Зовнішня та внутрішня політика Філіпа IV Красивого

Зміст

Вступ

Розділ І. Зовнішня політика Філіпа IV Красивого

1.1 Боротьба за укріплення зовнішньополітичних позицій Франції. Фландрські війни

1.2 Конфлікт з Римським Папою Боніфацієм VIII. “Авінйонський полон”

Розділ ІІ. Внутрішня політика Філіпа IV Красивого

2.1 Заходи Філіпа IV Красивого щодо зміцнення королівської влади у Франції. Виникнення Генеральних штатів

2.2 Розгром Ордену тамплієрів

Висновок

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Якщо подивитися уважно на парадний портрет французького короля Філіпа IV - гравюру, виготовлену по печатці, - на перший погляд стані зрозуміло, чому він одержавши в історії епітет Le Bel, Красивий. Тонкі правильні риси й ніжна юнацька особа яскраво виділяються з невиразного ряду портретів численних монархів, залишених нам епохою високого й пізнього Середньовіччя. Це візуальне спостереження, однак, аж ніяк не підтверджує думка деяких істориків, що король Філіп був усього лише " іграшкою в руках спритних радників" (Й. Шуста) або що в ньому було щось " холодне, нерухоме, як у статуї" (В. Кинаст). Скоріше здається, що ця особа випромінює якусь особливу меланхолію, мабуть, і замкнутість, таємницю. І все це разом узяте, відповідає словам Фавье, що Філіп Красивий - перша із загадок, якими обплутана історія його майже тридцятирічного правління.

Суперечливі погляди на особистість цього короля обумовлені політичним кліматом епохи, у якій він жив. Його прагнення до незалежності Французького королівства й об'єднанню романізованної Галлії розцінюється іноді як французький імперіалізм - насамперед істориками, що виходять із фікції універсальної Римської імперії. Ця фікція, однак, була анахронізмом уже до Філіпа Красивого. У його ж часи вона вже викликала тільки антипатію європейських народів, що вбачали в ній опіку Римської курії й німецький тиск. Крім того, сама корона цієї фіктивної імперії все частіше ставала яблуком розбрату в усьому християнському світі.

Правління Філіпа IV Красивого, одного з останніх Капетів, доводиться на період загострення зіткнень між світською й церковною владою. Причому відбуваються зіткнення вже не тільки на рівні папський Рим - Римська імперія, як це було в часи Штауфенів: спроби відродити світську владу папства натрапляють на відсіч і зростаючу національну й державну самосвідомість усієї Європи.

З домаганнями на верховенство над світською владою виступає й папа римський Боніфацій VIII. У його особі, з одного боку, й в особі Філіпа Красивого, з іншого боку, зіштовхуються дві вкрай езопові особистості, що займають по відношенню одна до іншої непримиренні позиції. Це зіткнення наклало свій відбиток на всю епоху. До цього часу суперечити папському престолу (та й то в дуже ввічливій і обережній формі) дозволялися хіба що римські імператори. І раптом на це наважився французький король.

Філіп IV (1268 - 29 листопаду 1314), названий Красивим, син і наступник Філіпа III, і Ізабелли Арагонської, правив як король Франції з 1285 до своєї смерті. Він був чоловіком Хуани I Наваррської, на підставі цього шлюбу він також був Королем Наварри (як Філіп I) і графом Шампанським з 1284. (дів. додаток 2)

Член династії Капетінгов, Філіп народився в палаці Фонтеблу в Сен-Марне. Філіп отримав прізвисько, Красивий через свою гарну зовнішність, але його непохитна особистість отримала також інші епітети.

Його правління зіграло важливу роль у процесі занепаду політичної могутності феодалів і зміцнення монархізму у Франції. Він продовжував справу батька і діда, але умови його епохи, особливості його характеру, дії радників, що оточували його, помічників ще більше підкреслили та підсилили забарвлення насильства, і жорстокості, що були присутні й раніше.

Радники Філіпа, виховані в дусі традицій, прагнули завжди підшукати "законний" ґрунт для вимог і домагань короля, і переводили найважливіші дипломатичні спори у форму судових процесів. Усе правління Філіпа наповнене зварюваннями, "процесами", дипломатичним кляузництвом.

Так, наприклад, підтвердивши за королем англійським Едуардом I володіння, Філіп після цілого ряду причіпок викликав його на суд, знаючи, що Едуард, який воював якраз у цей час з шотландцями, з'явитися не може. Едуард, боячись війни з Філіпом, надіславши до нього посольство і на сорок днів, дозволивши йому зайняти Гієнь. Філіп зайняв герцогство і не захотів залишити його. Почалися дипломатичні переговори, які привели до качану військових дій. Врешті-решт Філіп віддав Гиень з тим, щоб англійський король як і раніше приніс йому присягу, і визнав собі його вассалом.

Філіп IV зумів налаштувати до собі фламандське міське населення; граф фландрський залишився майже самотній перед французькою армією, і потрапив у полон, а Фландрія була приєднана до Франції. Війна зі змінним успіхом тривала більше двох років; тільки в 1305 р. фламандці були примушені поступитися Філіпу досить великою частиною своєї території, визнати васальну від нього залежність решти земель, видати для страти близько 3000 громадян, зруйнувати фортеці і т.д.

Об’єкт дослідженння: Філіп IV Красивий (1285-1314).

Предмет дослідження: економіка і політичний розвиток Франції.

Хронологічні межі: 1285-1314 роки

Мета роботи: виявлення головних напрямків політики короля Франції Філіпа IV Красивого.

Завдання:

Вивчити і проаналізувати теоретичні положення по данній темі.

З'ясувати причини, наслідки воєн і конфліктів для історії країни.

Дослідити джерельну базу дослідників по даній темі.

Практичне значення полягає в тому, що роботу можна використовувати у навчально-виховному процесі, при підготовці різноманітних наукових виступів, доповідей, статей. Дана робота може викликати інтерес у викладачів і студентів історичних факультетів інститутів та університетів, а також учнів, та всіх тих, кого цікавлять події всесвітньої історії, зокрема історія економічного та політичного розвитку.

Даний матеріал можна використовувати при укладенні конспектів лекцій у школі.

Актуальність теми полягає в тому, щоб визначити, який відбиток залишило правління Філіпа IV Красивого на подальший розвиток Французького королівства.

У процесі виконання бакалаврської роботи використано ряд наукових методів, які забезпечили глибоке і якісне дослідження поставленої проблеми. Синтез і теоретичні узагальнення використані нами при обробці фактичних матеріалів наукових праць відомих вітчизняних та зарубіжних авторів, публікацій у періодиці. За допомогою порівняльного аналізу данної літератури з'ясувалися особливості використання історичної літератури. При узагальнені фактичного матеріалу, систематизації результатів дослідження, укладення висновків, використовувалися узагальнюючий аналіз та метод систематизації. За допомогою аксіологічного методу був проведень відбір матеріалу та його оцінка.

Серед багатьох праць особливої уваги заслуговує книга Константін Рижов "Всі монархи світу - Західна Європа" [29]. Важливу увагу приділяє К. Рижов політиці яку впроваджував Філіп Красивий.

Також заслуговує уваги книга Р. Ернест і Тревор Н. Дюпюі “Всесвітня історія війн” [6]. У ній розглядаються зовнішня політика та воєнні дії Філіпа Красивого.

Праця Костянтина Рижова [29] „Всі монархи світу" насичена матеріалом про політичні події та інші явища суспільного розвитку країни.

Тепер французький король міг використовувати папство як знаряддя своєї політики. Зокрема, це дозволило Філіпу IV з санкції папи розправитися з Орденом тамплієрів, який знаходився під папським заступництвом. Королівська скарбниця заборговувала цьому багатому ордену величезну суму, і, аби позбавитися від боргів і оволодіти його майном, тамплієри були звинувачені в єресі і ідолопоклонстві. Цей процес над тамплієрами увійшов в історію Франції про що є багато наукових праць Бордонов Ж. „Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті” [4], Демурже А. „Життя й смерть ордена тамплієрів 1120-1314" [10], Демурже А. „Жак де Моле - великий магістр ордена тамплієрів” [11].

Структура бакалаврської роботи. Бакалаврська робота складеться із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Основний зміст бакалаврський роботи викладений на 50 сторінках. Список використаних джерел включає 43 найменування.

Розділ І. Зовнішня політика Філіпа IV Красивого 1.1 Боротьба за укріплення зовнішньополітичних позицій Франції. Фландрські війни

 

Філіп IV (Philippe IV le Bel) залишається для істориків у деякому роді загадковою фігурою. З одному боку, вся політика, що проводитися ним, заставляє думати, що він був людиною залізної волі і великої енергії, звиклою з непохитною завзятістю йти до поставленої мети. Літописець Вільгельм Шотландець, писав про Філіпа, що король мав красиву і благородну зовнішність, витончені манери, і тримав собі дуже переконливо. При всьому цьому він відрізнявся незвичайною лагідністю й скромністю, з відразою уникав непристойних розмов, часто був присутній на богослужінні, з точністю виконував пости і носив волосяницю. Він був добрий, поблажливий і охоче покладав довіру на таких людей, які на це не заслуговували. Вони - то, за словами Вільгельма, і були винуватцями всіх тихнув бід, і зловживань, якими було відмічено його правління, введення гнобительських податків, надзвичайних поборів і систематичного псування монети. Інший літописець, Джованні Вілані, писав, що Філіп був дуже красивий, обдарований серйозним розумом, але багато займався полюванням і любив покладати на інших турботи про справи управління. Жоффруа також повідомляє, що король легко підкорявся поганим порадам. Таким чином, доводити визнати, що велику роль у політиці Філіпа грали його наближені: канцлер Пьер Флотт, охоронець печатки Гильом Ногаре і коад'ютор королівства Ангерран Маріни. Всі це були люди незнатні, вознесені на вершини влади самим королем.

Філіп IV Красивий народився у Фонтенбло в 1268 році від Філіпа III і Ізабелли Арагонської.

Всі монархи світу - Західна Європа. Костянтин Рижов Москва, 1999

Філіп вступивши на престол сімнадцяти років від народження і перш за все зайнявся сіцілійським і арагонським питанням, що дісталися йому по спадку від батька.

