Лінгвістичний аспект у вивченні звуків

Курсова робота

з мовознавства

«Лінгвістичний аспект у вивченні звуків мови»
Зміст

Вступ. 3

Розділ І. Поняття про фонему. 5

1.1. Поняття та функції фонеми. 5

1.2. Теорія фонеми та фонологічні школи. 11

РОЗДІЛ ІІ. Звуки мови як соціальне явище. 18

2.1 Диференційні та інтегральні ознаки фонем. 18

2.2 Позиції фонем, варіанти та варіації фонем. 21

2.3 Система фонем сучасної української літературної мови. 24

2.3.1 Різниця між звуками і фонемами. 27

Висновки. 28

Список використаної літератури. 30

Вступ

У звуковій мові, яка є основним знаряддям спілкування людей, усі мовні значення виражаються тільки за допомогою звуків, отже, звуки є матеріальним засобом реалізації в мові граматичних категорій і найрізноманітніших лексичних значень слів. Саме тому фонетика тісно пов’язана з іншими розділами науки про мову – лексикологією та граматикою. Мовні звуки часто називають будівельним матеріалом і для лексики, і для граматики. [3, с. 90-91] Звуки можна вивчати з різних поглядів. Так, звук — це найменша, неподільна мовна одиниця. В українській мові, як і в будь-якій іншій, звуків дуже багато, вони характеризуються різними акустичними й фізіологічними властивостями.

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень. Так, теорія фонеми функціонує у науковому обігові ось уже майже сто років. З’ясування особливостей розвитку теорії протягом цього періоду дає можливість визначити перспективу подальших досліджень. Особливо актуальною є оцінка внеску українських науковців у розвиток теорії фонеми, оскільки аналіз доробку вітчизняних мовознавців допоможе визначити основу, на якій будувалися українські лінгвістичні, зокрема, фонологічні, традиції, з яких виходимо, і які маємо на увазі, розвиваючи науку про мову на сучасному етапі. Встановлення можливих впливів інших лінгвістичних (фонологічних) шкіл на українську фонологічну школу дозволяє визначити контекст, у якому розвивалася теорія фонеми в Україні протягом ХХ-ХХІ ст.

Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що проведене дослідження відповідає вимозі сучасного загального мовознавства систематизувати і класифікувати науковий матеріал, напрацьований протягом століття функціонування теорії фонеми, що видається особливо актуальним щодо малодосліджених теоретичних побудов української фонологічної думки. Тим більше, що будь який громадянин України має більше знати про рідну мову.

Мета: проаналізувати лінгвістичний аспект у вивченні звуків мови, здійснити системний аналіз розвитку теорії фонеми у світовій лінгвістиці та в її складовій частині – українському мовознавстві.

Об’єкт дослідження: сукупність загальномовознавчих понять, правил, концепцій і теорій, що трактують фонему як основну одиницю фонологічної системи мови.

Предмет дослідження: ознаки фонеми як феномена людської мови.

Дня досягнення поставленої мети в курсовій роботі зосереджено увагу на вирішенні таких завдань: визначити поняття фонеми; проаналізувати теорія фонеми та фонологічні школи; дослідити звуки мови як соціальне явище; визначити диференційні та інтегральні ознаки фонем а також позиції фонем, варіанти та варіації фонем; дослідити систему фонем сучасній українській літературній мові; вивчити різницю між звуками і фонемами; проаналізувати фонеми в мовленевому потоці.

Достовірність та обґрунтованість наукових положень і висновків забезпечується аналізом першоджерел – дидактичних видань (підручники, посібники) провідних мовознавців ХХ ст.

Теоретичне значення одержаних результатів зумовлене тим, що в курсовій систематизовано розвиток загальнолінгвістичної теорії фонеми у світовому та українському мовознавстві. Системний аналіз загальнолінгвістичної теорії фонеми виконано з позицій сучасної лінгвістики.

 Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при подальших дослідженнях у сфері загального мовознавства і фонології, при читанні курсів з історії лінгвістичних учень, загального мовознавства, фонології на філологічних факультетах університетів і на практичних заняттях зі згаданих дисциплін. Дана курсова робота може становити інтерес для лінгвістів, а також для інших студентів.  

Розділ І. Поняття про фонему

 

1.1. Поняття та функції фонеми

Термін “фонема” (від грецького phonema - ‘звук’) уперше вжив французький фонетист А. Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (‘звуком мовлення’) та “phoneme” (фонемою) [5, c. 446], а М. Крушевський, учень Я. Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”.

