Головна перепона формування громадянського суспільства – проблема консолідації українського суспільства

3.3 Головна перепона формування громадянського суспільства – проблема консолідації українського суспільства

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншої - на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи.

Паростки громадянського суспільства, що пробиваються, можуть бути віднесені до самих головних позитивних результатів української трансформації. Роль третього сектора, чи некомерційних організацій у збереженні можливостей суспільства впливати на владу - незаперечна. У цьому контексті розвиток неурядових організаційній і можна розглядати як один з ідеологічних стрижнів громадянського суспільства.

В посланні Президента України до Верховної Ради відмічається, що одним з приоритетних завдань політичної реформи має стати сприяння розвитку саме неурядових організацій як однією із головних складових громадянського суспільства, важливого чинника демократизації суспільних відносин.

В 2008 р. стан громадської думки в Україні, а також череда скандалів, що увійшли в хронічну стадію і, що ще гірше, перетворилися на засіб здійснення державної політики, дозволяють говорити про латентну кризу нової влади. Криза носить не тільки політичний, але й соціально-економічний характер, причому в регіональному виконанні. Ця проблема швидко не розв’яжеться, і розкол, у ситуації якого опинилася зараз Україна, навіть у випадку його непоглиблення ще довго буде накладати відбиток на стиль і методи політичного керівництва.

Криза виявила жорстку поляризацію України, що розділилася на Захід і Схід, та досить впевнену тенденцію до формування двопартійної системи. Колапс влади, що демонстративно постав протягом виборів, є не тільки результатом виборчої кампанії, але й продуктом історико-культурного та політичного розвитку України. До того ж, специфіка президентських виборів у нашій країні полягає в тому, що вони виступають причиною і наслідком не стільки зміни влади, скільки чергового міжелітарного перерозподілу власності як усередині країни, так і між закордонними зацікавленими особами. Призови до поглиблення демократизації в таких умовах стають лише ширмою для подібного перерозподілу.

У зв’язку з цим значно підвищується можливість росту розчарування в новій владі серед тих українських громадян, хто буде чекати від неї швидких і помітних соціально значимих здобутків. Адже голосування, а тим більше - вулична підтримка кожного з кандидатів, є обумовленими не стільки їхньою власною популярністю, скільки одіозністю представників старого керівництва, а також вибором певного вектора розвитку України або запереченням того, що пропонують опоненти.

Зауважимо, що схожа картина «розколу» держави на Схід і Захід, але не настільки інтенсивна, спостерігалася в ході всіх президентських виборів в Україні. У 1991 р. можна було говорити про підтримку Заходом В’ячеслава Чорновола, Сходом - Леоніда Кравчука. У 1994 р. із «східними» гаслами на вибори йшов уже Леонід Кучма, а в 1999 р. мало місце пролонгування його влади., в 2004 році Схід країни підтримує В.Януковича, а Захід – В.Ющенко. Під час проведення теперішніх президентських виборів ситуація може стати безпрецедентною, бо історично обумовлений і штучно підтримуваний розкол країни, громадської думки та політикуму в контексті очікуваних результатів політичного реформування стає козирною картою у боротьбі за парламентські місця на виборах 2006 р. У кінцевому підсумку, політична криза, окрім політичних, висвітлила цілий ряд соціально-економічних протиріч регіонального характеру, поглиблених проросійськістю критичної частини населення, котрі замовчувалися і не вирішувалися в дійсності. І в першу чергу це стосується націєбудівництва.

Процес формування національної ідентичності, як правило, збігається зі становленням національної державності. Треба від значити, що процес «націєбудівництва» (nation building) в Україні на сьогодні є соціально-економічним явищем, що знаходиться в процесі становлення. Зокрема, політична криза показала, що формування національної ідентичності в Україні зараз відбувається суперечливо і неоднозначно. Національна ідентичність не стільки відроджується, скільки створюється знову.

У цьому процесі присутні елементи формування етнонації і одночасно елементів громадських ініціатив, що створюють передумови для розвитку громадської нації (civic nation). Складність формування цілісної соціальної свідомості стосовно цих питань обумовила й певну непослідовність рішень політичного керівництва країни у сфері етнонаціональної політики.

Так, на початку незалежності державою був узятий політичний курс, спрямований на формування моноетнічної нації.