Він відразу припинив військові дії і не зробив нічого для підтримки претензій свого брата Карла Валуа, який мріяв стати арагонським (або сіцілійським) королем. Переговори, тягнулися ще десять років і завершилися тім, що Сіцілія залишилася за арагонською династією. У стосунках з англійським королем Едуардом I політика Філіпа була енергійнішою. Між підданими двох держав часто траплялися зіткнення. Скориставшись одним з них, Філіп в 1295 р. призвавши англійського короля, як свого васала, на суд паризького парламенту. Едуард відмовився підкорятися, і йому була оголошена війна. Обоє супротивники шукали собі союзників. Прибічниками Едуарда стали імператор Адольф, графи Голландський, Гельдернський, Брабантський і Савойський, а також король Кастільський. Союзниками Філіпа були граф Бургундський, герцог Лотарінгський, граф Люксембурзький і шотландці. Втім, лише шотландці і граф Фландрський Гюї Дампьер зробили реальний вплив на події. Сам Едуард, зайнятий важкою війною в Шотландії, уклав в 1297 р. з Філіпом перемир'я, а в 1303 р. - мир, за яким Гиень була залишена за англійським королем. Весь тягар війни ліг на плечі фламандців. В 1297 р. французька армія вторглася до Фландрії. Сам Філіп обклавши Лілль, а граф Роберт Артуа отримав перемогу при Фурне. Після цього Лілль здався. В 1299 р. Карл Валуа захопив Дуе, пройшов через Брюгге й у травні 1300 р. вступив до Генту.

Він ніде не зустрічав опору. Граф Гюї здався в полон разом з двома своїми синами і 51 лицарем. Король позбавив його володінь як бунтівника, і приєднав Фландрію до свого королівства. В 1301 р. Філіп об'їхав свої нові володіння і усюди був зустрінутий виявленнями покірливості. Але він зараз же обклав країну великими податками. Це викликало незадоволеність, а суворе управління Жака Шатільонського ще більш підсилило ненависть до французів. Коли в 1301 р. у Брюгге почалися безлади, Жак присудивши винних до величезних штрафів, велів зламати міську стіну і збудувати в місті цитадель. Тоді в травні 1302 р. спалахнуло друге, набагато потужніше повстання. Протягом одного дня народ перебивши в місті 1200 французьких лицарів і 2000 солдатів. Після цього вся Фландрія взялася за зброю. У червні підійшла французька армія на чолі з Робертом Артуа. Але в битві при Куртре вона була розгромлена. Разом зі своїм воєначальником лягло більше 600 французьких лицарів. Тисячі шпор, знятих з убитих, були складені в мастрихтській церкві як трофеї переможи. Філіп не міг залишити так, щоб не помститись за таку ганьбу. В 1304 р. на чолі 60-тисячної армії король підступив до кордонів Фландрії. У серпні в битві при Монс-ан-Нюлле фламандці зазнали поразки, і відступили до Лілля. Після декількох нападів Філіп уклав мир з сином графа Гюї Дампьера Робертом, який знаходився в нього в полоні. Філіп погодився повернути йому країну, при цьому фламандці зберегли всі свої права і привілеї.

Проте за звільнення свого графа і інших полонених, міста повинні були виплатити велику контрибуцію. Як запорука сплати викупу король узяв собі землі на правом берегу Мааса з містами Лілль, Дуе, Бетюн і Орши. Він повинен був повернути їх після отримання грошей, але порушивши договір і назавжди залишив їх за Францією.

Ці події розверталися на тлі протиріч, що загострювалися з кожним роком, з папою Римським. Спочатку, здавалося, ніщо не провіщало цього конфлікту. Ніхто з європейських королів не був такий улюблений папою Боніфацієм VIII, як Філіп Красивий. Ще в 1290 р., коли папа був лише кардиналом Бенедетто Гаетані і як папський легат приїжджав до Франції, він захоплювався благочестям молодого короля. Зійшовши на престол в 1294 р., Боніфацій старанно підтримував політику французького короля в Іспанії і Італії. Перші ознаки взаємного недовір'я виявилися в 1296 р. У серпні папа обнародував буллу, у якій забороняв мирянам вимагати і отримувати субсидії від духівництва.

Всесвітня історія війн. Книга перша. Р. Ернест і Тревор Н. Дюпюі - Москва: Полігон 1987

По дивній випадковості, а може бути, і у відповідь на буллу, Філіп в той час заборонивши вивозити з Франції золото і срібло. Цим він знищував одне з головних джерел папських доходів, французька церква вже не могла посилати жодних грошей до Риму.

Вже тоді могла виникнути суперечка, але положення Боніфация на папському престолі було ще неміцним, кардинали благали його припинити скандали, викликані буллою, і він поступився їм. (дів. додаток 4)

В 1297 р. була обнародувана булла, що фактично відміняла попередню. Як видно, папа чекав, що король теж зробить поступки. Філіп дозволивши вивозити до Риму доходи папи, яких той отримував від французького духівництва, але продовжував гнобити церкву, і незабаром сталися нові зіткнення з папою. Архієпископ Нарбоннський скаржився Боніфацию, що королівські сановники відняли в нього ленну владу над деякими васалами його кафедри і взагалі заподіюють йому різні образи. Папа пославши в цій справі легата до Парижа єпископа Пам’єрського Бернара Сессе. Одночасно йому було доручено вимагати звільнення з полону графа Фландрського і виконання даної раніше обіцянки про участь в хрестовому поході. Бернар, відомий своєю зарозумілістю і запальністю, був абсолютно не та людина, якій можна було б довірити таке делікатне доручення. Не добившись поступок, він став загрожувати Філіпу інтердиктом і взагалі говорив так різко, що вивів зазвичай холоднокровного Філіпа з себе. Король відправив до Памье і у графство Тулузське двох членів своєї ради зібрати докази для звинувачення Бернара в непокірності. У ході слідства з'ясувалося, що єпископ під час своїх проповідей часто вживав неналежні вирази і настроював свою паству проти королівської влади. Філіп велів заарештувати легата і взяти під варту в Санлі. Він зажадав також від папи, аби той позбавив влади Бернара і дозволивши віддати його світському суду. Папа відповідав королеві гнівним листом, вимагав негайного звільнення легата, загрожував Філіпу відлученням і повелівав йому з'явитися на свій суд для того, щоб виправдатися від звинувачень у тиранії та поганому управлінні. Філіп велів урочисто спалити цю буллу на паперті собору Паризької Богоматері.

В 1300 році французький король Філіп IV Красивий окупував Фландрію, скориставшись закликом багатих фламандських городян, що постійно конфліктували з ремісниками й міською біднотою. Однак французьке панування тільки загострило внутрішні протиріччя в країні. Король увів нові податки, що обурило фламандців.

В 1301 році проти французів невдало повстали ремісники Брюгге. У травні 1302 року вони виступили куди більш успішно. До жителів Брюгге приєдналися фламандські селяни й населення інших міст Фландрії. На чолі повстання встав купець Петро Кениг із Брюгге.

Фламандцям удалося витиснути французів із країни. Французькі гарнізони удержалися тільки в замках Куртре й Кассель. Філіп пославши у Фландрію лицарське ополчення, посилене ломбардскими арбалетчиками й бидалями - іспанськими метальщиками дротиків. Армію з 7,5 тисячі вершників і 3-5 тисяч піхотинців очолив генерал-капітан граф д'Артуа.

Фламандці вирішили зустріти французів на ріці Маас поблизу Куртре. Фламандське військо складалося з піхоти. Спереду були арбалетчики, лучники й пікінери, позбавлені панцирів. Фламандська піка - годендаг була грізною зброєю. Його наконечник, являв собою велике металеве яблуко з довгим кинджалом, так що годендаг можна було використовувати і як спис, і як булаву. За легко озброєними воїнами стояла важка фламандська піхота. Її бійці були одягнені в кольчуги й залізні каски й панцирці, озброєні довгими піками з ромбічними залізними наконечниками.

Фламандці стали фалангою уздовж струмка Тренінг. У резерв був виділений загін під командуванням одного лицаря (усього у фламандському війську було 10 лицарів). Інший загін, що складався з жителів Ипра, блокував замок, щоб запобігти вилазці французького гарнізону.

Всесвітня історія, т.4.М. АНСССР, 1964

11 липня військо д'Артуа пішло в наступ. Фронт атаки не перевищував 1 км, оскільки болотисті береги струмка утрудняли дії кавалерії. Правий фланг фламандців був прикритий рікою, а лівий - укріпленим монастирем. Тому французи наступали в три лінії й не могли використовувати свою кількісну перевагу. Близько 7 годин ранку арбалетчики й бидали відкинули фламандських лучників за струмок. Однак фаланзі їхні стріли й дротики не заподіяли шкоди. Д'Артуа наказав лицарям пройти крізь власну піхоту й атакувати ворога. При цьому частина арбалетчиків виявилася потоптаною французькими кіннотниками.

Поки лицарі переправлялися через струмок, фламандці зненацька контратакували їх. Правда, французам удалося прорвати центр ворожої фаланги, але контратака фламандського резерву відкинула їх назад за струмок. Лицарське військо прийшло в повне безладдя й кинулося навтьоки. Фламандці переслідували й убивали французів. У них був наказ: полонених не брати. Тільки лицарів загинуло 700 чоловік, а загальні втрати французького війська, включаючи зброєносців і піхотинців, склали близько 4 тисяч чоловік.700 золотих шпор, знятих з убитих лицарів, фламандці помістили в місцевій церкві. У зв'язку з цим бій у Куртре називають ще битвою "золотих шпор".

Після поразки при Куртре Філіп удержавши у Фландрії тільки кілька міст на півдні й більше не намагався завоювати цю країну.

 У квітні 1303 р. Боніфаций відлучив короля від церкви і звільнив сім церковних провінцій у басейні Рони від васальної залежності і від присяги на вірність королеві. Міра ця, втім, не мала жодної дії. Філіп оголосив Боніфація лжепапою єретиком і навіть чорнокнижником. Він зажадав скликати Вселенський собор для висловлення цих звинувачень, але при цьому говорив, що папа має бути на цьому соборі як обвинувачений. Від слів він перейшов до справи. Влітку вірний йому Ногаре з великою сумою грошей відправився до Італії. Незабаром він вступивши в стосунки з ворогами Боніфация і склав проти нього обширну змову. Папа в цей час знаходився в Ананьі, де 8 вересня хотів піддати Філіпа прилюдному прокляттю.

Напередодні цього дня змовники увірвалися в папський палац, оточили Боніфація, обсипали його всякими образами і зажадали його зречення. Ногаре загрожував, що закує його в ланцюги і як злочинця відведе на собор у Ліоні для винесення над ним вироку. Папа витримав ці нападки з гідністю. Три дні він знаходився в руках своїх ворогів. Нарешті, жителі Ананьі звільнили його. Але від перенесених принижень Боніфаций упавши в такий розлад, що з'їхав з глузду і 11 жовтня помер. Його приниження і смерть мали тяжкі наслідки для папства. Новий папа Бенедикт XI відлучив від церкви Ногаре, але припинив переслідування самого Філіпа. Літом 1304 р. папа помер. На його місце був вибраний архієпископ бордоський Бертран дю Гота, що прийняв ім'я Климента V. Він не поїхав до Італії, а був рукопокладений у Ліоне. В 1309 р. він оселився в Авіньоні і перетворив це місто на папську резиденцію. До самої смерті він залишався слухняним виконавцем волі французького короля. Окрім багатьох інших поступок Філіпу, Климент погодився в 1307 р. із звинуваченнями проти ордена тамплієрів.

В 1314 році Філіп задумавши новий похід на Фландрію, де активізувалися антифранцузькі сили. 1 серпня він скликавши Генеральні Штати, які дали згоду на введення надзвичайного податку на війну перший в історії акт оподаткування з санкції народного представництва.

Похід не відбувся, бо 29 листопаду 1314 р. на 46-му році життя у Фонтебло король помер, мабуть, від інсульту, хоча чутка приписувала його смерть прокльону Жака де Моле.

Сучасники не любили Філіпа Красивого, близькі до нього люди боялися розсудливої жорстокості цього незвичайно гарного і дивно безпристрасного правителя. Насильство над папою викликало обурення на всьому християнському світі. Крупні феодали були невдоволені утиском їх прав і посиленням центральної адміністрації, що складалася з людей неблагородних. Купці, торгівці, ремісники обурювалися збільшенням податків, так званим "псуванням" монети, тобто зменшенням її золотого вмісту при примусовому збереженні її номінала, що призводило до інфляції. Спадкоємці Філіпа були вимушені пом'якшити політику централізації, що проводилася їм.

Правління Філіпа IV Красивого, що зійшов на французький престол у віці сімнадцяти років, розглядається істориками не лише як один з найбільш важливих періодів в історії Франції, але і як один з найбільш суперечливих.

Важливим це правління представляється тому, що Французьке королівство досягає вершини своєї могутності: найбільша за чисельністю населення держава на християнському західному світі (13-15 млн. або третина всього католицького світу), справжнє економічне процвітання (досить привести як приклад збільшення площ орних земель або розквіт ярмарок у Шампані). Крім того, влада монарха настільки посилюється, що у Філіпі бачать першого в Європі правителя нового типу: держава як ніколи могутня і централізована, оточення короля - легісти - виховані і освічені люди, справжні фахівці в області правознавства.

Проте ця веселкова картина не погоджується з іншими фактами. Так, економічний розквіт, що здається, лише маскує уповільнену кризу, про що свідчить багаточисельні потрясіння на фінансовому ринку (при Філіпі монетарна політика була украй, як зараз говорять, волюнтаристською). А в кінці його царювання, ярмарки в Шампані взагалі не витримали конкуренції з морською торгівлею італійців, а додатково, буквально наступного року після смерті короля вибухає спустошливий голод 1315-1317. Більш того, якщо приглянутися, те можна побачити, що король погано знав своє королівство: він навіть не уявляв, як далеко тягнуться його кордони, він не зміг встановити прямі податки, а ефективне і чітке управління державою так і залишилося недосяжним. чи навряд королеві додавши популярності ланцюг сумнівних, напівполітичних, напівсвітських скандалів, зокрема, процес єпископа міста Труа, якого звинуватили у вбивстві королеви за допомогою чаклунства або процес єпископа Памьерського, Бернара Сессе, процес, який ускладнив і без того непрості стосунки між королем і папою. А процес тамплієрів? А заключення у фортецю невісток короля і страта їх коханців? Загалом, особа короля Філіпа Красивого залишається загадковою. Кім він був? Стрижнем французької політики або простим інструментом у руках своїх радників? Автори хронік - сучасники короля - схиляються, в основному, до іншого варіанту - вони, зокрема, докоряють королеві в невмілій монетарній і податковій політиці, пояснюючи це тим, що королеві давали нікчемні поради бездарні радники. Але, не дивлячись на таку невизначеність в оцінках, у королеві бачать все-таки "некласичного" монарха середньовіччя. Хоча хронікери і наполягають на тому, що Франція відносилася до нього з повагою, якому, щоправда, він, нібито, зобов'язаний авторитету його діда, Філіпа-II Августа, що зробив економічні і політичні реформи, направлені на посилення центральної влади.

Лейтмотивом істориків, сучасних Філіпу Красивому, є жаль про епоху "Його Величності Людовика Святого", яку розглядається майже, що як золоті століття, тоді як Філіп IV характеризується не інакше як "антипод Людовіка Святого". Але, не дивлячись на все це, історики сходяться в одному: з цим королем почалася нова епоха. Проте, чи навряд варто перебільшувати "сучасність" Філіпа Красивого Франції його часу.

І все-таки правління Філіпа IV Красивого склало поворотну епоху в історії середньовічної Франції: він розширив королівство приєднанням нових земель (незадовго до смерті він приєднав до Франції Ліон з його округою), змусив церкву і феодальних володарів покорятися велінням короля і придушивши у своїй державі всяку незалежну від себе владу. Королівська адміністрація при ньому охопила всі сторони життя суспільства: міста, феодальна знать, духівництво - всі потрапили під її контроль. Його правління здавалося сучасникам годиною жорстоких утисків і деспотизму. Але за всім цим видно була вже нова епоха. За допомогою багаточисельної корпорації юристів король користувався кожною слушною нагодою для установи всюди королівських судів і введення римського права. До кінця його життя вся судова влада в країні перейшла виключно до корони, а державне життя отримало абсолютно інший характер, чим при його попередниках.

1.2 Конфлікт з Римським Папою Боніфацієм VIII. “Авінйонський полон”

Філіпп IV, порушивши старовинні привілегії духівництва, обклавши його податками. Це привело до сутички з папою Боніфацієм VIII. В 1296 р. папа видав буллу, що забороняла під загрозою відлучення від церкви обкладати духівництво податками, а духовним особам без дозволу папи платити податки. У відповідь на це Філіпп IV заборонивши вивозити з країни золото і срібло, позбавивши тим самим папу можливості отримувати з Франції церковні платежі. Боніфацій VIII вимушений був зняти свої погрози. Але незабаром конфлікт між королем і папою розгорівся з новою силою. Цього разу причиною суперечки постало питання про суверенітет.

Боніфацій VIII з великою завзятістю продовжував теократичну політику своїх попередників, яка була несумісна з незалежністю окремих національних держав у Західній Європі. Папа і його прибічники доводили, що у світі суверенна лише одна влада - влада папи, отримана "від апостола Петра". Папа не підзвітний жодній земній силі, тоді як королі залежать від "намісника апостолів" на землі і можуть бути відлучені ним від церкви і позбавлені тім самим свого сану. Ця теорія, що зжила себе, не визнавала в принципі світського державного суверенітету, давно вже перестала відповідати реальному співвідношенню політичних сил. Державна централізація в Англії, Франції і інших країнах Західної Європи досягла такої міри, що королівська влада могла вже не зважати на папські домагання на політичне верховенство і підпорядкувати собі національну церковну ієрархію. Саме на таку дорогу вступивши Філіпп IV. Королівські легісти (знавці законів) обгрунтовували посиленнями на римську правову доктрину непорушність права монарха, воля якого є законом для всіх підданих, у тому числі і осіб духовного звання.

Аби заручитися широкою підтримкою всіх впливових національних сил у зіткненні з папою, Філіп IV скликавши в 1302 р. представників трьох станів - духівництва, дворянства і городян всієї Франції (Генеральні штати). Городяни і дворяни рішуче підтримали короля проти папи, духівництво зайняло невизначену позицію. Папа перейшов у наступ і пославши свого легата до Франції, аби на місці проголосити відлучення короля від церкви. Але папський легат був за наказом Філіпа ІV арештований. Тепер король направивши до Риму своїх людей, аби організувати антипапські виступи і вигнати папу з Риму. Королівські агенти з навербованими найманцями напали на папську резиденцію в місті Ананьї і захопили Боніфація VIII. Приголомшений завданими образами, старезний папа незабаром помер. В 1305 р. на папський престол був зведений ставленик Філіпа IV архієпископ Бордоський під ім'ям Климента V. Папство надовго потрапило в залежність від французьких королів. В 1309 р. папська резиденція була перенесена з Риму у французьке місто Авіньон (місто було куплене папою за гроші і вважався його власністю), де вона знаходилася протягом 70 років ("Авінйонський повний"). Тепер французький король міг використовувати папство як знаряддя своєї політики. Зокрема, це дозволило Філіпу IV з санкції папи розправитися з Орденом тамплієрів, який знаходився під папським заступництвом. Королівська скарбниця заборговувала цьому багатому ордену величезну суму, і, аби позбавитися від боргів і оволодіти його майном, тамплієри були звинувачені в єресі і ідолопоклонниці. Під тортурами вони "призналися" у цих гріхах і були засуджені на спалювання, а їх майно перейшло в скарбницю.

Авіньйонський полон.

“Авінйонський полон” - період з 1309 по 1378, коли резиденція глав католицької церкви знаходилася не в Римі, а в Авінйоні. В 1309 Климент V (француз), що ставши папою незабаром після поразки папи Боніфация VIII у конфлікті з королем Франції Філіпом IV Красивим, переїхав до Авінйону. Це місто, що належало графам Провансу, папа Климент VI викупив в 1348 у свою власність. В Авінйоні папи відчували собі в набагато більшій безпеці, чим у неспокійному Римі, де відбувалися гострі конфлікти між аристократичними угрупуваннями. До того ж Папська держава в центрі Італії тоді фактично розпалося. (дів. додаток 1)

До Авінйонського періоду відноситься правління римських пап:

Климент V: 1305-1314

Іоан XXII: 1316-1334

Бенедикт XII: 1334-1342

Клемент VI: 1342-1352

Інокентій VI: 1352-1362

Урбан V: 1362-1370

Григорій XI: 1370-1378

Авінйонський період в історії папства мало нагадував реальний повний, швидше це була співпраця пап з сильними французькими королями. Всі папи цього періоду були французами, французька більшість була і у колегії кардиналів, що обирали пап. Чимало кардиналів служило раніше при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичні місії на користь французького короля, були виконавцями його волі.

До цього часу папство втратило минулу роль у політичному житті Європи. Проте як внутрішньоцерковний інститут воно посилилося. Влада пап у церкві набула воістину монархічного характеру. Єпископи і абати віднині не обиралися місцевим духівництвом і ченцями, а призначалися папами. Значно збільшилися доходи папської казни, був створений центральний фінансовий орган папської адміністрації. За допомогою

Мулен Л. Повсякденне життя средньовічних ченців Західної Европи (X - Хувв) - Молода гвардія, 2002

бюрократичного апарату своєї курії папи, що непомірно розрісся, контролювали всі сфери церковного життя.

Італійський гуманіст Петрарка, що побував в Авінйоне і різко засуджував небачену розкіш папського двору, охарактеризував перебування пап у цьому місті як "вавилонський" полон.

Розділ ІІ. Внутрішня політика Філіпа IV Красивого 2.1 Заходи Філіпа IV Красивого щодо зміцнення королівської влади у Франції. Виникнення Генеральних штатів

Кінець XIII - початок XIV ст у політичній історії Франції був ознаменувань оформленням станової монархії, або феодальної монархії із становим представництвом. Підставою для становлення нової форми держави служив процес централізації країни і подальшого посилення королівської влади. Воно було зв'язане, зокрема, із значним розширенням на той час території королівського домена. Успіхи французького короля в боротьбі з англійським на півдні країни були підкріплені приєднанням до домена короля - Лангедока (колишнє графство Тулузьке), частини Аквітанії в 1308-1309 рр., а також областей за течією річок Дордоні і Гаронни і в 1285 р. - Наварри. Англійці зберегли лише вузьку смугу уздовж побережжя Біськайського. Важливими придбаннями були графство Шампань, приєднане до королівського домена після шлюбу Філіпа IV (1285-1314) з дочкою і спадкоємицею графа, і багате місто Ліон у центрі країни (1307). На початку XIV ст домен короля займав вже 3/4 території королівства. Це укріпило домагання короля на владу як верховного суверена, що бажав перетворити все населення країни на своїх підданих. Для цього Філіп IV, ламаючи ієрархію, встановлював прямі зв'язки з ар’єр-васалами; за допомогою суду і податків включав у сферу своєї політики селянство, залежні від світських і церковних феодалів.

Розширюючи компетенцію королівського суду й Паризького парламенту, як вищої судової інстанції, монархія скорочувала юстицію світських і церковних феодалів, а також сферу міського суду. У першій половині XIV ст. ст. парламент стає постійним органом з фіксованим числом членів (100 прокурорів, адвокатів, радників). Його діяльність була спрямована спрямована на нівелювання місцевих звичаїв і поступове вироблення загальнодержавного права. У правління Філіпа IV закладаються заставляють основи державно-податкової системи. Введений ним непрямий податок з продаваємих у країні товарів отримав у народі назву "поганого". Для поповнення скарбниці Філіп IV не гидував і прямим грабунком. Міняючи вміст дорогоцінного металу - золота в монеті, він здобув собі славу фальшивомонетника.

У Філіпа було й друге прізвисько: фальшивомонетник. Воно залишилося за Філіпом IV до наших днів, хоча багато правителів потім перевершили його в цьому ремеслі. Своє прізвисько король заслуживши тім, що був "політичним ковалем з Реймса", як проказував брат короля Карл Валуа. Цей "реймский коваль" привернув увагу й Данте Алигьері, що, випустивши в "Божественній комедії" чимало саркастичних стріл на адресі Капетінгов, присвятив кілька рядків грошовим маніпуляціям Філіпа й зв'язав смерть Філіпа від іклів кабана з королівською підробкою монет. (Філіп умер 29 листопаду 1314 р. у результаті декількох ударів, перший з яких наздогнав його 4 листопаду на полюванні. Легенда про те, що він упавши з коня й піддався нападу кабана, була у свій час широко поширена). Філіп IV неодноразово виганяв євреїв-лихварів з королівства, конфісковуючи на користь страти їх майно і беручи з їх великі суми за право повернутися в державу. Він вимагав позики в міст і, не повертаючи боргів, розоряв міські фінанси. Це полегшувало йому здійснення політики, направленої на поступову ліквідацію комунальних вільностей і підпорядкування міського управління королівському чиновникові.

Члени міського управління у свою чергу перекладали тягар податків на ремісників. Ця ситуація викликала антиподаткові міські повстання. Найбільш великим з їх було повстання 1306 р. у Парижі, безпосереднім приводом до якого з'явилося нове псування монети. Міська біднота обернула свій гнів не лише проти королівських чиновників фінансового відомства, але і проти багатих городян, піддавши розгрому їх будинки. Королеві довелося сховатися в замку лицарів Ордена тамплієрів і пережити декілька принизливих днів його облоги. Потім послідувала жорстока розправа з повсталими. Оформлення податкової системи було тісним чином пов'язано з реформами в армії. Сенс їх полягав у заміні феодального ополчення найманою армією з числа французьких лицарів і чужоземців. Спонукавши феодалів викупляти військову службу, король прагнув створити військову організацію з жорсткою дисципліною і підпорядкуванням королеві. Відомою стимул-реакцією для цих реформ Філіпа IV була війна у Фландрії.

Консолідація станів і зростання їх політичної активності. Разом з посиленням королівської влади другою істотною стороною утворення станової монархії став процес оформлення станів і зростання їх політичної активності. Найбільш виражені форми цей процес набув у середовищі городян. Стани дворян, духівництва і городян намагалися захищати свої привілеї перед лицем королівської влади, що окріпла, консолідуючись на різних територіальних рівнях, головним чином у рамках провінцій. Їх привілеї були зазвичай підтверджені письмовими хартіями.

У цих умовах монархії довелося ділити прерогативи - судові, податкові, військові, - не з окремими крупними вотчинниками, а із становими групами, які володіли хоча і обмеженою, але все-таки владою на місцях. Королівська влада, претендуючи на вищий суверенітет, не мала проте для його реалізації достатніх засобів і була вимушена просити допомоги - грошової, військової і політичної - станів. Результатом цього процесу стало утворення органу станового представництва - зборів, на яких монарх радився із станами при вирішенні найбільш важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Члени цих зборів, на відміну від зборів королівської курії, малі бути виборними, а крім того на них були присутні представники міського стану. Втрачаючи комунальні вольності, міський стан отримав політичне визнання в рамках держави. Загальнодержавний орган станового представництва - Генеральні штати - був вперше скликаний у зв'язку з боротьбою Філіпа IV з папою Боніфацієм VIII.

Історія середніх століть, М. "Наука", 1970 34. Сказкін С.Д. Історія середніх століть, М. 1980

В 1302 р. король збирає представників трьох станів: духівництва, дворянства і городян Франції. Оформився представницький орган країни, що отримав назву Генеральних Штатів. Генеральні Штати стають більш менш дієвим станово-показним інститутом держави.

Три стани Генеральних Штатів засідали окремо. Конституційне положення цього органу закріплено не було, що приводило до постійних розбратів між станами. Ці обставини практично зробили Генеральні Штати знаряддям у руках французьких королів. Проте в окремих випадках Генеральним Штатам удавалося протистояти королівській владі, зайнявши тверді позиції при обговоренні деяких питань і ухваленні рішень.

Початок роботи зборів від станів дозволивши консолідувати всі суспільні сили, виступаючі за об'єднання країни. Королі дістали можливість звертатися за підтримкою до станів, обминувши правителів найбільших сеньйорій. На цих зборах обговорювалися питання внутрішньої і зовнішньої політики, але, перш за все введення нових податків. Введення постійних загальнодержавних податків дозволило королівській владі створити постійну професійну армію замість рицарського ополчення і бюрократичний апарат управління.

Вперше загально-французькі збори станів були скликані в 1302 році. Їх стали називати Генеральними Штатами на відміну від штатів (зборів) в окремих провінціях.

Кожен стан був подань окремою палатою. Перша палата складалася з вищого духівництва. У другій - засідали виборні від дворянства. Причому найбільш знатні до складу палати не входили, а брали доля в роботі королівської курії. Третій стан, як правило, складався з представників міських комун (ешвенів). Кожна палата мала один голос, а оскільки рішення приймалися більшістю голосів, привілейовані стани малі переваги.

Всі питання розглядалися Генеральними Штатами окремо по палатах. Рішення виводилося простою більшістю голосів. Остаточне затвердження рішення проводилося на спільних зборах всіх палат, причому кожна палата мала лише один голос. Таким чином, привілейовані стани (духівництво і дворянство) завжди мали гарантовану більшість.

Періодичність скликання Генеральних Штатів не була встановлена. Це питання вирішував сам король залежно від обставин і політичних міркувань. Питання, що виносяться на розгляд Генеральних Штатів, і тривалість їх засідань визначалася королем. Вони скликалися, аби виразити позицію станів до оголошення королем війни, переговорів про мир, укладення договорів, загострення конфліктів з Папою Римським і так далі. Король запитував думку Генеральних Штатів по ряду законопроектів, хоча формальна їх згода на ухвалення королівських законів не потрібна.