Фізичних зву­ків, які використовує мова, є безліч. У цьому легко перекона­тися, вимовивши по-різному, наприклад, слово так — радісно або крізь зуби, протяжно або швидко, пискляво або басом і т. д. [8, c. 72]

Як би воно не звучало, ми завжди його сприймаємо як те саме слово, тобто розрізняємо в ньому три звукотипи т, а, к і ніколи не сплутуємо його з іншими словами: тук, тик; там, таз; мак, рак, лак, гак, бак.

Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, що є в ній.

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.

Виділення фонем із мовленнєво­го потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів.

Слова різняться між собою звучанням [4, c. 77-78]. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні, тобто такі, які не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їх значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Тож, фонема — мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнання та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] —[н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. bet [bet] "битися об заклад" — but [bAt] "але" — bit [bit] "кусок" — beat [bi:t] "бити", "удар" — bought [bo:t] "past від buy "купувати" — bat [baet] "кажан" — boot [bu:t] "черевик" засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <^>, <і>, <і:>, <ае>, <u:>.

Окремі звуки, виділені з слова, із будь-яким значенням безпосередньо не зв'язані, крім тих випадків, коли ціле слово складається з одного звука (У Китаї живе народність і) [3, с. 94-96] . Але в слові мовний звук до значення не індиферентний; у цих умовах він виступає як значуща одиниця мови. Наприклад, звуки [б], [м], [р], [c], вжиті ізольовано, поза словом, не служать засобом спілкування, інакше кажучи, ніякого значення не мають. Однак у словах била, мила, рила, сила вони виступають носіями певних значень, бо всі названі слова означають різні поняття, що передається заміною звука [б] звуком [м], [р] чи [с] при збереженні звукової спільності решти слова.

У словах сėла і сůла, неоднакових своїм значенням, три звуки спільні, і лише [е] та [и] — різні. Отже, [е] та [и] є тими звуками, що розрізняють значення цих слів і виступають як значущі одиниці мови. Слово сила вживається в українській мові не в одній формі, а в декількох: сůла — сůли — сůлі — сůлу... Розрізнення цих форм також зв'язане з уживанням різних звуків для виражання цих форм, в даному разі звуків [а], [и], [і], [у]. Таким чином, звуки можуть вносити нове значення не тільки в слова, а й у форми їх.

Тож, для спілкування мають значення не всі мовні звуки та їх різновиди, а лише основні звуки, або звукові типи, із зміною яких зв'язана зміна значення слів і їх форм. Такі звукові типи називаються фонемами. Фонема — це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняються значення слів та морфем.

Кожна фонема, як певна мовна одиниця, відрізняється від інших своїми самостійними властивостями, якісно й функціонально протиставляється іншим фонемам. Усі ж фонеми мови творять єдину систему, в якій кожен член протистоїть усім іншим, відрізняється від них. У цій системі виділити будь-яку фонему можна саме тому, що їй якісно й функціонально протистоять інші фонеми.

Наприклад, в українській мові виділяється фонема /а/, бо їй протистоять фонеми /е/, /і/, /и/, /о/, /у/, які відрізняються від неї і артикуляційно, і функціонально: /мала/ — /мела'/, /рак/ — /р'ік/, /рука'/ — /руки'/, /ма'ма/ — /ма'мо/, /сад/ — /суд/. Звук [н] твердий в українській мові якісно і функціонально відрізняється від [н'] м'якого і з цього погляду протистоїть йому, отже, приголосні [н] і [н'] становлять в ній окремі фонеми: /стан/ — /стан'/, /лан/— /лан'/, /заго'ну/ — /заго'н'у/. Слово везти з дзвінким зубним [з] відрізняється своїм значенням від вести з глухим зубним [с]; таким чином, артикуляційно різні приголосні —дзвінкий [з] і глухий [с] — протистоять один одному й функціонально, тому вони також є окремими фонемами і т. д.

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, називається головним.

