстві закріплений такий спосіб правового регулювання процесуальних відносин, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормами права.

Дані характеристики мають значення не тільки теоретичних формул, але й практичних аксіом, без яких неможлива законність судової діяльності. В пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.1992 р. № 13, звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядку провадження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у повній відповідності з законом [4, с. 10].

Передбачений ст. 1 механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства означає, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені припускають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади наводяться випадки, коли всупереч ЦПК приймається заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються вже після її прийняття суддею. Вважається, що недоліки мають бути виправлені після прийняття заяви, а в такому разі обирається не передбачена Цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична, процесуальна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.

У наведених прикладах не може йти мова про недоліки у чинному законодавстві та необхідність їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи не відіграють ніякої юридичної ролі. Помилки, допущені суддею під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи у передбачених для неї процесуальних формах, у судовому засіданні чи в рішенні суду. Однак при цьому, природно, не може йтися про фактичну процесуальну діяльність.

Такі висновки підтверджуються п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”. Якщо порушення правил ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду [4, с. 11].

Нетипові нормативні приписи, особливо норми-завдання, мають субсидіарний характер, оскільки вказують на обставини здійснення правосуддя у цивільних справах, спрямованість на оптимізацію практики правосуддя шляхом визначення функцій цивільного процесу та об’єктів судового захисту і визначають показник поведінки учасників процесуальної діяльності.

Нормативність завдань цивільного судочинства характеризується також найвищою ієрархічністю, поширеністю на всі справи, які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує єдину спрямованість цивільного судочинства і цивільного процесуального законодавства як комплексної системи процесуальних дій суду й учасників цивільного процесу і системи процесуальних норм та інститутів.

Спрямованість цивільного судочинства визначає його сферу та об’єкт судового захисту у межах цього судочинства, а також відокремлює його від інших форм судочинства.

Суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони постають у зв’язку з необхідністю судового захисту суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.

Визначення предметної сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показником функціонування у державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес покликаний здійснювати правосуддя в широкому колі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).

Чинне цивільне процесуальне законодавство в цілому оптимально визначило сферу цивільного процесу, передбачивши можливість судового захисту прав і у відносинах громадян один з одним, і у відносинах громадян із представниками державної влади. Область цивільного процесу профілює його на певну групу суспільних відносин і передбачає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Крім зазначених функцій, норми, закріплені у коментованій статті, мають певне значення для тлумачення та застосування окремих норм цивільного процесуального права, хоча в офіційній судовій практиці та роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України такі прецеденти тлумачення відсутні.