Етнічний розвиток Русі-України

Реферат з теми:

Етнічний розвиток Русі-України

Одночасно з політичним в IX-X ст. відбувався етнічний розвиток Русі-України. Почалося складання територіального центру русів-українців, до сфери впливу якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом. Тут швидше ніж у навколишніх землях розвивалися феодальні відносини, в IX-X ст. з'явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Завершення формування української народності

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів нею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Сулою та Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських властей стала формальною, фактично ж вони перебували під контролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньофеодального суспільства. При всіх соціально-політичних колізіях землі древлян залишалися невід'ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських князів, а решта утворила Полоцьку землю. На заході територіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни - Либідь, а поблизу Чернігова з'явилося с. Києнки. УХ - першій третині XII ст. Київська земля вже виступає як етнополітичний центр Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX-XI ст. проявилась у поширенні на неї назв «Русь» або «Руська земля». Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 p., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава «бещисла вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва. - Авт.) і печенігів». Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка «русь, і варяги, і словени». В такому самому значенні термін «русь» вживався й в інших випадках. «Руссю» іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися назви й населення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з'являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав вживати назву «кияни» замість «поляни». Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подніпров'я IX-XI ст. остаточно утверджується етнонім «русь», який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов у свідомість як слов'янських, так і неслов'янських народів.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів-українців, у цьому процесі брали участь також північні слов'яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта - під захист київського князя. Те ж саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси-українці називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська - Тор чеською волостю. Під впливом русів-українців чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні не укріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої точки зору. Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. З цього приводу він писав на початку XX ст., що «жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. - це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...». Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот XI-XIIст. дав підставу окремим вченим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.

У XII ст. на зміну назві «Русь» стосовно українських земель приходить назва «Україна», з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін «Україна» знаходимо в «Іпатіївському літописі» під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як укорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: «Й плакашася по нем всі переяславци, о нем же Украина много постона». До останнього часу слово «Україна» тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава «ко Украине Галичькой», під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров'я. «Україною» називали літописці й «Червенські міста» Галицьке-Волинського князівства у 1213 р. У XII-XIII ст. назва «Україна» охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а «край», «земля», «країна». Саме такий зміст вкладали пізніше в термін «Україна» самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою «Україна» ще тривалий час продовжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви «Русь» і «Руська земля». Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.

Заняття й побут русів-українців. Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське господарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду воно піднялося на значно вищий щабель розвитку. На зміну перелоговій системі хліборобства приходять дво- й трипільна системи, застосування яких підвищувало врожайність зернових культур.

Із землеробських знарядь праці русі-українці залежно від ґрунтів і свого економічного становища переважно використовували рало, плуг і соху. Але на відміну від попередніх років землероби почали ширше застосовувати багатозубі рала із залізними наральниками, а вузьколезові рала стали заміняти широколезовими, які підрізали грунт знизу, ледь піднімали його і не залишали необроблених смуг у міжряддях. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з череслом, вперше згаданий у «Повісті временних літ» від 981 р. Залишки лемешів та чересел знайдені на багатьох давньоукраїнських поселеннях, у тому числі під Білою Церквою, Воїнською Греблею, Плісненським, Княжою Горою, Колодяжним. У цей час відбувається перехід від симетричного до асиметричного лемеша. Якщо перший тільки піднімав і розпушував землю, то інший - перевертав її низом догори. В лісовій зоні населення користувалося переважно одно- та двозубими сохами. Боронували ріллю вузьколезовими ралами, а також дерев'яними боронами, про які згадується в «Руській правді».

Набагато раніше як у Західній Європі, а саме - не пізніше другої половини XI ст., руси-українці почали заміняти при оранці землі волів на коней. Напевне, на Київській землі вперше в Європі з'явився й жорсткий хомут, необхідний при запряганні коня в плуг. Використання коня як тяглової робочої сили значно підвищило продуктивність праці українського хлібороба й стало, поряд з іншими рисами, однією з ознак його належності до єдиної етнічної спільноти. Започаткований русами-українцями масовий перехід від розпушування до перевертання ґрунтів і заміна в шгужній упряжці вола конем знаменували якісний стрибок у розвитку господарства й соціально-політичних відносин усієї Східної Європи. Городи обробляли мотиками й заступами із залізними оковками.

