Зробити заяву про відновлення Польші в старих кордонах;

1.   Зробити заяву про відновлення Польші в старих кордонах;

2.   Визволення селян з землею.

В 1807 р. після важкого для французької сторони бою з російською армією під Прейсиш – Ейлау, Наполеон запропонував польську корону прусському королю Фрідріху Вільгельму ІІІ, але той відмовився її прийняти.[3]

Після битви під Фридландом (червень 1807 р.) Наполеон вирішив розколоти військово – політичний блок Австрії, Пруссії і Росії. Він звернувся до Олександра І з пропозицією прийняти польську корону і всі польські землі, які знаходилися під владою Пруссії. Російський імператор досить розумно відхилив її. Однак при підписанні Тильзітського договору обидві сторони були змушені іти на поступки, в тому числі і по польському питанню. В результаті досягнутого компромісу на карті з’явилася держава, яка воскресила ненадовго надії поляків на відновлення незалежності.

Це було васальне по відношенню до Франції князівство Варшавське – конституційна держава на чолі з призначеним Наполеоном саксонським королем Фрідріхом Августом.

1.2 Виникнення князівства Варшавського

Дана назва не мала під собою ніякої історичної основи і виникла тому, що два монарха, які підписали 7 липня 1807 р. Тильзитський трактат не хотіли, щоб в офіційній титулатурі і Конституції цієї держави фігурували слова „поляки, Польща”. [4]

Князівство Варшавське спочатку включало польські землі, які в результаті розділів Речі Посполитої, опинилися під владою Пруссії. Згідно Шенбрунського миру 1809 р. князівство розширилося за рахунок значної частини земель, підвладних до цього Австрії (територія з містами Краків, Кельце, Радом, Люблін і Седльце). [5]

Площа князівства склала з цього моменту 142 тис. км. кв., а населення – приблизно 4,3 млн. чол. (79 % поляків, 7 % євреїв, 6 % німців і 8 % литовців і білорусів).[6]

Польські діячі, які співробітничали з французьким імператором, виказались за відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власне варіант, згідно якого князівством створювалися Сейм і державна рада, а його територія розподілялася на шість департаментів та шістдесят повітів. Конституція в цілому поєднала в собі суперечливі тенденції: орієнтування на помірковані перетворення в буржуазному дусі з консервативними намаганнями зберегти основи станово – шляхетських порядків.

По Конституції князівство Варшавське мало право створювати армію чисельністю до сорока тисяч чоловік; командування нею Наполеон доручив племіннику останнього польського короля Ю. Понятовському. В 1809 р. ця армія вдало діяла разом з французькими військами проти військових сил Австрії, які напали на князівство Варшавське.

В умовах загострення військово – політичних зіткнень Франції з Росією і її союзниками князівство Варшавське все більше перетворювалося в передовий форпост Наполеона на сході.

Після поразки наполеонівських армій у війні 1812 р. стало питання про корінну зміну ситуації на користь переможців.

1.3 Утворення Польського королівства

В 1814-1815 рр. на Віденському конгресі поряд з 216 дипломатами високого рангу з усіх європейських країн приймали участь російський цар Олександр І та австрійський монарх Франц І. В травні 1815 р. були підписані „Основи конституції” Королівства Польського, в підготовці яких видну роль відіграв Чарторийський. Затверджуючи конституцію, Олександр І вніс суттєві поправки. Цар не погодився на надання законодавчої ініціативи сейму, залишив за собою право змінювати запропонований сеймом бюджет, Конституція надавала самоуправління Королівству Польському, право мати власну армію, отримали поляки і свободу друку. Конституція проголосила, що Королівство Польське назавжди приєдналось до Російської імперії і пов’язана з нею власною унією.[7]

Як пише С. Мироненко, Олександр розглядав конституційний устрій Польщі „ як перший крок на шляху до конституції російської... Конституція Королівства польського була для Олександра І своєрідним експериментом. Польща стала об’єктом перевірки реальності задуманого імператором симбіозу конституції з самодержавною владою”.[8]

За рішенням Віденського конгресу Прусії були повернені, по-перше, Познанський та Бидгощський департаменти Князівства Варшавського, з яких утворилося Велике Князівство Познанське; по-друге, місто Гданськ. Краків та його округа стали „вільним містом”. Решта території колишнього Князівства Варшавського увійшла до Королівства Польського. [9]

В ньому виконавча влада цілком належала російському імператору, який одночасно був і польським королем; законодавча влада за конституцією розподілялася між сеймом та королем, але фактично останнє слово залишалось за королем. В якості вищого керівного органу створювалась Державна Рада, управління королівством здійснювалося призначеним царем намісником.

