Виникнення міжнародного права та його особливості в період рабовласницької та феодальної доби

1. Характеристика міжнародного права рабовласницької доби (режим іноземців, «проксенія», «консул», «патрон»)

Рабовласницький період характерний тим, що:

-                    кожна держава ставила себе в цент розвитку людства і в зв’язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

-                    раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

-                    єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

-                    егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін. Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н. е.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів «Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим» лягла в основу нині діючого принципу «pacta sunt servanda» («Договори повинні дотримуватися»). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

В стародавньому Китаї, царстві Хетів, Персії, Ассирії Вавілоні та інших країнах Стародавнього Сходу правове положення іноземців залежало від розсуду царів і воєнначальників. Наприклад, в Вавілоні іноземці до кодексу Хамурапі не користувалися ніякими правами, у будь-якому випадку, юридично забезпеченими. Правда, на початку І тисячоліття до н.е. положення греків в Єгипті було достатньо благополучним. Вони мали свої колонії в дельті Нілу, яка управлялася за їх вітчизняними законами. Греки користувалися і правом судноплавства по річці.

Значне місце в житті грецького полісу займали договори, які регулювали різні сторони положення іноземних громадян. І це досить характерно, адже греки тривалий час прирівнювали іноземців до ворогів. Не дивлячись на різниці між окремими полісами, можна виділити загальні тенденції, які розглянемо на прикладі Афін. Оскільки поліс являв собою об’єднання тільки його громадян, іноземці (і навіть греки) не користувалися в ньому тривалий час ніякими юридичними правами. Вони могли бути у будь-який час бути виселеними з країни (ксеноласія, досить часто застосовувалася в Спарті).

В стародавньому Римі іноземці спочатку розглядалися як вороги 9 як подібні ворогам). Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були становитися під покровительство патрона – римлянина. Тому аби захистити інтереси іноземців, в Римі склався спеціальний інститут і була створена спеціальна посада – praetor peregrine. В його компетенцію входило встановлення принципів і норм, які відносяться до положення іноземців. Досить обмежені, ці права поступово почали розширюватися за рахунок шлюбного права і торгового права. В кінцевому рахунку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах. Цей процес закінчився відомим едиктом Каракали 212 року, який зрівняв формально в правах підданих імперії, хоча фактично між ними зберігались суттєві відмінності. Він отримав потім законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретично – в працях римських юристів.

В давньогрецьких державах-містах з часом отримав розвиток інститут проксенії («гостеприїмства»). Проксен призначався іноземною державою з числа громадян країни перебування, у зв’язку з чим країна призначення не могла вимагати від нього покори, тоді як країна перебування (громадянином якої він був) могла застосовувати до нього примус. Тому проксен призначався з числа іменитих громадян, які користувалися значним авторитетом в своїй країні, наприклад історик Фукідід, філософ Демосфен.

Приводимо наступний перелік прав, якими звичайно користувалися проксени іншого поліса: асилія – недоторканність і безпека проксена і його майна під час війни; право першочергового розгляду справ у суді й право звернення до суду без простата (заступника); право виступу в Народних зборах й Раді; позачергове право просити думки оракула в Дельфах і на Делосі; право принесення жертв без простата; право посідати почесні місця під час церемоній й видовищ, а також бути запрошеним до урочистої трапези (проедія). У деяких випадках проксен користувався також правом почесного громадянства (політія), звільнення від мит (ателія), правом користуватися пасовищами (епонімія), міг володіти правом власності на дім й земельну ділянку.

Проксени виконували іноді й публічно-правові функції, виступаючи посередниками між обома зацікавленими державами. До них зверталися посли, і вони забезпечували їхній доступ у Народні збори й до посадових осіб. Іноді проксенія розглядалася як літургія, і тоді проксен призначався власною (вітчизняною) державою. З тих пір як проксенія стала суспільним інститутом, для її здійснення було потрібно дістати згоду Народних зборів або Ради поліса, якому дана особа робила послуги. Копія з тієї постанови, скріплена печаткою, направлялася в поліс, де проживав проксен. Загалом інститут покровительства іноземців (проксенія) став прообразом сучасного консульського права.

Одним з пам’ятників, який складався на протязі першого тисячоліття до нашої ери і який регулював питання посольського права, були давньоіндійські Закони Ману.

Розрізнялися три основних ранги дипломатичних агентів: повноважні посли, посли, «що мають обмежені повноваження», і «передавальні послання» (тобто гінці). Посли перших двох рангів забезпечувалися докладними інструкціями, які визначали їхні повноваження. Заключення договорів про мир і оголошення війни були винятковою прерогативою повноважних послів, тому що вважалося, що саме вони в найбільш повній мірі представляють особу й особистість глави держави. На послів покладали й інші численні обов'язки: сприяння в реалізації вже укладених договорів і нагляд за їхнім виконанням, вживання заходів для розвитку дружніх відносин і т. п. Формально посли не могли втручатися у внутрішні справи держави, у якій вони були акредитовані. Таке втручання розглядалося як інтрига й навіть як шпигунство. Винні підлягали висилці.

Крім інструкцій посол одержував вірчі грамоти. Він мав право прибути в столицю держави й на час своєї місії перебувати в ній. Посли й гінці користувалися особистою недоторканністю: «Нехай мечі оголені, нехай родичі лежать у крові, нехай мови лайливі звучать – не можна посланця вбивати» (Панчатантра). Посли могли мати при собі гроші, дорожні речі, вироби своєї країни, які не обкладалися митом. Послові, що одержав визнання, надавалося право зносин зі своїм государем. Укладені їм договори підлягали наступній ратифікації. Виконання договорів забезпечувалося за допомогою обміну заручниками, клятвами й поручительством, а також шлюбами.

Найбільш відомим з пам'ятників, що дійшов до нас, є договір єгипетського фараона Рамзеса II із царем хетів Хаттушилем III, ув'язнений в 1278 році до н.е. У ньому юридично оформляється заключений між Єгиптом і царством хетів дружній оборонний і наступальний союз, а також зобов'язання царя хетів надавати фараонові допомогу у випадку повстання проти Єгипту скорених і поневолених їм народів. У договорі передбачається також взаємна видача перебіжчиків. Як гарантія виконання зобов'язань, що випливають із договору, у ньому приводяться клятва про його дотримання й погроза гнівом богів за його порушення.

В Древньої Греції договори заключалися головним чином між державами-містами. Вони юридично оформляли утворення релігійних союзів (амфіктіоній) і військово-політичних союзів (сіммахій), зобов'язання ненападу й взаємодопомоги, регулювали правове положення іноземців, а також питання торгівлі.

У Древньому Римі найбільше поширення мали договори, які ділилися на рівні й нерівні. Перші заключалися з незалежними державами, і вважалося, що вони не обмежують суверенітету. Другі його обмежували. Це були договори, що встановлювали «заступництво й захист римського народу». Найчастіше (і не тільки як результат війни) римляни заключали договори про мир і дружбу, а також про союз. Останні передбачали не тільки мирні відносини, але й взаємну допомогу відносно третіх держав. І все-таки найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.