Історіографія исторії Болгарії

ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ БОЛГАРІЇ

Зародження болгарської історіографії співпало з початком національного Відродження у середині ХVШ ст. Історична думка була важливою ланкою національно-визвольної ідеології спрямованої проти османського іга та асиміляторської політики вищого грецького духівництва, відігравала важливу роль у формуванні болгарської нації, національної культури.

В Болгарії ідеї Просвітництва та романтизму співіснували при перевазі ідей романтизму.

РОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК

ПАІСІЙ ХІЛЕНДАРСЬКИЙ (1722 - біля 1798) - фундатор романтичного напрямку, чернець, який на основі документів церковних архівів та творів середньовічних авторів написав працю "Історія слов'яноболгарська". У вступі та передмові до праці вказував на патріотичне та повчальне значення історичної науки. В праці висвітлено історичні події з найдавніших часів до кінця ХІV ст., коли Болгарія втратила незалежність. Показано напади слов'ян на Балканський півострів, заселення ними візантійських володінь, інші політичні події. Автор прагне визначити причини національної трагедії-захоплення Болгарії османами, наводить відомості про історію країни в часи османського панування. З праці вміщено список болгарських царів, високо оцінюється місіонерська діяльність Кирила та Мефодія в розвитку болгарської культури, а також внесок Климента Охридського, Евфімія Тирновського та інших діячів в сфері культури.

В праці вміщено політичну програму Паісія із закликом до боротьби проти османських поневолювачів та грецького духовенства, яке намагалося асимілювати болгар. Головна мета праці - показати велич болгарського народу в минулому та розбудити його національну гордість.

Національно-патріотична та гуманістична спрямованість праці справили великий вплив на подальший розвиток болгарської історіографії.

СОФРОНІЙ ВРАЧАНСЬКИЙ (1739-18130) - послідовник о. Паісія, з 1803 р. жив у Волощині, пропагував ідею визволення Болгарії з допомогою Росії. В автобіографічній праці, написаній доступною для широких верств народу мовою “Житіє та страждання грішного Софронія" навів цінні відомості про соціальний, культурний, духовний розвиток Болгарії в умовах османського іга, яскраво описав страждання народу.

Значний вплив на розвиток болгарської історичної науки справили праці сербського історика Й. Раіча "Історія різних слов'янських народів", російських істориків - І. Кайтанова "Коротке накреслення загальної історії", З. Княжеського "Вступ до історії болгарських слов'ян". Особливе значення для формування національної самосвідомості болгар, розвитку історичної науки мала творчість вихідця із Закарпаття, який працював у Кишиневі, а згодом у Москві Ю. Гуци-Венеліна, зокрема його праці "Стародавні та теперішні болгари", "Критичні дослідження з історії болгар".

В. АПРІЛОВ (1789-1847), з 1811 р. жив в Одесі. Зазнав великого впливу праць Ю. Гуци-Венеліна.

Досліджував проблеми середньовічної історії та часів національного відродження. В праці "Болгарські книжники або якому слов'янському племені належить Кирилівська азбука?" доводив, що болгари першими серед слов'янських народів були охрещені, а Кирило та Мефодій, як болгари за походженням, переклали богослужбові книги болгарською мовою. У найважливішій праці "Денниця новоболгарськоі освіти" та "Доповненні" до неї висвітлював історію болгарської культури, зокрема історію світських училищ. Опублікував історичні джерела. Праці В. Апрілова відіграли значну роль у зростанні національної самосвідомості болгар.

Представники романтичного напрямку ХVШ-І половини XIX ст. відійшли від біблейсько-християнської концепції історії, хоча повністю не подолали впливу провіденціалізму. Вони розпочали критично ставитися до джерел, їхнім працям притаманний патріотизм. Проблематика їх досліджень-середньовічна та нова історія.

Вищим етапом національного Відродження Болгарії були 50-70 рр. XIX ст., зокрема його проявом стало Квітневе повстання 1876 р. В Бреілі (Румунія) виникло Болгарське наукове товариство, яке видавало часопис. Крім російських істориків важливий вплив на розвиток історичної науки мала праця чеського вченого К. Іречека "Історія болгар".

