Голод 1933 року

Голод 1933 року

Не сьогодні це сказано:

Час руйнуватися і час будувати,

Час розкидати каміння і час збирати каміння,

Час мовчати і час говорити

Час – говорити!

Хай ця гірка книга, народжена після десятиліть безмовства, ляже першим нашим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічній Історії українського народу.

Це страшна книга, народна книга – Меморіал. Вона присвячена пам’яті мільйонів українських слов’ян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітарним режимом у 1932 – 1933 р.. пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої з трагедій ХХ століття.

ГОЛОД: чому і як?

Нашому народу повертається Історія, а історія – це правда. Минуле це болить кожному з нас – справжнє, не прикрашене домислами, не пом’якшене вимислами.

Сьогодні в час очищення, починаємо осмислювати самі себе, кожна людина і весь народ: що з нами сталося? Сміливішає пам’ять, мужніє душа, розковується свідомість, звільнена від страху. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати викривальні документи. Можна замести сліди злочинів. Можна переписувати історію – на дорогу диктаторові чи скороминущому ідеологічному божкові. А з пам’яттю народу нічого не вдієш.

Сьогодні багато чого прояснилося. Під силою не спростованих доказів, що прозвучали в нових публікаціях, можемо з певністю стверджувати: трагедія, що обрушилась на українське селянство на початку 30 –х років мала передісторію.

Достовірні відомості про каральний похід на Україну радянських військ, під проводом Марайова (1918), без судні полтавські розстріли (1918), що стали широко відомі після публікацій листів Володимира Короленка до Луначарського, публікація секретного листа Леніна до Молотова для членів Політбюро, датанованого березнем 1922 р – освітлюють утаювання історичної правди, перекручування і недомовки.

Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо провести вилучення церковних цінностей з найшаленішою енергією, не зупиняючись перед придушенням будь – якого опору” – (секретний лист Леніна) Головне для вождя було пограбування церковних багатств під зручною для правлячої верхівки маркою допомогти голодуючим. “Слід саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли і думати!” – підпис : Ленін.

В наступному десятиліття Сталін повторив “методичні настанови свого вчителя, тільки вже з українським селянством.” І головним підручним у нього став соратник Леніна по акції 1922 р. – той же таки Молотов.

Плануючи український голодомор, Сталін мав на що опиратися. Отже, голод – не каральна акція або акція умиротворення, - засіб упокорення народу.

1933 – й рік – це голодомору і хвиля нових судових процесів на Україні.

Досвід був: народ слід утримувати в стані страху. Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю сім з половиною мільйонів своїх синів і дочок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина померлих від голоду – діти, які не народили нащадків, не дали потомства. Приріст населення у цей період зменшився на 99 відсотків.

Жодне селянство в світі не зазнало такого лихоліття, як українське селянство. Світ знає Нюрнберг, де сиділи на лаві підсудних гітлерівські злочинці проти чужих народів. Але світ не знає процесу над злочинцями, які чинили напругу над своїм народом. Тому потрібен суд честі, суд справедливості над сталінською Імперією, над неосталінізмом, над злочинами проти українського народу в ХХ ст.

Нелегко читати сторінки цієї книги, але читати треба. Бо без певної правди про минуле, якою страшною вона б не була, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в країні. Народна пам’ять – найдостойніше історичне джерело.

Духовна руїна.

Літа 1933 року (від Різдва Христового) був в Україні Великий голод.

Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, а ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей , і ще ненароджених у ланах матерів. Сонце сходило над вихололи за довгу зиму, полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю.

Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обривах України важкі сніги 1933 року, являючи світові трупний сморід, видива, спів мірні хіба що з картинами страшного суду.

Чи була того року весна? Чи прилітали до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов’ї?

Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше! Уявіть собі на хвилину цю картину. На світі весна, а над селами нависла чорна хмара. Діти не бігають не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонесенькі, складені калачиком великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема. Самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед. І безкінечна одна “пісня” Їсти, їсти.

Голодомор очима істориків, мовою документів.

Напевно, страшно повірити, але це доведено історичними документами: органи НКВС змушували експертів сільських Рад переписувати або й знищувати книги метричних записів, фальсифікувати жахливий реєстр голодних смертей 1932 – 1933 рр.. Особливій ідейній обробці піддавали селянських синів, призваних до Червоної Армії. Будь – яка згадка про голод на Україні розцінювалась як ворожий випад проти радянської влади. Листи з дому переглядались військовою цензурою.

Кажуть, селу допомагали: це була допомога по – сталінські. Не хлібом, не продовольством, а кадрами уповноважених з каральними функціями.

Постишев домігся свого, бездоганно виконуючи сталінські настанови: хліб з українського села викачали, саме так: викачали. А в цей час на сторінках газет малювався справжній рай на Україні.

Ось лише один документ архіву:

1. Цілковите виконання плану хлібозаготівель – до першого січня 1933 року.

2. Заборонити витрачання будь - яких фондів, утворених в колгоспах, які незадовільно виконують плани хлібозаготівель.

3. Колгоспи, які незаконно видали натураванш, хлібом, його повинні повернути назад; притягати голів колгоспу до суворої відповідальності за розтрату колгоспного хліба.

4. До колгоспів застосувати штрафи з додаткового м’ясо здавання.

Голодомор став ніби страшною межею життя розпалося на те, що було до нього, і те, що опісля.

Ніколи не було на нашій землі стільки сиріт, як після голоду. Дитбудинки, майдани, притулки, приюти, патронати розподільних густо вкрили Україну.

Але й усіх закладів їм треба було вижити. В сотні людських свідчень прямої непокори селян перед державним насильством.

По селах жінки згуртовувались у великі гурти, озброювались кийками і йшли натовпом на колгоспні двори, де відкривали конюшні, комори, випускали скотину. Хто попадав юрбі в руки з начальства, того закривали в погребі. В кожному селі були свої жінки – верховоди. Відважні бунтівниці тієї лихої години взяли на свій тяжкий, нежіночий обов’язок – заступитися за збезчещений свій рід. Влада, що називала себе народною, випробувала зловісну машину репресій, і визиску на беззахисному українському гречкосієві єдиною зброєю якого була пара працюючих рук та наївна віра в справедливість світу.

На полях було поставлено високі сторожеві вишки, де сиділи вартові вдень і вночі, щоб ніхто не зірвав колоска. Вони віддали владі спійманих ними “ворогів” опухлих від голоду. А хліб же був. Посеред сіл, хліб зогнив у тисячотонних бурдах на залізничних станціях. Отже, голод був штучно і спеціально створений.

Голодомор очима свідків

 Розповідь Очкань В. Б. вчителька української мови і літератури Байрацької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня Диканського р- ну. Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна.

І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя.

- Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину.

А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду.

Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими.

Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала...

2. Слово надається свідкам старшого лиха.

1.   Недобір Галина Василівна (1926 р.)

Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей.

В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села.