1. Розвиток освіти і введення всезагального навчання

Земськими органами самоврядування створювались земські школи, які в порівнянні з міністерськими та церковно-парафіяльними відрізнялась більш високим рівнем навчального та виховного процесу. Поряд з обов’язковим викладанням читання, письма, арифметики і закону божого вчителі вводили в навчальні програми теми з основ природознавства, географії та історії. Заняття проводились за кращими для того часу підручниками (“Рідне слово” К.Д.Ушинського, “Мой друг” М.О. Корфа і ін.).

Поступово завдяки зусиллям діячів освіти, носіїв прогресивних педагогічних поглядів, таких як К.Д.Ушинський, М.О. Корф, М.І. Пирогов і ін., а також завдяки подвижницькій діяльності тисяч учителів, що присвятили своє життя благородній справі народної освіти, склався особливий тип земської школи з трьохрічним і чотирьохрічним навчанням.

Земські органи самоврядування відіграли значну роль в організації недільних шкіл. Ці школи давали можливість отримати початкову освіту фабрично-заводським робітникам, ремісникам і іншим міським жителям, а також їх дітям.

2. Опіка бездоглядних дітей

Сформованої системи у роботі не існувало, але можна зазначити принаймні певні тенденції на прикладі опіки байстрят і підкидьків. У багатьох губерніях патронаж таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі, священики разом з поліцією. Форми опіки могли бути різні. Так, у Київському земстві було створено шість видів патронажу: годування немовлят вдома матір’ю; віддавання немовлят на вигодовування; виховання; навчання майстерності; утримання в сім’ї школярів; віддавання в услуговування на умовах сімейної опіки. Найпоширенішою формою було опікування за рахунок благодійних товариств. Бездоглядність дітей, що мали батьків, але які через виробничі чи інші обставини змушені залишати їх вдома самих, покликали до життя такі форми опіки, як “безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку відкривалися ремісничі курси, для дітей-правопорушників землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки.

3. Організація медичного обслуговування

У середині XIX ст. лікарська допомога у селі фактично була відсутня. Земські органи самоврядування сприяли відкриттю цілої сітки медичних закладів, вживали заходів з поступової заміни фельдшерської допомоги на лікарську. Ними створювались аптеки, відкривались фельдшерські і медичні курси. Завдяки земським лікарям і фельдшерам були переможені деякі епідемічні захворювання.

4. Профілактика зубожіння

З цією метою було створено позичково-благодійницькі фонди, емеритальні каси. Кошти перших використовувалися для підтримки переселенців, на ремонт і будівництво квартир, будинків, на оплату податків тим, хто має велику заборгованість з них. Емеритальні каси виплачували пенсії земським службовцям (що було особливо важливим для сільських вчителів), а в разі смерті службовця – надавали матеріальну допомогу його родині, дітям.

Крім цього, земські установи видавали одноразову допомогу до різних свят (Різдво, Великдень), вносили плату за навчання дітей у гімназіях.

Вони здійснювали диференційований підхід до проблем нужденних. Тут існували не тільки особливі форми опіки в богодільнях, а й при розподілі допомоги. Створювалися спеціальні фонди окремо для ремісників, “старезних і хворих”, “бідних жінок”, “вчителів та вчительок”.

5. Організація громадських робіт

У проведенні громадських робіт можна виділити два етапи:

а) перше десятиріччя по скасуванню кріпацтва;

б) з початку ХХ ст.

Земські громадські роботи першого етапу пов’язані з будівництвом залізниці, а також з іригацією полів і лісонасадженнями. Проте уряд недовірливо ставився до такого роду діяльності, тому вона обмежувалась. Повертаються земства до громадських робіт після 1900 р., коли за новим законодавством на них покладено відповідальність за поліпшення економічного стану місцевих жителів.

6. Соціально-економічна допомога селянству

З допомогою органів самоврядування створювались агрономічна, зоотехнічна, ветеринарна і інші служби. Новим явищем у сільському житті стало агрономічне обслуговування населення. Перші агрономи у штатах земств з’явились у 80-ті роки. До структури агрономічної служби входили сільськогосподарські і економічні ради при губернських та повітових управах. Земська агрономічна служба вживала заходів з підвищення культури селянського землеробства. Її спеціалісти створювали дослідні станції, показові поля.