Але найчастіше причиною скликання Генеральних Штатів була потреба короля в грошах, і він звертався до станів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок.

Виникнення станово-представницької монархії і поступова концентрація політичної влади в руках короля не піддали центральні органи управління істотній реорганізації. Важливе місце в системі центрального управління зайняла створена на базі королівської курії Рада Нотаблів. У цю раду входили легісти, а також 24 представники вищої світської і духовної знаті (принци, пери Франції, архієпископи і так далі). Рада збиралася один раз у місяць, але його повноваження носили виключно дорадчий характер.

На місцях країна була розділена на бальяжі і превотажі на чолі з бальї і з, що здійснювали поточне управління, збір податків і спостереження за судовими органами.

Прагнучи до централізації місцевого управління, король вводить нові посади губернаторів. Вони призначалися в бальяжах, замінюючи бальї і отримуючи ширші повноваження: забороняти будувати нові замки, не допускати приватних воєн і так далі.

В XV столітті з'являються такі посадові особини, як генерал-лейтенанти, що призначаються зазвичай з принців крові і знатного дворянства. Зазвичай вони управляли групою бальяжей або адміністративним округом, який у кінці XV століття почав називатися провінцією.

2.2 Розгром Ордену тамплієрів

Климент V відкрив першу сесію Екуменічного собору клятвою, яку приніс у Вьенськом соборі в суботу 16 жовтня 1311 р. Представники духівництва, що зібралися, повинні були розглянути три основні питання: про орден тамплієрів, про допомогу Святій Землі і про реформу церкви. Запрошення на Собор були розіслані щонайменше 161 прелатові, не кажучи вже про представників папської курії і вікарних єпископів. Церковники повинні були з'їхатися звідусіль - з Італії, Франції, Священної Римської імперії, з Іберійського півострова, з Британських островів, із Скандинавії і Східної Європи; повинні були прибути і чотири великі патріархи. Собор носив воістину уселенський характер, бо запрошені були як представники найзахідніших, ірландських єпархій, так і архієпископства Ризького католицького світу, що знаходився на самому сході. Були запрошені також великі правителі держав: німецький імператор, королі Франції, Англії і іберійських держав, а також Сіцілії, Угорщини, Кіпру і Скандинавії. Проте не встигло завершитися офіційне відкриття Собору, не встиг папа благословити високі збори, як стало ясно, що все пішло криво і навскіс. Більш за третину прелатів особисто на Соборі не присутні - один з хроністів називає число 114. Не з'явився жоден король, за винятком Філіпа Красивого, та і той прибув лише навесні наступного року і зовсім не для того, щоб обговорювати церковні реформи, а всього лише аби чинити тиск на папу із сповна певного питання - виголошення вироку Ордену тамплієрів. Він затримався рівно настільки, скільки знадобилося йому для досягнення своєї мети. (див. додаток 3) / Протягом декількох, що передували Собору, місяців, Климент активно збирав показання свідків проти ордена тамплієрів, маючи намір представити їх у Вьені. Проте процеси поза Францією все ще продовжувалися, і навіть у серпні 1311 р. Климент поспішно розсилав інструкції щодо вживання тортур до особливо непокірним у Кастілії, Арагоні, Португалії, Тоскані, Ломбардії, на Кіпрі і у генуезьких володіннях у Греції, бажаючи скоріше отримати довгождані признання. Отримані матеріали слідства були вивчені папою в приорстві Гразін, де він зупинився разом з деякими зі своїх кардиналів, безпосередньо перед качаном Собору, а також - спеціальною групою прелатів і магістрів різних наук, які зібралися біля Оранжа. Можливо, саме ця група створила горезвісні rubricae, тобто короткий виклад основних матеріалів слідства, піднісши їх учасникам Собору в найбільш зручній і легко сприйнятній формі.

Збереглися лише rubricae процесу в Англії, але якщо вважати, що і все інше було викладено в тому ж дусі, то стає очевидною абсолютно певна спрямованість роботи комісії, призначеної Климентом: основний упор робиться на чутки і плітки, викладені у свідченнях свідків, що не були членами ордена, тоді як свідчення тих тамплієрів, які наполегливо заперечували свою провину, практично відсутні, хоча їх на Британських островах була переважна більшість. Наприклад, звинувачення, що стосувалися зречення від Христа, визнані доведеними через визнання всього лише двох тамплієрів, один з яких, Жоффруа де Гонневіль, пріор Аквітанії, хоча і вступав в орден у Лондоні, але в справі тамплієрів свідчив у Парижі, при абсолютно інших обставинах, про що у вказаній роботі немає навіть згадки. Свідчення ж 13 інших свідків, з яких лише один був тамплієром, наведений як підтвердження позиції комісії. Ні в одному з цих свідчень не міститься прямі свідоцтва зречення, хоча про нього "всі чули". Один з таких свідків, багатий лицар Джон д'Ер, заявивши, що прочитавши в щоденнику одного тамплієра, що Христос - не Син Божий і народжений не Дівою, але народився від сім'я Іосифа, чоловіка Марії, і був зачатий тим же способом, що і всі інші люди, і був він зовсім не Христом, а лжепророком, і розіпнули його не заради порятунку роду людського, але за власних його ганебних діянь.

Фо Г. Справа тамплієрів - Євразія, 2004

Аналогічні історії цитувалися і на доказ інших звинувачень. Томас де Редемер, домініканець, схоже, виявився особливо корисний слідству. З приводу звинувачень в образі Святого хреста - паплюженні, знехтуванні ногами і так далі - він розповів історію про те, як "один тамплієр, убитий смертельною недугою в гостях у своєї сестри, заборонивши їй під яким би то не було приводом оголювати його тіло після смерті. Проте цікава сестра, сподіваючись, що виявить на тілі брата деякий знак особливої святості, оголювала його і дійсно виявила. зображення розіпнутого Христа прямо на сідниці, зовсім поряд із заднім проходом". Що ж до невіри тамплієрів у Святі таїнства, те Томас де Редемер чув від деякого Реджінальда де Брайбофа, домініканця, що один тамплієр, що недавно помер у Лінкольні, під годину причастя "отримавши гостію з руки священика, зберіг облатку в роті незайманою, а коли вийшов з церкви, виплюнув її у відхоже місце". Подібним же чином "доводилися" і інші статті звинувачення. З приводу непристойних поцілунків хтось Річард Берард повідомив, наприклад, що ще років 25 тому чув, як один госпітальєр, посперечавшись з тамплієрами, обізвав їх "целовальниками дуп". А з приводу схильності до гомосексуалізму лондонський нотаріус Роберт де Дорчерер заявивши, що Гі де Фореста, магістр Англії, “побажав володіти їм з метою звершення гріха содомії, проте ж йому удалося втікти”. Святі отці, зрозуміло, прекрасно усвідомлювали, що їм підсовують всього лише вельми полегшений і значно вкорочень варіант матеріалів слідства; при цьому відомо, що повні протоколи допитів свідків у різних країнах були доступні для вивчення, коштувало лише їх затребувати. Хоча зрозуміло й ті, що у відведений година уважне читання протоколів було чи навряд можливе.

Окрім витягів з матеріалів слідства, яким папа забезпечив учасників Собору, він запропонував прелатам також виразити своє особисте відношення до справи письмово - приблизно так, як це зробив папа Григорій X на останньому Уселенському соборі в Ліоні в 1274 р. Збереглися лише два з подібних письмових відгуків; вони написані Жаком Дюезом, єпископом Авіньона, що потім змінив Климента V на пості папи і папою Іоаном, що ставши в 1316 р., і Гийомом Ле Мером, старезним єпископом Анжера. Жак Дюез написавши, що, як йому представляється, показань свідків більш ніж достатньо для виголошення залишкового вироку, і якщо буде прийнято рішення розпустити орден, то папа повинен зробити це своєю владою суверенного понтифіка. Тон цього відгуку виразно свідчить про бажання єпископа Авіньона засудити орден і розпустити його; він навіть заявляє, що ліквідація ордена не нанесе скільки не будь серйозної утрати вірі, оскільки тамплієри від неї відступилися і, удавшись до гордині і користолюбства, самі спровокували ненависть до ордена. Папа, зрозуміло, повинен виклопотати згоди в членів високих зборів, забороняючи орден, хоч би з ввічливості, але насправді він сповна має право розпустити орден своєю владою. Гийом Ле Мер ще відкритіше виразив своє вороже відношення до тамплієрів. Дехто стверджує, пише він, "що ордену необхідно надати можливість захисту, вважаючи, що не можна без широкого обговорення відрізувати в церкві настільки важливий її член, не нанісши збитку справедливості", проте багато хто дотримується іншої крапки зору: цей орден слід знищити невідкладно, бо на всьому християнському світі довкола нього киплять пристрасті і розбрати, "тім більше зараз, коли багато його злочинів і єретичні помилки отримали настільки очевидні докази під годину судових і інквізиційних розслідувань завдяки виступу майже двох тисяч свідків".