Територія королівства розділялося на вісім воєводств: Августовське, Калишське, Краківське, Люблінське, Мазовецьке, Полоцьке, Радомське та Сандомежське. Згідно конституції формувалося польське військо; адміністративне та судове управління повинно було здійснюватися польською мовою, жителям Королівства гарантувалось свобода слова та друку. Таким чином, своїм польським підданим Олександр І надав більше прав, ніж громадянам Росії.[10]

Отже, якщо порівнювати особливості процесу утворення Королівства Польського та Герцогства Варшавського, то слід зазначити, що спільним було утворення двох держав на тлі зниклої вже після поділів Речі Посполитої і плекання населенням обох нових державоутворень надії на відновлення польської державності.

Відмінним було те, що Королівство Польське було утворене з земель, які належали Пруссії, а Герцогство Варшавське – окрім прусських земель поєднало в собі частину земель, підвладних Австрії. Загалом же площа Князівства Варшавського в порівнянні з Королівством Польським була більша.

І хоча в обох утвореннях були прийняті державні документи, що регламентували відносини між населенням все ж таки Герцогство Варшавське розглядалося Наполеоном як плацдарм для подальших наступальних дій на Росію, а Королівство Польське – як об’єкт для збільшення території держави, в даному випадку Росії.

Розділ ІІ. Політичний розвиток Королівства та Герцогства   2.1 Політичні перетворення в Королівстві Польському

Своїм намісником в Королівстві Польському російський імператор призначив вже не молодого генерала Ю. Зайончека, який став депутатом Чотирирічного сейму. Не відрізняючись ні будь – якими видатними здібностями, ні особливою енергією, але будучи польським патріотом і в той же час людиною, який не відчував великої ворожнечі до Росії і до всього російського, Зайончек виявився придатним як для Варшави так і для Петербургу. Противагою можливим сепаратистським тенденціям стали великий князь Константин Павлович, призначений головнокомандуючим польською армією та сенатор Н. Новосільцев., який отримав від Олександра І посаду його комісара в Адміністративній раді Королівства – вищому органі виконавчої влади при наміснику від царя. Механізм врівноваження працював добре, поки Константин не закохався в польську красуню Іоанну Грузинську і не вступив з нею в морганатичний шлюб. Після цього почалися деякі негаразди, що турбували Петербург, але все ж таки вони не мали серйозних наслідків. [11]

В березні 1818 р. зібрався перший сейм Королівства Польського. Відкриваючи його Олександр І натякнув на можливість розширення Королівства за рахунок Литви і Білорусії. Вже 15 березня Олександр вимовив промову, яка вразила сучасників. Ось що почули Польща, Росія, Європа: „ Образование, существовавшее в вашем краю, дозволило мне ввести немедленно то, которое я вам даровал (тобто Конституцію), руководствуясь правилами законно – свободных учреждений, бывших непрестанно предметом моих помышлений и которых спасительное влияние надеюсь я с помощью Божией распространить и на все страны, Провидением попечению моему вверенные. Таким образом, вы мне подали средство явить моему отечеству то, что я уже с давних лет ему приуготовляю и чем оно воспользуэтся, когда начала столь важного дела достигнут надлежащей зрелости»[12]

Цією промовою Олександр І чітко підкреслив свою давню приналежність до конституційних ідей, розуміння того, що Польща вже виросла до конституції, а Росія виросте в недалекому майбутньому, обмеженому, зокрема, межами життя самого Олександра І.