Органи земського самоврядування першими почали відкривати склади з продажу сільськогосподарських машин та інвентаря. Вони створювали машинно-прокатні пункти. Земські агрономи, зоотехніки та інші спеціалісти вважали своїм обов’язком пропаганду сільськогосподарських знань серед селянства. Широке поширення отримали сільськогосподарські читання.

7. Юридична допомога

Практикувались різноманітні форми юридичного обслуговування населення. Найбільш поширеними були юридичні консультації.

В історичному досвіді соціальної роботи України значний інтерес викликає діяльність органів міського самоврядування.

Міська система допомоги

Органами міського самоврядування були міські думи. Вони вибирались раз на чотири роки.

У відповідності з “Міським положенням” 1870 р. в компетенцію міських дум входили продовольче забезпечення громадян, розвиток системи народної освіти і культурних закладів, турбота про охорону здоров’я. На міські думи був покладений обов’язок налагоджування місцевої промисловості, торгівлі, організація кредитно-банківської справи, біржових закладів, створення страхових товариств. Вони повинні були займатися міським господарством, в тому числі освітленням, водозабезпеченням, транспортом, дорожнім будівництвом, благодійницькими та лікувальними закладами тощо.

Єдиної схеми соціальної допомоги в містах не існувало, проте можна виділити загальні риси опіки городян: роздавання грошової допомоги, оплата лікування, діяльність щодо локалізації проблем соціальної патології, опікування дітьми.

Для подолання соціальних проблем створювались будинки працелюбності (ініціатива їх створення належала отцеві Іоанну Кронштадтському) Ці будинки охоплювали різні сфери діяльності від надання допомоги нужденним до створення навколо такого закладу мережі різних інститутів опіки (сирітських будинків, їдалень, притулків, дешевих квартир).

Тогочасна Україна була переважно селянською, тому в справі суспільної опіки суттєву роль відігравали сільська та волосна опіка.

Сільська і волосна опіка

Законодавство закріпило за сільськими громадами архаїчні способи допомоги. Старезні, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби для існування власною працею, опікувалися родичами, а якщо їх не було, селянською громадою. Сільському начальству старостам і волосним старшинам згідно зі ст. 698 і 699 Статуту суспільної опіки належало здійснювати нагляд за закладами суспільної опіки, якщо вони були, а також за тим, щоб члени сільських громад не займалися жебрацтвом через свою ледачість.

У практиці селянської опіки переважали наступні види соціальної допомоги.

Найпоширеніший – почергове годування нужденних по хатах. Сільські сходці (збори) приймали рішення про надання не імущим хлібної допомоги із сільських крамниць; існувала і грошова допомога. Вона була порівняно невеликою (2 – 5 крб. на місяць). Досить поширеною залишалась і така архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня. Спеціальних закладів соціальної допомоги у сільській місцевості було обмаль через мізерність наявних коштів. До того ж старезні та убогі воліли жебрати, ніж позбавлятися волі, мешкаючи у закритих закладах.

Стосовно опікування дітьми справа була організована краще: створювалися ясла-притулки, щоб діти не відвертали увагу батьків у напружені періоди року. Таким закладам надавалася допомога і окремими доброчинцями, і громадою у вигляді харчів, дров, транспортних послуг, інколи виділялися певні грошові суми.

Крім зазначеного, сільські громади надавали допомогу нужденним через звільнення їх від якихось платежів, розподіляючи їх на членів громади, допомагаючи на польових роботах.

У другій половині ХІХ ст. пожвавлюється діяльність церкви та монастирів у справі соціальної підтримки нужденних.