Треба відзначити, що найбільш яскраво ця політика знайшла свій прояв в області освіти. За період 1999-2009 рр. кількість учнів у загальноосвітніх школах з російською мовою навчання в цілому по Україні скоротилося на 18% (із 50% до 32%). Кількість студентів вищих навчальних закладів (ІІІ-го і IV-го рівнів акредитації) із російською мовою навчання зменшилася з 1995-1996 до 2009 р. у середньому по Україні - на 18% (49-31%). Така форсована політика, можливо, була реакцією на зміну ситуації в тих регіонах, у яких, у силу історичних причин, переважало російськомовне населення.

Соціологічні дослідження показували, що політика формування моноетнічної нації за темпами реалізації не знайшла широкої підтримки в соціальній практиці різних регіонів України (крім західних). Етнічний націоналізм ставав якоюсь захисною формою ідентичності для україномовних українців. Слід також підкреслити, що він і став у свій час практикою просування до влади тих, хто використовував його як інструментальний, навіть тоді, коли головні діючи особи процесу не розділяли поглядів етнонаціоналізму.

В той же час, останній живився і за рахунок повернення в Україну етнічнихукраїнців з різноманітних соціальних прошарків і різноманітних територій колишнього СРСР та закордонних діаспор, насамперед тих, хто на попередньому місці проживання не мали провладних перспектив або матеріального покриття власних амбіцій.

Внаслідок подібного розшарування сталося так, що національна ідея, що втілюється у політиці моноетнічної нації, сприймається населенням різних регіонів України неоднаково. На жаль, етнічна гармонія є скоріше ідеальною уявою, ніж реальним конструктом. Тому, з одного боку, вибухи етнічного радикалізму, а з іншого - необхідність відповідати європейським стандартам в області прав людини, призвели до того, що лідери і політичні діячі в Україні стали шукати засоби корекції соціальної політики. Це знайшло відображення в розвитку ідеї полікультуралізму. Стали відчинятися освітянські заклади з навчанням на мовах етнічних груп (болгарські, молдавські/румунські, польські).

Так, за станом на 2008 р. в Україні діяла 181 румунська школа, 65 мадярських, 10 кримськотатарських, 3 польських).

Це можна розглядати і як спробу впровадження європейських стандартів щодо прав людини. Поєднання у соціальній політиці елементів етнонаціоналізму та полікультуралізму створило протиріччя в цілісності сприйняття загальнонаціональної державності. Це знайшло відбиток і в Конституції України, що була прийнята в 1996 р., де присутні обидві моделі націєбудівництва. Тут використовуються поняття, що знаходяться на перехресті, наприклад, «народ України», «українська нація», «корінні народи», «національні меншини». При чому категорія «українська нація» подана в різноманітних змістовних значеннях. І, незважаючи на те, що права національних меншин декларуються Конституцією, тут відсутні механізми їхньої реалізації в інструментальному й процедурному відношеннях.

Природно, що існування двох моделей націєбудівництва і протиріччя, які вони породжують, можна пояснити самою суттю перехідного періоду. Пригадаємо, що дискусії початку 90-х рр. концентрувалися навколо ідеї федеративного устрою України. І ця ідеябула однозначно заперечена, насамперед, прихильниками моноетнічної моделі нації, котрі бачили в ній загрозу ще не сформованій державності.

Проте ідеї полікультуралізму поступово входять у суспільну свідомість, стверджуючись і як нормативне уявлення про мовну компетентність, і в розвитку громадських організацій, зокрема етнокультурних співтовариств. Якщо оцінювати їхню діяльність з погляду цілеспрямованого формування громадянської нації, можна говорити, що етап становлення культурно-етнічних співтовариств відображає скоріше стратегію самоорганізації на регіональному рівні, ніж цілісність розвитку усього національнодержавного утворення. На сьогодні ідея полікультуралізму не знайшла свого концептуального відбитку в рамках державної політики і не оформлена інституційно.

В той же час, про амбівалентність України говорять навіть західні аналітики. Так, С. Гантінгтон підкреслює, що «Україна є розщепленою країною з двома різноманітними культурами». С. Гантінгтон підтверджує свої висновки результатами президентських виборів 2004 р., коли західна Україна голосувала

за В.Ющенко, а східна за В.Януковича. І посилаючись на одного з американських оглядачів, С. Гантінгтон підводить підсумок: «дані вибори відбивають, навіть кристалізують розрив між європеїзованими слов’янами Сходу і західної Україною, а також дозволяють припустити, що Україна може стати російсько-слов’янською. Це не стільки етнічна поляризація, скільки розходження культур».