Гийом Ле Мер пропонує рішення, у значній мірі схоже на виводи Жака Дюеза: пані слід розпустити орден ex officio "або по всій строгості законі, або власною верховною владою", оскільки тамплієри "вже нанесли званню християнина чималу втрату в очах невіруючих і невірних, і навіть поколивали в дійсній вірі декого з віруючих". А всі "порожні і безглузді міркування щодо (надання їм) захисту" мають бути безжалісно відметені; майно ж ордена слід зберегти для Святого Престолу. Недостатньо вагомим аргументом, з крапки зору автора відгуку, є і те, що колись, за часів своєї підстави, це був чудовий орден, бо подібні твердження не мають жодного відношення до теперішнього стану мов. Розпуск ордена слід виробити невідкладно, "бо випадкова іскра, що спалахнула в результаті помилок (тамплієрів), може викликати таку пожежу, що в нім загине весь світ". Сперечатися і міркувати отут нічого, довкола ордена і без того вже розгорівся скандал, який, якщо його не погасити, здатний спричинити подалі ослаблення позицій церкви. Климент боявся нового і куди більшого скандалу, якщо знов почнеться слідство в справі Боніфація VIII, бо слухання свідків у цій справі вже відбулися в 1310 р. і на початку 1311 р. - в Авіньоні і у Римі. Можливо також, він сподівався підготувати ґрунт для організації нового хрестового походу - ця ідея завжди надзвичайно його цікавила, викликаючи живий інтерес. Так або інакше, кілька разів у ході першої сесії він оголошував, що "оскільки складно, практично неможливо" обговорювати справу тамплієрів всім Собором, то має бути вибрана комісія, до якої увійдуть найбільш шановані прелати з декількох країн, які розглянуть показання свідків і зроблять відповідні виводи. Що і сталося. Декілька днів члени комісії провели в кафедральному соборі Вьена, слухаючи свідчення свідків і короткий виклад протоколів слідства, "скільки їм було бажане їх слухати". З числа членів комісії була виділена невелика група під головуванням патріарха Аквілєї. Цілком можливо, Климент чекав, що цю маленьку групу буде неважко схилити на свою сторону і переконати, що найкраще - розганяти орден. Упевненість папи відбита в аркушах посланців Арагону від 12 і 27 грудня 1311 р. своєму королеві, де смороду розповідають, що Климент привселюдно заявивши на Соборі про вилучення власності тамплієрів. Папа вже зрозумів, що більшій частині святих отців надзвичайно милий думка про створення нового ордена, хоча сам він особисто вважав за краще б передати майно тамплієрів ордену госпітальєрів - таке рішення дало б можливість уникнути створення нового Статуту і запобігло б спробам захопленню цієї власності іншими орденами, що мали вужчий національний характер. Філіп Красивий бачив, як тане влада Климента V над Собором. Після чотирьох років зусиль справа тамплієрів знову була під загрозою, а тому Філіп повернувся до випробуваних методів залякування.30 грудня він скликавши в Ліоні, зовсім недалеко від Вьена, збори Генеральних штатів, які повинні були відбутися 10 лютого 1312 р. Жодних протоколів цих зборів не збереглися, проте, мабуть, вони все-таки відбулися в другій половині березня і ухвалили тамплієрам вирок по всіх пунктах. Арагонські посланці відзначають у своїх листах, що 17 лютого від короля прибуло спеціальне посольство, що складалося з Людовика д'Евре, графа Сен-Поль і графа Булонського, Ангеррана де Маріньі, королівського камергера і у той час першого королівського міністра, Ногаре і Плезіана. Разом з чотирма французькими кардиналами і одним італійським вони щодня радилися з папою, дотримуючи при цьому велику секретність. Ці зустрічі продовжувалися дванадцять днів, а 29 лютого французькі посланці повернулися до свого короля.

2 березня Філіп IV надіславши папі лист з Макона, іншого найважливішого міста на річці Соні на північ від Ліона. Папа, мабуть, мав сильні передчуття, що гнів короля ось-ось обрушитися на нього. І дійсно, лист був лише злегка завуальованим ультиматумом. На думку короля, багаточисельні злочини і єресь тамплієрів привели до необхідності розпустити орден.

“А тому, горівши завзяттям захистити дійсну віру і щоб настільки тяжка образа, нанесена Ісусові Христу, не залишилася безкарною, ми з коханням, відданістю і упокорюванням просимо Ваша Святість розпустити згаданий орден і висловити бажання створити новий рицарський орден, якому було б

Аддисон Ч. Дж. Історія рьщарей-тамшшеров, церкви Темпла й Темпла, написана Чарльзом Дж. Аддисоном, зсквайром із Внутрішнього Темпла - Алетейа, 2005

переданий майно згаданого ордена, а також його права, винагороди і обов'язки."

З іншого боку, майно могло б бути передане і одному з вже існуючих рицарських орденів, якби папа визнав, що "це краще послужити славі Добродії і Святої Землі".

Будь-яке рішення папи, пише король, "ми покірливо приймемо і виконаємо, зберігши за собою лише ті права, якими володіємо ми самі, наші прелати, барони і інші сеньйори, а також всі жителі нашого королівства і якими мі згідно із законом користувалися до згаданих вище арештів.20 березня Король Філіп IV з братами Карлом і Людовиком, а також зі своїми трьома синами і значним озброєним загоном прибув у Вьен.22 березня Климент провів таємну консисторію, у якій взяла участь спеціальна комісія і деякі з кардиналів. Тепер уже чотири п'ятих присутніх проголосували за розпуск ордена, можливо розуміючи, що від протистояння нині мало пуття, а можливо, і тому, що були злякані або приголомшені появою французів. Так або інакше, Рамон, єпископ Валенсії, виявився практично наодинці, коли опротестував це рішення, прийняте „проти розуму і справедливості”.

Про рішення розпустити орден було урочисто оголошено на засіданні Собору 3 квітня. Уолтер Хемінг боро так описує цю сцену:

“Святійший папа всівся на місце судді, щоб ухвалити вирок, і по одну сторону від нього сидів король Франції, а по іншу - король Наварри, його (Філіпа) син, а потім деякий клірик уставши і заборонивши під страхом загального відлучення від церкви кому або говорити хоч слово під час засідання, окрім як виклопотавши особливий дозвіл або ж на прохання самого папи.

Анонімний чернець, що продовжує хроніки Гийома де Нанжі, пише, що король Філіп сидів від папи праворуч, "тобто як би трішки нижче".

Аддисон Ч. Дж. Історія рицарів-тамшшеров, церкви Темпла й Темпла, написана Чарльзом Дж. Аддисоном, зсквайром із Внутрішнього Темпла - Алетейа, 2005

Забезпечивши собі від можливих неприємних дискусій, Климент звернувся до зборів із словами псалму: "Тому не встоять нечестиві на суді, і грішники - у зборах праведних" <Пс, 1: 5. > 36. Потім він прочитавши вголос буллу про розпуск ордена "Vox in excelso".

„А тому, розглянувши лавину ганебних і мерзотних підозрінь і звинувачень, а також враховуючи секретність і порочність прийому в орден нових братів і відступ багатьох тамплієрів від загальноприйнятих християнських звичаїв, особливо в тому, що, приймаючи інших у братерство, вони змушували їх давати обітниць і присягатися, що нікому не розповідять про свій вступ до ордена і ніколи його не покинути - чому, мабуть, і виникло упередження до ордена, - і свідчивши про грізний протест, хвиля якого піднялася проти ордена так, що її, здається, неможливо буде стримати, якщо згаданий орден продовжить існування, а також відчуваючи згубність як для самої віри, так і для душ віруючих багаточисельних злочинів, здійснених братами згаданого ордена. які загрузнули в мерзотній єресі і злочинній ідолопоклонниці, відрікшись від Добродії нашого Ісуса Христа, і повинні в огидному божевіллі содомії. Пам'ятаючи також, що Римській церкві доводилося деколи розпускати прославлені ордени по причинах незрівняно менш серйозним, чим перераховані вище, і без пред'явлення братерствам настільки жахливих звинувачень, мі не без гіркоти і печалі сердечною і не судовим вироком, але нашим апостольським безстроковим розпорядженням розпускаємо вищезазначений орден тамплієрів і відміняємо його Статут, одягається і назву і накладаємо заборону на його подальшу діяльність зі схвалення Святійшого собору, а також строго забороняємо кому або вступати у вказаний орден у майбутньому, або ж носити його одяг, або ж називати собі тамплієром перед іншими людьми. Якщо хто порушить наш указ, він буде відлучний від церкви ipso facto. Більш того, ми залишаємо братів і майно цього ордена в розпорядженні Святого Престолу і мають намір, з Божою допомогою, обернути все це на благо християнської віри і Святої Землі ще до закінчення нинішнього Собору."

На закінчення папа завірив присутніх, що віднині рахуватиме всяку протидію його указу, свідоме або мимовільне, марним і незаконним.

Отже, заборонивши незгодним виступати на Соборі, Климент отримав таки перемогу, розпустившись орден, хоча залишкового вироку тамплієрам не ухвалив. Проте після виходу булли "Vox in excelso" ніщо більше не стримувало його опонентів, і на християнському світі висловлювалися різні думки на цей рахунок. Багато, без сумніву, щиро вірили у винність тамплієрів; але незабаром стало очевидне, що чимало і інших, особливо за межами французького королівства. Багато хто був або шоковані, або цинічно веселилися, бачивши, якими негідними методами користується папа на Соборі і як йому відкрито загрожує французький уряд. Схожі обставини вже мало місце в Пуатье в 1308 р. і привели до тихнув же результатів, проте тодішні зустрічі Філіпа IV і папи хоч і не були таємними, все-таки стали предметом загальної уваги, і лише Уселенський собор зі всією очевидністю показавши, наскільки багато хто невдоволений політикою Климента.

Але які б не були сумніви, папа орден розганяв, і тепер перед ним стояли практичні питання: як розпорядитися власністю ордена і частками самих тамплієрів. Природно, головним було питання про власність. Климент виявив, що його бажання передати майно тамплієрів госпітальєрам протирічить думці більшості кардиналів і святих отців, а також радників Філіпа Красивого, за вельми примітним виключенням Карла Валуа і Ангеррана де Маріньі. Ні погрози, ні зачитування донесень про недавню велику переможу госпітальєрів над турками не допомогли йому переконати своїх противників, що така передача для них бажана. Святі отці по колишньому протистояли папській волі, настільки виразно вираженою 15 квітня, і знову Клименту довелося діяти своєю владою. Він заявивши прелатам, що, якщо вони не погодяться на передачу власності, він зробить її сам.

Папське рішення втілилося в буллі "Ad providam" від 2 травня 1312 р. Майно тамплієрів початково передбачалося зберегти для підтримки Святої Землі і боротьби з невірними, а тому папа і його порада вирішили, що найправильнішим було б навіки передати це майно госпітальєрам.