М. ДРІНОВ (1838-1906 рр.) - найвидатніший вчений-історик XIX ст., його науковий доробок перебуває в межах романтичного напрямку. Його ім’я тісно пов’язане з Україною. Він - автор першої болгарської орфографії, один з творців сучасної болгарської літературної мови, фундатор і перший голова Болгарського наукового товариства, що згодом було перетворено в Болгарську академію наук. М. Дрінов народився в м. Панагюриште в сім’ї ремісника, у 20 років переїхав до Києва, де з 1858 р. до 1861 р. навчався у духовній семінарії. В подальшому закінчив Московський університет, перебував у науковому відрядженні в Західній Європі. В 1973 р. - 1903 р. працював доцентом, професором, завідувачем кафедри слов’янознавства Харківського університету. З 1866 р. до 1879 р. перебував у Болгарії, де брав активну участь в організації системи освіти, був в 1878-1879 рр. міністром народної освіти. В 1890 р. - 1906 р. очолював історико-філологічне товариство при Харківському університеті.

Під його керівництвом кафедра слов’янознавства Харківського університету підготувала багатьох вчених-славістів, зокрема болгарських. Навчався в Росії, більше 30 років викладав у Харківському університеті. Під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр. - завідував відділом освіти та духовних справ Російського цивільного управління в Болгарії.

Медієвіст. В працях “Погляд на походження болгарського народу та початок болгарської історії”, "Заселення Балканського півострова слов'янами" висунув концепцію утворення болгарської народності. Підкреслював величезну роль слов'янського елементу в цьому процесі, враховував також вплив автохтонів-фракійців та прийшлих протоболгар. Появу слов'ян на Балканах датував серединою VП ст. Використав історичні, лінгвістичні, фольклорні джерела.

В праці "Південні слов'яни та Візантія в Х ст." показав посилення ролі та впливу Болгарії на Балканах, причини антивізантійської спрямованості її політики.

Вивчаючи історію богомільського руху зробив висновок про його соціальну спрямованість.

В праці "Початок Самуілової держави" стверджував, що Болгарія Х - початку XI ст. була етнічним та політичним продовженням Першого Болгарського царства.

Торкаючись проблем національного відродження, в праці “Отець Паісій, його час, його історія, його учні” визначив початок, етапи процесу болгарського відродження, роль та місце Паісія Хілендарського в ньому.

Переконливо довів право на існування автокефальної болгарської помісної православної церкви, незалежної від грецької в низці праць, зокрема в творі "Історичний огляд болгарської церкви з самого її початку до сьогоднішнього дня".

ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАПРЯМОК

С. ПАЛАУЗОВ (1818-1872 рр.), навчався в Німеччині та Росії, працював в Петербурзі. Медієвіст. Один з перших почав досліджувати історію Першого Болгарського царства в праці "Доба Болгарського царя Сімеона". Відтворив картину політичного і культурного життя країни VП-Х ст. Часи правління Сімеона в кінці IX - першій третині Х ст. вважав епохою розквіту Болгарії.

Декілька робіт присвятив Історії другого Болгарського царства. Вивчав давню історію болгарської православної церкви, коли вона не залежала від грецької церкви.

Опублікував низку важливих джерел з історії середньовічної Болгарії.

Діячі національно-визвольного руху в своїх публіцистичних творах торкалися проблем національної історії.

Г. РАКОВСЬКИЙ (1821-1867 рр.) в праці "Декілька слів про Асена Першого, великого царя болгарського та сина його Асена Другого" та інших працях, доводив право болгар на незалежну церкву, розглядав проблеми османського панування та національного відродження. Ідеалізував минуле.

Л. КАРАВЕЛОВ (1834-1879 рр.) - вперше в болгарській історіографії розглянув соціально-економічні, політичні та духовні чинники національного відродження, охарактеризував етапи національно-визвольної боротьби.

Отже, в 50-70 рр. XIX ст. почалось становлення болгарської історичної науки.

Могутнім імпульсом для розвитку історичної науки стало досягнення Болгарією незалежності.

