Наслідки “непоганого врожаю” 1930 року для селянського сектора України

3. Наслідки “непоганого врожаю” 1930 року для селянського сектора України.

Після непоганого вро­жаю 1930 р. на селі виникли серйозні проблеми з укомплектуванням посівного, продовольчого і фуражного фондів. У збірнику наводиться лист голови колгоспу «Спільна праця» Гришинського району на Донеччині, двадцятип'ятитисячника Ю. С. Чорного. Звертаючись до ВУЦВК, він повідомляв, що після виконання хлібо­заготівельного плану в артілі не залишається зерна, щоб забезпечити потреби лю­дей і худоби в першій половині 1931 р., тобто до нового врожаю. В такому становищі опинилися сотні колгоспів. Щоб вижити, селяни змушені були харчуватися різни­ми сурогатами.

З літа 1930р. поширилась практика твердих завдань щодо здачі всіх “лишків”. Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічно маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо “новим етапом непу”. Поняття “продрозкладка” замінювалося поширеним терміном “план”.

Після врожаю 1930 року, було здано по 4,7 центнера з гектара – рекордний показник товарності за всі роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне забезпечити “стрибок” в індустріалізації. Селян результати першого року суцільної колективізації привели в шоковий стан. Хоч грізне слово “продрозкладка” не вживалося, в колгоспне село повертався напівзабутий побут десятирічної давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському господарстві – злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в основному на присадибну ділянку. Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р. адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали “твердим завданням ” та високими податками, тоді як колгоспники одержували податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах. Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства і руйнування розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Продрозкладка вела до швидкого зростання кризових явищ. Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє пряме небажання працювати.

Вже протягом січня — листопада 1930 р. держава витиснула з селянського сектора України (колгоспи та одноосібники) 400 млн. пуд. хліба, стільки зерна, скільки республіка ніколи не заготовляла. Через те що технічна сторона стягування розкладки у колгоспному селі відпала, Сталін на XVI з'їзді партії привселюдно оголосив, що зер­нову проблему «ми вже розв'язуємо в основному з успіхом». Та успіх цей забезпе­чувався підривом продуктивних сил сільського господарства. Вияви­лось, однак, що в подібних економічних обставинах пове­дінка сільського товаровиробника є схожою, незалежно від того, чи він одноосібник, чи колгоспник. Змушені працювати в громадському господарстві, колгоспники тільки імітували працю. Абсолютна матеріальна незаінте­ресованість призводила до колосальних втрат.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала “поденщина”. Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників в сім’ї. Колгоспцентр СРСР у директиві від 6 червня 1930р. “Про оцінку і облік праці у колгоспах” висловився за впровадження нової економічної категорії – трудодня, який давав змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. У 1930-1931рр. в колгоспах створювалися тимчасові бригади – на період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад бригад і незакріпленність робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за собою знеособлення і зрівнялівку. Під час збиральної кампанії і обмолоту запанував цілковитий розгардіяш і безладдя. Бригади розпалися, на роботу виходив хто хотів, праця організована не була. Планів не мали. Роботу зволікали. Хліб осипався, просапних не збирали зовсім. Розкрадання пішло навалою, вдень і вночі з поля возили на очах у всіх, розтягали колгоспний хліб. Обліку не було.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою партійні організації не стали на належній висоті. Нечисленність сільської парторганізації і специфіка складу(переважали члени партії, які займали керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти) перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її побутові. А життя вимагало розв’язати питання про організацію партійного осередку безпосередньо в колгоспі.

4. Виникнення міжколгоспних організацій. Причини дезорганізації колгоспного виробництва.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв “положення про осередок ВКП(б) у колгоспах”. Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної колективізації обов’язково мали бути перетворені на колгоспні. Найпоширенішими були міжколгоспні організації, які об’єднували по 5-6, а іноді більше 10 колгоспів у кількох населених пунктах. З жовтня 1930р. до кінця п’ятирічки на Україні через кожних два дні з’являлася нова машинно-тракторна станція. Наприкінці 1932р. в республіці діяло їх 592 – обслуговували половину колгоспів, переважно великих. Та розгортання мережі – лише частина справи. Активно впливати на організаційно-господарське зміщення колгоспів МТС ще не могли.

При аналізі причини дезорганізації колгоспного виробництва не можна відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної праці. Дрібнобуржуазна психологія середнього селянина, який раптово для себе опинився в колгоспі, нерідко виявлялася в низькому рівні дисципліни, безвідповідальному ставленні до усуспільненого майна й худоби, байдужості до всього, що було за межами власної присадибної ділянки. І все ж безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходи щодо організаційно-господарського зміщення колгоспів, які добре себе зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки. З одного боку селяни не могли почути себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не стала власністю колективу. З іншого боку, вони знали, що колгоспи утворенні шляхом об’єднання їхніх власних засобів виробництва. Колізія розв’язувалась просто: колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві, до її оприбуткування і вивозу. Такі дії кваліфікувалися як крадіжка. У 1932р. крадіжками займалися від 85 до 90% колгоспників. Крали, щоб забезпечити себе продуктами харчування або щось заробити подачею. На ринку, який існував практично нелегально, ціни на продукцію сільського господарства до кінця першої п’ятирічки зросли в 30 разів. Колгоспники застосували своєрідну тактику саботажу хлібозаготівель: намагалися приховати при обліку справжні розміри врожаю, залишали зерно в соломі при обмолоті, щоб згодом потайки перемолотити її другий раз – для себе.

Замість того, щоб покінчити з виробничими відносинами, які змушували колгоспників красти власну продукцію, Сталін та його найближче оточення обрали шляхи репресії. Хоч давно вже було оголошено про ліквідацію куркульства як класу, Молотов знову заговорив про загрозу збоку куркуля, який нібито організував на селі розкрадання хліба та іншого колгоспного добра, аби шкодити громадському господарству колгоспників, виконанню ними державних завдань. ВЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932р. прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Відповідно до цього законодавчого акту розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а за пом’якшуючих обставин – позбавлення волі на строк не менше 10 років. 22 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову ”Про боротьбу із спекуляцією». Спекуляція каралась ув’язненням в концтаборі на строк від 5 до 10 років без права застосування амністії.

Руйнівний вплив продрозкладки на продуктивні сили сільського господарства повною мірою виявився 1931р., коли в колгоспі об’єдналася більшість сільського населення України. Однак дезорганізація і деградація громадського виробництва колгоспів не позначилася на поставках державі: їх стягували залізною рукою. Зате рівень життя колгоспників, який залежав від ”залишкового” принципу плати праці.

В сільському господарстві України спостерігався катастрофічний стан. Посівна кампанія затяглася до кінця червня і все ж недосіяно було понад 2 млн. гектарів, відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадник бур’янів. Через те, що просапних культур не обробляли, частина посівів загинула. На площах, що залишилися, урожай був невисокий, незважаючи на задовільні погодні умови.

В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. Уже в перші місяці 1932р. в багатьох сільських районах вичерпалися запаси продовольства насамперед хліба. Над колгоспниками зависла загроза голоду.

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року там заборонила українізацію. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані.

Ось чому треба погодитися з словами американського дослідника Чемберлена, що Радянський уряд покористувався голодом як засобом національної політики в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, що ставили опір його політиці".