Однак фонема реально існує в мові не тільки із своїми якісно самостійними ознаками, а і з тими, які залежать від різних фонетичних умов артикуляції мовного звука. Залежні, тобто несамостійні, елементи мовного звука творять варіанти, або відтінки, фонеми. Наприклад, в українській мові голосна фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується також як

и и

[е] або [и]. Реально існуючі в ній ненаголошені звуки [е] й [и], які в наголошеній позиції відповідають голосному [е], і є варіантами фонеми /е/:

и

[ве'сни], [весни'], [висна']. Фонема /о/ в українській мові реалізується не тільки в звукові [о]

у у о о о

(сон, ро'ку, во'рон), але й в [о] (кожу'х), [у] (діалектно туб'і', кужу'х) та в [о] середнього ряду (л'он). Усі вони становлять варіанти фонеми /о/. Фонема /г/ у позиції перед глухим приголосним може реалізуватися в звукові [х], який виступає як один з її варіантів (н'і'гот'—н'і'хт'і, орфогр. нігті) і який акустично є глухим відповідником до дзвінкового фарингального [г]. В інших позиціях приголосний [х] становить самостійну фонему, яка протистоїть своїм значенням фонемі /г/: (хай— гай, хо'лод — го'лод).

Крім головного вияву, який можна назвати основним варіантом фонеми, розрізняють три додаткові її варіанти: позиційний, комбінаторний і факультативний. Під позиційним варіантом розуміють звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад, вияв у ненаголошеній позиції фонеми

и е и е

/е/ у звуках [е], [и] або [и]: [село'], [ниси'] [ниси']. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /в/ як [у] після голосного перед приголосним або на кінці слова: [воýк], [стаý].

Комбінаторним варіантом фонеми називають її звуковий вияв, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад, твердий вияв фонеми /б/ перед /и/ напівпом^’якшений перед /і/: [бак], [б'ік]. Комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т'/ у звукові [д'] під впливом наступного дзвінкого приголосного: [молод'ба] та ін.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/ (н'іс), хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [н] [ніс]. Це і є факультативний варіант фонеми /н'/.

З усіх варіантів найтиповішим для даної фонеми є основний. Він вимовляється і тоді, коли звук твориться ізольовано від інших мовних звуків. Так, з усіх варіантів фонеми /о/ в українській мові найтиповішим, або основним, варіантом є лабіалізований голосний середнього підняття заднього ряду, який звичайно спостерігається в ізольованій вимові та під наголосом після твердого приголосного, а в ненаголошеній позиції — не перед складом з [у]: [мох], [гора'] 3 усіх варіантів фонеми /е/ основним є той, який твориться в ізольованій вимові та в наголошеній позиції (день, се'стри).

Основний варіант фонеми звичайно й сприймається як соціально значущий елемент звукової мови, здатний розрізнювати значення слів та морфем, хоч реально існують і інші її варіанти, функції яких пізнаються через ототожнювання з основним.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й розрізнення морфем і слів. [4, c. 77-78]. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну (розрізнювальну) функції фонем. Перша з них полягає в тому, що фонема виступає як одиниця мови, з якої складаються вищі мовні одиниці — морфеми і слова. Цю функцію називають конститутивною (від лат. слова constituere — складати, утворювати). Конститутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна (від лат. слова distinguere — розрізнювати, розпізнавати) полягає в тому, що фонема є засобом розрізнювання морфем і слів. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (розпізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'язані відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції.

Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнювальну. Але таке розмежування не має принципового значення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'язана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наявним обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [ŋ] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим служить межі слова, а в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [ŋ].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдяки наголосу і сингармонізмові.

Усі ці функції фонеми взаємопов'язані і взаємозумовлені. [3, с. 97].

  1.2. Теорія фонеми та фонологічні школи

Складовими елементами фонеми, реально існуючої та відтворюваної одиниці мовленнєвого мислення, є кінема (мiнiмальний фонацiйний елемент), акусма (мiнiмальний акустичний, або аудиційний елемент) та кінакема (цiлiсне уявлення про кінему й акусму в тих випадках, коли їх утворення взаємно обумовлене). Психофонетика, що її учений видiлив як окрему галузь фонології, вивчає фонеми й оцiнює фонетичнi явища з точки зору психології. Термін “звук” є природничо-науковим терміном, звук вивчається, зокрема, у межах антропофонiки i тлумачиться як акустичний результат миттєвої iдентифiкацiї фонеми, яка існує у психіці окремого iндивiда.

Як зазначалося вище, Ян Бодуен де Куртене вперше провів чітке розмежування між звуком та фонемою, визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми, запропонованій Яном Бодуеном де Куртене, психологічний підхід є домінантним. 