Церковнопарафіяльна опіка

Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за утримання в богадільнях, плату за житло, надавання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті послуг лікаря і безкоштовному наданні ліків хворим. Досить значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам. Духовенству належать ряд ініціатив у справі суспільної опіки. Так, саме духовенство у 1869 р. відіграло важливу роль у створенні та відкритті Полтавської общини сестер милосердя. Першими членами цієї общині були черниці. Досить вагомим був внесок церкви у загальний розвиток культури. Продовжувала розвиватись церковна книговидавнича справа. Одну з найбільших друкарень мала Києво-Печерська Лавра. Разом з тим церква допомагала урядові Росії здійснювати полонізацію та русифікацію українського населення. У цьому відношенні виняток становила лише греко-католицька церква в Галичині, яка виступала охоронцем української мови й культури в регіоні.

  3.2 Соціальна допомога в Галичині (на західноукраїнських землях)

Наприкінці ХVШ cт. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775 р.) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, у ХVШ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці ХVШ ст. стала володаркою значної частини України – на рубежі сторіч західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

До рук австрійської влади Галичина перейшла в стані економічного занепаду. Шведські війни, російська окупація, боротьба магнатів між собою, занепад зовнішньої торгівлі, все це довело край до великого зубожіння. Особливо тяжким було становище українських селян. Міщанство підупало ще на початку ХVШ ст. і вже більше не могло підвестися. Міщанські братства, у яких зосереджувалось культурно-релігійне життя, були повсюдно закриті ще за часів панування Польщі. У 1700 р. в Галичині на урядовому рівні була проголошена унія, у 1708 р. її мусило визнати Львівське братство.

Однак плани тих політиків, які вважали, що церковна унія з Римом послужить легшим способом для швидкої латинізації й асиміляції українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто тримались свого східного обряду. Протягом двох-трьох століть вони звикли до унії й почали дивитись на греко-католицьку церкву як на свою національну.

Василіанський чин взяв у свої руки опіку над шкільництвом, просвітою, включаючи книги рідною мовою, а також надавав соціальну допомогу нужденним.

Особливу увагу австрійський уряд вимушений був звернути на економічне становище краю і на соціальні відносини в ньому, перш за все на становище сільського населення. Підхід до формування суспільства був комплексним; зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір.

Слід відзначити, що важливі зміни в суспільстві базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника сусідньої Прусії.

Особливо значним був вплив реформ у сферах аграрних відносин, релігії, освіти та соціальної підтримки.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ) у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”, не вимагати від них більше над те, що стояло в інвентарях. Проте цей патент мав немов платонічне значення. За Марії-Терези все залишилося по старому. Нова ера наступила за Йосифа П (1780-1790), яскравого представника освіченого абсолютизму. Йосиф П, за словами сучасників, випередив Велику Французьку Революцію в послідовності й ліберальності своїх переконань, із залпом кинувся до реформ. “Поняття Йосифа, каже один англійський історик, про соціальні й релігійні реформи, були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше” (4 , с. 300).

У 1782р. патентом Йосифа П було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію, без згоди пана одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину. Патентом 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування.

Був зреформований і поміщицький суд: хоч пани й залишалися суддями, але мали запровадити своїм коштом особливого суддю, так званого юстиціярія або мандатора. Сільські громади дістали право вибирати своїх “плєніпотентів” – заступників на суді. Патентом 1785 р. наказано скласти катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент 1789 р. установив нове оподаткування по принципу, що грунт має служити хліборобові передусім на його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад норму, одну частину брала держава, а другу – дідич. У відсотковому відношенні це виглядало так, що 70% мало залишатись селянинові, 12% - державі, а 18% - дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його господарства, залишаючи йому лише 20%, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми, але він не був втілений у життя.

Серйозні зміни відбулись у сфері релігії. По-перше, церква підпорядковувалась державі; по-друге, змінився статус священиків – вони стали державними службовцями. Уряд Йосифа ІІ закрив велику кількість монастирів, а з їх майна утворив так званий “релігійний фонд” для добродійних цілей. Приводом для масового закриття монастирів стало те, що в своїй більшості вони не утримували богаділень і шкіл.

Цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Після смерті Йосифа ІІ у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини ХІХ ст. від ідей та практики модернізаційного курсу.

Таким чином, у кінці ХVШ ст. соціальний захист населення Галичини здійснювали:

- центральна влада в особі цісаря;

- окружні та губернські органи самоврядування, а також сільські громади;

- дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

- церква, монастирі та чернечі ордени.