В 1882 р. із Румунії до Софії перенесло свою діяльність Болгарське наукове товариство, перетворене в 1911 р. на болгарську Академію наук. Іншими важливими центрами історичних досліджень стали історично-філологічний факультет створеного в 1888 р. Вищого училища (з 1904 р. - Софійський університет), та кафедри Вільного університету, створеного в 1920 р. В 1901 р. виникло Історичне товариство, яке займалося популяризацію історичних знань. Створювалась мережа архівних та музейних установ, що теж сприяло розвитку історичних досліджень. Видавалося декілька історичних часописів. Відбулися зміни у філософсько-методичних поглядах вчених-істориків. Позитивізм витісняв романтизм.

З. СТОЯНОВ (1850-1889 рр.). - учасник національно-визвольного руху. Праці відбивають вплив романтичної та позитивістської філософії та історіографії. В тритомнику "Записки про болгарські повстання", на основі документів та особистих вражень зобразив правдиву картину Квітневого повстання 1876 р. Високо оцінив героїзм народу, показав зрадницьку суть чорбаджіїв - представників частини заможної верхівки суспільства.

Створюючи серію нарисів про видатних представників болгарського національно-визвольного руху, увів до наукового обігу велику кількість нових документів.

В біографії Х. Ботева розглядав лише як борця за національну ідею, ігноруючи його погляди щодо соціальних проблем, їх Стоянов не торкався в жодній з своїх праць, які просякнуті вірою в революційні можливості болгарського народу, оспівують подвиги його кращих синів.

Д. СТРАШІМІРОВ (1868-1939) - вивчав проблеми національно-визвольного руху 60-70 рр. XIX от. Заклав документальну базу проблеми розшуками документів, збиранням спогадів свідків та учасників подій. Критично ставився до джерел. Видав двотомник "Архів Відродження". В тритомній праці "Історія Квітневого повстання" доводив, що воно було підсумком розвитку болгарського суспільства протягом тривалого часу. Розглядав повстання передусім як прояв національно-визвольної боротьби, показав передумови, причини, підготовку, хід повстання. Велику увагу приділив діяльності його керівників.

В статті “Комітетське десятиріччя" гостро критикував спроби подати революційний рух ізольованим від інших аспектів національного відродження, підкреслив непорушний зв'язок між формуванням національної самосвідомості і культури та піднесенням революційної боротьби,

ПОЗИТИВІСТСЬКИЙ НАПРЯМОК

І. ШИШМАНОВ (1862-1928) - один із засновників Софійського університету, організатор видань наукових часописів, міністр народної освіти в 1903 - 1907 рр., етнограф, літературознавець, фольклорист. Відстоював демократичні принципи. Він знаходився в тісних родинних зв’язках з М. Драгомановим, був одружений з його дочкою. І. Шишманов досліджував болгарсько-українські літературні взаємини, творчість Т. Шевченка, був добре знайомий з Л. Українкою, І. Франком, В. Гнатюком та іншими українським літераторами та вченими. З Україною пов’язана дипломатична сторінка життя І. Шишманова. В квітні 1918 р. його було призначено послом Болгарії в Україну. Перебуваючи на цій посаді, І. Шишманов доклав чимало зусиль для налагодження торгових відносин між обома країнами, захисту інтересів співвітчизників, організації допомоги українським військовополоненим, які знаходились в Болгарії тощо.

На початку лютого 1919 р. коли Київ зайняла Червона армія І. Шишманов з болгарською дипломатичною місією виїхав до Вінниці, а у березні прибув до Софії. ! березня 1919 р. він склав повноваження посла Болгарії в Україні. Це означало припинення дипломатичних відносин між цими країнами.

В подальшому І. Шишманов продовжував свої українські наукові студії, був обраний головою Українсько-болгарського товариства.

Праці належать до найвищих досягнень болгарської історіографії кінця ХІХ - першої третини XX ст. у вивченні національного відродження. Розглядав історію Болгарії на загальноєвропейському тлі. Вперше виклав такий підхід в статті про Паісія Хілендарського. Головними причинами духовного піднесення, народу вважав глибокі внутрішні зрушення в суспільстві, зокрема соціально-економічний розвиток. Не надавав визначального значенням матеріальним чинникам. Досліджував російсько-болгарські наукові, культурні зв'язки, вказував на їх позитивне значення для Болгарії. ^

В праці “Вступ до історії болгарського відродження" вказував на наступність історії національно-визвольної боротьби та його революційний характер.

