Походження українського етносу. Зародження державницьких засад на українських землях

Контрольна робота

з предмету «Історія України»

на тему:

«Походження українського етносу. Зародження державницьких засад на українських землях»

Зміст

1. Дослов'янські народи на території сучасної України

2. Походження, розселення та устрій слов'ян

3. Культури східних слов'ян

4. Християнізація слов'янських князів

Література

1. Дослов'янські народи на території сучасної України

Складні й багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають увагу людства. Адже це питання про те, хто і звідки ми, питання нашої прабатьківщини, часу виникнення нашого народу, його місця серед інших народів планети.

Щодо українців особливого значення набуває вирішення проблем місця нашого етносу в колі слов'янських народів, зокрема східнослов'янських, його зв'язків у найдавніші етапи історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов'ї, Житомирська стоянка та ін.). Ці невеликі за площею стоянки, розкидані на значних територіях, свідчать про те, що первісні люди того періоду жили невеликими гуртами. Вони утворювалися на основі спільного добування засобів до життя, участі в боротьбі з природою та захисту від небезпек. Залежно від конкретних природних умов тієї чи іншої місцевості та від можливості добування їжі такі гурти людей були то більшими, то меншими, але ніколи не перевищували кількох десятків осіб. Великі гурти людей не могли б прохарчуватися на одному місці, тому залежно від умов вони легко розпадалися або об'єднувалися, змінюючи свій склад.

Кожен гурт первісних людей раннього палеоліту існував відокремлено і незалежно від інших. Він становив окрему, найдавнішу форму суспільної організації людей — первісну дородову общину, яка, особливо на початку раннього палеоліту, за своїм характером була ще дуже схожою на стадо тварин, зокрема людиноподібних мавп. Але була й істотна відмінність між таким гуртом і стадом, яка полягала в тому, що люди в процесі добування засобів до життя із самого початку виготовляли і свідомо застосовували знаряддя праці та користувалися звуковою мовою.

Первісні люди в ранньому палеоліті на всій території їхнього розселення жили в досить однакових природно-географічних умовах, і через те господарство і побут мали більш-менш однаковий характер. Тому й пам'ятки того часу нерідко досить близькі між собою, незалежно від їх розташування в Європі, Азії чи Африці.

Але по-іншому відбувався розвиток первісного суспільства в епоху пізнього палеоліту (40-15 тис. років тому). Широке розселення людей на величезних просторах Старого Світу з їх відмінними природно-географічними умовами привело, на думку археолога І. Г. Шовкопляса, до виникнення відмінностей у господарському розвитку, побуті та культурі пізньопалеолітичного населення окремих великих територіальних областей. Відмінними стали й стоянки, знаряддя праці та предмети побуту. Виокремлюються три області зі специфічними для них групами пам'яток: європейська (так звана прильодовикова), середземноморсько-африканська та сибірсько-китайська.

У пізньому палеоліті вже була заселена вся територія сучасної України. До речі, саме Закарпаття було одним із регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: так у с. Королеве виявлено поселення людини сучасного типу, засновані 600 тис. років тому.

В епоху неоліту, у мідний та бронзовий віки триває поступовий перехід до продуктивних форм господарства — землеробства і скотарства (енеолітичні племена ямної культури, племена катакомбної та зрубної культур тощо).

Цей перехід на території сучасної України відбувся у IV—III тисячоліттях до н. є., за часів трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині). Носії цієї культури жили у досить великих населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі, вшановували власних богів, мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Лише на Хмельниччині відомо близько 150 пам'яток трипільської культури.

У наступні століття формуються нові етнічні і культурні спільноти. Серед них можна назвати кіммерійців (відомості про яких є у давньогрецьких і ассирійських джерелах), які жили на початку І тисячоліття до н. є. Згодом їх підкорили племена скіфів, що переселилися з Азії в VII ст. до н. є. і утворили в причорноморських степах ранньокласове державне об'єднання — Скіфію. Племена Скіфії мали тісні зв'язки з племенами різних районів Східної Європи, особливо з лісостеповими землеробсько-скотарськими племенами території України. Завдяки сильному впливові скіфської культури у цих племен, здебільшого відмінних від скіфів за походженням і мовною приналежністю, з часом виникла значна спільність зі скіфами у предметах озброєння і кінського спорядження, прикрасах і навіть творах мистецтва, виконаних у характерному для скіфів так званому звіриному стилі. На підставі цих спільних ознак давні грецькі автори і пізніші дослідники відносили до скіфських й нескіфські лісостепові племена. Територія Скіфії внаслідок цього, нерідко без достатніх підстав, розширювалася на всю південну частину Східної Європи. Самі поняття "скіфи" і "Скіфія" при цьому втрачали конкретний зміст і переставали відображати історичну дійсність.

Скіфів, у свою чергу, витіснили сармати.

Сармати, як і скіфи, належали до групи іраномовних племен. Щодо походження сарматів, то їх розглядають як нащадків племен однієї з культур бронзового віку Приуралля і Сибіру — андронівської. Частина сарматів в окремих районах Північного Кавказу та Причорномор'я поступово перейшла до осілості та орного землеробства в долинах річок. Вони були обізнані з обробкою заліза, ткацтвом, виготовленням посуду, вели жвавий обмін товарами з навколишніми племенами, античними містами Причорномор'я та країнами Сходу. У сарматів панували первіснообщинні відносини з елементами майнового та соціального розшарування і виокремленням багатої родоплемінної знаті.

У середині І тисячоліття до н. є. виникають рабовласницькі античні держави-поліси Північного Причорномор'я — Ольвія, Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Феодосія, які були центрами землеробства, рибальства, ремесел, торгівлі.

Однією з найважливіших галузей господарства античних міст і держав Північного Причорномор'я в час їхнього найвищого розвитку було землеробство, а хліб (зерно) був одним із найважливіших товарів, що вивозилися до Греції. Значне місце в господарстві, починаючи з III ст. до н.є., займали виноградарство і виноробство. Продукти скотарства і худобу античні міста одержували від сусідніх племен, зокрема, від скіфів. Рибальство і переробка (соління) риби також були досить важливою галуззю господарства, а риба була одним із найважливіших предметів вивезення з грецьких міст Північного Причорномор'я до міст метрополії. Розвинутою була і торгівля в античних містах. Існував внутрішній грошовий обіг, карбувалися золоті, срібні та бронзові монети. Вони є найдавнішими на території нашої країни.

Різноманітним було й ремісниче виробництво античних міст Причорномор'я, найзначніша галузь якого гончарство. Посуд виготовляли на гончарному крузі та випалювали в спеціальних печах-горнах. Особливо багато виготовляли амфор — вузькогорлих високих посудин з двома ручками для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблів часто визначали за кількістю амфор, яку вони могли перевезти. Художній посуд прикрашали різноколірним лаковим розписом. Багато такого посуду привозили з Греції. Його продавали знаті місцевих племен як предмети розкоші.

Таким чином, існування античних міст у Північному Причорномор'ї мало позитивне значення для розвитку господарського життя, суспільних відносин та культури населення південної частини Східної Європи. Через ці міста в Східну Європу проникали вищі форми господарства та класові рабовласницькі відносини, які сприяли розкладові первіснообщинного ладу в місцевих племенах і швидшому їх розвитку, а також поширювалася висока для того часу антична культура.