Основні елементи макроструктури суспільства

2. Основні елементи макроструктури суспільства

Як я вже зазначала до основних елементів макроструктури суспільства належать соціально-класова, професійно-кваліфікаційна, соціально-демографічна, соціально-територіальна та соціально-етнічна структури.

Соціально-класова структура відображає найважливіший зріз соціальної структури класового суспільства: складну картину соціальної нерівності між суспільними класами, представниками розумової і фізичної праці, соціальними верствами всередині класів. Необхідно підкреслити, що розподіл членів суспільства на класи становить основу соціальної структури. Місце і роль інших соціальних груп (професійних, етнічних, релігійних і т.д.) може бути зрозумілим тільки з врахуванням того, яке місце члени цих груп займають у класовій структурі суспільства. Отже, належність до того чи іншого класу визначає основні характеристики соціального стану людей.

Слід мати на увазі те, що питання про класи є найбільш дискусійним. Адже, існують різні концепції класів. У вітчизняній соціології, наприклад, до недавнього часу переважав марксистсько-ленінський підхід до визначення класів. Він мав такі ознаки класів:

·          відношення до власності (володіє, не володіє);

·          роль у суспільному розподілу праці, тобто класи відрізняюся в залежності від тих функцій, які вони виконують (наприклад, люди фізичної або розумової праці);

·          способи отримання і розміри доходів (зарплата, прибуток; мало, багато).

Таким чином, марксистсько-ленінський підхід передбачає в якості основного критерія розподілу суспільства на класи економічний критерій.

В сучасній західній соціології існує три основні підходи до виділення класів: на основі самооцінки, самовіднесення людей до тієї чи іншої групи; на основі зовнішньої оцінки статусу різних соціальних груп; на основі об’єктивних критеріїв (економічних, політичних і інших).

Інструментом для такого визначення класів стала теорія соціальної стратифікації – розподілу суспільства на вищий, середній та нижчий класи. Виділяють три види стратифікації: економічну, політичну, професійну.

Економічна стратифікація – це наявність у суспільстві груп з різним рівнем доходу, наявність багатих, заможних і бідних.

Політична стратифікація означає диференціацію людей по групам в залежності від їхньої можливості суттєво впливати на хід політичних процесів в державі і світі.

Професійна стратифікація передбачає, що різні професії відрізняються соціальним престижем та можливостями особистісного розвитку. Визначні актори, художники, музиканти, вчені, письменники також входять до вищого класу.

Необхідно зауважити, що класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки – на основі вичленування у науковому аналізі реально існуючих класів, верств, інших соціальних груп може бути збудована «об’ємна», а не одноманітна модель соціальної структури, що має міцну емпіричну соціологічну базу. В останні роки у світовій соціологічній літературі поняття «класи» посідає таке ж визначне місце як і поняття «страти», й обидва вони використовуються як в національних, так і в міжнаціональних порівняльних дослідженнях.

Стратифікація сучасного суспільства на «вищий-середній-нижчий» класи – процес закономірний. Появу багатих людей не варто розглядати як відступ у соціальному розвитку. Треба лише створити умови для того, щоб їхні гроші були чесно зароблені. Крім цього потрібне ще й моральне переродження значної частини суспільства з тим, щоб забезпечити формування продуктивно орієнтованого підприємця. Для цього необхідною є нова етична установка. Мова іде про етику продуктивного використання капіталу про моральне значення економічного розрахунку. Потрібна нова структура мотивації в середині якої праця стане священним обов’язком. Тільки таким чином сформується прошарок власників, які сколотивши капітал, пустять його в ріст, тобто вкладуть у виробництво. Адже, тільки поява продуктивного капіталу дасть можливість підвищити матеріальний рівень життя в суспільстві, закладе основи для виникнення і росту «середнього» класу, який, в свою чергу, буде гарантом стабільності в суспільстві. При цьому «середній» клас має складати більшість населення держави. Він повинен володіти власністю або достатніми засобами для життя, бути позбавленим турбот про хліб щоденний. Адже, його інтереси об’єктивно збігаються з інтересами всього суспільства.

Отже, можна сказати, що соціально-класова структура сучасного українського суспільства – це аморфна маса, в якій, по-перше, відсутні чіткі соціальні страти і соціальна самоідентифікація. А це означає, що у більшості населення ще не пробуджені, не сформовані власні конкретні, більш-менш усвідомлені соціальні інтереси і соціальний статус. По-друге, поряд з мало чисельним «cepeднім» класом швидко зростає в умовах різкого погіршення життя люмпенізований прошарок. В цілому ж для українського суспільства є характерною передусім глибока соціальна дезінтеграція. Саме цим пояснюється слабкість інтересів, а значить, і соціальної волі тих нечисленних верств, які орієнтуються на економічну та політичну модернізацію.

