Оголошення палати громад носієм верховної влади

5. Оголошення палати громад носієм верховної влади

Після цих подій парламент, в особі пресвітеріанської більшості, продовжив свої спроби домогтися угоди з королем. Ці переговори монархом, що повністю себе дискредитував, пожвавили крайні настрої в армії, де був сильний вплив левелерів, і привели до загострення відносин з парламентом (рух в армії, цілями якого були покарання короля й остаточне скинення монархії). У спробі зіштовхнути між собою дві основні групи своїх супротивників - левелерів й індепендентів - парламент випускає з лондонської в'язниці Тауэр лідера левелерів Джона Лільберна в надії, що він покритикує дії індепендентської армійської верхівки й тим самим внесе розкол у ряди опонентів пресвітеріан. Але ці очікування не виправдалися: Лільберн заявив про свою підтримку Кромвелю в його діях, тим самим, значно погіршивши положення парламенту. 16 листопада була опублікована «Ремонстрація армії», складена при особистій участі зятя Кромвеля Генрі Айртона (1611-1651), що був одним з його найближчих соратників. У цьому документі вказувалися як економічні вимоги, що стосувалися армії (виплата зарплати й т.д.), так і політичні, що стосувалися вже всього населення країни (права й волі всім жителям Англії). Наступним кроком стало так зване «Прайдове чищення» (6 грудня), коли за допомогою військового загону під керівництвом полковника Прайда з палати громад були насильно виселені всі пресвітеріане, влада в країні перейшла в руки індепендентів. З 143 членів палати залишилося всього порядку 50 чоловік або «охвістя» Довгого парламенту, що проіснувало до самого його закриття в 1653 році. Кромвель, весь цей час знаходився на півночі, повернувшись у столицю, схвалив «чищення”. Його відсутність порозумівалася тим, що Кромвель не знав яку позицію зайняти по політичних питаннях. 23 грудня палата громад випускає постанову, у якій говориться, що король є головним винуватцем всіх нещасть країни. 1 січня 1649 року своїм рішенням вона оголошує короля головним винуватцем громадянської війни проти парламенту, союзником ірландців і шотландців у боротьбі з англійською державою. Але палата лордів у свою чергу відкидає це рішення, що протягом декількох днів призводить до її розпуску. 4 січня палата громад приймає при закритих дверях постанову, що передавала їй всю повноту влади: вона стає носієм верховної влади в Англії, постанови якої мають силу закону без згоди короля й палати лордів. У документі було написано «... громади Англії, що засідають у парламенті, повідомляють, що народ після бога є першоджерелом (the original) усякої справедливої влади. Вони також повідомляють, що громади Англії, що засідають у парламенті, будучи обраними й представляючи народ, мають вищу владу в цій країні. Вони також повідомляють: що ухвалено або оголошене як закон громадами, що засідають у парламенті, має силу закону й обов'язково для народу цієї країни, хоча б і не було на це згоди або підтвердження короля й палати лордів».

6. Суд і страта короля

6 січня, парламент (палата громад) видає «Акт про створення Верховного судового трибуналу» для суду над королем, а сам Карл через якийсь час переводиться в Лондон. До складу трибуналу всього ввійшло всього 135 чоловік: здебільшого армійські офіцери, включаючи Кромвеля й Ферфакса, а також деякі відомі й шановані люди. Головою став великий англійський юрист Джон Бредшоу. Більшість членів трибуналу під усякими приводами ухилялися від засідань, тому парламент, з огляду на ситуацію й особистість обвинувачуваного й передбачаючи такі наслідки, у своєму акті записав, що парламент буде правочинний прийняти рішення навіть при наявності 20 його членів. Оскільки Ферфакс також відсторонився від яких би то не було політичних рішень, Кромвель був змушений взяти всю повноту відповідальності на себе. Він розумів, що суд над королем завершиться винесенням смертного вироку. Але, один раз прийнявши рішення, Кромвель діяв нещадно, і в значній мірі саме його зусиллями судовий процес був доведений до кінця: короля присудили до страти. 26 січня 62 члени Верховного судового трибуналу затвердили вирок, у якому було сказано, що «Карл Стюарт, як тиран, зрадник, убивця й ворог держави, повинен бути страчений через обезглавлення». Цей вирок був оголошений 27 січня на відкритому й останньому засіданні трибуналу в присутності короля. Карл I був страчений 30 березня на очах юрби, що зібралася перед палацом Уайтхолл [2].

7. Проголошення республіки й створення Державної ради

Після постанови від 4 січня 1649 року парламент приймає ряд заходів щодо переходу до республіки, з метою її легітимізації. 6 січня призначається комісія для вироблення проекту нової великої державної печатки (проект був прийнятий 9 березня). 27 січня - постанова про те, що в будь-яких офіційних документах замість раніше прийнятого «ім'ям його величності» варто писати «ім'ям хоронителів волі Англії, владою парламенту». 30 січня - прийняття акту про те, що проголошення будь-якого королем без згоди парламенту є державною зрадою. 6 лютого приймається білль про усунення палати лордів, 7 лютого - білль про усунення королівського звання («посади короля» - the office of the king). Нарешті, конституційне закріплення республіканської форми правління було закріплено актом 19 травня 1649 року. У ньому Англія проголошувалася як «республіка» (Commonwealth) і вільна держава (free state), верховною владою в державі оголошувалися «Представники Народу в Парламенті», вищий орган виконавчої влади - Державний раді [4].

Сама Державна рада була заснована рішеннями парламенту раніше: 7 й 13 лютого. Відповідно до цих документів він являв собою допоміжний орган, підлеглий парламенту, з повноваженнями лише на один рік. Членами ради могли ставати тільки особи, згідні з осудом і стратою Карла I, а також зі скасуванням палати лордів і королівської влади. Подібні умови виявилися неприйнятними для деяких потенційних членів Державної ради, тому з ними були укладені персональні компромісні зобов'язання. Взагалі ж склад цього органу викликав сильні суперечки, у результаті яких був складений список з 41 чоловік. Також спочатку в раді не було посади голови, проти якого виступав парламент, що остерігався узурпації влади в руках однієї людини. Але згодом головою призначив сам себе Джон Бредшоу й залишився на цьому пості. Хоча в документах Державна рада виглядала лише виконавчим органом парламенту, у дійсності він зайняв значно більш високе положення й під час їхнього спільного існування скоріше він переважав над парламентом, що слухняно виконував всі його рішення, чим навпаки. Така ситуація не могла не викликати негативну реакцію з боку комонерів, але, як не дивно, протягом періоду їхньої загальної дії, позиції ради й палати громад набагато частіше збігалися, чим входили в протиріччя. Цікавий також той факт, що засідання обох органів влади відвідували далеко не всі їхні члени. Так з не більше 80 членів палати громад, включаючи деяких, що повернулися після «чищення» депутатів, регулярно в засіданнях брало участь близько 56 чоловік. У раді на першому засіданні були присутні 34 члени, а регулярно брало участь у засіданнях 15 членів.