Теорія фонеми Я. Бодуена де Кутене стала відомою в середовищі європейських та американських лінгвістів. [1, c. 146]

 У межах кожної лінгвістичної школи її тлумачили згідно з провідною концепцією відповідної школи, відтак протягом ХХ ст. теорію фонеми було розглянуто у широкому спектрі підходів – від психологічного і семіотичного до структурного й операціоналістичного. У концепціях провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст., що інтерпретували теорію фонеми, для виділення фонеми застосовувався психологічний, семантичний, морфологічний, фізичний і логічний критерії. 

Ще одним джерелом інтерпретації теорії фонеми стала теорія мовного знака Фердінана де Сосюра. Сформульовані Ф. де Сосюром дихотомія “мова / мовлення” і положення про фонему як тип у системі протиставлень з іншими типами дали поштовх до структурних інтерпретацій теорії фонеми і створили передумови для визначення фонеми як лінгвістичної одиниці. 

У плюралістичній концепції "трьох фонем" С.І. Бернштейна, учня Я. Бодуена де Куртене, здійснено спробу синтезу інтерпретацій теорії фонеми, які розроблялися Московською та Петербурзькою фонологічними школами.

Системність і функціональність – основні підходи до інтерпретації теорії фонеми в межах Празького лінгвістичного гуртка, проте на початковому етапі досліджень актуальним був і психологічний підхід. М.С. Трубецькой розмежував фонетику як науку про звуки мовлення (область якої лежить у сфері психічного) та фонологію як вчення про звуки мови. Такий поділ був логічним продовженням запропонованого Ф. де Сосюром розрізнення між мовою і мовленням та позначенням і позначеним, а також протиставлення антропофоніки і психофонетики у теорії фонеми Я. Бодуена де Куртене. В концепції М.С. Трубецького фонологія вивчає відношення та опозиції. Фонема є сукупністю фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню. Звук мови (і, відповідно, звук мовлення) є сукупністю фонологічно суттєвих і фонологічно несуттєвих ознак, які проявляються у тій точці звукового потоку, де реалізується фонема. Фонологічний зміст фонеми є сукупністю усіх спільних для певної фонеми ознак, що відрізняють її від інших фонем певної мови. У фонології провідну роль відіграють не фонеми, а диференційні опозицiї. М.С. Трубецькой запропонував розгалужену логічну класифікацію опозицій, виділивши багатомірні та одномірні, ізольовані та пропорційні опозиції; привативні, градуальні та еквіполентні опозиції; постійні та нейтралізовувані опозиції. З останніми пов’язане поняття нейтралізації, позиції нейтралізації та архіфонеми, яку вчений тлумачив як сукупнiсть спільних для двох фонем диференційних ознак. М.С. Трубецькой уточнив поняття кореляції і запровадив поняття багаточленного пасма кореляцій, корелятивної пари, корелятивної ознаки.

Таким чином, у межах Празького лінгвістичного гуртка було структурно прокоментовано метафору Я. Бодуена де Куртене про те, що фонеми подібні не до нот, а до акордів, які складаються з кількох елементів (наприклад,  Р. Якобсон (1927 р.) визначає фонему як пасмо диференційних ознак).

У 50-х рр. ХХ ст. Р. Якобсон, М. Гале та Г.М. Фант запропонували модель акустичних диференційних ознак, на які можна розкласти фонеми; ці ознаки є найменшими дискретними сигналами і утворюють 12 бінарних опозицій. [5 c. 358]

Провідний представник Лондонської фонетичної школи Д. Джоунз сформував фізичну концепцію, розвиваючи ідею “широкого” і “вузького” типів фонетичної транскрипції основоположника британської фонетики Г. Світа, а також залучаючи елементи психофонетики й антропофоніки Я. Бодуена де Куртене. Д. Джоунз застосував поняття фонеми для аналізу фонологічної системи певної кількості мов, котрі з цієї точки зору ще не розглядали, що дало можливість визначити фонему як сім’ю споріднених звуків конкретної мови, використовуваних так, що кожен звук зустрічається в певному, чітко визначеному фонетичному контексті. Звуки – “члени сім’ї” перебувають у відношенні комплементарної дистрибуції. У концепції Д. Джоунза, орієнтованій на аналіз фонологічної системи мов, викладання їхньої вимови, а також на опрацювання фонетичної транскрипції та орфографії, психологічний підхід був допоміжним.

