Життя Івана Виговського

Міністерство освіти і науки України

Міжрегіональна Академія управління персоналом

Ковельська філія

Індекс групи: 7-08 Б1УБ (4, 6з)

Індивідуальний код: № Ф47-00892

 Корнійчук Богдан Григорович

Домашня адреса студента: м. Ковель,

вул. Ватутіна, б. 74а, кв. 53

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: Історія України

За темою: Іван Виговський

Прізвище та ініціали викладача: Рижко О.О.

Спеціальність (напрям): Менеджмент

Спеціалізація: Економіка та управління бізнесом

2008р.

План

Вступ

Розділ I. Україна після смерті Б. Хмельницького. Гетьман І. Виговський

Розділ II. Внутрішня політика

Розділ III. Зовнішня політика

3.1 Закордонна політика

3.2 Гадяцький договір

3.3 Війна з Московською державою

Розділ IV. Занепад Виговського

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Період в історії України після смерті Б. Хмельницького вчені вважають одним з найскладніших та неоднозначних. Наступники великого гетьмана продовжували боротьбу за незалежність і зміцнення України. Вони будь-що щиро прагнули втілити його ідеї у життя, при цьому кожен обирав свій, як йому здавалось, єдино правильний шлях.

Багатовікова сліпа ворожнеча до бусурманів, ляхів багатьом не дозволяла правильно оцінювати політичне становище України. Втрачалися одностайність і однодумство серед козацької старшини. Кожен вважав себе правим і намагався перетягнути на свій бік якнайбільше прихильників. Розпочався розкол козаччини, який призвів до початку братовбивчої війни.

Цікавою та видатною постаттю того часу є Іван Виговський. Його поважав Б. Хмельницький і вважав своєю правою рукою та радником. Проте дії І. Виговського у зовнішній та внутрішній політиці викликали суперечки як з боку тогочасних, так і нинішніх істориків. Тому знову і знову виникає потреба повернутись до буремних років гетьманування І. Виговського, визначити позитивні сторони та недоліки його правління.

Розділ І. Україна після смерті Б. Хмельницького. Гетьман І. Виговський

Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси? Всі ці питання існували також і раніше, але старий гетьман умів владнати їх своїм авторитетом, так що з цього не виростали поважніші труднощі. Але коли не стало сильної руки Хмельницького, ці справи вийшли на поверхню життя і поставили український уряд у дуже важке становище.

Насамперед постала криза в проводі — усунення з гетьманства Юрія Хмельницького, Ідея спадщинної монархії була свіжа і не набула собі ще популярності в широких масах. Протидіяв їй січовий устрій, в якому вибір гетьмана був атрибутом ради. Прихильниками спадщинного гетьманства були тільки найближчі приятелі родини Хмельницьких і деякі далекозорі одиниці, які передбачали внутрішнє замішання, що мусило прийти при елекційній системі. Може передсмертний заповіт старого гетьмана знайшов би загальне признання, якби Юрій Хмельницький був визначною індивідуальністю і якби була надія, що він стане продовжувати велике володіння батька: але поки що це був недосвідчений юнак, що ніяк не міг керувати державним кораблем серед розбурханих хвиль, які почали на нього бити.

Було вирішено обрати наказним гетьманом генерального писаря Івана Виговського за умови передачі ним гетьманської булави повнолітньому Юрію Хмельницькому. Однак частина старшини, наприклад полтавський полковник М. Пушкар та запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем, виступили проти цього рішення. Прибічники І. Виговського в жовтні 1657р. скликали у Корсуні Генеральну військову раду (запорожців на неї не запросили), яка обрала І.Виговського (1657- 1659) гетьманом без обмежень.