В. ЗЛАТАРСЬКИЙ (1866-1935) - провідний медієвіст кінця XIX - першої третини XX ст., організатор науки, з 1911 р. очолював Історичне товариство. Спирався на традиції вивчення болгарського середньовіччя болгарськими, російськими, німецькими вченими. Головна праця-тритомна "Історія Болгарської держави в середні віки". Створено картину політичної історії Першого Болгарського царства, його місце в міжнародних відносинах. Автор переоцінював роль тюркського елементу в формуванні давньоболгарської народності і держави. Запровадження християнства пояснював не кардинальними змінами в болгарському суспільстві IX ст., а результатом складної міжнародної кон’юнктури та перемоги слов'янського елементу над протоболгарським у внутрішньому житті країни.

Великою заслугою вченого було відновлення картини болгаро-візантійських відносин в ІІ половині ІХ-Х ст.

Політичні колізії в суспільстві пояснював боротьбою між "азіатським монархізмом", "візантизмом", "слов'янським демократизмом". Торкаючись окремих соціальних конфліктів, вбачав у них опір слов'янських за походженням народних мас візантійському впливу, носіями якого були нащадки протоболгарської знаті. Боротьбу народу против візантійського панування розглядав як опір "демократичного слов'янського суспільства" впливу Візантії. Детально висвітлив селянське повстання під проводом Івайла, як опір суспільних низів візантійському впливу та свавіллю татар.

Автор поклав початок створення концепції раннього періоду національної історії, в ході написання праці вчений займався кропіткими науковими пошуками, публікацією та інтерпретацією болгарських та чужоземних джерел, установленням фактів політичної історії. Ігнорував соціально-економічні проблеми. Праці властивий академізм, неупередженість суджень. Її наукове значення зберігається дотепер.

Низку праць присвятив періоду османського панування боротьбі болгар проти чужоземного гноблення, проблемам історії та історіографії національного відродження.

Науковий доробок В. Златарського - вершина болгарської академічної науки кінця XIX - першої половини XX ст.

Г. КАЦАРОВ (1874-1938 рр) - вивчав історію та культуру фракійських племен в античні часи. Ці племена згодом складали один із етнічних компонентів давньоболгарської народності.

Й. ІВАНОВ (1872-1947рр) - підготував ряд праць із джерелознавства, які мали важливе значення для розвитку історичної науки, зокрема - "Болгарські старожитності із Македонії".

С. РАДЕВ (1879-1967 рр.) - один з лідерів народно - ліберальної партії. Двотомник "Будівничі сучасної Болгарії", належав до нечисельних праць з проблеми історії крани після здобуття незалежності. Для праці характерні антиросійські тенденції.

Б. ПЕНЕВ (1882-1927 рр.) - в чотиритомнику "Історія нової болгарської літератури" подав яскраві характеристики Паісія Хілондарського, Г. Раковського, Л. Каравелова та інших діячів національного відродження.

Економічні процеси розглядав як чинники соціально-психологічних змін, які спричиняли зрушення в суспільному житті.

П. МУТАФЧІЕВ (1883-1943 рр.) - учень В. Златарського, після його смерті-визнаний лідер болгарських істориків. Медієвіст. Досліджував проблеми політичної історії Болгарії в тісному зв'язку з історією Візантії. Автор праць про причорноморські, придунайські та південно-західні області Болгарської держави, зокрема з питань формування державної території середньовічної Болгарії. Також досліджував проблеми болгаро-російських зв'язків, джерелознавства, археології, епіграфіки.

Зробив спробу створити узагальнюючу концепцію історії болгарського середньовіччя. В двотомнику “Історія болгарського народу” та в "Книзі про болгар” (рукопис) складні проблеми болгарського середньовіччя розглядав через призму візантійського та західно - європейського впливів. Заперечував існування феодалізму в Болгарії. Вважав, що розвиток країни визначається боротьбою місцевого патріархального побуту із руйнуючим впливом "візантивізму".

Висловив думку про роль великих особистостей як "живої творчої сили" історичного процесу.

П. НІКОВ (1884-1938 рр.) - досліджував історію другого Болгарського царства, автор праць про відносини з угорцями, татарами, 3 історії північно-західних земель в ХШ-ХІV ст.

