Албано-сербські протиріччя: історія виникнення і шляхи вирішення

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

1.1 Косово під владою Османської імперії (ХIV ст. – 1878 р.)

1.2 Соціально – економічний і політичний розвиток Косово у кінці ХІХ ст., та під час першої Югославії

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ, ТА ВАРІАНТИ ЇХ ПОДОЛАННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Загострення албано – сербських потиріч в другій половині ХХ століття

2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

 

Регіональні конфлікти у світі не припиняються протягом всієї історії людства. Соціальна, національна і конфесійна неоднорідність суспільства нерідко приводять до конфліктів. Конфлікти є невід'ємною частиною громадського життя. Протиріччя пронизують усі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх цих протиріч створює кризу.

В силу свого географічного розташування Балкани відіграють ключову роль у транспортній мережі, яка з’єднує західну та південно - східну частини європейського континенту, а також Європу з країнами Середнього Сходу та Азії. Крім того саме тут пролягає єдиний водний шлях за вектором Захід – Схід.

Існує кілька причин, що спонукують людей різних національностей піднімати питання автономії і сепаратизму: расові, національні і релігійні розходження з глибокими історичними коренями, на які накладаються економічні причини і соціальна нерівність.

Не всі проблеми цього ряду вдається розв’язати мирним шляхом. Яскравий приклад тому албано - сербські протиріччя, він не тільки привернув увагу усього світу, але і втягнув у нього світове співтовариство, загостривши багато протиріч. Косовський конфлікт – це складова частина серії балканських конфліктів, пов'язаних з розпадом Югославії на самостійні держави.

Сучасні події на Балканах підігрівають в останній час інтерес до історії балканських народів. А особливо до історії виникнення албано – сербських протиріч. У відносоно невеликому, з географічної точки зору Косово зустрілися декілька світових релігій та багато різнобічних культурних традицій.

Актуальність даної теми полягає в тому, що албано – сербські протиріччя до цього часу залишаються не вирішеними, у прийнятній для всіх учасників конфлікту формі. Проголошення парламентом краю Косово, 17 лютого 2008 р. незалежності Косова, неоднозначно оцінюється, і самими учасниками конфлікту, і міжнародною спільнотою. З 15 червня 2008 р. набрала чинності нова конституція Косова, яку було одноголосно прийнято парламентом Косово 9 квітня 2008 року. А в січні 2008 р. Косово оголосило про створення власних збройних сил.

Незалежність краю визнали США, Японія і більшість країн Євросоюзу. Росія, Китай, Іспанія відмовилися визнати самопроголошену державу. Зокрема, Росія пообіцяла не допустити членства Косова в ООН. Україна досі не визначилася з реакцією на проголошення незалежності Косова. Міністр закордонних справ Сербії Вук Єреміч заявив на засіданні Ради Безпеки ООН, що Белград ніколи не визнає незалежність Косова.

Актуальним є і інтернаціональний характер проблеми. Саме тут з найбільшою гостротою перетнулися інтереси Заходу і Сходу, християнства та ісламу, Європи та Азії. Саме інтернаціональний характер протиріч, споріднює їх з багатьма ключовими протистояннями, що виникають в світі. Балкани завжди були і є важливим центром загальноєвропейської спільноти і разом з тим найбільш гарячою точкою. Саме тому до вирішення албано – сербських протиріч долучилась більшість країн світу і в тому числі Україна, яка направила своїх миротворців в регіон суперечок.

Мета кваліфікаційної роботи полягає в дослідженні історії виникнення, розвитку албано – сербських протиріч, та шляхів її вирішення. Виходячи з цієї основної мети, автор визначив такі завдання:

·          Провести аналіз джерельної та літературної бази даної проблеми.

·          Прослідкувати історію виникнення конфлікту.

·          Вияснити причини, що впливали на виникнення та розвиток протиріч.

·          Розглянути позиції які відстоюють сторони – учасниці конфлікту.

·          Визначити аргументи які висувають та відстоюють албанці та серби.

·          Означити позиції міжнародних організацій щодо конфлікту.

·          З’ясувати можливі шляхи вирішення конфлікту.

·          Зробити загальні висновки.