З думкою С. Гантінгтона погоджується інший британський аналітик А. Вільсон. Він вважає, що важливою характерною властивістю України є «реально існуюча серединна основа (mid-dle ground) між українською і російською ідентичностями, що суперечить логіці державності, котра повинна консолідувати». Західні аналітики наголошують на проблемі «двох Україн», котру, як вони вважають, вітчизняні політологи намагаються не торкатися.

Підкреслимо, що мова не пов’язана з ідентичністю. У будьякому випадку, на Сході країни одержав поширення діалогічний російсько-український білінгвізм, що є проявом реально існуючого, щонайменше, бікультуралізму. Хоча і там за 13 років відношення населення до вивчення української мови змінилося.

А взагалі, дослідження показують, що сьогодні нормою є знання трьох мов. Це варіанти: української державної, російської як мови міжнаціональної комунікації та іноземної, як мови, що забезпечує зв’язок із західним світом. Або інший варіант - української, російської і мови національної групи. Ці ж дослідження показують, що у південних та східних регіонах, серед переважної маси населення немає прихильників радикальних методів вирішення мовної проблеми.

Проте ті етнічні спільноти, що мають тісні зв’язки з державами - історичними батьківщинами, котрі пропонують більш привабливі і фінансово забезпечені креативні програми, перекривають по силі регіонального впливу слабку українську державну політику. Це призводить до відтоку частини трудових ресурсів і може мати неприємні наслідки для України. І саме це необхідно було враховувати не тільки в процесі будівництва етнонаціоної політики, але й на етапі виборів, оскільки співвідношення шансів кандидатів у будь-яких виборах на Заході і Сході залишаються традиційними для України і відбивають різні, доволі суперечливі переваги електорату. До того ж, в ході теперішньої політичної кризи в Україні протистояння Сходу і Заходу країни викликано не тільки культурними і національними особливостями, але і розходженнями в економічному розвитку регіонів. Об’єктивні показники дозволяють перекласти політичний конфлікт між прихильниками двох кандидатів у президенти в іншу площину – протистояння промислово розвинутих східних областей, що виступають економічними донорами, і слабко розвинутих західних регіонів. В економічно потужних регіонах перевагу мають соціально-економічні потреби, у слабких же дефіцит промислового потенціалу

компенсується культивуванням національних почуттів.

Таким чином, якщо підсумовувати зазначене поняттям «ідентичність», то останнє відображає собою процес і результат співвідношенняіндивіда та групи з певним узагальнюючим соціумом - суспільством або певними спільнотами. У зв’язку з цим, специфіка національної ідентичності українців визначається низкою чинників:

1. Процеси глобалізації та міграції змушують рахуватися не стільки з національно-культурною самобутністю, скільки з позанаціональними цінностями - демократичними, ліберальними, економічними, соціальними і політичними.

2. Громадянське суспільство в Україні тільки починає складатися, а становлення української нації як політичної йде дуже повільно і болісно. Помилка українського політикуму та багатьох суспільствознавців полягає у тому, що вони у своїх проектах і програмах часто апелюють не до громадянськості, а до етнічності українців. А це гальмує процес перетворення культурної української нації в націю політичну. США свого часу пішли іншим, як виявилося, більш продуктивним шляхом - від культивування громадянськості з її правовим та соціально-економічним наповненням до усвідомлення єдності, територіальної цілісності та загальнонаціональної гідності однієї політичної нації.

3. Українська національна ідентичність залишається амбівалентною, причому не тільки з точки зору мови або релігії, «Сходу» або «Заходу» (хоча це дуже важливі чинники). Україна являє собою гетерогенне суспільство, де різні соціальні прошарки і культури (етнокультури, субкультури) репрезентують різні ідентичності, що практично не зводяться одна до другої і, значить, до загального знаменника «українства». Українська національна ідентичність (розуміючи її навіть як національну самосвідомість) не є унітарною, вона складно структурована і достатньо неоднорідна.

4. Дефіцит ідентичності в цьому випадку призводить до реальної відчуженості держави від особистості, а низький ступінь громадянської ідентифікації призводить до високих установок на еміграцію.