Першим розпочав наукове вивчення епохи османського завоювання. Першим з болгарських істориків написав узагальнюючу працю про національно-церковний рух, показав його політичний та національно-визвольний характер. Вважав головною причиною виникнення цього руху ідею створення самостійної болгарської церкви, що спиралася на середньовічну традицію, яку розвивали Паісій Хілендарський та інші ідеологи національного відродженням. Недооцінював соціально - економічні чинники розвитку суспільства.

Приклав багато зусиль для видання корпусу джерел з історії середньовічної Болгарії.

І. САКИЗОВ (1895-1935 рр.) - знаходився під впливом марксистської ідеології. Видав в Берліні німецькою мовою працю з історії болгарської економіки, в якій висвітлювався економічний розвиток країни з давніх часів до визволення від османського іга.

Напередодні ІІ світової війни набули поширення націоналістичні ідеї.

Б. Йоцов зображав відродження болгарського народу як безперервний процес розвитку національного духу, аж до сучасних автору часів.

МАРКСИСТСЬКИЙ НАПРЯМОК

Д. БЛАГОЄВ (1856-1924 рр) - фундатор напрямку, політичний діяч, засновник соціал-демократичної робітничої партії, поділяв погляди В. Леніна. У своїх працях політичного характеру торкався питань історії країни. Прагнув створити концепцію болгарської історії згідно формаційної схеми, щоб довести існування капіталістичних відносин.

В циклі статей "З минулого болгарського народу" детально розглядав проблеми середньовічної історії, зокрема генези давньоболгарської народності, формування прошарку залежних селям, становища народних мас тощо. Зробив висновок про існуванню феодальної формації.

Низку праць присвятив проблемам нової історії. Вважав початком національного відродження середину ХVШ ст., просвітницький рух та церковно-національну боротьбу оцінював як прояв інтересів буржуазії. Захоплено писав про Х. Ботева та В. Левського. Значну увагу приділяв соціально-економічній проблематиці, зокрема питанням розвитку землеробства і ремесла, промислового виробництва, формування пролетаріату.

Досліджував історію поширення в Болгарії соціалістичний ідей, зупинявся на оцінці політичних подій возз'єднанню північної та південної Болгарії в 1885 р., значення Балканських війн, тощо.

Г. БАКАЛОВ (1873-1939 рр.) - перебував в еміграції в СРСР в 30-х роках. Проаналізував діяльність діячів болгарського революційного руху в праці "Наші революціонери: Раковський, Левський, Ботев". В політичній біографії Д. Благоєва висвітлив історію болгарського робітничого руху в 1891-1922 рр., першим розпочав вивчення болгарсько-російських революційних зв'язків. Оцінки історичних та політичних подій керівника Комуністичної партії Г. Димитрова, її діячів Х. Кабакчієва, Ж. Натана лягли в основу марксистської концепції історії Болгарії, яка стала пануючою після вересня 1944 р., коли до влади прийшли комуністи.

В розвитку болгарської історичної науки протягом 1944-1989 рр. розрізняють декілька етапів. В період з 1944 р. до середини 50-х років здійснювався перехід на позиції офіційної марксистської методології, зміна проблематики досліджень, привернення уваги до історії робітничого і комуністичного руху, народних повстань і протестів. Було створено центри наукових досліджень - Інститут болгарської історії, Болгарської академії наук в 1950 р. та інститут історії Болгарської комуністичної партії, при центральному комітеті БКП в 1953 р., систему державних та партійних (БКП) архівів.

Було проведено наукові дискусії з питань вивчення національної історії за формаційним принципом.

Видавався науковий часопис з історії. Серед Європейських країни, в яких при владі знаходилися комуністи, в Болгарії прагнули до найтісніших зв'язків з СРСР, що почасти виливалося у копіюванні всього радянського.

З усіх європейських країн лише макет двотомної "Історії Болгарії* обговорювався в СРСР в 1954 р. Після XX з'їзду КПРС в 1956 р. відбулася певна лібералізація суспільного життя в Болгарії, почався новий етап розвитку історіографії. Проблематика досліджень охопила всі періоди болгарської історії, зокрема найдавніший, активізувалась діяльність по виявленню та публікації історичних джерел, збільшилася кількість наукових історичних періодичних видань. В 1964 р. було відновлено діяльність Болгарського історичного товариства, відбувалися його з’їзди, конференції, семінари.