Хронологічні рамки. Враховуючи специфічність теми, початковим періодом дослідження доцільно вважати ХІІ ст., коли з’явилася історична назва сучасного Косова – Косово і Метохія. День проголошення незалежності Косова - 17 лютого 2008 р. автор кваліфікаційної роботи визначив, як кінцеву межу власного дослідження.

Історіографія проблеми. Сербо – албанські відносини є однією з «гарячих» тем нової балканської історії. В останні роки було багато написано про «албанське питання» в старій Сербії, тобто про албано – сербські відносини в Косово і Метохії, в південних областях Сербії.

Багато уваги приділяли вивченню даної проблеми, російські, а останнім часом і українські дослідники. Автором кваліфікаційної роботи була широко використана робота О.Я. Маначинського «Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина та генеза косовського конфлікту» [35]. В праці висвітлюються причин накопичення «конфліктного потенціалу» в Косово, що в кінцевому підсумку призвело до збройного конфлікту, вплив зовнішніх чинників, застосування збройних сил НАТО для врегулювання конфлікту, військово – політичні наслідки війни, також було використано ще декілька праць цього автора, а саме: « Косово – осередок напруженості Союзній Республіці Югославія » [36], «Югославия: приговор вынесен» [34].

Особливо автор критикує позицію західних держав щодо вирішення конфлікту « … через Балкани і Чорне море поширити свій вплив на Близький і Середній Схід та на Закавказзя» [35,36]. Крім того в монографії приділяється увага причині конфлікту між албанцями та сербами, та називаються особи, що мали відношення до конфлікту. Також автор наголошує на упереджене ставлення лідерів іноземних держав до сербів, та пояснює чому вони більш схильні підтримувати албанців..

Крім того в кваліфікаційній роботі використовувалось праця М.І. Рижкова та В.М. Тетьокіна «Югославская Голгофа» [43]. Автори однобоко висвітлюють становище в регіоні виправдовуючи дії сербів. У книзі відчувається ностальгія за втраченими сферами впливу Росії на теренах колишньої Югославії. Робота містить в собі багато документального матеріалу, особливо того, що стосується рішень уряду і керівництва Російської Федерації щодо подій в колишній Югославії, наводиться багато фотографічного матеріалу. Автори даної монографії акцентують увагу на тому, що до основних причин втручання іноземних держав в конфлікт. Автор цієї монографії наголошує на значимій ролі Росії в домовленостях про припинення вогню. В монографії досить чітко розкриті інтереси Росії на Балканах.

Досить цікавими є також роботи Т. Замятіної, яка постійно займається балканської проблеми, а особливо проблеми албано – сербських протиріч в Косово. Цей автор постійно друкується в журналі « Эхо планеты ». Зокрема в кваліфікаційній роботі використовувались такі її праці: «Ненависть в Косово густа как масло: (межнациональный кризи в Косово)» [17], «Бархатная революция» югославський варіант» [19], «Югославия. Огненное десятилетие» [18].

Крім О. Маначинського серед українських авторів, що займалися цією проблематикою, необхідно згадати праці: М. Александрова «Порохова діжка Європи: Югославський апект» [7], І. Денисенко «Сучасне балканське життя» [15], В. Самохов «Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: Формування і сучасний стан» [44].

Варто відзначити, що при виборі своїх пріоритетів українські автори в переважній більшості схиляються до позиції, яка в цілому відповідає офіційній позиції України. Україна не визнала незалежність Косово. Президент Віктор Ющенко заявив, що Україна виходитиме з того, що для рішення про визнання або невизнання незалежності Косова для більшості країн ще потрібний час. Водночас у Косові перебувають 98 українських миротворців у рамках спільного україно - польського миротворчого батальйону Укрполбат багатонаціональної тактичної групи East сил KFOR - сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в Косові. Російські ж автори більше підтримують сербську сторону та піддають нищівній критиці позицію США та НАТО в Югославії [56].