На початку ХІХ ст. економічне становище погіршилося, як в Австрії, так і на західноукраїнських землях. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада пішла на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 р. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Дідичі звільнялися від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих – заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках тощо.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр. започаткувала новий етап модернізації імперії, однак згодом знову запанувала реакція.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині наступило у 1860 році під впливом загальних політичних подій. В Австрії було проголошено нову конституцію, на основі якої заведено крайові сейми. Створюються найрізноманітніші товариства (“Просвіта” – 1868, “Товариства ім. Шевченка” – 1873 рр. та ін.), студентські громади, молодіжні організації. Серед численних програм національного відродження в колі їх інтересів – підтримка нужденних, благодійницька діяльність.

Соціальну допомогу у Галичині продовжувала надавати церква.

Вона відігравала важливу роль у вихованні, була зачинателем і могутнім рушієм національного відродження. Священики, вище духовенство боролися за навчання дітей рідною мовою, створювали громадські організації і товариства, засновували і утримували навчальні заклади, допомагали молодим талантам здобути освіту в найкращих університетах Європи, розвивали книгодрукування тощо.

Основною організаційною формою в шкільництві Галичини була парафіяльна школа, а вчителями – священики і дяки. Дуже часто дяки були єдиними в селі чи містечку, хто знав руську азбуку, умів трохи читати, а трохи писати слов’яно-руською і вчив руського письма і руського читання, навіть священиків молодих, що закінчили богослов’я, а не знали ні однієї слов’но-руської букви. Отже, дяки були єдиними або майже єдиними плекателями української (руської) букви і українського (руського) книжного слова.

На території нашого краю (кн. XIX – поч. ХХ ст. особливо широку діяльність в галузі розвитку освіти та національного виховання дітей і молоді розгорнули чернечі чини, а саме оо. Василіяни, оо. Редемптористи, оо. Студити і також сс. Василіянки, сс. Студити, сс. Служебниці. Завдяки їх старанням тут були відкриті інститути і бурси, вселюдні школи і гімназії, вчительські семінарії і фахові школи, діяли бібліотеки і архіви, працювали видавництва і друкарні, були створені спеціальні фонди для дітей з незаможних родин. З-поміж усіх ділянок роботи, здійснюваної чинами, найвищою гуманністю, християнським милосердям і доброчинністю відзначалася опіка над скривдженими, обділеними і занедбаними дітьми.

З цією метою створювалися спеціальні заклади, а саме: фреблівки, притулки, сиротинці та захоронки.

У Галичині згадані заклади були відкриті сс. Василіанками у Львові, Яворові, Станіславі; сс. Служебницями – у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі; отцями і сестрами чину Студитів – Львові, Галичині, Підгайцях, Брюховичах, Уневі, Зарваниці та інших селах. Завдання цих закладів не вичерпувалися опікою над дітьми та їх захистом. Тут дбали не тільки про забезпечення їх харчуванням, одягом, дахом над головою, а й надавали їм можливість в подальшому здобути початкову, середню, фахову, навіть вищу освіту. Поряд з розумовим, естетичним, фізичним вихованням найбільший акцент робився на моральне виховання дітей, формування характерів, засвоєння ними правил і норм поведінки, прищепленні їм християнських чеснот, таких як віра, надія, любов, мужність, справедливість, гуманність, стриманість і мудрість. Крім цього, представники релігійних громад турбувалися і про подальшу долю своїх вихованців, намагаючись всіляко забезпечити їх майбутнє.

Вихованням і опікою дітей займались також спеціально створені комітети. Так, у 1915 р. у Львові з ініціативи “Українського комітету наданням помочі вдовам і сиротам жертв війни” було відкрито перший у повоєнних роках “Захист для сиріт ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького”. За шість місяців роботи захисту кількість сиріт, що знайшли тут притулок, збільшилася з 6 до 130 осіб. Внаслідок історичних обставин у 1916 р. Комітет звернувся до монастиря з проханням перейняти ведення захисту у власне розпорядження. Про те, з якою відповідальністю і старанністю поставилися монахині до справи виховання дітей-сиріт, свідчить той факт, що у 1917 р. монастир відправив двох сестер у Берлін для навчання на спеціальних курсах виховання сиріт. Тут вони мали змогу ознайомитися з найновішими здобутками педагогіки, зокрема в напрямку реалізації індивідуального підходу до виховання особистості в колективі (10, 15).

Благодійницькою діяльністю в Галичині займались також молодіжні організації. Зокрема, серед завдань “Пласту” була поряд із вихованням духу й характеру самарянська милосердна служба.

Найрізноманітніші просвітницькі товариства сприяли розвитку мережі фахових шкіл та допомагали здібній молоді, яка не мала власних коштів для здобуття освіти. “Просвіта” заохочувала і спонукала молодь до навчання у фахових школах стипендіями. Вперше було оголошено конкурс на шість стипендій у 1907 р. Від того часу до 1914 року “Просвіта” вислала 40 стипендіатів на студії хліборобства, молочарства і жіночого господарства – переважно – в західні краї австрійської монархії та до Західної Європи. Були це люди переважно з середньою освітою, .між ними четверо богословів, що їздили за границю студіювати кооперацію, всього “Просвіта” станом на 1928 рік мала 62 стипендіальні фонди (13, 98).

Підшукавши кваліфікованих спеціалістів та підготувивши нових на закордонних студіях, “Просвіта” приступила до заснування своїх власних фахових шкіл, перших українських фахових шкіл взагалі. Першою серед них була садівничо-господарська школа в с. Милування теперішнього Тисменицького району, яка 20 листопада 1909 року на базі закуплених в 1908 р. у митрополита Шептицького ділянок доброго ґрунту, лісу і двоповерхового будинку, що був реконструйований, почала свою роботу. Такої школи на час її створення не було на території Галичина ні польської, ні єврейської (13, 98-99).

Серед товариств, що надавали допомогу дітям з бідних сімей, - “Руська Бурса реміснича і промислова” (Львів), “Шкільна поміч” (Станіслав) та ін.

Ремісничі об’єднання, які діяли в Галичині, не тільки відкривали фахові школи, але організовували у Львові Промисловий музей, жертвували кошти на навчання молоді (13, 77).


Висновки

Розглянувши дану тему ми можемо відзначити що впродовж слов’янської історії зароджувалися цікаві форми допомоги і підтримки. Вони мали не тільки внутрішньо родовий характер, але і вийшли за його межі, стали основою для християнської моделі допомоги і підтримки вразливих верств населення.

Звісно, соціальну підтримку і взаємодопомогу яка була раніше вчені не ототожнюють із поняттям соціальної роботи, адже соціальна робота передбачає системну, організовану, фахову допомогу, що надається професійно підготовленими працівниками. Але безперечно, зародження традицій доброчинності і волонтерства ще за прадавніх часів зіграли значну роль у формуванні засад соціальної роботи, в тому числі й у менталітеті, світогляді та свідомості українського народу.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. – К.: Україна, 1993. – 380 с.

2. Соціальна робота: В 3-х ч. – Ч.1. Основи соціальної роботи / За ред. Семигіної Т.В., Григи І.М. – К.: КМ Академія, 2004. – 178 с.

3. Попович Г. М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 134 с.

4. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько,

С. Я. Харченко та ін.; Зазаг. ред.: І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової. – К.: ДЦССМ, 2004. -256 с.

5. Субтельний О. Україна: історія. – К: Либідь, 1994. – 736 с.: іл. – Рос. мовою


Информация о работе «Національна самобутня форма суспільної допомоги українського народу»
Раздел: Социология
Количество знаков с пробелами: 46923
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
151085
7
7

... ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах. Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями ...

Скачать
143523
0
0

... ї" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників. „Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дні ...

Скачать
167248
0
0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

Скачать
117278
0
0

... , що має величезне виховне значення у розбудові нації.   ВИСНОВКИ   Дипломна робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної науки обрядознавства, проблему феномену весілля в духовній культурі українців. На основі вивчення та аналізу низки літературних джерел із зазначеної проблеми та спостережень за шкільної практикою, власного досвіду, ми прийшли до наступних висновків і узагальнень. ...

0 комментариев


Наверх