Згідно з А. Мартіне, представником “структурно-функціональної фонетики”, фонема (операційна одиниця) збігається з певною психофізіологічною реальністю. У запропонованій ученим теорії подвійного членування мови фонеми є одиницями другого членування. 

У сформованій представниками Копенгаґенського лінгвістичного гуртка глосематиці провідним був логічний підхід. Фонеми та їх розрізнювальні ознаки було описано як члени функцій, саме поняття “фонема” розглядали лише дотично, у контексті інтерпретації понять, розроблених у межах цього напрямку структуралізму.

С.К. Шаумян створив операційну теорію фонеми, залучивши до інтерпретації фонеми засоби символічної логіки і семіотичну теорію.

Як уже зазначалося, найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний. Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І.О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимсь чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні "мовний звук". Уважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 p., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Ф. де Соссюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, однак осмислив його по-своєму, тобто надав йому нового змісту. Він, зокрема, звернувши увагу на незбіг фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як "минуще фізично-акустичне явище" і фонему як стійке уявлення про звук, "психічний еквівалент звука". Як бачимо, фонема Бодуеном де Куртене розглядалася не як носій певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого групуються в нашій свідомості звуки мовлення, які виконують у мові тотожні функції.

Учень Бодуена де^-Куртене Л.В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднує з функціональним. Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план. Отже, багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі і різні перехресні зв'язки, строго системні й несистемні ділянки — типовий зразок динамічної саморегулювальної системи.

Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторську працю "Основи фонології" (вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, російською мовою в Москві в 1960 p.), у якій виклав свою струнку теорію фонем. Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою. [7, c. 10]

У фонології розрізняють 2 рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного погляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми [4, c. 86-88]. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І.О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психологічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концепції семіотичної реальності (фонема — фігура, що служить для побудови знаків), то У.Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фонеми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтуються на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходяться в розумінні деяких суттєвих питань. Так, зокрема, в Росії, як вже зазначалося вище існує дві фонологічні школи — Московська і Санкт-Петєрбурзька, концепції фонеми яких багато в чому не збігаються.

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник Л.В. Щерба, представники Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, О.М. Гвоздєв, Л.Л. Буланін, С.Б. Бернштейн, Л.В. Бондарко) розглядають фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи -— розрізнення звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотожність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [вóды] і вода [в^дá] є різними фонемами, а звук [т] в словах сад [сат] і том [том] — одна фонема. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї ж морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи — прагнення пов'язати лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально досліджують їх Вважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р.І. Аванесов, П.С. Кузнецов, О.О. Реформатський, В.М. Сидоров, О.М. Сухотін, Н.Ф. Яковлєв, Г.О. Винокур, А.Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовують морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одиницею. Фонема— це сукупність звуків, що чергуються позиційно. Сюди можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, але й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М.В. Панова "Русская фонетика" (М., 1967). З інших фонологічних шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Американська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фонологія (праці Є.Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне).

Термін “фонема” до української лінгвістики запровадив  М.Г. Йогансен (1924 р.). Характеризуючи особливості вимови однієї української говірки (“Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв’язку з літературною вимовою)”, 1927 р.) - учений застосував увесь комплекс наявних на той час методів фонетичного аналізу. В Україні зародження фонології також пов'язане з іменами Є.К. Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н. Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І.З. Петличний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, B.C. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін. Концепції теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької (М.Ф. Наконечний, Н.І. Тоцька) і Московської (П.П. Коструба, Ю.О. Карпенко) фонологічних шкіл.

Так, у першому роздiлi “Поняття про фонему” розглянуто мінімальну одиницю звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — фонему.

Також визначено основнi етапи становлення i розвитку теорiї фонеми у свiтовому мовознавствi, здійснено аналіз фонологічних концепцій провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст. Викладено аналiз теорiї фонеми, сформульованої наприкінці ХІХ ст. Яном Бодуеном де Куртене. Науковець запропонував розмежувати поняття “звук”, що позначає найпростішу одиницю вимови, та “фонему” як психiчний еквiвалент звука, комплексне фонетичне уявлення, котре є результатом об'єднання вражень від вимови певного звука.

Відкриття фонеми внесло корінну зміну в науку про мовні звуки, спрямувало увагу вчених на дослідження семантичних функцій звуків як значущих одиниць мови, а не тільки акустичних і фізіологічних властивостей їх.