Для більш ґрунтовного вивчення даної теми автор кваліфікаційної роботи документи але нажаль всі вони мають відношення, що до сьогоденного становища албано – сербських протиріч. Це перш за все «Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.)» [1], в котрій засуджується збройний конфлікт в Косово. Також було використано «Резолюцію союзу сербів Косово і Метохії» [6], де наголошується на постійну практику гноблення сербів, та приводяться факти що на думку союзу доводять права саме сербів на спірну територію [3]. Також було використано «Обращение Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово и Метохии», у якому визначено позицію сербів, що Косово є «…неотьемлимой частью территории Сербии» [4,1]. Також використано висновок спостерігачів Гаазького суду щодо подій в Косово. «Сувернитет предстанет пере судом»; використано і нотатки з ХІ Міжнародного Руського Народного Собору, а саме виступ Ієроманха Петра Драгойловича [3], Резолюция 1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-м заседании[7]

Структура роботи: структурно дане дослідження складається з двох розділів, та підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури – 57. Загальний обсяг тексту – 63.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

Для більш точного і повнішого розуміння сучасних подій в Південно Східній Європі необхідно, хоч приблизно знати генезис тих процесів, які призвели до конфлікту. Албанська та сербська історіографія доводять, що саме албанці, або серби мають найбільше історичних прав на Косово та Метохію. Вони жили тут, раніше інших, раніше за інших освоїли цю територію в господарському та культурному плані, спорудили тут історичні пам’ятки [18, 14].

Після розпаду Римської імперії вся територія сучасного Косова ввійшла в склад Візантійської імперії. До кінця VI століття Косово, як і більша частина Балканського півострова, було колонізоване слов’янами, які частково асимілювали, а частково витіснили, місцеве романізоване населення на узбережжя (іллірійці), або в гори (валахи або албанці).

Хоч Візантія і залишалася номінальним сюзереном територій, на яких розселилися слов’яни, влада належала місцевим вождям слов’янських племен, (жупанам), котрі на території сучасної Сербії, та сучасного Косово утворили напівдержавні утворення – жупанії. Хоча жупанії поступово об’єднувалися в невеликі князівства, процес утворення державності був досить повільний, через віддаленість територій, які були населені різними сербськими племенами, віддаленість від міст та центрів торгівлі, відсутність взаємних економічних зв’язків. В результаті на сербській території виділилось декілька центрів утворення державності, один з яких,знаходився на північ від сучасного Косово – в Рашке[24, 19].

Паралельно з утворенням держав проходив процес християнізації сербського населення. Почавшись в період правління Іраклія, хрещення населення Рашке та Косово в цілому було завершене приблизно IX столітті [28, 6].

У балканських народів відчуття релігійної приналежності та релігійної солідарності, і досі має велике значення. Цей фактор пояснюється умовами багатовікового чужоземного панування. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє помітну роль в консолідації сербського народу. Вона довгий час залишалася єдиною організацією, яка зберегла структуру і вплив, об'єднала на ґрунті релігійних принципів різні верстви і прошарки населення. Церква стала тією силою, в якій народ вбачав захисника своїх прав, берегиню культурної спадщини. Віками сербська православна церква виконувала не лише релігійні, а й громадські, а іноді і державні функції [28, 8].

Серби почали заселяти Балкани наприкінці VI - початку VII століття. В XII сторіччі як позначення регіону, населеного сербами, з’явилася історична назва сучасного Косово - Косово і Метохія. У VIII-XII ст. територія Косова і Метохії становила центральну частину Сербської держави. Косово - означає край чорних птахів, а метохіями називалися володіння православних монастирів у цьому регіоні. Відомий як «збирач сербських земель» легендарний князь Стефан Неманя в XII ст., об'єднав князівство Рашка (Стара Сербія), Косово і Метохію, ряд інших територій населених сербами, в одну державу. Формування єдиної держави сприяло розвитку сербської середньовічної культури, та укріпленню православ'я як провідної релігії.

Історичні, географічні, культурні, духовні, топонімічні та інші факти є переконливим доказом, що область Косово і Метохія була колискою сербської культури і держави з тих пір, як серби прийшли на Балкани. Те, що Сербська середньовічна держава мала дуже високий рівень розвитку, підтверджується також фактом, що в той час коли населення Лондона складало 2000 жителів, Ново Брдо мав 40 000 мешканців, багато хто з яких були шахтарями та ремісниками. Багато іноземців, включаючи саксів, жили в Ново Брдо [35, 8].