Соціально-класова структура дуже тісно переплітається з професійно-кваліфікаційною. Професійна структура – це сукупність професійних груп та відносин між ними, які існують у суспільстві. В основі даної структури знаходиться розподіл праці на окремі види професій, що вимагають спеціальних знань і трудових навичок.

Кваліфікаційна ж структура вказує на ступінь оволодіння працівниками своєю професією.

Кожний крок працівника у підвищенні освітнього і кваліфікаційного рівня, тим більше в науковому рості завжди зустрічає заохочення і відбивається на заробітній платні. Залежність заробітної платні від освіти та наукової підготовки просліджується в усіх галузях народного господарства. Ця залежність визнана необхідною в цілому світі. Наприклад, середній річний заробіток випускника інженерного коледжу з дипломом бакалавра в кінці 80-х років ХХ ст. в США становив 26,3 тисячі доларів, магістра – 30,4 тисяч доларів, а доктора філософії – 39,5 тисяч доларів.

Являючи собою фундамент соціальної структури всього суспільства, трудова сфера відображає його головні особливості. Оптимальна структура трудового потенціалу, здатна розв’язувати народногосподарські завдання на рівні сучасних технологій, дозволяє державі посісти гідне місце серед економічно-розвинених країн.

Становлення України як суверенної держави передбачає цілеспрямовану роботу з формування оптимальної структури її трудового потенціалу. Розглядаючи професійно-кваліфікаційний склад зайнятих в Україні як елемент соціально-професійної структури доцільно виокремити в ньому п’ять головних соціально-професійних груп: керівники, спеціалісти, службовці-неспеціалісти, робітники та селяни. Слід зауважити, що приналежність до соціально-професійних груп і верств, визначає не лише професійно-технічну однотипність праці людей, що належать до цих груп і верств, але також спільність багатьох суттєвих рис соціального обличчя працівників: схожість умов, характеру, соціальних функцій їх праці, наявність специфічних інтересів, своєрідність побуту, культури, суспільної психології та способу життя.

Аналіз етичної структури суспільства та соціальної структури націй і етичних груп являє собою один із найважливіших напрямків соціології. Предмет цих досліджень в першу чергу зв’язаний з вивченням етнічних структур та їхніх соціальних характеристик, тобто з визначенням зв’язків елементів даної структури з соціально-класовою і етнічною структурою, тому що в основі національних відносин лежать відносини соціальні.

Основними елементами її на сучасному етапі суспільного розвитку є нація, тобто стійкі спільноти, що склалися історично і виникли на основі єдності історико-географічного походження, території, економічного життя, культури, мови, самосвідомості, а також народності. Нагальним питанням розвитку українського суспільства на сьогоднішній день є формування політичної нації на основі консолідації всіх етнічних груп і спільнот.

Процеси розвитку націй проходять під безпосереднім впливом загaльних для кpaїни факторів, таких, як протиріччя в сфері розподільчих відносин, соціально-класової системи, процесів демократизації, урбанізації, культурної та освітньої політики. Найбільш суттєвими чинниками в національному розвитку є рівень соціально-екологічного розвитку корінного етносу та характеру середовища його помешкання. Ці чинники мають тривалу інерційну дію, й навіть з їх зміною вплив етнокультурних традицій продовжує залишатись значним упродовж досить тривалого часу.

Поряд із дослідженнями соціальних характеристик етнічних спільнот важливе місце в етносоціології займає аналіз її основних національних компонентів, тобто самих націй і національностей, з урахуванням дії міжнаціонального спілкування, яке проявляється в таких важливих процесах, як розвиток двомовності, динаміка міжнаціональних шлюбів, міграційні процеси.

Мовні проблеми України перебувають в центрі уваги громадськості починаючи з моменту проголошення незалежності. Ініціативи уряду з розширення сфери функціонування української мови захисники системи двомовності розцінюють як насильницьку дерусифікацію та обмеження прав нацменшинств. Справа в тім, що більш ніж 50 процентів, а точніше 51 процент населення країни відносить себе до російськомовних. За даними соціологічних опитувань переважна більшість громадян України – 78 процентів виступають за підвищення статусу російської мови і збереження системи двомовності.

Безумовно, мовна політика держави повинна будуватись таким чином, щоб сприяти розвитку і розповсюдженню мови корінного етносу. Але така політика має проводитись обережно, поступово, несиловими методами.