Його конституційні наміри дуже чітко накладалися і на плани в області звільнення селян від кріпосної залежності, які просунулися швидше в економічно більш розвинутих районах Росії – Естляндії, Лифляндії, Курляндії, але які, як це показує розробка таємних проектів Аракчеєва та Гурьєва, рано чи пізно повинні були дійти до Росії.[13]

Чуть пізніше, начебто розвиваючи думки, озвучені навесні у Варшаві, імператор заявив під час бесіди з прусським генералом Мезоном наступне: „Наконец все народы должны освободится от самовластя. Вы видите, что я делаю в Польше и что я хочу сделать и в других моих владениях».[14] Ці слова стали негайним надбанням публіки.

Другий сейм, який був скликаний 1820 р., який позначився активними діями ліберально-шляхетської опозиції – калишської партії, або калишан, яка домагалася дотримання конституційних гарантій. Царські прибічники, особливо Н. Новосільцев, відповіла на це переслідування голови кали шан Б. Немоївського і спробами вмовити Олександра І в необхідності відміни конституції.

В ході підготовки наступного сейму, який зібрався тільки у 1825 р., з’явилася додаткова стаття, яка відміняла гласність сеймових засідань; Б. Немоївському спочатку заборонили доступ на засідання, а потім він був заарештований. Хоча сейм в цілому знову продемонстрував відданість монарху, стало ясним, що надії перших років існування Королівства Польського виявилися марними для обох сторін.

2.2 Загострення політичних суперечностей на міжнародній арені

Практично з моменту виникнення Королівства Польського значного розмаху отримала нелегальна опозиція по відношенню до існуючих порядків – таємні просвітницькі організації, що складалися передусім з учнівської молоді та військовослужбовців. Їх головною метою було відновлення незалежного Польського Королівства в поєднанні з радикальними соціальними перетвореннями антифеодального характеру і певною демократизацією політичного ладу.

Сеймову та нелегальну опозицію, як і інші ідейно – політичні сили, об’єднувало в ті роки намагання відновити колишні польські кордони, головним чином за рахунок Литви, Білорусі та України.

Загострення польського питання на міжнародній арені викликала революційна хвиля, що прокатилася по всій Європі у 1848 – 1849 рр. в Королівстві Польському активізувалася діяльність конспіраторів, які не закінчували боротьбу проти національного та соціального гноблення.[15]

Вже при правлінні в Росії Миколи І, останній з початком революції в Європі сконцентрував на західних кордонах Росії більш ніж чотиритисячну армію, відправивши до Відня і Берліну послання про невідкладну необхідність ”подавити заколот в Галіції і Познані”.

Кримська війна 1853 – 1856 рр., яка закінчилася поразкою для Росії, виявила серйозні розбіжності у зовнішньополітичних інтересах держав, що поділили Польщу. Досить багато чисельна польська еміграція та опозиційні кола на польських землях пов’язували з Кримською війною великі, але нездійснені надії.

Англія та Франція боролися проти посилення впливу Росії на Балканах, Австрія, а частково і Пруссія в тій чи іншій мірі підтримували їх в цій боротьбі. В польському питанні інтереси Австрії та Пруссії практично співпадали з інтересами Російської імперії; іншим європейським країнам це питання було, по суті, нецікавим: вони лише використовували його для різних дипломатичних спекуляцій, дуже слабо піклуючись про дійсні потреби польського народу.[16]

 

2.3 Прояви національно–визвольного руху на підкорених територіях

Аналогічна ситуація склалася на початку 60-х рр., коли загальний підйом охопив значну частину польських земель і перш за все Королівство Польське. Надії повстанців 1863 р. на підтримку з боку різних європейських держав виявилися марними, спроби польської еміграції налагодити ділові контакти з керівництвами не дали якихось суттєвих результатів.

Визвольна боротьба польського народу в наступні десятиліття частіше за все отримувала форму національно – визвольної боротьби. Однак слід пам’ятати, що його невід’ємна складова частина завжди були в кінцевому рахунку непримиренні станово – класові протиріччя, які послаблювалися в періоди підйому визвольної війни і загострювалися під час її спаду.

Польське селянство розглядалося в даний період багато чисельним і найбільш пригнобленим станом польського суспільства. Хоча більшість селян ще не володіли будь – якою розвинутою політичною свідомістю, селянство в цілому досить істотним чином впливало на позиції і діяльність різних соціальних груп, що брали участь у визвольній боротьбі.