Область Косово і Метохія стала центром Сербської середньовічної держави в IX-XIV ст., коли виникли численні церкви і монастирі, а також єпархії (Приштинська - 1019 р.) і резиденції єпископів. Метохійське місто Печ, було центром Патріархії з 1346 по 1459 і з 1557 по 1766 роки. Найбільш важливі культурні та історичні цінності - монастирі Граканіца (1321 р.), Богородиця Левицька, Патріарший Печ і Високі Декані, як і затишки середньовічних міст Ново Брдо, Звецан чи Душанов Град. Скарби монастирів Декані, Граканіца і Патріарший Печ містять більш ніж 300 дорогоцінних рукописів і друкованих книг, а теж чимало інших пам’яток культури XII - XVIII сторіч.

В другій половині IX ст. розпочалася інтенсивна експансія болгар, на сербські землі. Косово стало ареною боротьби між Першим Болгарським Царством, Візантією і більш слабким сербським князівством Рашка. На початку X ст. Косово стає частиною Болгарської держави Симеона. Спроба відновити самостійність Рашки при Часлав'є завершилась невдало: до кінця X ст., Косово знову повернулося під владу болгар, визнавши своїм сюзереном царя Самуїла.

Та все ж в 1018 р. болгарська держава була завойована візантійським імператором Василем II, а Косово та Рашка, фактично вперше після IV ст., опинилась під контролем Візантії. Це призвело, до переміщення центру формування сербської державності в приморські області – в Дуклю, де в середині XI ст., утворилось сильне слов’янське князівство, котре при Констянтині Бодині підкорило Рашку і північне Косово [39, 15].

На початку XII ст., після смерті Констянтина Бодіна, Дуклянська держава розпалась. Косово знову стало ареною протистояння між відновленим князівством Рашка та Візантією. Переломним моментом цієї боротьби стало вступ на престол Рашки князя Стефана Немані, засновника династії Неманічей [35, 17].

Наприкінці 1160-х рр. він підкорив північну частину Косова, а до кінця 1180-х рр. і все Косово, Метохію Вардарську Македонію. Хоча в 1190 р. Стефан Неманя потерпів поразку від візантійців в Моравській битві, більша частина Косова і Метохії, були визнані володіннями Сербської держави, яка отримала незалежність. Остаточне входження території сучасного Косова в склад Сербії , сталося в 1208 році, після взяття Прізрена і Ліпляна. В 1217 р. князь Стефан Первовінчанний був коронований королем Сербії.

В цей період більшість населення Косова були слов’янами, головним чином сербами, про це свідчать монастирські грамоти, які збереглися з того часу, в котрих згадуються виключно слов’янські імена. Крім сербів, очевидно, в Косово проживала невелика кількість албанців, валахів, греків, болгар, німців [35, 11].

8 вересня 1331 р. Стефан Душана коронувався як король Сербії. Внутрішнє становище королівства було нетривким: у Зеті стався заколот знаті на чолі якого, стояв воєвода Богоя. Отримавши в свої руки владу, Стефан приступив до зміцнення свого статусу. Окрім підтримки Сербської православної церкви (і особисто архієпископів — спочатку Данила II, а пізніше за його наступника Іоанникія), Душан отримав відчутну допомогу від приморських міст (зокрема, від Котора). Завдяки цьому, вже до 1332 р. заколот зетської знаті був придушений, а над самою Зетою — вогнищем неодноразових заколотів — був посилений королівський контроль [25, 360].

Перехід під владу Стефана Душана величезних територій, дуже різних по своєму розвитку, населених різними народами, поставив перед новоспеченим царем серйозну проблему об'єднання земель. Вихід був знайдений в розділенні країни на дві, рівноправні, частини. При цьому північна, населена переважно сербами, частина, продовжувала управлятися традиційними методами сербських королів, «за сербськими звичаями». На чолі неї встав син Душана, Урош , що отримав королівський титул. Сам же Стефан управляв«Романієй» — новозавойованими землями, в основному з грецьким населенням.