На просторах Київської землі повсюдно вирощувались одні й ті ж самі зернові, бобові та технічні культури: жито, тверда й м'яка пшениця, ячмінь, просо, горох, вика, чечевиця, боби, коноплі й льон. Традиційний набір культур залишався незмінним. Але в кожній з них вже відбиралися кращі сорти, започатковувалося районування. Якщо у VIII- X ст. переважала пшениця-двозернянка (полба), то в XI- XIII ст. її починає витісняти голозерна пшениця, яка потребувала менших затрат на очищення зерна й до того ж давала більший вихід борошна. Але завдяки своїй морозостійкості й невибагливості до ґрунтів полба й надалі вирощувалася на українських землях аж до XX ст.

Знаряддя для збирання врожаю та переробки зернових культур у русів-українців Середнього Подніпров'я і віддаленіших від нього регіонів мали як спільні, так і відмінні ознаки. В основному вони були схожі на попередні й наступні знаряддя праці. Якщо київський тип серпа за своїми виробничими характеристиками дещо поступався новгородському, то південно-західний перевершував його. Знахідки 113 серпів у Райках, 405 - в Ізяславі та в інших місцях свідчать про поширеність хліборобства й залізообробки в Київській землі. Для обмолоту зерна використовувалися дерев'яні ціпи, відомі на українських землях не пізніше середини XII ст. Першу згадку про них знаходимо в «Слові о полку Ігоревім». Люди мололи зерно переважно ручними жорнами, що були прообразами майбутніх млинів. Самі млини вперше згадуються у першій половині XI ст. в «Уставі» Ярослава Мудрого. У ньому зафіксовані права бажаючих будувати млини й порядок їхнього влаштування. За виробничими показниками русько-українські млини не знали собі рівних у всій Європі.

Селяни й більшість міщан вирощували капусту, ріпу, огірки, часник, моркву, цибулю та інші городні культури. У фруктових садах найчастіше росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також виноград і різні плодово-ягідні кущі.

Одним з основних занять було розведення великої і малої рогатої худоби, а також свиней і птахів. Якщо на Правобережжі переважно розводили велику рогату худобу, то на Лівобережжі - свиней. В руських фортецях Чучин та Іван, городищі Монастирьок та в інших поселеннях протягом VIII-XII ст. зростає чисельність коней і одночасно зменшується - волів. У господарстві русів-українців мисливство помітно втрачає свою роль. Переважною мисливською здобиччю були кабани, лосі, олені, траплялися тури, зубри, кулани, сайгаки, ведмеді. Для полювання використовувалися луки, списи, рогатини, сокири, а також ловчі ями, капкани, сітки тощо. Рибальські знаряддя мало чим відрізнялися від сучасних, хіба що розмірами, технікою виготовлення й матеріалами. Виловлювали такі самі види риб, що й сьогодні в Дніпрі, тільки в значно більшій кількості. Населення займалося також бджільництвом.

Центрами ремісничого виробництва IX- XII ст. стали міські поселення. За приблизними підрахунками, в них проживало до 15 % всього населення Русі-України. Одночасно з ремеслом та торгівлею міські жителі займалися й сільським господарством, що було типовим явищем для України наступних століть. При цьому міста виконували й оборонні функції. Серед них перше місце за своїм значенням і рівнем розвитку займав Київ. Він бурхливо розбудовується, укріплюється першокласними оборонними спорудами й перетворюється на один з найбільших у Європі центрів ремісничого виробництва. В ньому проживало до 50 тис., тоді як у Лондоні - 20, а в Новгороді - до ЗО тис. чол. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснований не пізніше 882 p., Вишгород - не пізніше 946 p., Білгород, Родень, Воїнь - не пізніше 980 p., Переяслав - не пізніше X ст. та ін. Але за своїми розмірами ці міста значно поступалися Києву, маючи по 3-4 тис. жителів кожне.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнах з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслуговувало чимало майстрів із числа місцевого населення. В багатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широкий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і близькою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився токарний верстат по дереву, збільшився асортимент дерев'яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося виробництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, хрести, ікони, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок - кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. розпочалося виготовлення виробів із скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські землі. В IX - на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних виробах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а з XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. Виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Збираючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посередниками в такій торгівлі виступали або купці, або залежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися купецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким - до Візантії, Соляним - у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг - на північ. З Київської землі та інших українських територій найбільше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виробів. Завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбувати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевостях - 95- 195 г.