В 1968 р. керівництво комуністичної партії ухвалило рішення про підготовку та видання багатотомної “Історії Болгарії", що значно активізувало діяльність вчених, наукових установ та організацій.

В 1972 р. було створено Єдиний Центр науки та підготовки кадрів з історії, який сконцентрував наукові сили академічних, вузівських та інших установ.

Позитивно відбилося на розвитку історичної науки святкування в 1981 р.1300 - річчя Болгарської держави, якому було надано всенародного характеру, підготовка та проведення в 1986 р. другого міжнародного конгресу белетристики. Побачили світ нові спеціалізовані виданні наукової періодики, серії документальних публікацій, зокрема "Джерела болгарської історії". Слід відзначити велике значення бурхливої діяльності академіка Людмили Житкової для розвитку гуманітарних наук, зокрема історії, в 70-х роках. На жаль, цю діяльність припинила автомобільна катастрофа.

За часи комуністичного правління болгарська історіографія досягла значного розвитку в дослідженні національної історії.

На марксистських методологічних засадах висвітлювалась давня історія болгарського народу.

Д. АНГЕЛОВ у праці "Богомільство в Болгарії (1947 р), яку неодноразово перевидавали, охарактеризував це явище X-XІV ст. як масовий антифеодальний народний рух, створив його періодизацію.

Йому ж належить праця "Утворення болгарської народності" (1971 р) в якій досліджується, складний етногенетичний процес з часів франкійців до кінця IX - початку Х ст. Автор вказує на перевагу слов'янського елементу серед інших етносів, що брали участь в цьому процесі.

Низка праць присвячена проблемам розвитку феодалізму в Болгарії в ХШ-ХІV ст., середньовічної культури, відносинам з Візантією та Волощиною.

І. ДУЙЧЕВ - продовжував розпочаті в першій половині 40-х рр., дослідження, політичної та духовної історії болгарського народу, серед них проблеми утворенням Болгарської держави, взаємовідносини слов'ян і протоболгар, діяльність церкви, релігійні течії, розвиток культури Другого Болгарського царства. Видав декілька історичних джерел, які раніше не вивчалися.

А. БУРМОВ присвятив ряд праць проблемі залежного населення в Болгарії ХШ-ХІV ст., політичній історії країни в ХІV ст. В працях "Утворення Болгарської держави" (1931 рр.), “До питання про відносини між слов'янами та протоболгарами в VП-ІХ ст. ”. (1954 р) показав закономірність становлення болгарської держави, роль різних етнічних елементів в цьому процесі.

В. ТИПКОВА-ЗАІМОВА в монографії "Навали та етнічні зміни на Балканах в VІ-VП ст." (1966 р) висвітлювала історію Болгарії в контексті загально регіональних проблем та етнічних процесів.

В. ГЮЗЕЛЕВ досліджував проблеми духовного розвитку, соціально - політичну структуру часів раннього середньовіччя. Монографія "Князь Борис Перший. Болгарія в другій половині IX ст." (1969 р) присвячена запровадженню християнства.

Г. ЦАНКОВА-ПЕТКОВА вивчала часи візантійського панування, проблеми соціально - економічного розвитку в праці "Про аграрні відносини в середньовічній Болгарії ХІ-ХІІІ ст." (1964 р). Опублікувала дослідження про часи Асенів.

П. ПЕТРОВ видав дослідження про боротьбу болгарського народу проти хрестоносців, про керівника селянського повстання ХШ ст. ІВАЙЛА, про перше Болгарське царство, а С. ЛІШЕВ - монографію “Болгарське середньовічне місто - суспільно-економічні риси." (1970 р)

І. БОЖІЛОВ - опублікував праці про історію Х-ХП ст., зокрема "Болгарія та Візантія на нижньому Дунаї наприкінці Х ст." (1977 р.).

Інтенсивно досліджувалася історія Болгарії під османським гнітом та проблематика національного відродження.

Б. ЦВЕТОВА на основі вивчення джерел, особливо османського походження, детально досліджувала період ХV-ХVШ ст. В її працях охарактеризовано розвиток Болгарії та становище населення в цей період, характер османської держави, визвольна боротьба народу. Розкрито суть османського феодалізму, етапи його розвитку, причини кризи. Найважливіші праці - монографії "Надзвичайні податки та державні повинності в болгарських землях під турецькою владою” (1958 р), "Народ непохитний" (1968), "Пам'ятна битва народів" (1969 р)

Розвиток землеволодіння, визвольна боротьба Болгар висвітлюється в праці В. МУТАФЧІЕВОІ "Аграрні відносини в османській імперії" в ХV - ХVІ ст." (1962 р.)