Подібне розділення знайшло своє віддзеркалення і в титулі монарха: так, на монети поміщався напис «rex Rasie, imperator Romanie» — король Сербії («Рашки») і імператор Візантії (Романії). В той же час, царський двір залишався єдиним для всієї новоствореної імперії. Влаштований він був по візантійському зразку: еліта отримала характерні для Візантії титули; вищі державні посади стали іменуватися на грецький лад. За візантійськими канонами оформлялися також документи царської канцелярії, проте, як правило, на сербській мові. Приблизно з 1347 р. у внутрішній політиці Стефана Душана починає виявлятися інша тенденція — уніфікація державного управління. У всіх областях, навіть у тих, що вже давно не входили до складу Візантії, починають вводитися владні структури по візантійському зразку: намісник імператора («кефалія» — «голова») здійснював суд і управління на підвідомчій йому території з центром в місті, що служило йому резиденцією [38, 10].

І хоча в даному випадку не можна сказати, що Душан був повністю оригінальний в своїх діях (система «кефалій» в обмежених масштабах існувала ще при дідові Душана, Мілутіне), введення цих структур на всій території держави було явною новиною. При цьому місцева знать завойованих візантійських територій широко притягувалася до управління країною, її землі і права, зберігалися в недоторканості, а самі представники знаті обіймали вищі посади.

Украй важливим кроком в розвитку державної системи Душана, стало кодифікування законодавства. Ще раніше сербською мовою було перекладено цілий ряд візантійських законів — зокрема, Номоканон («Святосавська кормча» — збірка церковних правових норм), Прохирон («Закон міський» — збірка цивільних, кримінальних, і частково церковних і судових норм).

21 травня 1349 р. на Соборі в Скоп’є, було оприлюднено абсолютно нове зведення законів — «Законник Стефана Душана» (у 1354 р. його текст був доповнений). Основна увага приділялася справам церкви, кримінальному праву і підтримці громадського порядку; майнові справи (регульовані звичаєвим правом) піддалися регламентації значно менше [28, 9].

Цікаво, що кодекс зобов’язував дотримуватися «закону» і «правди», у тому числі і імператора. Нова збірка законів містила, наприклад, такі висхідні для сербського звичаєвого права норми, як становий суд присяжних або колективна відповідальність жупанів або сіли. Одночасно з цим в кодексі була зафіксована необхідність письмового вироку суду, а сам судовий процес був уніфікований — що поряд з новою системою покарань, було явним запозиченням з Візантії. Створення «Законника», було лише частиною набагато ширшого процесу уніфікації законодавства.

Новий кодекс увійшов складовою частиною в створений за наказом Стефана Душана збірник законів, до якого увійшли також перекладені на сербський «Закон Юстиніана» (компіляція норм візантійського права), і скорочена версія Синтагми Матвія Властаря (збірка канонічних церковних правил) [35, 40].

Важливою частиною політики Стефана Душана стало його реформування сербської православної церкви. На Соборі 1346 р., разом з вінчанням Стефана на царювання, замість колишньої автокефальної архієпископії в Сербії була заснована патріархія, першим патріархом став Іоанникій II. Переведення візантійського законодавства, а також підтримка властей значно укріпили позиції новоствореної патріархії. Особливо варто виділити заступництво Душана монастирям Афона [28, 11].

У 1347—1348 рр. імператор з сім'єю навіть провів декілька місяців на Святій горі, відвідуючи і обдаровуючи різні монастирі. При цьому різко виросло значення сербського монастиря Хиландар, а на важливі посади в інших монастирях були призначені сербські ченці [28, 9].

Щедро обдаровував Стефан церкви і монастирі і в інших частинах своєї держави. У їх володінні знаходилися значні землі, самі монастирі користувалися імунітетом. Помітним було і будівництво нових церковних будівель: так, за прикладом своїх предків, ще будучи королем, Стефан віддав наказ про початок будівництва монастиря Святих Архангелів (поблизу Прізрена). У 1347 р. монастир був освячений.

Заступництво православній церкві добре помітно в юридичних актах Душана: так, окрім пам'ятників чисто церковного законодавства, велику увагу церкві приділяє і «Законник». Перші 38 його статей, власне, регулюють цю сферу. Найбільш важливими нормами при цьому є: обов'язковість церковного шлюбу, заборона на перехід в католицтво (що було вельми актуальне для імперії, що складалася з безлічі частин), регулювання стосунків між господарем сіла і священиком.