Руси-українці мали високорозвинуті суспільну організацію й побут. У Київській землі швидше ніж в інших регіонах викристалізовувалися цивілізовані сімейні відносини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. В той же час до XII ст. у древлян, радимичів, в'ятичів, сіверян ще зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних ігрищ та забав і так робив її дружиною. Декотрі набирали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлюбу. Залишки неоформленого церквою, але визнаного громадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст. Сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей. Правда, чимало їх гинуло від різних хвороб, під час епідемій та ворожих нападів. Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація русів-українців. Якщо у VIII- IX ст. ще зберігалися окремі елементи родового ладу, то в X ст. вони зовсім зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська община із суворою регламентацією господарських і побутових відносин. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючись владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не існувало соціальної рівності. Саму общину ослабляла дальша індивідуалізація її господарсько-побутового життя, коли дедалі більше общинників переходили до індивідуального ведення господарства, виплати окремих податків і виконання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші - бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки, а тому змушені були виходити з общини й відправлятися на пошуки засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів. З числа вільних общинників формувалися також категорії феодальнозалежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі русів-українців.

Культова архітектура Києва, Чернігова та Переяслава справила істотний вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дошок або плах, встановлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному з кутів жилої кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й приготування їжі. Найбільш вживаним посудом були глиняні та дерев'яні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені корзини тощо. З городини люди готували різне рідке вариво, із зерна - каші, варений горох та інші бобові, вживали також страви з м'яса, риби, молока.

Руси-українці носили різноманітний одяг - широкі сорочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взувалися переважно в чоботи, типове взуття населення України протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних статків для пошиття носильних речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були вовняні та лляні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні привозні тканини, зокрема оксамит, фофуддя, оловір грецький. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулими часами вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіальне поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдені на давніх поселеннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент робився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сюжети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Культура русів-українців. Різноманітним і багатим був духовний світ русів-українців. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язичницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим самим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-гоіачами проводжали небіжчиків, величальними сюжетами зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Народ створив цикл билин про відважну богатирську трійцю - Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князю Володимиру й боротьбу з силами зла, які у свідомості людей уособлювалися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфічних персонажів. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичної пам'яті русів-українців. Серед літописних бардів своїм талантом і популярністю виділявся співець Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. В IX-XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Базою духовної культури є освіта й насамперед її основа - писемність. У Русі-Україні писемність з'явилася не пізніше IX ст. у вигляді якихось «черг і резів», про які писав на початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами у 911 і 944 pp. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси-українці писали

заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі-Україні поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

У X- XII ст. писемність переростає в освіту. Володимир Святославич у 988 р. створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна в 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастиреві чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників. Сотні написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління русів-українців.

Висновок

Таким чином, духовність русів-українців складалась як за значним впливом перекладної, так і оригінальної літератури з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав «Слово про закон і благодать» (між 1037- 1050), де прославляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав'язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) «Ізборники». У другому творі роз'яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: «Добро є, братіє, почитания книжне». Напутнім духом пройняте й «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителями й захисниками держави. У Русі-Україні зародився оригінальний літературний жанр - літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя русів-українців від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоукраїнських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. Перший літопис створено в Києві - центрі літературної думки Київської держави. Найвидатнішим літературним твором є «Повість временних літ» батька українського літописання ченця Печерського монастиря Нестора. її перша редакція з'явилась у 1113 р. і доведена до 1110 р. Головний зміст літопису полягає в з'ясуванні історії східнослов'янських народів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі. Всього ж протягом XI- XII ст. написано не менш як 95 літературних творів. Ці видатні пам’ятники стверджують становлення русів-українців як національної спільності, оригінальність та ствердження етнічної культури.

Література

1. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. - К Либідь 1998. - 616 с.

2. Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 2004. - 736с.