Класи

4 класи.

Із створенням колгоспу зайшло в звичку забирати в людей зерно, насіння. Спочатку люди зносили самі, бо треба було обсіяти, обсадити землю. Пізніше почали цілі бригади ходити й забирати. Забирали збіжжя до останньої зернини, усю крупу, яка була, картоплю. В 1931 р. хліб вродився не рясно. Частину зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932-го попало тільки по жменьці. Уже в перший рік ми їли переважно картоплю. Борщ варили в основному з буряків, а замість хліба була печена картопля. Так само харчувалися і восени 1932 р., хоч і вродило її тепер менше. Зерно берегли на дальше. Лише вряди-годи дерли з нього крупу на жорнах, колесах і варили куліш. Він був як святкова страва.

Чим ближче до зими, тим менше було що їсти. Пекли буряки, кабачки. Підкрався голод. Варили чай з м'яти, ромашки. 3 гречаної полови пекли «маторженики» - такі оладки. Ці «маторженики» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Боліли животи. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились.

Село пригнітилось. Ні пісні, ні собачого гавкоту. Коли прийшла зима 1933 року, то запасів їжі зовсім не стало. Коні валилися з голоду. Коли яка коняка падала, на неї з сокирами накидались такі ж голодні люди. Вмирали поодинці. Вимирали цілі сім'ї. Люди ставали самі на себе не схожі».

Магдалинівський район

Арчакова (Топка) Ганна Арсеніївна, 1924 р. н.

Топка Ганна Арсеніївна народилася 15 лютого 1924 р. Проживала у селі Топчино Магдалинівського району Дніпропетровської обл. В їхньому селі була церква, потім ії зруйнували. Батьки Ганни працювали у колгоспі, землі в них не було. Але вона пам 'ятає, як родину її подруги розкуркулили.

Хоча урожай у ті роки був гарний, людям нічого було їсти. Забирали все, не тільки колгоспний урожай, а й власний. Люди закопували зерно у землю. Заборонялося навіть збирати колоски з поля. За це судили. У селі зробили сарай, в який поміщали «нарушителів» закону. В їхньому селі був хлопчик-каліка, він не вмів говорити. Одного разу його мати пішла в поле зібрати хоч трохи зерна, щоб нагодувати сина та дочку, але її побачили і забрали у цей сарай-тюрму. Хлопчик до того був наляканий, що занедужав і пізніше помер.

Зима була дуже суворою та сніжною. Батько Ганни пішов у місто та влаштувався на макаронній фабриці, на прохідній. Коли робітники йіпли додому, то кожний давав йому жменьку борошна або ще чогось. Завдяки цьому їхня родина врятувалася від голоду.

Магдалинівський район

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна, 1913 р. н.

Пилипенко (Пархоменко) Мотрона Минівна народилася 22.11.1913 р. в селі Сужено-Варварівка Магдалинівського району Дніпропетровської області.

В селі не було церкви, і люди ходили до сусіднього села, але потім зруйнували й там. Сужено-Варварівка мала свою чотирирічну школу. Батьки М. М. Пилипенко працювали в колгоспі. Мама - на різних роботах, а батько комірником. У 1933 р. під час ревізії у коморі виявлено 1 центнер жита лишку. За це батько був засуджений на 11 років заслання.

М. М. Пилипенко згадує, що у 1933 р. врожай був гарний, але все забрали «буксіри». Ці люди ходили по хатах і забирали все, що можна їсти. Людина поверталася з роботи і знаходила свою хату зовсім пустою. Так трапилося і в їхній сім'ї. Люди пухли з голоду. Вживали в їжу все, що можливо. їли дохлих тварин, і багато людей після цього померли від отруєння. Жахливі спогади про нещастя, що прийшло у сім 'ю її дядька, рідного батькового брата, у нього померло 14 дітей. Тількии двоє зосталися жити з їх великої співучої сім'ї.

Приходили до села виснажені люди у пошуках роботи. Часто і з їхнього села їхали до Харкова, Дніпропетровська на заробітки. Та частіше всього там і гинули. Їх близькі навіть не знали, де вони померли. В селі, у вузькому колі, ходили розмови про жорстокість комуністів, про штучно викликаний голод, але далі розмов діло не дійшло.

Нікопольський район

Ліновицька Ганна Яремівна, 1911 р. н.