РОЗДІЛ ІІ. Звуки мови як соціальне явище 2.1 Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Предмети навколишньої дійсності людина впізнає за пев­ними ознаками, прикметами, а не за цілісним образом. Так само за певними ознаками ми впізнаємо в мовленнєвому по­тоці й окремі фонеми (звукотипи), незалежно від їхнього кон­кретного фізичного звучання. При цьому закладені в нашій пам'яті еталони фонем накладаються на звуковий потік, і та­ким чином за основними ознаками ми вихоплюємо з нього окремі фонеми, а відтак і слова.

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чо­тири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких буду­ються фонеми української мови, є 20. [8, с. 74]

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом — передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика — низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом — наголошений чи ненаголошений (2 ознаки)
Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);  

за місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю — твердий чи м'який (2 ознаки).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фо­немам, називаються диференційними (розрізнювальними). Оз­наки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвін­ка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протистав­ляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) — зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зім­кнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) — ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фо­неми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише од­нією диференційною ознакою, то вони перебувають у напру­женій опозиції: б — п, д — т, з — с, з — ж, з — з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми від­різняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б — т, д — ж, з — ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю — глухістю: б — п, д — т, дз — ц, з — с і т. д.;

2) за твердістю — м'якістю: н — н', д — д', т — т', з — з' і т. д.;

за місцем творення: б — д — г, п — т — к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц — с, ч — ш, дз — з, дж — ж;

за характерним шумом (шиплячі — свистячі): ж — з, ш — с, дж — дз, ч— ц.

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). [4, с. 78-79] Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему 1). Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико-вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість <д> протиставляється губності <б> (дар — бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість <д> протиставляється м'якості <д*> (дома — Ц'ема [д'омт,]), а проривність — фрикативним, африкатам тощо (дам — зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені тут ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за цими ознаками фонеми <д> і <г> протистав ляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з>, і <б> та <к>.

Схема 1.

Ознаки твердість і проривність фонеми <г> не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного г [гъл^ва] на фрикативний [γъл^ва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пop.: укр. грати і ґрати, гніт "гноблення" і ґніт "шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах"; нім. Hans "власне ім'я Ганс" і Gans "гуска"). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пop. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак. Отже, фонему можна операціонально представити як пучок диференційних та інтегральних ознак.

  2.2 Позиції фонем, варіанти та варіації фонем

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. [8, с. 76] У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій — фонема втрачає якусь диференційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом — у слабкій: весело — веселий, клен — кленовий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с {розсада вимовляється як [росада]) і перед ж (безжурний [бежжурний]), але перед голос­ними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно {за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), на­приклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо.

Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок).

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні­стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

- не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а (Олександр, Олексій, огірок — з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є (Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо;

- не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву­косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло­ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під­ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо­нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими [4, c. 80-81].

Cильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Так, наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою - ненаголошена позиція. Порівняти; укр. сėла [сėла] і селá [се^илá]; рос. вол і воловой [въл^вóі]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прóз'ба], боротьба [бород'бá], рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихкó]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, картавлення тощо).

Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сыроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'άн'ά], рос. мял [м'ал], мять [м'άт'] тощо).

На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні.

  2.3 Система фонем сучасної української літературної мови

Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна си­стема в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприк­лад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 го­лосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ше й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні систе­ми голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані. . [6, c. 73—98.]

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови [4, c. 82-83]. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Все залежить від того, чи той звук перебуває 'в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Так, зокрема, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — Ґніт, грати— ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (nop.: рад [рад] і ряд [р'ад],) тоді як у білоруській мові лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, що туфлі і кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [е] й англійського [е] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції одне до одного й розрізняють слова: <е> — <œ> — <ә:> — <ә> (head [hed] "голова" — had [hœd] "past від have "мати" — heard [hә:d] "past від hear "чути"). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

В українській мові на стику чітко відокремлюваних складових частин слова або окремих слів приголосні можуть утворювати з акустичного погляду

е е

довгий звук: оббити [об:и'ти], вволю [в:о'л'у], віддати [в'ід:а'ти].. Такі довгі приголосні не становлять осібних фонем, а є сполученням двох однакових фонем нормальної довготи: /обби'ти/, /вво/л'у/.[3, с. 100-101]

Це саме відбувається при збігу кореневого і суфіксального [н]: причинна

е

[причи'н:а], стінна [с'т'ін:а']. У довгому твердому [н:] тут реалізуються дві самостійні фонеми /н/: /с'т'інна/. У такому, наприклад, слові, як ссати і похідних від нього (ссуть, ссавці) чується довгий твердий [с:]:

е

 [с:а'ти], [с:ут']. У ньому реалізуються дві самостійні фонеми /с/: /сса'ти/, /ссут'/; порівн. соска.