Підсумовуючи зазначимо, що проблема сутності та тенденцій розвитку громадянського суспільства надзвичайно актуальна, вона невіддільна від питань реформування суспільного життя в Україні. Адже наша держава пройшла складний шлях історичного розвитку. Тривала провінційна роль України, відсутність розвитку її державності стали причиною слабкого розвитку громадянського суспільства та його теорії. Тому проблема становлення громадянського суспільства безпосередньо пов'язана з необхідністю розбудови державності, оскільки вдосконалення суспільства і держави с необхідною умовою демократичного розвитку країни. Вивчення поглядів на громадянське суспільство в політико-правовій думці, проведення порівняльного аналізу основних концептуальних підходів до проблеми громадянського суспільства дає можливість визначити генетичний зв'язок між різними напрямками вчення про громадянське суспільство, узагальнити їх спільні та виділити особливі риси, що стало принципово новим напрямком вивчення проблеми громадянського суспільства. Аналіз структурних елементів громадянського суспільства в умовах розвитку суспільних інститутів дає можливість глибше зрозуміти їх природу на конституційному рівні.

Висновок

Концепція громадянського суспільства сформувалася на зорі нового часу, як усвідомлення переходу суспільства до цивілізованого стану, до встановлення між членами суспільства тісних соціальних зв’язків, які забезпечували його силу і стійкість.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономности та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави – цих двох підсистем єдиної суспільної системи – є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.

Громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. В ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють установи та ЗМІ, формуються і функціонують найрізноманітніші громадські об’єднання.

Громадянське суспільство потребує і створює передумови для децентралізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно розвивається в умовах правової держави і саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою – важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчужености та політичного безсилля народу.

Однією з головних умов забезпечення соціально–політичної стабільності є належний розвиток громадянського суспільства. Саме тому згідно із Законом України “Про основи національної безпеки України” створення громадянського суспільства віднесено до пріоритетних національних інтересів. Це означає, що розв’язання проблеми інтенсифікації процесів його становлення як одного із ключових чинників забезпечення суспільно–політичної стабільності є досить актуальним завданням, на що звертає увагу чимало дослідників.

За роки незалежности в Україні склалась мережа інститутів громадянського суспільства, завдяки яким суспільне життя набуло певних рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участи у вирішенні громадських справ.

Водночас активність громадських організацій та їх вплив на суспільне життя і свідомість людей ще недостатні, а рівень правової захищености індивідів і груп, які вони утворюють, далекий від бажаного. Засоби масової інформації, які мали б підвищувати рівень цієї захищености, самі поки що потребують захисту. Тиск як з боку держави, так і з боку могутніх приватних інтересів позбавляють ЗМІ свободи та неупереджености, а людей – повної та об’єктивної інформації. Це особливо помітно в періоди, коли вирішуються важливі політичні питання (під час виборів, референдумів, політичних кризових ситуацій тощо).

Громадянське суспільство в Україні поки що не заявило про себе як центр сили, з яким би мусили рахуватися владні структури, не стало противагою владі. Вкрай потрібні радикальні зрушення в системі цінностей, у характері стосунків між державою і громадянином (суспільством), в судово-правовій системі. Покладання на “зв’язки” при захисті особистих інтересів та на “керівництво” при розв’язанні суспільних проблем, так само як і мовчазне сприйняття зловживань під час виборів та референдумів, свідчать про те, що політична культура громадянськости в Україні залишається недостатньо розвиненою.

Заважають вкорінені у масовій свідомості стереотипи тоталітарного минулого, у тому числі й персоналістські орієнтації більшої частини людей; їхнє сподівання на те, що порятунок прийде від “сильного лідера” і як наслідок – вичікувальна позиція замість громадянської активности. Загалом, можна сказати, що структурні (інституційні) зміни поки що не перейшли на культурний рівень і не сформували особистість, здатну захищати свої власні і суспільні інтереси та бути опорою демократії.