Народилася в селі Рябошапівка (нині Новоіванівка) Нікопольського повіту Катеринославської губернії. В селі була церква, яку в роки радянської влади зруйнували, а ікони спалили. Урожай був дуже хороший (пшениця - по пояс), але все вивезли. Влітку і восени ще якось виживали, бо були фрукти, овочі, ловили ховрахів, птахів. Особливо сутужно стало зимою. По-перше, холод, сніги. Іноді висота снігу сягала двох метрів. Все, що було з їжі, намагалися ховати у печі, підпіл, але приходило начальство і все дощенту забирало. Було накладено великі податки на м 'ясо, крашанки, птицю, молоко. Якщо різав свиню, то потрібно було здавати не тільки м'ясо, а й шкіру.

Люди пухли, шкіра на обличчі репалась, звідти текла якась рідина. Не було навіть труни, щоб поховати померлого. Коли у Ганни Яремівни помер дідусь, то труна була. Разом з дідусем у одній ямі поховали і сусідку.

Нікопольський район

Фоменок ОлександрФедорович, 1922 р. н.

«Народився 30.06.1922 р. у с Олексіївка Чкаловського району Дніпропетровської області.

Фактів людожерства у нашому селі не було, але жертви голоду були, наприклад Михайло Боярин, моя однокласниця Надя Макаренко.

Я пас череду - був підпасичем, а старшим пастухом - Яків Панасович Таран. Платили на двох 10 рублів, він давав мені чотири. Хазяїн, у якого ми пасли череду, повинен був нас годувати. Інколи нам давали півлітра молока, але завжди ми їли лободяники. Я кинув школу, не вчився два роки, а вже у 1939 році закінчив Олексіївську семилітню школу.

У нашій родині було семеро дітей: 4 хлопці і 3 дівчинки. Сестра Дунька вже була заміжня. Врятувало нас від голодної смерті те, що мати (Палажка .Григорівна) ходила на ст. Нікополь працювати, а батько був провідником на залізниці. їм платили дуже мало, інколи давали хліб, однак в той час це була вагома поміч. Навесні 1933 р. я з батьком і братом Михайлом ходив у поле. Брали возик, бочку води і виливали ховрахів. За день могли наловити їх і сто штук. М'ясо їли, а їхні шкурки мати здавала і могла отримати трохи пшона й борошна. Ходили також копати мерзлу. картоплю і шукати мишей. Миші наносили в свої нори зерно, а діти його забирали. їли лободу, весною - цвіт акації, викопували корінці біля річки. Ще нам допомагав чоловік сестри. Він працював на вапняковому кар'єрі конюхом. Він крав у коней дерть, із неї мама пекла коржики, ми їх називали маторжениками. Ми вижили, але голод дуже підірвав здоров'я мами. I недовго вона була з нами. Дуже важко згадувати голод. Мені тоді було 10 років, і мати таке гірке дитинство я б нікому не побажав».

Новомосковський район

Хиря Степанида Мелентіївна, 1919 р. Н.

«Я народилася в с. Хутір Губиниха (нині - в Новомосковському районі Дніпропетровської обл.). Тут закінчила 4 класи. Родина наша середнього достатку, батьки мали коня, корову, трохи землі. В селі налічувалось приблизно 500 жителів. До 1934 р. була в селі церква - Троїцька. У 1934-му її зруйнували. Пам'ятаю двох священиків – спочатку був о. Василь, а після його смерті - о. Капітон. Була також семирічна школа.

Колгосп «Червоний степ» почали створювати у 1929р. Місцеві комсомольці почали ходити по хатах і забирати все, що було в людей. В нашій сім'ї хворіла моя сестра, їй під голову поклали відро квасолі, останнє, що залишилось у хаті. Комсомольці забрали навіть це.

Розкуркулення людей йшло не від колгоспу, а від сільради. Комсомольці отримували накази з сільради, якій висилали директиви з району. На заможніших накладали такий податок, який вони не могли сплатити. А якщо сплачували, то накладали ще більший. Тоді людину, яка не сплатила, викликали до сільради і били, вимагали грошей. Багатьох вигнали з власних хат на вулицю, а будинки забирав колгосп під власні потреби».

Новомосковський район

Лобода Марко Якович, 1910 р. н.

«Колгосп у нашому селі був створений у 1929 р., називався він «Червоне поле». В 1930 р. з цим колгоспом була страшна тяганина - половина жителів села не вступила в нього, половина вступила, а потім вийшла. Врешті-решт туди були загнані всі селяни, в тому числі й наша сім'я. Мій батько був великий трудяга, він сам збудував наш вели^кий гарний будинок з великими світлими кімнатами. В усіх навколишніх селах не було подібного. I от, на початку 1933 р., коли становище різко погіршилось, колгосп раптом заявив, що в нашому будинку буде розміщуватися контора. У нас позабирали все: всі речі, одяг, мізерний запас продуктів. Голих і босих вигнали на вулицю, забрали ключі і зробили там колгоспну контору. Мій батько ходив по вулиці, просив притулку і щось з'їсти, та ніхто не міг нічим допомогти йому. Так він і помер від голоду на вулиці. Мені в той час було 23 роки, працював у колгоспі на степу».