У сучасній українській мові поширені довгі м'які приголосні [д':] [т':], [з':], [с':], [ц':], [ж':], [ч':], [ш':], [н':], [л':]: [суд':а'], [стат':а'], [ма'з':у], [коло'с':а], [м’і'ц':у], [зб’і'ж':а], [кло'ч’:а], [ту'ш':у], [знан':а'], [г’іл':а'] — орфограф. суддя, стаття, маззю, колосся, міццю, збіжжя, клоччя, тушшю, знання, гілля. Довгі м'які приголосні теж не є самостійними фонемами, в них реалізується по дві фонеми: [д':] - /д'д'/, [т':] - /т'т'/, [з':] - /з'з'/, [с':]-/с'с'/, [ц':]-/ц'ц'/, [ж':] — /жж/, [ч’:] — /чч/, [ш':] — /шш/, [н':] — /н'н'/, [л':]— /л'л'/: /суд':а'/—/суд'д'а'/, [стат':а\/—/стат'т'а'/, [ма'з':у]— /ма'з'з'у/, [коло'с':а] — /колос'с'а/ ... Ці фонеми виконують у мові ту ж функцію, що й сполучення у такій позиції двох фонем —приголосної з [й]. Порівн. /клочча/ і /пірйа/ — орфогр. пір'я, [піччу] і /кровйу/ — орфогр. кров'ю, /л'л'ут'/ і /бйут'/— орфогр. б'ють.

Губні, шиплячі та задньоязикові приголосні й фарингальний [г] у сучасній українській мові вимовляються не тільки як тверді, а і як м'які, точніше напівпом'якшені, звуки. У фонетичній транскрипції їх напівпом'якшену вимову звичайно позначають значком ', а в фонематичній ніяк не позначають. Розрізнення твердої й напівм'якої вимови цих приголосних зв'язане не з диференціацією у значенні слів, а зумовлене їх позицією щодо наступного голосного, який і виконує функцію розрізнювання у значенні слів і морфем: [бик] — [б'ік], [гора¹] — [г’і'рка], [гру'ш':а] — [гру'ш':і]. Отже, тверді і напів-пом'яшені приголосні [б] — [б'], [п] — [п'], [в] — [в'], [м] — [м'], [ф] - [ф'], [ж] - [ж'], [ч] - [ч'], [ш] - [ш'] [к] – [к'], [х] - [х'] і [г] — [г'] становлять не окремі самостійні фонеми, а лише варіанти тих самих фонем. Цим вони відрізняються від інших парних твердих і м'яких приголосних, які виконують розрізнювальну функцію в мові і тому є окремими фонемами: /рад/ і /р'ад/, /с'іл/ і /с'іл'/.

Не всі фонеми однаково поширені в українській літературній мові, деякі з них мало навантажені і вживаються рідко, інші ж, навпаки, дуже навантажені і використовуються часто.

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру самих позицій; варіантів та варіацій фонем.

  2.3.1 Різниця між звуками і фонемами

Звуки в мовленні зливаються в один суцільний потік [8, c.77-78]. Це особливо помітно, коли вперше слухаємо незнайому іноземну мову (про таку мову кажуть: джерготіння, белькотання). Проте шо довше вслухаємося, то починаємо помічати, що суцільний мовленнєвий потік розпадається на окремі частини. При цьому спочатку виділяємо великі уривки, а потім дедалі менші і нарешті, коли освоїмо мову, відчуваємо в ній уже окремі звуки.

Різниця між звуками й фонемами така:

1) звуки — фізичне явище (це коливання повітря), фоне­ми — ідеальне (існують у нашій уяві як еталони, з яки­ми кожен раз зіставляємо почуті звуки мови);

звуки — індивідуальне явише (кожен мовець звуки в тому самому слові промовляє по-своєму, залежно від особливостей голосу, індивідуального тембру, манери говоріння тошо), фонеми — соціальне (їх усі сприймають однаково);

звуків — безліч, фонем — обмежена кількість;

звук — величина залежна (він звучить по-різному залежно від оточення, позиції в слові), фонема — величина стала (вона сприймається так само незалежно від оточення і навіть звучання: у формах книжка і в книжці [книз'ц'і] ми однаково виділяємо фонему ж, хоч у другому випадку чується звук з');

один звук може передавати дві фонеми (наприклад, довгі звуки с': і иґ: у словах вчишся [учйс':а], вчиться [учйц':а]);

звук може не вимовлятися, випасти, але фонему ми домислюємо (слово усний, у якому випав звук т, ми всетаки сприймаємо як похідне від уста, а не від ус).