21 березня 1313 р. Леонар де Тібертіс, пріор ордена госпітальєрів у Венеції, діючи від імені свого великого магістра, погодився виплатити в скарбницю короля Франції 200 000 турських ліврів у порядку компенсації тих збитків, які, згідно заяви Філіпа Красивого, понесла його держава, оплачуючи всі витрати протягом тих років, що тривав процес. Французький уряд заперечив спробу госпітальєрів узяти ініціативу у свої руки і звинуватив їх у незаконному втручанні у внутрішні справи країни. У листі від 8 червня 1313 р. Климент V заспокоює Філіпа IV після чергового протесту, викликаного діями Альберта фон Шварцбурга, великий пріор ордена госпітальєрів у країнах Заходу. Пріора призвали до папи, де він пояснивши, що не мав наміру втручатися, а всього лише бажав просити виплати субсидій, які затримувалися, внаслідок чого магістр і братерство в заморських країнах, "витратившись у благо Святої Землі, випробовували жорстоку нестаток". Інакше кажучи, він дуже багато вдячний "за благовоління і милості, які були йому надані. особливо на Вьенськом соборі", і єдине його бажання - з'явитися перед королем, щоб принести йому і його синові Людовикові "дорогоцінні дари". Зробивши це, він може негайно покинути королівський дворець.

Навіть після смерті Філіпа IV у листопаді 1314 р. французька монархія не бажала ослабити свою хватку.14 лютого 1316 р. Леонар де Тібертіс був вимушений зробити нову серію пропозицій учинок порушуючи договір, ув'язненого в березні 1313 р., згідно якому представникам Філіпа IV, а тепер і його сина Людовика X, вважалися "різні крупні суми грошів" у рахунок власності тамплієрів. Визнаючи це, де Тібертіс, проте, вказує, що виплата 200 000 турських ліврів вже обумовлена як перший внесок, а додаткові 60 000 турських ліврів виплачено у відшкодування витрат, понесених французькою монархією під час процесу. Орден госпітальєрів тепер пропонував Франції поступитися тім майном тамплієрів, яку було їй передане в користування з тих пір, як орден був оголошений у країні поза законом, а також анулювати всі борги французької королівської сім'ї ордену тамплієрів, відшкодувати все те, що королівські чиновники встигли привласнити після початку арештів, і дві третини платежів, що належати, з переданих госпітальєрам маєтків, а крім того - вартість рухомого майна і каплиць, які знаходилися в руках представників королівської влади до сього часу. Ці пропозиції практично всі були прийняті Філіпом V, що зійшов на престол в 1316 р., і записані в постанові парламенту від 11 жовтня 1317 р. Мабуть, французька монархія все-таки ледве поступилася своїми позиціями, отримавши ще одну кругленьку суму в 50 000 турських ліврів, якові орден госпітальєрів зобов'язався виплатити їй протягом трьох років як останній внесок 6 березня 1318 р. Джованні Віллані навіть заявивши, ніби орден ставши "бідніший, ніж був до того".

Справжнє своє завершення процес тамплієрів отримав в 1314 р. Папа Климент V не квапився втілювати в життя рішення про власноручне виголошення вироку керівникам ордена - того самого вироку, на який Жак де Моле і багато інших так довго сподівалися. Лише 22 грудня 1313 р. папа призначив комісію з трьох кардиналів, аби розібратися з цим питанням. У неї входили Нікола де Фровіль, Арно д'Ош і Арно Нувель.18 березня 1314 р. кардинали скликали в Парижі спеціальну раду, на якій присутні Філіп де Маріньі, архієпископ Санський, а також інші відомі прелати і магістри богослів'я і канонічного права. Перед радою з'явилися Жак де Моле, Гуго де Пейро, Жоффруа де Гонневіль і Жоффруа де Шарне. Ця сцена описана одним з їх сучасників, ченцем, що продовжив хроніки Гийома де Нанжі.

Оскільки всі ці четверо без виключення прилюдно і добровільно призналися в злочинах, що ставився їм у провину, і не заперечували своїх первинних свідчень, видно не збираючись від них відмовлятися і надалі, рада ретельним чином розглянула безліч зв'язаних питань і, засідаючи у Демурже А. Жак де Моле - великий магістр ордена тамплієрів - Євразія 2008 дворі собору Нотр Дам у Парижі, у понеділок після дня св. Георгія, виніс ухвалу, згідно якій вони засуджувалися до довічного тюремного ув’язнення в особливо суворих умовах. Але, на жаль, коли кардинали вже визнали справу закритою, абсолютно несподівано двоє із засуджених, а саме великий магістр і пріор Нормандії, виступили з промовою, що приголомшила всіх самозахистом, обертаючи слова свої до кардинала, який тільки що прочитавши проповідь, і архієпископа Санському, і знов відреклися від своїх свідчень, зроблених раніше.

Так розвіялися сумніви, що заплутували великого магістра під час процесу. Він був вже старий, за 70, і майже 7 років провів у в'язниці. Пристрасна надія на справедливе рішення папи, навіть під час організованого захисту ордена самими тамплієрами, не виправдалася.

Приголомшуючий виступ цих двох людей на якийсь час збив кардиналів з пантелику. Хроніст продовжує:

“Потім їх просто передали до рук паризького прево, який був присутній на раді, а самі кардинали вирішили як слід обдумати що сталося. Але як тільки новини ці досягли королівського палацу, король, порадившись з досвідченими людьми зі свого оточення, проте не запитуючи поради в представників духівництва, до вечора того ж дня наказав спалити обох злочинців на одному з маленьких острівців Сени, що знаходився між королівським садом і монастирем св. Августина. Можна було спостерігати, як вони готуються прийняти смерть на вогнищі - з легкою душею і чистою совістю, проявляючи волю і мужність, і всі, хто це бачив, були захоплені і уражені мужністю і стійким бажанням повністю заперечувати свою провину. Інші ж двоє були кинуті в застінок відповідно до винесеного вироком”.

Страта була проведена так поспішно, що пізніше виявилося, що острівець Або де Жавіо, або Єврейський острів, на якому спалили керівників ордена, належавши не королеві, а ченцям Сіна Жермен де Пре, так що Філіпу довелося послати письмове роз'яснення, що підтверджувало, що це аж ніяк не є посяганням на права монастиря. Героїчна смерть Жака де Моле і Жоффруа де Шарне швидко обростила безліччю легенд.

Рано вранці в суботу 20 квітня помер папа Климент.29 листопаду того ж року помер Філіп Красивий.

Згідно легенді, Жак де Моле перед смертю призвавши їх обох з'явитися з їм разом на Суд Божий не пізніше чим через рік. Відношення Джованні Віллані до цих подій також вельми красномовно: (див. додаток 5)

“Після чого на короля Франції і його синів обрушилася чимала ганьба, і вони знайшли безліч ворогів - як із за цього гріха, так і із за нападу на папу Боніфація. Вночі, після того, як великий магістр ордена і його товариш загинули мученицькою смертю, їх попіл і порох були зібрані братами мирянами і іншими віруючими і, подібно до священних реліквій, понесені і заховані в надійних і святих місцях."

Висновок

Філіп Красивий так і залишився фігурою загадковою й суперечливою в історії. Одні його називають великим реформатором, інші жорстоким деспотом, що потрапив під вплив своїх радників. Результати його царювання виявилися невтішними: вертикаль влади до кінця так і не сформувалася, зате в кінець розладнались фінанси.

Зиґзаґи його політики, як і часті перепади настрою, а так саме манеру завмирати, не мигаючи вп'явшись в одну крапку, багато сучасних дослідників зв'язують із маніакально-депресивним розладом його свідомості. За свідченням очевидців, у певні періоди він був веселий, балакучий і навіть жартував. Але незабаром ставав похмурим, замкнутим, мовчазним і жорстоким. Що ж, сильним світу цього теж властиві слабості. І, проте, король Філіп Красивий за час свого правління зробив Францію найдужчою країною світу й почав нову еру в історії цієї держави.

Правління Філіпа IV Красивого (1285-1314) за своїм значенням прирівнюється до правлінь Філіпа Августа й Людовіка Святого. Діяльний поборник нововведень, Філіп зіграв істотну роль у перетворенні Франції в сучасну державу. Оточивши собі такими радниками, як Пьер Флот, Гийом Ногаре й Пьер Дюбуа - людьми, метою яких було посилення й централізація королівської влади, Філіп заклав основи абсолютної монархії.

Філіп методично розширював територію королівства. Для виправдання захоплення земель своїх васалів він використовував норми феодального права, користуючись своїм положенням володаря всієї Франції. В 1294-1303 йому майже вдалося завоювати Гасконь, володіння англійського короля Едуарда I. Філіп мав намір прибрати до рук багате графство Фландрію, що примикало з іншого боку до його королівства, і навіть якийсь час утримував його. На південному сході Філіпу вдалося придбати Франш-Конте й землі навкруги міст Ліон і Тулуза.

Філіп обмежив участь пап в управлінні французькою церквою, виступив проти передачі справ з французьких релігійних судів у папський суд і відхилював вимогу папи про те, щоб духівництво оподатковувалося тільки з папської згоди. Філіп ігнорував булли Боніфація VIII, що затверджували переваги церкви й папи над королями. Якщо духівництво відмовлялося виплачувати йому податки, він оголошував його поза закону й навіть дозволивши своїм прихильникам захопити Боніфація як заручника в італійському містечку Анан'ї. Цей вчинок привів до швидкої кончини літнього папи. Потім Філіп забезпечив обрання на папський престол французького прелата, повелів йому залишитися у Франції й поселитися в місті Авіньоні, у Провансі. Отут папи перебували впродовж більшої частини 14 ст. як справжні маріонетки французьких королів. Щоб зміцнити своє положення, Філіп висунув уявні звинувачення в єресі проти старовинного рицарського ордена хрестоносців - тамплієрів. Філіп вирішив привласнити багатства ордена й таким чином ліквідувати борги монархії. В 1307 він примусив папу зайнятися справами тамплієрів. У ході фальсифікованих судилищ, тортур і переслідувань, що продовжувалися протягом семи років, тамплієри були повністю розорені, а їх майно відійшло до корони.

З ім'ям Філіпа зв'язується перше скликання Генеральних штатів Франції, що традиційно розглядаються як національні збори, що складалися з представників декількох станів: першого (духівництво), іншого (феодали) і третього (городяни). Щоб одержати кошти на війни й забезпечити суспільну підтримку своєї політичної й військової діяльності, Філіп зустрічався з членами зборів в 1302, 1308 і 1314.