Незабаром після утвердження на троні, Душан приступив до врегулювання стосунків з сусідами. 19 квітня 1332 р. він одружується на сестрі нового болгарського царя Івана Олександра, Олені. На кордоні з Боснією ситуація також придбала стабільність, хоча Хум і долина Неретви залишилися в руках боснійського бана, між сторонами було укладено перемир'я. Забезпечивши, таким чином, відносний мир на західному і східному кордонах Сербії, король забезпечив собі можливість зайнятися південним напрямом, де розташовувалися великі і багаті землі, що належали Візантійській імперії.

У 1333 р. Стефан Душан оголосив війну імператорові Андроникові III. Сербські війська, вийшовши до річки Струме, оволоділи Струміцей. В кінці того ж року Душан уклав союз з візантійським вельможею Сиргианом, що втік від Андроника, Палеологом, і при його підтримці захопивши Македонію, приступив до облоги Фессалоник. Проте смерть Сиргиана від руки підісланого вбивці зруйнувала всі подальші плани [38, 11].

26 серпня 1334 р. Стефан Душан і Андроник III уклали мир. Згідно з його умовами, серби очищали Македонію, проте утримували за собою Струміцу, а також Прілеп і Охрід, крім того, візантійці виділяли сербському королеві допоміжний загін для ведення війни проти Угорщини. Хороші стосунки з Візантією збереглися до самої смерті Андроника III.

15 червня 1341 р. візантійський імператор Андроник III помер. Спадкоємцем був оголошений його неповнолітній син, Іоан V, а фактичними правителями країни стали мати нового імператора, Ганна Савойська, і сподвижник Андроника III, полководець Іоан Кантакузін. У короткий термін відношення між регентами загострилися, і в жовтні 1341 р. Іоан Кантакузін, за підтримки провінційної знаті оголосив себе імператором [34, 255].

Тим часом сили Стефана Душана почали просування на візантійські землі. З червня по жовтень сербські війська, ведучи бойові дії, досягли околиць Афона. Втім, не все було просто: ще в 1340 р. на сторону візантійців разом зі своїми володіннями перейшла багата сербська вельможа Хреля, фактично, він виявився главою незалежного князівства, що займало південно - східну частину Македонії (з центром в місті Струміце). У цих складних обставинах Іоан Кантакузін, що частково розгубив підтримку прибічників, звернувся до Стефана Душана.

В середині 1342 р. сторони уклали військовий союз і продовжили бойові дії. Сербські війська досягли значних успіхів в Албанії і Македонії, а Іоан Кантакузін зумів встановити свою владу у Фессалії, аристократія якої визнала його імператором. Проте, вже до 1343 р. союз Душана і Іоана Кантакузіна розпався, Стефан почав переговори з константинопольським двором. У вересні 1343 р. п'ятирічний син Стефана, Урош, одружився з сестрою імператора Іоана. Таким чином, зближення з Константинополем дозволило легітимізувати захоплення території сербами, а поліпшення стосунків з імператорським двором давало підстави до того, що б кардинально переглянути статус Сербської держави [35, 55].

Проте, вже до 1343 р. союз Душана і Іоана Кантакузіна знову розпався. У 1344 р. війська Стефана Душана вступили у відкрите протиборство з покликаними Іоаном Кантакузіном на допомогу силами Умур - бея, правителя Смирні. У другій половині травня один з сербських загонів (яким командував воєвода Прелюб) потерпів поразку в битві при Стефаніане (на схід від Серр). Ця невдача, проте, не зупинила просування сербів в Македонії: до осені 1345 р. в руках Стефана Душана виявилися, Серри і півострів Халкидіки з Афоном. Успішні завоювання дали Стефану Душану основу для підвищення свого зовнішньополітичного статусу, що відбилося на зміні його титулу [23, 27].

16 квітня 1346 р. (на Паску) Стефан Душан був коронований як «цар Сербів і Греків». Коронацію провів сербський патріарх Іоанникій II, на церемонії був присутній і болгарський патріарх Сімеон. Втім, варто відзначити, що новий титул не був визнаний більшістю сусідів Сербії (Візантією у тому числі), царем Душана іменували лише представники Венеції і Дубровника. Сам Душан, проте, визнавав за візантійським імператором верховенство, так, в тому ж 1346 р. на переговорах з представниками монастирів Афона, він дав згоду на те, що його ім'я поминатиметься в молитвах лише після імені імператора Візантії [8, 10].