Існує доволі розповсюджений стереотип, буцім громадянське суспільство не можна будувати. З одного боку, в цьому твердженні є зерно правди. Адже засновані на довірі стосунки і бажання об’єднуватись не можна задати згори якимось рішенням чи законом. Але, з іншого боку, якщо врахувати, яку велику роль у становленні громадянського суспільства відіграє правове поле, створене державою, а також соціальна структура, тип якої у перехідному суспільстві прямо залежить від урядової політики, то стає очевидним, що серед чинників, які обумовлюють силу або, навпаки, кволість громадянського суспільства, важливу роль відіграє держава та її зусилля щодо формування умов для функціонування громадянського суспільства. Серед шляхів покращення ситуації з формуванням громадянського суспільства в Україні можна назвати наступні:

утвердження принципу верховенства права, формування правової держави та самообмеження держави у відносинах з громадянами та їхніми організаціями, визнання нею автономности структур громадянського суспільства;

підвищення рівня ґарантованости прав і свобод; позбавлення людей страху бути покараними “за ініціативу” і самостійні дії; забезпечення більшої захищености громадян від свавільних дій уряду і місцевих властей;

створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної власности та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого рівня основної маси людей, звуження сфери бідности, з одного боку, та обмеження впливу олігархічних кланів, – з іншого;

продовження практики створення найрізноманітніших захисних та самодопомогових організацій, здатних виконувати соціалізуючі функції, а також громадських та громадсько-політичних організацій, які стежать за дотриманням права урядовцями і не допускають їхнього втручання у громадське життя;

розвиток системи спонсорської допомоги та меценатства (у тому числі й шляхом вдосконалення законодавства);

забезпечення вищого рівня незалежности ЗМІ та їх активнішої участи у формуванні громадянського суспільства – через просвіту громадян та популяризацію громадських ініціатив;

використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для формування нових цінностей та орієнтацій молоді;

відродження національної традиції громадського життя і пошанування закону.

Я вважаю, що у нинішній Конституції недостатньо закріплені правові гарантії формування інститутів громадянського суспільство, на формування якого зрештою має бути спрямований весь державно-правовий механізм. Цей недолік нинішньої Конституції, безумовно, негативно відбиватиметься на процесі формування громадянського суспільства, серцевини правової держави. Oднією з перших змін до Конституції України має бути її доповнення новим розділом про громадянське суспільство.

Список використаних джерел

1.         Конституція України: Харків «Одіссей» 2008 р.

2.         Гегель Г. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Керимов и В. С. Нерсесянц; Авт. вступ, ст. и примеч. В. Нерсесяяц. - М.: Мысль, 1990.

3.         Бердяев Н. А. Философия неравенства. - М., 1923.

4.         Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: В 2-х т. / Пер. з англ. О. Коваленка. - К., 2007

5.         Демишель А., Демишель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции. -М., 1977.

6.         Ильин И. А. О частной собственности. - В кн.: Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII - XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 1993.

7.         Радзиховский Л. Новые богатые. Кто еще хуже богатых? Только бедные // Столица. - 2007. - № 6.

8.         Стариков Е. Базар - не рынок // Знамя. - 2003.- №6

9.         Франк С. Л. Духовные основы общества. - М., 1992.

10.      Копейчиков В. В. Народовластие и личность. - К., 2001.

11.      Київські відомості - 2008. - 23 серп.

12.      Ницше Фридрих. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. - М., 2004.

13.      Констан Б. Об узурпацни / О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. -М., 2005.

14.      Ильин И.А. О частной собственности // В кн.: Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (ХVП-ХХ вв.). - СПб., 1993.

15.      Довідник неурядових організацій України. – Київ, 2007.

16.      Громадські об’єднання у Львівській області. Інформаційно-статистичний довідник. – Львів, 2008

17.      Цитовано за: Nations in Transit.1999-2009. Civil Society, Democracy, and Markets in East Central Europe and the Newly Independent States / Edited by Adrian Karatnycky, Alexander Motyl, and Aili Piano. – Washington: Freedom House, 2009.

18.      Політичний портрет України. Українське суспільство 2004-2009. – Бюлетень Фонду “Демократичні ініціативи”. – 2009. – №20.

19.      Nations in Transit. 1999-2009…

20.      Скочиляс Е. Н. Громадська думка про НДО в Україні // Громадські ініціативи. – Випуск 5-й.

21.      Моніторинг висвітлення засобами масової інформації парламентських виборів в Україні в 2006 року. Заключний звіт, липень 2006 року. – Дюссельдорф: Европейський інститут засобів масової інформації.

22.      Бюллетень Соціс/Геллап, квітень 2009 р.

23.      І. Попов. Вибори в Україні: війна кланів чи війна з кланами? / В кн.: Назад, Україно: робота над помилками. – Київ, 2008.

24.      С. Митрофанов. Подвійний рахунок в економіці породжує подвійний рахунок у моралі і праві // День, 28 липня 2008.

25.      Фонвизин Д. И. Рассуждения о непременньи государственнмх законах: - ВкІІ.: Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (ХV-ХХ вв.|. - СТО.: СП «Ганза», 1993.

26.      Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Новий мир. - 1991. - М 7.

27.      Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького / Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. - К., 2006.

28.      Закон України "Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 50

29.      Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. - Київ.: Логос, 2007.

30.      Кириченко С.О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. - Київ.; Логос, 2005.

31.      Кириченко С.О. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. - К.; Логос, 1999.

32.      Камінський А. На перехідному етапі. ”Гласність”, ”перебудова” і “демократизація на Україні” - Мюнхен.2007.

33.      Михальченко М.І., Журавський В.С., Танчер В.В. Cсоціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору.-К.,2007.

34.      Журавський В.С. Україна політична : переступити через прірву. -К.,2006.

35.      Кириченко М. Багатопартійність // Віче, 2004. №9.

36.      Банс В. Элементы неопределенности в переходной период // Полис.-2006. №1.

37.      Перехідні суспільства. Зміни-радикальні чи поступові? // (Віче.2007.№2).

38.      Кремень В. Політична стратегія України: порівняльні перспективи // Віче.-2004.№11.

39.      “У журналистов осталась одна свобода: выбирать зависимость” // Зеркало недели. – 2007. – 6 марта.

40.      Гаєць В. Державність України. На шляху до громадянського суспільства //Віче.-2005.№5.

41.      Хуснутдінов О.Я. Залучення громадян і громадських організацій України до активної участі в суспільно-політичному житті на місцевому та регіональному рівні // Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії в Україні: Наук.-практ.посіб. / Упоряд. О.В.Бейко, А.К.Гук, В.М.Князєв; За ред. М.О.Пухтинського, В.В.Толкованова.- К.: Крамар, 2003.

42.      Закон України про основи національної безпеки України // Уряд. кур’єр. – 2003. – 30 лип.

43.      Ситник Г.П. Державне управління національною безпекою України: Монографія. – К.: Вид–во НАДУ, 2007

44.      ХХІ век: мир между прошлым и будущим. Культура как системообразующий фактор международной и национальной безопасности / Под науч. ред. О.П.Лановенко. – К.: Стилос, 2007.

45.      Нижник Н.Р., Ситник Г.П. Безпека людини в умовах громадянського суспільства // Формування громадянського суспільства в Україні: стан, проблеми, перспективи: Зб. наук. пр. УАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2008.

46.      Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. / За заг. ред. П.В.Мельника, Н.Р.Нижник. – Ірпінь, 2008.

47.      Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.–практ. конф. / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид–во УАДУ, 2008. –Т. 1.

48.      Мельниченко В. Напрями і проблеми становлення громадянського суспільства в Україні // Концептуальні засади реформування політичної системи в Україні. Стан і перспективи розвитку політичних наук. – К., 2007.

49.      Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудова держави. – 2004. – № 5.

50.      Краткий политологический словарь / Под ред. С.Г. Рябова, З.И.Тимошенко.–К.: РАПО “Укрвузполиграф” – 2002.

51.      Социологический справочник / Под общ. ред. В.И.Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 382 с.

52.      Дзлієв М.И., Потрубач Н.Н. Основы обеспечения безопасности жизнедеятельности (Курс лекций). - М., 2006.

53.      Карл Поппер. Відкрите суспільство та його вороги / Пер. з англ. О.Коваленка. – К.: Основи, 2008. – Т. 1..

54.      Сорос Дж. Утвердження демократії / Пер. з англ. О.Коваленка. – К.: Основи, 2004.

55.      Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2002.

56.      Нижник Н., Лемак В. До питання про форми державного режиму в постсоціалістичних країнах // Зб. наук. пр. НАДУ / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид–во НАДУ, 2003. – Вип. 2.

57.      Ларин В. Безопасность развития и развитие безопасности // Свободная мысль. – М.: Изд–во Горбачев – Фонд. – 1996. – № 7.

58.      Гошко А.О. Оцінка діяльності місцевих органів самоврядування: Монографія. – К.: Вид–во УАДУ, Вид. дім “Соборна Україна”, 2008.