Після себе Філіп позбавивши централізовану державу. Французька феодальна аристократія була незадоволена зміцненням монархії й накладеними на неї обмеженнями. Після смерті Філіпа дворяни зажадали дотримання гарантій традиційних феодальних прав. Хоча виступи феодалів вдалося подавити, вони сприяли ослабленню династії Капетінгів, яка тепер страждала від короткочасних правлінь королів і відсутності прямих спадкоємців. Коли син Філіпа IV Людовик Х (1314-1316) помер, династія Капетінгов вперше за 329 років залишилася без спадкоємця по чоловічій лінії. Збори великих феодалів ухвалили рішення, що корона винна перейти до брата Людовика Х Філіпа V, який правив з 1316 по 1322. Такий же крок був повторений в 1322, і цього разу престол дістався братові Філіпа V Карлу IV (1322-1328). Коли останній теж помер, не залишивши сина, корона перейшла до його найближчого родича по чоловічій лінії, двоюрідного брата Філіпу Валуа - основоположника династії Валуа, яка утримувала кермо влади Францією до кінця Середніх віків.

Сучасники не любили Філіпа Красивого, близькі до нього люди боялися жорстокості цього незвичайно гарної й дивно безпристрасної людини. Насильство над папою обурило в усьому християнському світі. Великі феодали були незадоволені обмеженням їхніх прав і посиленням центральної адміністрації, що складалася з людей безрідних. Оподаткований стан обурювався збільшенням податків, так називаною "псуванням" монети, тобто зменшенням її золотого змісту при примусовому збереженні її номіналу, що приводило до інфляції. Спадкоємці Філіпа були змушені зм'якшити впроваджену їм політику централізації.

Правління Філіпа IV Красивого, що зійшло на французький престол у віці сімнадцяти років, після смерті свого батька Філіпа III, 5-го жовтня 1285 року, розглядається істориками не тільки як один з найбільш важливих періодів в історії Франції, але і як один з найбільш суперечливих.

Важливим це царювання представляється тому, що Французьке королівство досягає вершини своєї могутності: найбільше по чисельності населення держава в християнському західному світі (13-15 млн. або третина всього католицького миру), дійсне економічне процвітання (досить навести як приклад збільшення площ орних земель або розквіт ярмарку в Шампани). Крім того, влада монарха настільки підсилюється, що в Філіпі бачать першого в Європі правителя нового типу: держава як ніколи могутня й централізована, оточення короля - легісти - виховані й утворені люди, дійсні фахівці в області правознавства.

Однак ця райдужна картина не погоджується з іншими фактами. Так, що здається економічний розквіт лише маскує кризу, про що свідчить численні потрясіння на фінансовому ринку (при Філіпі монетарна політика була вкрай, як зараз говорять, волюнтаристична). А наприкінці його царювання, ярмарки в Шампані взагалі не витримали конкуренції з морською торгівлею італійців, а до того ж, буквально наступного дня після смерті короля вибухає спустошливий голод 1315-1317. Більше того, якщо придивитися, то можна побачити, що король погано знав своє королівство: він навіть не представляв, як далеко простираються його границі, він не зміг установити прямі податки, а ефективне й чітке керування державою так і залишилося недосяжним. Навряд чи королеві додала популярності ланцюг сумнівних, напівполітичних, напівсвітських скандалів, зокрема, процес єпископа міста Труа, Гишаром, якого обвинуватили в убивстві королеви за допомогою чаклунства або процес єпископа Памьерского, Бернара Сессе, процес, що ускладнив і без того непрості відносини між королем і папою. А процес тамплієрів? А висновок у міцність невісток короля й страта їхніх коханців? Загалом, особистість короля Філіпа Красивого залишається загадковою. Ким він був? Стрижнем французької політики або простим інструментом у руках своїх радників? Автори хронік - сучасники короля - схиляються, в основному, до другого варіанта - вони, зокрема, дорікають короля в недотепній монетарній і податковій політиці, пояснюючи це тим, що королеві давали нікчемні поради бездарні радники. Але, незважаючи на таку невизначеність в оцінках, у королі бачать все-таки "некласичного" монарха середньовіччя. Хоча хронікери й наполягають на тому, що Франція ставилася до нього з повагою, якій, щоправда, він, нібито, зобов'язаний авторитету його діда, Філіпа Августа, що почали економічні й політичні реформи, спрямовані на посилення центральної влади.

Лейтмотивом істориків, сучасних Філіпу Красивому, є жаль про епоху "Його Величності Людовика Святого", що розглядається майже, що як золоте століття, тоді як Філіп IV характеризується не інакше як "антипод Людовика Святого". Але, незважаючи на все це, історики сходяться в одному: із цим королем почалася нова епоха. Однак, навряд чи варто перебільшувати "сучасність" Філіпа Красивого й Франції його часу.

І все-таки правління Філіпа IV Красивого склало поворотну епоху в історії середньовічної Франції: він розширив королівство приєднанням нових земель (незадовго до смерті він приєднав до Франції Ліон з його округою), примусив церкву й феодальних володарів коритися велінням короля й придушив у своїй державі всяку незалежну від себе владу. Королівська адміністрація при ньому охопила всі сторони життя суспільства: міста, феодальна знать, духівництво - усе потрапили під її контроль. Його правління здавалося сучасникам часом жорстоких утисків і деспотизму. Але за всім цим видна була вже нова епоха. За допомогою численної корпорації юристів король користувався кожним зручним випадком для установи всюди королівських судів і введення римського права. До кінця його життя вся судова влада в країні перейшла винятково до корони, а державне життя одержало зовсім інший чим при його попередниках.

Список використаних джерел

1.         Аддисон Ч. Дж. Історія рьщарей-тамшшеров, церкви Темпла й Темпла, написана Чарльзом Дж. Аддисоном, зсквайром із Внутрішнього Темпла - Алетейа, 2005.

2.         Барбер М. Процес тамплієрів - Алетейа, 1998.

3.         Батир К.И. Історія феодальної держави Франції, М. 1975

4.         Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті - Молода, гвардія, 2004

5.         Виймар П. Крестовие походи. Міф і реальність Священної войни - Євразія, 2003.

6.         Всесвітня історія війн. Книга перша.Р. Ернест і Тревор Н. Дюпюі - Москва: Полігон 1987

7.         Всесвітня історія, т.4.М. АНСССР, 1964

8.         Гарро.А. Людовик Святої і його королівство - Євразія, 2002

9.         Графський В.А. Загальна історія права й держави.М., 2000.

10.      Демурже А. Життя й смерть ордена тамплієрів 1120-1314 - Євразія, 2007

11.      Демурже А. Жак де Моле - великий магістр ордена тамплієрів - Євразія 2008

12.      Демурже А. Рицари Христа - Євразія, 2008

13.      Заборів М. Введення в історіографію крестових походів. - Наука, 1966

14.      Загальна історія держави й права. / Під ред.К.И. Батир. - М., 1995.

15.      Історія держави й права зарубіжних країн., Під ред О.А. Жидкова й Н.А. Крашенинниковой. Ч.1,2. - М., 1999.

16.      Історія крестових походів (за редакцією Джонатану Райли - Смита) - Крона-Пресс, 1998

17.      Історія середніх століть, М. "Наука", 1970 34. Сказкін С.Д. Історія середніх століть, М. 1980

18.      Лобе М. Трагедія ордена тамплієрів - Євразія, 2003

19.      Люблинская А.Р. Французький абсолютизм у першій третині XVII століття. - М., 1995.

20.      Люшер.А. Французьке суспільство часів Августа-Філіпа Євразія, 1999

21.      Мельвиль М. Історія ордена тамплієрів - Євразія, 2003

22.      Мишо Г. Історія крестових походів. - Алетейа, 2003

23.      Моріс Дрюон "Железний король". Перша книга із серії "Проклятие королі" (Железний король. Ув'язнений Шато-Гайара. Пер. с франц.М., 1981)

24.      Мулен Л. Повсякденне життя средньовічних ченців Західної Європи (X - ХIVст) - Молода гвардія, 2002

25.      Настенко И., Яшнев Ю. Історія Мальтійського ордена - Російська панорама, 2005

26.      Перну Р. Крестоносци - Євразія, 2001

27.      Печникова Р. Мальтійський орден колись і тепер - Наука, 1990

28.      Рид П. Тамплиери - Аст, 2005

29.      Рижов К. Всі монархи світу - Західна Європа. Москва, 1999

30.      Ришар Ж. Латино-Ієрусалимське королівство - Євразія, 2002

31.      Робінсон Д.Д. Рицари Храму в крестових походах - Зт Сетера Паблишинг, 2004

32.      Сказкін С.Д. З історії соціально-політичного й духовного життя Західної Європи в середні століття. Материали наукової спадщини, М., 1981

33.      Фавье Ж. Ангерран де Мариньи: радник Філіпа IV Красивого - Євразія, 2003

34.      Федоров К.Г. Історія держави й права зарубіжних країн. - Ростову-на-Дону, 1994.

35.      Фо Г. Справа тамплієрів - Євразія, 2004

36.      Хачатурян Н.А. Виникнення Генеральних Штатів у Франції, М., 1976

37.      Хачатурян Н.А. Станова монархія у Франції ХIV-ХV вв., М. "Высшая школа", 1989

38.      Хрестоматія по загальній історії держави й права / Під ред.З.М. Черниловского. - М., 1994.

39.      Хрестоматія по історії середніх століть, М. 1961

40.      Черниловский З.М. Загальна історія держави й права. - М., 1995

41.      Чи Г.Ч. Історія інквізиції в ередние століття. - Брокгауз-Ефрон, 1912

42.      Швонин Ю.Е. Імперська ідея й проблема державності в Західної Європи, М. 1993

Додатки

Додаток 1

Папський палац в Авінйоні

Додаток 2

Філіп IV Красивий

Додаток 3

Браття ордену тамплієрів

Додаток 4

Папа Римський Боніфацій IV

Додаток 5

Останній великий магістр ордену тамплієрів Жак де Моле