Тож, коротко підсумовуючи другий розділ «Звуки мови як соціальне явище» ми віділили диференційні (розрізнювальні) та нейтральнимі ознаки фонеми, пояснили, що фонеми в мові існують у певній системі, і ці системи є явищем змінним, історичним, вони в кожній мові свої й по-своєму організовані, пояснили різницю між фонемами та звуками, визначили позиції (сильні та слабкі), варіанти та варіації фонем.

Висновки

Графічні й орфографічні системи, якими користуються в наш час розвинені літературні мови з давньою писемною традицією, значно розходяться з їх фонологічними системами. Якщо, наприклад, фонологічна система сучасної української літературної мови складається з 6 голосних і 32 приголосних фонем, то для їх вираження в українському алфавіті існує 32 букви — 10 для голосних та 21 для приголосних, і крім того, ще так званий м'який знак. По-різному передаються в українському письмі деякі голосні фонеми. Окремі літери завжди позначають сполучення двох фонем, тоді як одна фонема може передаватися сполученням двох або навіть трьох знаків. Різні фонеми в українській графіці можуть позначатися однією буквою і т. д.

Фонеми виділяються у мовленнєвому мисленні як окремі елементи, оскільки вони можуть збігатися з синтагмою, становити морфему у слові, бути головною складовою частиною морфеми. Семасіологізація і морфологізація є тими чинниками, які підтримують розрізнення фонем в історії окремої мови. Сукупнiсть фонем певної конкретної мови утворює систему фонематичних уявлень мовцiв. Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою.

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Своєрідність ця стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру самих позицій; варіантів та варіацій фонем.

Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін — виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зумовлені та спонтанні. Також слід зазначити, що теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької і Московської фонологічних шкіл. А розвиток загальнолінгвістичної теорії фонеми відбувався в Україні у контексті актуальних пошуків та інтерпретацій світових лінгвістичних шкіл. Аналіз інтерпретацій теорії фонеми на сучасному етапі дає підстави твердити, що наприкінці ХХ ст. теорія фонеми стала невіддільним i обов'язковим складником опису фонологічної системи мови.

У даній курсовій ргоботі здійснено аналіз становлення і розвитку загальнолінгвістичної теорії фонеми протягом століття її існування та застосування для наукового опису фонологічної системи мови.

Також проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

-           дослідження підтвердило провідну роль Я. Бодуена де Куртене у закладанні фундаменту теорії фонеми, визначенні супровідної номенклатури та окресленні принципів і методів подальших фонологічних досліджень.

-           у межах концепцій, які утворюють фундамент загальнолінгвістичної теорії фонеми, протягом ХХ ст. було подано лінгвістичну характеристику основного об’єкта теорії, визначено місце фонеми у системі мови, відкрито закономірності функціонування системи фонем, створено класифікації фонем.

При написанні роботи було використано та опрацьовано більше 8 літературних джерел.

В процесі написання отримано грунтовні, системні знання.

Список використаної літератури

1.         Березин Ф. М.  История лингвистических учений: Учебник для филол. спец. вузов. — 2-е изд., испр. и доп. - М.: Высшая школа, 1984.

2.         Бодуэн де Куртенэ И. А. Некоторые отделы сравнительной грамматики славянских языков // Русский филологический вестник. — Т. 5. — 1881 (перед. 1986)

3.         Жовтобрюх М. А., Кулик Б.М. «Курс сучасної української літературної мови», К., Вища школа, 1974

4.         Кочерга М.П., Загальне мовознавство, К., «Академія», 1999

5.         Пауль Г. Принципы истории языка, — М., 1960.   — С. 446.,

6.         Семчинський С.В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 73—98.)

7.         Л. В. Щерба  Языковая система и речевая деятельность, КомКнига 2007 г.

8.         Ющук І.П., Українська мова, підручник для студентів філологічних навч. Закладів, К., Либідь, 2003