На початку 1347 р. відношення з Візантією, які здавалося, що налагодилися, знов кардинально змінилися. Іоан Кантакузін увійшов до Константинополя, ставши фактичним правителем Імперії, нова візантійська влада продовжила курс на конфронтацію. У цих умовах війська Стефана Душана розвернули наступ на південь, і до кінця 1348 р. зайняли ці землі, залишивши, таким чином, під контролем Константинополя лише Фракію.

Проте завоювання земель, що ще залишалися під владою Візантії, було неможливе одними лише сухопутними силами, а флотом Сербія не володіла. У 1350 р. Стефан запропонував Венеції антивізантійський союз — з метою опанування Константинополя — проте, потерпів невдачу: республіка не була зацікавлена в подальшому посиленні Сербського царства, і переговори закінчилися ввічливою відмовою венеціанців. До цього ж часу відноситься загострення обстановки на північних кордонах: після закінчення терміну перемир'я боснійський бан відмовився повертати спірні території, почав будівництво фортеці в гирлі р. Неретви і зробив декілька походів на області що належали Сербії [46, 35].

У жовтні 1350 р. Стефан Душан виступив в похід проти Боснії. Бойові дії проти бана Стефана Котроманіча були досить вдалі: сербські сили зуміли узяти ряд фортець, і продовжили просування уздовж узбережжя Адріатики. В середині жовтня прибуття військ Душана очікувалося вже в містах Шибенике і Трогире. Проте ситуація змінилась, скориставшись відсутністю Стефана, активізувалися візантійці. Встановивши зв'язок зі своїми прибічниками на недавно втрачених землях і призвавши на допомогу турок, Іоан Кантакузін розвернув настання на Фессалію. В зв'язку з цим Душан був вимушений покинути Хорватію і Боснію, і направити свої сили на південь. Результатом таких дій стала втрата всього, що було відбите у боснійців, закріпитися на цих територіях сербам не вдалося. Втім, Македонію вдалося втримати від візантійців.

Через деякий час в Константинополі знов розгорілася громадянська війна між Іоаном VI Кантакузіном та імператором Іоаном V Палеологом. Стефан Душан підтримав молодого імператора, на стороні Кантакузіна виступили турки. У 1352 р. сербський загін був розбитий османами в битві при Дімотіке. Невдачі змусили Душана шукати союзників, у 1354 р. він навіть запропонував Папі Римському організувати хрестовий похід, проте з цієї затії нічого не вийшло [35, 39].

Турки тим часом закріпилися в місті Галліполі, що стало першим опорним пунктом османів в Європі. У тому ж 1354 року знов ускладнилася обстановка на північних кордонах царства Душана. Цього разу бойові дії почав король Угорщини Людовик I. Проте епідемія в угорській армії (від якої помер, серед інших, і брат короля) зупинила війну; угорці повернулися додому. Незабаром в Константинополі був повалений (і через деякий час пострижений в ченці) Іоан Кантакузін. Одноосібним імператором Візантії став Іоан Палеолог, союзник Душана, і аж до самої смерті Стефана стосунки з Константинополем залишалися рівними.

Таким чином, можна прослідкувати, що конфлікт між албанським та сербським населенням, має глибоке коріння, та довгу історію. Отже в новий період своєї історії, тобто в період панування в Косово Порти, землі ввійшли ослабленими та роздрібненими. Вони не мали єдиної сильної влади. Майже все населення Косово і Метохії було християнізовано. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє особливо помітну роль в консолідації сербського народу.

Також складною була і міжнародна ситуація. Територія Косово постійно була ареною протистояння між князівством Рашка та Візантією. І лише в останній період перед завоюваннями Порти, Стефану Душану, вдалося дещо нормалізувати стосунки з Константинополем, і навіть зробити їх рівними. Але об’єднати націю, та землі в одне державне утворення йому так і не вдалося. Саме Стефану Душану вдалося здійснити ряд реформ в політичній та економічній сфері, реформувати православну церкву, та кодифікувати закон.