Новомосковський район

Онушко (Лобода) Серафима Сергіївна, 1916 р. н.

«Я_народилася_20.07.1916р._в_с._Сурсько-Клевцеве_(нині-Дніпропетровського району, де й проживала під час голоду 1933 р._Зима була сніжна й морозна. Врожай був великий - і ярої, і озимої пшениці. А збирати було нікому - люди були дуже знесилені голодом. Попередній врожай також був великий, але все було вивезено. Особливо тяжкими були осінь і зима. В людей забирали останнє - жменьку насіння, заховану в глечику, картоплину чи цибулину на горищі. Забирати приходила бригада з 5-6 чоловік, до складу якої входили представники з району, сільради, контори і так звана «сільська біднота». Вони зривали підлогу й розвалювали печі, перевіряючи, чи не заховано там що-небудь, перекопували двір, садок і город, щоб знайти бодай закопану одну зернину від врожаю. Становище було дедалі страшніше. Люди ходили опухлі від голоду з ранами на тілі. Ніде не можна було почути ні гавкання собаки, ні нявкання котів - всі ці тварини були з’їдені».

Новомосковський район

Марина_Федорівна,1918р.н.

«Я народилася 20 травня 1918 р. в с. Спаське нинішнього Новомосковського р-ну, тут жила і під час голову. Я жила з батьком і чотирма братами. Мати померла і всі клопоти по дому лежали на моїх плечах. Село було велике (понад 3000 хат). Під час колективізації був заснований колгосп, який мав назву «Нове життя».

У 1933 р. мені було 15 років. Мій батько та брати робили на заводі, а я була колгоспницею. Цього року добре вродив хліб...

Як почався голод - не пам'ятаю, але забирали у людей все: і хліб, і худобу.

Щоб не забирали хліб, ми сипали його в подушки й зашивали. Одного разу мене перестріли з вузликами зерна. Мене та мою подругу відвели до Новомосковська й там судили. Мені дали 6 років, а подрузі - 5. Але завдяки голові колгоспу нас взяли на поруки, і весь строк ми підробляли в колгоспі».

Нікопольський район

Поляков Микола Миколайович, 1923 р. н.

«Червоногригорівка була великим селом, яке налічувало близько 1500 дворів.

Зима 1932-1933 рр. видалася не дуже холодною, але сніг був. До 1932 р. народ на селі пухлим не був. Особливо лютувати голод почав навесні 1933-го. Все, що виростили колгоспники на своїх присадибних ділянках, було відібрано до грама. 3 Нікополя присилалися комісії, які організовували на селі бригади комсомольців і сільської молоді. Ці бригади ходили по хатах і відбирали у людей все, що можна було відібрати. Після них в хаті не залишилося ні жмені квасолі, ні глечика пшениці чи жита, які селяни намагалися приховати в хліві чи в скирті, ні картоплини.

Пригадую один випадок, який трапився з сім'єю Редьки. Щоб приховати пшеницю, вони висипали її у колодязь, зверху кинули дохлу кішку і також присипали пшеницею. Бригада комсомольців знайшла цю пшеницю, але дістати її з колодязя їм не вдалося, бо там стояв такий сморід, що ніхто не зміг в нього спуститися. За це всю сім'ю було вислано до Сибіру.

Навесні 1933 р. люди так попухли з голоду, що не мали навіть можливості піти по селах просити щось поїсти. У багатьох на тілі повідкривалися кровоточиві рани. На вулицях села та по хатах скрізь валялися трупи. Пацюки об' їдали їм носи та вуха».

Новомосковський район

Логвинова Наталя Григорівна, 1907 р.н., Чапля Олена Кирилівна, 1919 р. н

Н. Г. Логвинова: «У 1933-му, пригадую, комісія, було, ходить по селу, забирає хліб. А тоді п 'ють та їдять те, що в людей забрали. А люди з лляної макухи пекли оладки та їди».

О.К. Чапля: «Наша бабуся Палажка приїхала з Дніпропетровська вмирати в рідному селі. Було це, мабуть, в 1933-му. Я їх панькала - маторженики пекла, суп варила. Важко було. Акацію товкли та висівки мішали - такі оладки з того пекли. Бо забирала влада в людей все - нічого людям не залишали. В топчаках змелемо та тоді з травою мішаємо. Топчак -це такий млинок домашній, ним вручну мололи.