Велике значення селянства було підтверджене в кінці ХVІІІ ст. перебігом та результатами повстання під керівництвом Т. Костюшко. На наступних етапах селянське питання стало основним стрижнем ідейно – політичної боротьби під час військових виступів проти гнобителів.

Серед шляхти, перш за все заможної, було немало осіб які були готові співпрацювати з іноземними загарбниками в обмін на особисті або станові привілеї. Більшість же шляхетського стану була досить зацікавлена у відродженні незалежної Польської держави. Тому після розділів шляхта стала активною силою визвольного руху, а її представники зайняли в ньому керівне положення.[17]

Вищі та середні прошарки польського духовенства своїм виникненням та матеріальними інтересами мало чим відрізнялися від шляхетського стану, а нижчий прошарок, особливо в 1830 – 1850 рр., - від селянства. Духовенство в цілому намагалося зберегти і укріпити вплив католицької церкви, що неминуче ставило його в опозицію до іноземної влади.

Оскільки релігія була тісно пов’язана з національною самосвідомістю, значний прошарок польського духовенства неминуче повинен був перетворитися і дійсно перетворився в активну силу національно – визвольного руху.

Матеріальні інтереси міських низів не були однаковими. Зокрема, та частина міщан, яка була пов’язана з цеховою організацією, займала загалом консервативні позиції, тоді як інші ремісники намагалися ліквідувати всі форми феодальної регламентації; аналогічні протиріччя існували в середовищі торгової буржуазії. Антифеодальні тенденції в даному середовищі швидко наростали у зв’язку з припливом до міст частини шляхетського та селянського прошарків, а саме в цьому середовищі прискореними темпами розвивалася національна самосвідомість.

На рубежі 50 – 60-х рр.. ХІХ ст.. в Російській імперії, що включала велику частину польських земель, склалася революційна ситуація. В Королівстві Польському, як і по всій країні, важливі соціальні проблеми, що вимагали негайного вирішення були пов’язані з тяжким становищем селянства.

В ліквідації барщини та інших феодальних повинностей на польських землях були зацікавлені не тільки селяни, а також і жителі маленьких міст, які займалися сільським господарством. В середині ХІХ ст. тільки 5 тис. шляхетських сімей з Королівства Польського були поміщицькими.[18]

Польська буржуазія була відносно слабкою, її політичні амбіції не доходили до претензії на самостійне управління в майбутній незалежній державі, а обмежувалися лише прагненням поділу влади з заможною шляхтою. Католицьке духовенство не виступало як єдине ціле. Шляхетське крило інтелігенції істотно відрізнялося за своїми поглядами від поміщиків, а міщанське – від буржуазії. Значна частина інтелігенції була налаштована опозиційно по відношенню до царської влади і дотримувалася демократичних міркувань, але встановлювати контакти з народними масами міста та села їй було дуже важко, хоча вона претендувала на те, щоб представляти їх інтереси.

В 1859 р. на польських землях у складі Російської імперії посилилися прояви антиурядових настроїв – почали носити ставропольські костюми, використовувати різноманітні прикраси з національними емблемами, демонстративно святкувати річниці таких, наприклад, історичних подій, як Люблінська унія, Конституція 3 травня або Листопадове повстання, співати заборонених політичних пісень. [19]

В першій половині 1861 р. дійшло до масових вуличних маніфестацій. В Варшаві вони були розігнані з використанням зброї та людськими жертвами. На площах з’явилися представники царських військ, вулиці цілодобово патрулювалися, а маніфестації перемістилися до костьолів, куди не мали доступу солдати та козаки. Петербург вступив у переговори з представниками поміркованих реформ з боку заможної польської шляхти.

До кінця 1861 р. в польському суспільстві організаційно сформувалися два основних політичних табори. В партії „білих” об’єдналися ті, хто захищав інтереси заможної шляхти та буржуазії, хто прагнув автономії Королівства Польського і приєднання до нього литовських, українських та білоруських земель в межах 1772 р. в соціальній сфері білі виступали за ліквідацію феодальних відносин за прусським зразком – з максимальним обезземеленням селянства.[20]

Партія „червоних” включала різні елементи, що були об’єднані гаслом відновлення національної незалежності; в ній були представлені дрібна і декласована шляхта, інтелігенція, міські низи, іноді селянство.