59.      Ансофф И. Стратегическое управление: Сокр. пер. с англ. – М.: Экономика, 1999.

60.      Українське суспільство: 10 років незалежності / За ред. В.Ворони. – К.: IС НАН України, 2001.

61.      Теоретико-методологічні основи концепції див. Степаненко В. Соціологічна концепція громадянського суспільства в пострадянському контексті // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – №3. – 2007

62.      Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства// Політична думка. 2006. № 1.

63.      Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-східноєвропейський досвід: Збірник наук, праць / За ред. А.Карася. -- Львів, 1999.

64.      Грушевський М. Початки громадянства (Генетична соціологія). - Відень-Прага, 1921.

65.      Кін Дж. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. -- Київ, 2007

66.      Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. - Львів, 2006

67.      Макєєв С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні // Політична думка. -- 1997. -- № 1

68.      Основи демократії. За ред. А.Колодій. - К., - 2002.

69.      Патнам Р.Д. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. -- Київ, 2001

70.      Політичний портрет України. Українське суспільство. 2004-2007. - Бюлетень фонду «Демократичні ініціативи». - 2008. - № 20

71.      Цимбалістий Б. Тавро бездержавности. Політична культура українців. - Київ, 2004

72.      Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства// Політична думка. -- 1996. -- № 1

73.      Громадянське суспільство як здійснення свободи. Центрально-східноєвропейський досвід: Збірник наук, праць / За ред. А.Карася. -- Львів, 1999.

74.      Петришин О. Громадянське суспільство – підґрунтя формування правової держави в Україні//Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №№2-3.

75.      Скакун О. Теория государства и права (энциклопедический курс). – Харьков: Эспада, 2007.

76.      Тодика Ю. Конституційні засади формування громадянського суспільства в Україні// Вісник Академії правових наук України. – 2008. – №1.

77.      Панченков А., Пометун О., Ремех Т. Навчання в дії. Методичний посібник. – Київ:А.П.Н., 2005

78.      Малько, С.А. Комаров, “Теория государства и права”, Учебник краткий курс, - М, 2007

79.      Кочетков, “Гражданское общество: проблемы и перспективы развития”, Москва 1998;

80.      Бех І.М. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія. - 1997. - № 1

81.      Киричук О.А. Національна ідея: витоки і шляхи об'єктивації // Матеріали науково-практичної конференції "Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва України". - К., 1993.

82.      А.И.Соловьев, « Три облика государства - три стратегии гражданского общества», 2006

83.      Харитонова Е.О., “Гражданское и семейное право Украины», Харьков 1999

84.      Н.И.Матузова,А.В.Малько, «Теория государства и права». Курс лекций,

85.      М.: Юристъ 2007

86.      Локк Дж, «Два трактата о правлении», Москва 1988

87.      П.О.Рабінович, “Основи загальної теорії права та держави”, 1994

88.      Донченко О.А., Романенко Ю.В. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. – К., 2001

89.      Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные вехи формирования // Вопросы философии. – 1991. – № 7.

90.      Гусейнов А.А. Выступление на “круглом столе” “Гражданское общество, правовое государство и право” // Вопросы философии. – 2002. – № 1

91.      Ралдугіна Т. Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: здобутки і втрати // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – № 3

92.      Альтер П. Звільнення від залежності і пригноблення: до типології націоналізму // УКН “Націоналізм”. Антологія. – 2000

93.      Поп Р.Брас. Змагання еліт і становлення нації // УКН “Націоналізм”. Антологія. – 2000

94.      О. Кресін. Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці. // Право України – 2007.- №3

95.      Л. Кравченко. М. Цимбалюк. Розбудова українського громадянського суспільства: крізь призму бачення окремих проблем. // Право України – 2006.- №10

96.      Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. - 2007. - № 6

97.      Канетти Э. Масса и власть / Л.Ионин (пер.с нем.и предисл.). – М.: Ad Marginem, 1997

98.      Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти // Государство и право. - 1995. - № 8

99.      Курскова Г.Ю. Политический феномен власти // Социально-гуманитарные знания. – 2007. - № 1

100.    Власть. Очерки современной политической философии Запада / Под ред. В.В.Мшвениерадзе. – М., 1998

101.    Колдаев В.М. Политическая система общества: Учеб. пособие / Московский гос. ун-т путей сообщения. Юридический ин-т. — М., 2000

102.    Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М. Рудича. – К., 2002