А в місті тоді на книжки хліб давали. Тоді я поїду до брата Івана в Дніпропетровськ. Він уже працював, поіім став викладачем університету. Ото, бувало, наберу хліба в міських родичів та привожу до села. Брат Максим надсилав з Ленінграда нам на Україну посилки: сухарі, цукор, рибу. А тут голод такий був - не було ж ніде нічого». (Брат О. К. Чаплі - відомий в еміграції український письменник Василь Чапленко (1900-1990) у низці своїх творів одним з перших звернувся до теми голоду 1933 р. В оповіданні «М'ясозаготівлі (з натури)» - присвята: «Пам'яті моєї сестри Ганни» (збірка «Зойк» та інші оповідання; Буенос-Айрес, 1957). У п'єсі «Чий злочин?» (1952) В. Чапленко осмислює народну трагедію драматургічними засобами. Див. про це статтю Яра Славутича «Голодомор в українській літературі на Заході» (1990).

Новомосковський район

Зимовченко (Кобзар)

Єлизавета Трохимівна, 1911 р.н.

«Народилася я в селі Орлівщина Новомосковського району Дніпропетровської області. Родина в нас була невелика. Я ніде не працювала. В 1930 р. вийшла заміж і була господаркою. В колгоспі з нашої родини працювала лише моя сестра дояркою. За колгосп нічого розповісти не можу, бо я не працювала, а чоловік працював на заводі. Зима 1932-1933 рр. була звичайною. Знаю, що восени 1932р. колгосп зібрав гарний врожай. Голод почався ще взимку. Чоловік получав 1 кг хліба на заводі, тобто по 100 г на іждивенців. Сестру мою розкуркулили, з хати вигнали, інвентар забрали. Їли ми дубову кору, курай, їли те, хто що згребе. Ходили на степ скобкать, але там у нас сумки віднімали й били. Дуже багато людей мерло від голоду. В нашій родині, на щастя, ніхто не помер, але в сусідів за тиждень вісім чоловік вмерло. Випадків людоїдства не було, вірніше, чуток по селу не ходило, але були випадки, що зникали діти. Багато різних комісій ходило по хатах і забирали все. В мене на печі було десять качанів, так і ті забрали. В селі було декілька сімей переселенців, прізвищ не пам'ятаю».

Спогади жительки м. П'ятихатки Бараін Галини Йосипївии ( записані її онукою, Гурою Вікторією, ученицею СШ № 1 ім. С.М. Кірова );

...Це було весною 1933 р. Моїй бабусі було тоді 16 років. Вона жила з батьками у селі Гуляйполе Щорсківського району. У селі був страшний голод. Люди вимирали цілими сім'ями. У моеї бабусі вмерла мати, а батько загинув на війні. ,

До сусідів із міста приїхала дочка, де вона працювала на фабриці, й привезла сім'ї хліба. У них у сім'ї були тільки батько і маленькі братики. Потім люди бачать, що старша дочка не виходить із хати й день, й другий. А їй же треба повертатись на фабрику. Стали питати в дітей і батька, а вони кажуть, що поїхала в місто. Сусіди замітили, що цей батько топить піч у хаті, а варити у всіх уже нічого. Люди стали дивуватись, і сказали про це голові колгоспу. Голова прийшов до того батька з міліцією і почали обшук. У здоровій діжці вони побачили таке, що вжахнулись. Там лежала порубана й засолена старша дочка, що приїхала з міста. Коли цього чоловіка запитали, навіщо вій це зробив, він відповів, що вбив дочку, щоб урятувати від голоду менших синів. Цей чоловік збожеволів, і його забрали до в'язниці, а маленьких синів відправили до інтернату.

Бабуся тоді так злякалася, що пішла жити в сусіднє село до родичів. Щоб не вмерти з голоду, бабуся й інші діти збирали корінці, колоски, лободу, кропиву, дикий щавель. Усе це сушили, терли й пекли хліб, або, як тоді казали, коржі. Ще діти крали у горобців яйця і пекли їх на вогні. Яйця були дуже маленькими, мали страшенно неприємний запах, але діти їли їх один поперед одного, такі вони були голодні. Бабуся казала, що, хто розпухав від голоду, той умирав, а хто був тільки худий, той жив.

Коли люди так голодували, на стації Щорськ, просто під небом, лежали гори зерна і проростали під дощем. Дітей і дорослих, які ходили красти зерно, розстрілювали на місці, охоронці нікого не жаліли.

Бабуся, роіповідаючи мені про ті страшні роки, плакала, говорила, що під час війни не було такого голоду, як у 1933 р..