Праве крило „червоних”, висувало на перших план завдання відтворення Польського Королівства в межах 1772 р., і, мабуть, недооцінюючи соціальні проблеми, практично не виходило в їх рішенні за рамки програми „білих”.

Ліве ж, революційно – демократичне крило признавало право литовців, білорусів, українців на самовизначення, а в соціальній сфері передбачало більш радикальні реформи.

Одночасно з двома вище названими партіями в Королівстві Польському та на прилеглих територіях склалася інтернаціональна за складом Революційна організація російських офіцерів в Польщі, на чолі якої спочатку стояв Я. Домбровський, а з середини 1862 р. А. Потебня.

„Білі” обрали тактику пасивної опозиції, „червоні” орієнтувалися на збройне повстання і активно його готували, маючи намір приурочити виступ на весну 1863 р., коли очікували селянських хвилювань. Однак царський уряд, вирішивши провести черговий рекрутський набір за спеціальними списками, в які була внесена неблагонадійна молодь, перш за все з Варшави та її околиць. Одночасно був відданий наказ про концентрацію окремо розквартированих підрозділів царських військ в більш великих населених пунктах, щоб посилити їх обороноздатність. Керівний орган „червоних” – Центральний національний комітет вирішив вивести з лісу всіх осіб, які підлягали призову, а вночі з 22 до 23 січня 1863 р. почати повстання.[21]

В цю ніч озброєні групи повстанців здійснили набіги на декілька десятків гарнізонів, але в більшості випадків напад було відбито. Центральний національний комітет опублікував маніфест про передачу селянам ділянок, що вони обробляють, з послідуючою компенсацією поміщикам за рахунок держави.

Впевнившись, що перешкодити розвитку повстання їм не вдасться, „білі” змінили тактику. Навесні 1863 р. вони разом з деякими діячами правого крила „червоних” захопили керівництво в центральному національному комітеті, який з травня став називатися Національним урядом. Ним була проголошена диктатура повстанського генерала М. Лянгевича, але він не зміг виконувати свої обов’язки, оскільки був захоплений австрійцями при спробі перетину кордону.

Літо 1863 р. ознаменувалося найвищим підйомом повстанської активності, що охопила практично все Королівство Польське, а також частину Литви, Білорусії, України. Національний уряд провів деякі заходи для закріплення власного становища:

·          створив центральні та місцеві органи управління,

·          встановив національний податок,

·          організував видання досить широко розповсюдженої повстанської преси,

·          направив своїх емісарів в країни Західної Європи для переговорів про допомогу і для покупки зброї.

Досить довгий час на території, що охопило повстання, царська влада нормально функціонувала лише у великих населених пунктах, де знаходилися гарнізони.

Поступово на основних стратегічних напрямках були скупчені каральні війська на чолі з новим намісником графом Ф. Бергом і віленським генерал – губернатором М. Муравйовим, що отримав спеціальні повноваження для придушення повстання.

З середини повстанський рух послаблювався двоїстою політикою „білих”, які вважали повстання не більш ніж озброєною демонстрацією, необхідною начебто для втручання країн Заходу. Очоливши Національний уряд, „білі” саботували реалізацію проголошених в січні аграрних декретів, відхилялися від організації загального народного ополчення і створення єдиного військового керівництва, відмовлялися від допомоги з боку революційних сил Європи та Росії, так як боялися, що програми повстанського руху стануть ще більш радикальними.[22]

У вересні 1863 р. до керівництва Національним урядом ненадовго прийшли „червоні”, а у жовтні керівником повстання став генерал Р. Траугут – талановитий організатор та воєначальник, не пов’язаний ні з „білими”, ні з „червоними”. Тиск з боку придушників повстання посилювався, а поповнення повстанських загонів новими силами - послаблювалося. В деяких районах повстання протрималося до зими, але до травня 1864 р. воно було практично придушене. Лише окремі невеликі групи продовжували чинити опір.

Царський уряд жорстоко розправився з повстанцями: сотні їх загинули в боях та були страчені, тисячі – засуджені на каторжні роботи в Забайкалля, заслані до Сибіру або внутрішні губернії Росії або примусово віддані на військову службу, але жертви повстання були не марними: