Відмова від «доктрини Брежнєва»

3.2 Відмова від «доктрини Брежнєва»

У листопаді 1982 р. відбулася зміна вищого політичного керівництва СРСР, пов'язана зі смертю Леоніда Брежнєва. Однак у країні власне нічого суттєво не змінилося, оскільки його місце на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв представник тієї ж «команди старців» з Політбюро ЦК партії Юрій Андропов. Розпочаті ним заходи щодо «наведення порядку і дисципліни» в країні й кілька тучних судових справ проти представників корумпованого оточення покійного Брежнєва були чисто косметичними і мали швидше пропагандистський характер в умовах дедалі глибшої економічної та політичної кризи.

Не відбулося практично жодних позитивних змін і в зовнішній політиці Радянського Союзу. Стосунки зі США продовжували погіршуватися, досягаючи іноді критичних позначок, як, наприклад, у вересні 1983 р., коли над островом Сахалін було збито лайнер корейської цивільної авіації з 269 пасажирами на борту, помилково прийнятий за ворожий розвідувальний літак. Не відбулося жодного прогресу ні в афганському питанні, ні в питанні щодо «євроракет», ні в інших вузлових проблемах радянсько-американських стосунків. Дійшло до того, що Президент США Рейган оголосив свого роду хрестовий похід проти СРСР, назвавши його «імперією зла».

Найбільше ж ускладнило обстановку проголошення Сполученими Штатами плану створення «космічного щита» — орбітальної антиракетної системи, здатної блокувати найсмертоноснішу зброю. Для Москви це віщувало або кінець «стратегічної рівноваги», або початок нової, тепер уже геть фантастичної для тодішньої економіки фази гонки озброєнь.

Правління смертельно хворого Андропова тривало лише трохи більше року. У лютому 1984 р. йому на зміну прийшов також тяжко хворий 73-річний Костянтин Черненко. Ще менший за часом період Черненка (помер у березні 1985 р.) був позбавлений навіть тих незначних проблисків нововведень, що з'являлися за Андропова. Стара політика СРСР — внутрішня і переживала глибоку агонію.

Сподівання на краще постали, коли після смерті Черненка посаду Генерального секретаря ЦК КПРС нарешті посів відносно молодий (54 роки) енергійний Михайло Горбачов, який одразу ж проявив себе як реформатор. Вищі ешелони політичного керівництва країни стали поступово заповнювати, на зміну попереднім перестарілим консерваторам, партійні лідери нового покоління, які називали себе «дітьми XX з'їзду» (прихильниками традицій хрущовського анти сталінського партійного з'їзду 1956 р.).

У галузі внутрішньої політики М. Горбачов висунув гасло «прискорення соціально-економічного розвитку». Це був традиційний намір домогтися пожвавлення економічного й соціального життя без суттєвої зміни господарського механізму та суспільно-політичної системи.

Однак життя дуже швидко показало угопійність цих намірів: надто глибокою була загальна криза суспільства. Тому на зміну гаслу «прискорення» незабаром прийшла виголошена на XXVII з'їзді КПРС (1986 р.) формула «перебудови» всіх сторін суспільного життя. Ця формула передбачала вже «широку демократизацію» і «гласність» як основні рушійні сили реформування країни. Курс на перебудову стосувався й сфери зовнішніх зносин Радянського Союзу. Нові підходи у цій сфері випливали з проголошеної М. Горбачовим тези про необхідність «нового мислення». Малися на увазі нові погляди на світ як єдине ціле з тісним взаємозв'язком між його частинами. Саме під таким кутом зору необхідно було підходити до вирішення суперечностей і конфліктів, що неминуче виникали через незбіг різних інтересів, оскільки розвиток сучасних військових технологій, насамперед ядерних, призвів до переростання цієї проблеми у проблему виживання людства. З появою і нагромадженням нових озброєнь, доводив М. Горбачов, «людство втратило і своє безсмертя», бо якщо справа дійде до «ядерного потопу», «другого Ноєвого ковчега вже не буде».

У зв'язку з цим М. Горбачов закликав усіх політиків відмовитися від традиційних поглядів на війну як на продовження політики іншими засобами, тому що в сучасній ядерній війні вже не буде переможців. А отже, в міжнародних стосунках необхідно відмовитися від самого образу ворога, оскільки в сучасному світі, як в одному кораблі, «навіть противники змушені разом шукати шлях до спільної безпеки». Зіткнення ідей та інтересів мають знаходити свій вихід у мирному змаганні, що передбачає за певних обставин і співробітництво.

У такому контексті ідея перебудови, висунута радянським політичним лідером, стосувалася зовнішньої політики не лише СРСР, а й усього світу. «Перемогти повинні всі, інакше всі програють», — писав М. Горбачов у своїй книзі «Перебудова й нове політичне мислення для СРСР і всього світу», що була перекладена різними мовами й покликана роз'яснити міжнародному співтовариству суть реформи внутрішньої й зовнішньої політики Радянського Союзу.

У руслі концепції «нового мислення» керівництво СРСР висунуло завдання докорінно переглянути традиційні радянські погляди на зовнішню політику. Йшлося про те, що у цій сфері на зміну принципам ідеологічної нетерпимості й класової боротьби мали прийти інтереси виживання людства перед загрозою глобальних катастроф. Мирне співіснування країн з різним соціально-політичним устроєм мало розумітися вже не як специфічна форма класової боротьби, а як політика взаємних компромісів, зіставлення своїх позицій з позиціями інших, координація й об'єднання зусиль у вирішенні глобальних проблем. «Сучасні політики, —заявляв М. Горбачов, —мають бути здатні до сприйняття інтелектуального потенціалу інших країн та інших народів; інакше їхня діяльність приречена на провінційність, на національну обмеженість або й щось гірше».

Можливості сприйняття нових ідей світовим співтовариством посилювалися з огляду на те, що вони мали певною мірою універсальний характер і стосувалися всіх держав світу — «великих» і «малих», що були розташовані на різних континентах й належали до різних соціально-політичних систем.

Щодо Європи М. Горбачов пропонував будувати всі стосунки між державами цього континенту, виходячи з ідеї про «спільний дім», і ставив завдання подолання розколу на дві частини, що склався тут історично. У зв'язку з цим він заявляв про готовність СРСР переглянути свої взаємовідносини з соціалістичними країнами Східної Європи в бік забезпечення рівноправних стосунків, котрі б виключали не лише утиски з боку Радянського Союзу, а й односторонню радянську гегемонію. Принципове значення в цьому плані мала відмова СРСР від «доктрини Брежнєва», що виправдовувала пряме, в тому числі військове, втручання у справи країн, котрі входили до сфери радянського впливу. Після часткових виборів у Польщі в червні 1989 р., у результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії на владу, лідери ряду ортодоксальних комуністичних режимів стали пропонувати силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвів риску під цими спорами. «Будь-яке втручання у внутрішні справи, — заявив він, — будь-які спроби обмежити суверенітет держав — як друзів і союзників, так і кого б то не було — недопустимі».

Формулюючи завдання радянської зовнішньої політики щодо країн Азії й Азійсько-Тихоокеанського регіону, радянський лідер докоряв Міністерству закордонних справ у «надмірній заамериканізованості», зазначивши, що хороші стосунки з країнами АТР «не менш важливі для нас, ніж стосунки зі Сполученими Штатами», хоч «ніхто й не думає заперечувати головну роль, що належить США». У сфері дипломатії М. Горбачов акцентував увагу на необхідності більшої відкритості й відмови від політичної заангажованості. Метою переговорів, наголошував він, має бути досягнення угоди на умовах взаємної поваги інтересів і поглядів одне одного.

Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері лідер СРСР підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального дотримання прав людини, заявляючи про недопустимість надалі брати це поняття в лапки.

Такі заяви нового радянського керівництва розтоплювали кригу недовіри до СРСР з боку його близьких і далеких сусідів та створювали сприятливіший клімат для практичної дипломатії й подолання міжнародної ізоляції, пов'язаної з військовим вторгненням Радянського Союзу в Афганістан.

Висновки

Радянський період історії тривав 74 роки. У порівнянні з більш ніж тисячолітньою історією країни це, здавалося б, небагато. Але в ці десятиліття уклалося життя декількох поколінь. Радянська влада, що з'явилася на світ в кривавій заграві революції й громадянської війни, припинила своє існування практично без опору, немов підтверджуючи тим самим, що її історична роль зіграна.

За роки свого розвитку в ХХ ст. радянський соціалізм створив певного типу економіку, науку, культуру, виробничу й соціальну сферу, систему забезпечення транспортом, житлом, продовольством і т.п. Але на протягом радянської історії вони не змогли задовольнити зростаючі потреби людей, а при інтернаціоналізації господарського життя, розмиванні границь після смерті Сталіна, порівняння виявилося явно не в радянську користь. Звідси - виникла в суспільстві підозра до офіційних гасел про підвищення матеріального добробуту народу, що до того ж з кінця 70-х років перестав зростати.

Пануюча в Радянському Союзі психологія «фортеці в облозі», замкненість позбавленого демократії суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і підозрілість, — усе це давало підстави ініціаторам «хрестових походів» проти соціалізму представляти радянську державу як уособлення образу ворога.

«Холодна війна» в 1947—1953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої («гарячої») війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйозних компромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобального конфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару по супротивнику.

Після приходу до влади Хрущова, відбулося певне потепління в міжнародних стосунках СРСР та інших держав. Але довгий час двома головними «китами» зовнішньої політики СРСР залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм.

Початок перебудови ознаменувався різкими змінами в радянській зовнішній політиці. Суть проголошеного Горбачовим «нового мислення» в області зовнішньої політики полягала в наступному: вся людська цивілізація тісно зв'язана, у сучасному світі неможливо домагатися своїх цілей силовими засобами, необхідно відмовитися від конфронтації, заснованої на ідеологічних розходженнях, і зосередитися на спільному рішенні глобальних проблем, які стоять перед людством.

За п'ять років мир невпізнанно змінився. Припинилося протистояння двох наддержав, зупинилася викликана цим протистоянням смертельна гонка ядерних озброєнь, відійшов в область історії післявоєнний розкол Європи на два ворогуючі табори. Міжнародні позиції Радянського Союзу різко ослабли: країна втратила колишніх союзників, втратила колишній вплив. З іншого боку, СРСР позбувся непосильного тягаря перегони озброєнь і протистояння співтовариству розвинених країн.

Список використаної літератури:

1.         Бережков В.М. Страницы дипломатической истории.— М., 1984;

2.         Волкогонов Д.А. Триумф и трагедия. Политический портрет Сталина: В 2 кн. — М., 1989;

3.         Горбачев М.С. “Годы трудных решений”.— М., 1993;

4.         Дмитренко В.П., Есаков В.Д., Шестаков В.А. История Отечества, XX век: Учебное пособие для общеобразовательных учебных заведений. — М.: Издательский дом «Дрофа», 1995. - 338 с.;

5.         Дубинский А.М. Советско-китайские отношения в период японско-китайской войны 1937-1945 гг.— М. 1980;

6.         Дьяков Ю.Л., Бушуева Т.С. Фашистский меч ковался в СССР. — М., 1992;

7.         Земсков И.Н. Дипломатическая история второго фронта в Европе. — М., 1982;

8.         Зубкова Е.Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945 - 1953. — М.: РОССПЭН, 1999. - 229 с.;

9.         Исраэлян В.Л., Кутаков Л.Н. Дипломатия агрессоров. — М., 1967;

10.       История России. ХХ век: Учебник / Отв. ред. А.Н. Сахаров. — М., 1996.

11.       Милюков П.Н. Воспоминания. — М., 1991;

12.       Неизвестная война.— М., 1990;

13.       Россия и мир: Учебное пособие по истории: В 2 ч. / Под общ. ред.

14.       А.А. Данилова. — М.: Владос, 1994. Ч.1 - 496 с.;

15.       Россия и мир: Учеб. кн. по истории: В 2 ч. / Под общ. ред. А.А. Данилова. — М.: Владос, 1994. Ч.2 - 352 с.;

16.       Семиряга М.И. Тайны сталинской дипломатии. 1939-1941.— М., 1992;

17.       Славинский Б.Н. Советская оккупация Курильских островов и план захвата северной половины Хоккайдо. //Знакомьтесь - Япония, 1993, №1;

18.       Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории. 1941-1991: Учебное пособие для вузов. — М.: Высшая школа, 1999. - 414 с.

19.       Фляйшхауэр И. Пакт: Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии 1938-1939. — М., 1990;

20.       Цветков Г.Н. Шестнадцать лет непризнания. Политика США в отношении Советского государства 1917-1933 гг. — К., 1971;

21.       Черняев А.С. “Шесть лет с Горбачевым”. — М., 1993;

22.       Черчилль Уинстон. Вторая мировая война. В 3 кн. — М., 1991;

23.       Шишкин В. Полоса признания и внешнеэкономическая политика СССР. /1924-1928 гг./.— М., 1983.