Н. ТОДОРОВ здійснив комплексне дослідження соціально-економічного розвитку болгарських земель в складі Османської імперії. Генеза капіталізму в Болгарії, особливості цього процесу, гальмуючий вплив на нього османського режиму висвітлено в праці “Про найману працю в болгарських землях в середині XIX ст." (1959 р) Проблемі взаємовідносин грецького та болгарського народів в боротьбі за визволення, присвячена праця "Філікіетерія та болгари" (1965 р).

Ж. НАТАН в праці "Економічна історія Болгарії", яка була доопрацьована і перевидана в 1957 р., велику увагу приділив проблемі переходу суспільства від феодалізму до капіталізму.

Д. КОСЄВ видав в 1951 р. узагальнюючу працю "Лекції з нової болгарської історії, в якій з марксистських позицій висвітлив період національного відродження. В монографії "До історії революційного руху в Болгарії в 1867-1871 рр." (1958 р)" досліджувалися проблеми ідеології національно-визвольного руху.

В інших працях аналізувалися політичні погляди Паісія Хілендарського, Г. Раковського, характер Квітневого повстання 1876 р.

А. БУРМОВ досліджував історію національно-визвольного руху через діяльність організацій та революціонерів в працях "Христо Ботев в оцінці своїх сучасників” (1945 р), "Болгарський революційний центральний комітет" (/1950р) детальне висвітлення окремих питань національного відродження відображено в колективних працях "Квітневе повстання 1876 р." (1966 р) та "Визволення Болгарії ж 1878 р". (1970 р).

Міжнародні аспекти національно-визвольної боротьби, взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників досліджували декілька учених. Цій темі присвятили монографії Х. ХРІСТОВ "Визволення Болгарії та політика західних держав" (1968 р), К. КОСЄВ "Бісмарк. Східне питання та болгарське визволення" (1947), С. ДАМ’ЯНОВ в працях про болгарсько-французькі відносини тих часів

В. ПАСКАЛЕВА вивчала торгово - економічні зв'язки болгарських земель з Австрійською імперією та Францією, етапи формування болгарської нації. Ролі жінок у визвольному русі висвітлена в дослідженні "Болгарка у Відродженні" (1964 р)

К. ШАРОВА проаналізувала процес формування, поглядів та діяльність Л. Каравелова в праці "Любен Каравелов та болгарський визвольний рух 1860-1867 ". (1970 р)

Н. ГЕНЧЕВ присвятив монографію "Болгарська відродження" (1978 р) та ряд праць присвячених допомозі Росії, російсько-болгарським культурним зв'язкам в період визвольної боротьби.

З. МАРКОВА в книзі "Болгарський церковний національний рух до Кримської війни" (1976 р) та інших працях здійснила всебічне дослідження боротьби болгарського народу за свою помісну незалежну церкву. Історія країни з кінця XIX - в першій половині XX ст. вивчалася з яскраво визначених офіційних ідейно-політичних позицій.

Д. КОСЄВ монографію "Вересневе повстання 1923 р. ", видану в 1954 р. переробив для другого видання в 1973 р.

В. ХАДЖІНІКОЛОВ досліджував відносини Болгарії та СРСР до 1944 р., зокрема в праці "Економічні відносини та зв'язки між Болгарією та Радянським Союзом до 9 вересня 1917-1944" (1956 р).

Привертали увагу теми робітничого руху, боротьби проти існуючого ладу, зокрема в роки другої світової війни.

М. ІСУСОВ видав монографію "Революційний профспілковий рух в Болгарії. 1903-1912 " (І962 р), Х. ХРИСТОВ - "Революційна криза в Болгарії в 1918 - 1923 рр., (1957 р), П. ШТЕРЕВ "Спільна боротьба болгарського та грецького народів пройти гітлерівської окупації " (І969).