Важливим соціальним процесом, що змінює обличчя етнічної структури українського суспільства і є одним з головних показників розвитку етнічних процесів саме в останній час стали так звані змішані (міжнаціональні) шлюби. Поява та збільшення кількості таких шлюбів переводить міжетнічні відносини в більш тісну сферу сімейних відносин. При цьому всупереч твердженням західних соціологів, дані свідчать, що змішані шлюби нерідко бувають більш стійкі, ніж шлюби однорідні.

Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура. Осмислення основних понять, що характеризують соціально-територіальну структуру суспільства стає можливим тільки з урахуванням таких понять, як народ, населення, що є відмичкою для уяснення сутності таких явищ, як урбанізація, поселення, жителі міста чи села і т.д.

В процесі історичного розвитку люди розселялись і розселяються на планеті, в країнах і регіонах. На їх розселення впливає багато факторів: кліматичні умови, географічне середовище, природні багатства. Завдяки їм людина закріплюється на якійсь території, організовує свою діяльність, вступає у відносини з іншими людьми, тобто формує життєве середовище. Природно, що в результаті цього об’єктивно виникає просторова форма організації суспільства, його територіальна структура.

Основні тенденції розвитку розселення в сучасному суспільстві створені законом концентрації і зростаючого різноманіття діяльності людей. Більш досконалі засоби транспортного зв’язку, передача та збереження інформації, компактні зв’язки і відносини створюють можливості для принципово нової територіальної організації їхньої життєдіяльності. Ця обставина знаменує перехід від старих поселень у вигляді окремих міст і населених пунктів до нових, серед яких крупні об’єднання поселень типу міст – міста-агломерації. Дана обставина зумовлена перш за все потребою суспільного виробництва і концентрації працівників (робочої сили) і соціальних спільнот, прошарків, що забезпечують не тільки виробничу, а й невиробничу сферу діяльності. Такі поселення надають можливість для збільшення доступу до наукової, технічної і культурної інформації, для вибору роботи будь-якої складності і соціальної значимості, для доступу в навчальні, медичні та культурні заклади.

Дуже важливе місце у соціальній структурі суспільства відводиться соціально-демографічним «зрізам», до яких відносяться такі структури населення: статева, вікова, сімейна та генетична. Ці структури визначають умови і результати процесу відтворення населення і його формування в окремих регіонах, соціально-демографічні структури виступають статистичними параметрами таких явищ, як народжуваність, смертність, вступ до шлюбу, розрив шлюбних зв’язків, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями. Кожна із вказаних структур характеризує склад населення за такими ознаками: стать, вік, сімейний стан, місце народження і місце проживання.

Статево-вікова структура населення являє собою комбінацію двох «зрізів». Перший – це співвідношення між чоловіками і жінками в населенні якоїсь території (країни, регіону) або в складі колективу, а другий – співвідношення між особами різних вікових категорій.

Сімейна структура населення характеризується такими показниками, як кількісний склад, розмір, склад сім’ї, взаємозв’язок між окремими її членами. Вона широко застосовується у вивченні відтворення, міграції, рівня і способу життя населення, соціалізації молодих та виходу на пенсію старших поколінь, процесів, що відбуваються в соціальній, національній, етнічній, ряді інших структур суспільства.

При аналізі сімейної структури населення, сім’єю, як правило, вважають групу осіб, що проживають разом, яких об’єднує родство та спільний бюджет. Таке визначення, наприклад, береться до уваги при переписі населення.

З сімейною структурою населення тісно пов’язаний шлюбний стан, відповідно з яким відрізняють жонатих, заміжніх, неодружених, незаміжніх, вдових, розведених і таких, що розійшлися не розірвавши при цьому шлюбу.

Генетична структура населення являє собою співвідношення в населенні осіб, що народилися в даній місцевості і тих хто переселився туди з інших peгioнів. Серед переселенців виділяються групи в залежності від часу переселення. Цей вид структури є важливою характеристикою населення тих територій, в соціально-демографічному розвитку яких помітну роль відіграє (чи відіграла в недалекому минулому) міграція.

В структурі окремих територій в залежності від генетичних ознак можна виділити насамперед тих, хто народився в даній місцевості і переселенців. Кожна із цих груп населення може бути розділена на підгрупи.

Інформація про генетичну структуру населення окремих територій може бути отримана за допомогою декількох способів. Найбільш доступним є відбіркова розробка відомостей про склад робочої сили підприємств та установ. Другим методом є вибіркове анкетне дослідження. Але найбільш достовірну інформацію про генетичну структуру дають переписи населення.

Отже, соціально-демографічна структура суспільства займає досить важливе місце в структурі суспільства. Вона безпосередньо впливає на соціально-економічний розвиток держави. Тому вивчення цього феномену відіграє значну роль у суспільному житті і займає одне із провідних місць серед проблем, що досліджуються сучасною соціологією.