Іван Остапович Виговський походив із старовинного роду української православної шляхти, яка оселилась у Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Замолоду здобув добру освіту у Києво-Могилянському колегіумі, чудово володів, окрім рідної мови, польською, латинською, церковнослов’янською та російською, був прекрасним каліграфістом. Наприкінці 30-х років ХVII століття розпочинає службову кар’єру – юристом у міському суді в Луцьку, згодом – намісником луцького підстарости, завідував канцелярією луцького земського суду. В 1648 р. брав участь у поході проти козаків, у бою на Жовтих Водах попав у татарський полон, але Хмельницький викупив його і притягнув до української служби,— доручив йому вести писарство. Виговський зорганізував гетьманську канцелярію, дібрав талановитих співробітників і виховав ціле покоління канцеляристів та дипломатів. Незначний раніше уряд писаря набув тепер першорядного значення: сходилися в ньому всі нитки внутрішньої та закордонної політики. При боці Богдана Хмельницького Виговський відбув майже всі походи і вів усі переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримом та іншими державами. Він був правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана. Мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною. При генеральному писарі створилась його партія, зв'язана з ним становими інтересами та ідеологією — вона підняла його на становище гетьмана.

Розділ ІІ . Внутрішня політика

Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протегував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що «чернь» відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи — на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та взяти під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом з заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати народ, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням. Головним тереном народного руху була Полтавщина, країна заможна і з розвинутим господарством, де на щойно колонізованих землях народ почував себе вільним і незалежним. Коли ж тут «нові пани» почали гнобити «поспільство»,— відразу спалахнув грізний селянський рух, почалися напади на панські двори, на міщан і купців. Гасла, що їх виголошували повстанці, були: повернути черні так звані козацькі вольності — право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя, також вибирати гетьмана «чорною радою».

Цей народний рух використали незадоволені з-поміж старшини, що неприхильно ставилися до Виговського і хотіли усунути його з гетьманства,— особливо полтавський полковник Мартин Пушкар, який претендував на булаву, і запорізький кошовий Яків Барабаш. Невдоволення селянських мас призвели восени 1657р. до різкого загострення ситуації. Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни. Саме з осені 1657 р., на думку багатьох істориків, почався другий етап Української національної революції, який закінчився у червні 1663 р. поділом України на два гетьманства.

Спроба І.Виговського порозумітися з опозицією закінчилась невдачею. Почались відверті сутички між прибічниками та супротивниками гетьмана. Запорожці зорганізували до 40 тисяч війська; особливого розголосу набули собі селянські ватаги «дейнеків» (дейнека - дрючок), слабо озброєні, але дуже завзяті. Виговський почав уживати гостріших засобів — замкнув Полтавщину і Запоріжжя військовою блокадою, не допускаючи туди зброї та харчів. Але повстанці не хотіли миритися.

Спочатку І.Виговський шукав підтримки у Московської держави, але цього можна було досягти за рахунок посилення її впливу на Гетьманщину. Він не міг погодитись на це.

Активна зовнішня політика І.Виговського, його намагання не допустити послаблення гетьманської влади викликали невдоволення Москви. Російський уряд, користуючись протистоянням в українському суспільстві, підтримав заколотників на чолі з М. Пушкарем. У Москву надходили доноси, у яких противники Виговського звинувачували його в намірах «продати Україну». Одночасно на кордони України почали стягуватися царські війська.

У виступі М. Пушкаря та Я. Барабаша, який охопив значну територію Лівобережжя, взяли участь 40 тис. осіб – частина козаків Полтавського полку, запорожці, селяни. У травні – червні 1658 р. гетьманські війська та загони татар виступили у похід на Лівобережну Україну. Боротьба, таким чином переросла у громадянську війну. Повстанці з боями відійшли до Полтави, де і були розгромлені. Ця братовбивча війна коштувала Україні до 50 тисяч осіб, гетьман спустошив Полтаву за участь у повстанні, багато жителів міста потрапило у татарський полон. Пушкар загинув у бою, а Барабаш, намагаючись втекти до московського війська, був захоплений козаками і страчений.

Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського, і він почував себе спроможним протистояти Москві.

З 1658 р. і до середини 80-х рр. XVII ст. в Україні тривав період, який отримав назву «Руїна». У цей час Україна пережила трагедію громадянської війни, старшинських міжусобиць та вторгнення чужоземних військ. В українському суспільстві посилювалася боротьба різних груп: частина старшини, духовенство, яких лякав московський абсолютизм, схилялися до Польщі. Інша частина старшини, міщани, селяни, рядові козаки, навпаки, вороже ставилися до союзу з Річчю Посполитою. Їх лякала можливість поновлення польського гніту, національно-релігійних утисків.

Розділ ІІ. Зовнішня політика