А. ВЕЛЕВ, В. ГЕОРГІЄВ, І. ДІМІТРОВ, Д. ПЕТРОВ, С. РАДУЛОВ, Х. СТЕФАНОВ, Б. ГРИГОРОВ, Г. РАДЄВ - досліджували проблеми політичної структури Болгарії, діяльності політичних партій, крім комуністичної, в 20-40-і роки, їх взаємини з правлячим режимом.

Велика кількість праць присвячена історії комуністичної партії, протягом її існування, діяльності її керівників, соціально - економічним та політичним перетворенням за часи перебування при владі комуністичної партії, радянсько-болгарським відносинам в цей період. Для них характерні однобічний підхід у висвітленні проблем, апологічна оцінка діяльності БКП та відносин з СРСР.

До узагальнюючих колективних праць з ціеї проблематики належать - "БКП та будівництво народно - демократичної держави (9 вересня 1944 - грудень 1948 р)" (1967 р), "Болгарія в епоху соціалізму" (1981 р), "Історія БКП" (декілька видань).

С. СТЕФАНОВ, Н. ІРІБАДЖАКОВ, М. ВЕЛЕВА, опублікували в 60-70 роках низку праць з проблем методологів та історіографії.

Підсумком розвитку історичної науки в Болгарії на початку 90-х рр. XX ст. було видання узагальнюючих праць - "Історія Болгарії" - двотомника в 50-х рр., тритомника в першій пол.60-х рр.5 томів багатотомного видання до 1986 р.

Після відходу комуністів від влади наприкінці 80-х років, в історичній науці встановився плюралізм в сфері методології, оцінок історичних подій та явищ. Почалось дослідження нових проблем, чому сприяла більша доступність вчених до матеріалів архівів. Найбільше публікацій присвячено окремим питанням історії комуністичної партії.

М. ІСУСОВ у статті "Про деякі сучасні оцінки найновішої історії Болгарії" привертає увагу до ваги такого чинника, як політика СРСР при приході до влади комуністів в вересні 1944 р. В праці "Останній рік життя ТРАЙЧО КОСТОВА" висвітлюється тема політичних репресій після другої світової війни.

Ця ж тема розглядається в монографії П. ЦВЕТОВА "Терористична хвиля 1946 р." та інших публікаціях. Цей дослідник вивчав проблему підготовки в СРСР діячів, які згодом очолили керівництво Болгарією, зокрема в статті "Димітров, Гітлер, Сталін".

В. МІЧЕВ поставив за мету переосмислити роль царя Бориса, монархії в цілому в історії Болгарії, суть так званого “безпартійного режиму” І934-І944 рр. В низці досліджень характеризуються як історична несправедливість територіальні втрати Болгарії внаслідок обох світових війн, зокрема Західної Фракції. Висловлюються докори Росії - СРСР за відсутність дипломатичної підтримки в цьому питанні. Про це йде мова в працях С. ТРІФОНОВА "Антанта у Фракції. 1919-1920 р. ", А. КУЗМАНОВОІ "Від Ноя до Крайови. Питання південної Добруджі в міжнародних відносинах 1919-1920 рр. ", С. АНЧЕВА - "БКП та добруджанське питання. 1919-1923 " та інших публікаціях. В сучасний період болгарські вчені прикладають значні зусилля, щоб вивести національну історіографію на світовий рівень розвитку історичної науки.

Література

1.         "Историография истории южных и западных славян" - М, 1987, с.44-49, 88-94, 121 - 143.

2.         "Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки". - М., 1990, с.463-469.

3.         Волков В.К." Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" - "Новая и новейшая история"-1991,-№ 4.

4.         Копилов С.А. Проблеми історії слов’янських народів в історичній думці України (остання третина ХУІІ - початок ХХ ст). - Кам’янець-Подільський, 2005. - С.117-118;

5.         Павленко В. Діяльність болгарської дипломатичної місії в Україні (1918 - 1919 рр.) // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1993. - Вип.45. - С.4-6, 9, 11-13;

6.         Полещук Т.С., Чорній М.В. Роль М. Драгоманова в українсько-болгарських взаєминах. // Проблеми слов’янознавства. - Львів, 1992. - Вип.44. - С.40-45;

7.         Радоєв Д. “Болгаристика - наука про Болгарію” - “Український історичний журнал ”. - 1990. - № 3.