РАДЯНСЬКО-РОСІЙСЬКА І ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

2 РАДЯНСЬКО-РОСІЙСЬКА І ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

До неї належать представники перш за все радянської та російської науки, а також значна частина польських, чеських вчених та публіцистів, які мають певні особливості у підходах відповідно до національних розбіжностей.[7] Хоча основна їхня ідея акцентується на терорестичній діяльності, яка мала місце в історії ОУН, але лише як реакція на іншу антиукраїнську терорестичну діяльність. Стосовно Російської Федерації, де й після 1991р. реанімовано ідеологічні засади радянської школи, то слова „Бандеревець”, „ОУН” з одної сторони та „бандит”, „месник”, „вбивця” з іншої сторони є абсолютно тотожніми поняттями.

Головною рисою цього напрямку в історіографії є формування змісту, засобів наукового дослідження і, зрештою, навіть висновків ненауковими – ідеологічним шляхом, або погляд через призму певних, неосновних, подій. Тобто науковцям заздалегіть “пояснювали” або зомбували політикою великого шовінізму, що і як треба писати, в чому маємо яскравий приклад – “Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)”, підготоварні, відповідно, до 1954 року. В цей час, коли ще тривали військові операції по “зачищенню” Карпат, особливо важливим було довести історичну закономірність єдності двох братніх слов’янських народів (про що дані конкретні вказівки, без жодного фактичного доведення).[8] Основною формою втілення цих вказівок були також матеріали пропагандистського змісту, проте основна частина містилася у “прикладному” вигляді в документах, судових справ, яких тільки за перший рік безпосередніх сутичок ОУН з радянською системою (1944-1945) було розроблено 19606 і практично відсутність їх в період 1929-1939 років. Незважаючи на це число, радянська історіографія не визнає український рух опору масовим і вважає, що це „бандитсько-націоналістичні” формування.

У 60-80х роках взагалі на теми, що стосувалися національних проблем, в СРСР було накладено табу, оскільки вважалося, що такі проблеми зовсім не існують.[9] Власне, тому навіть та незначна частка громадян, яка мала хоч якесь уявлення про трагедію українців, мала замість правди спотворений і перекручений набір ідеологічних тверджень, що лунали зі сторінок періодики.

“Симптоматичною” з таких робіт є “Українська Повстанча Армія: шлях ганьби і злочинів”, автором якої є В.Давиденко. видана вже у 1989 році ця невеличка книжечка містить відомий набір фраз про те що:

Збройна боротьба на заході України – була бандитизмом і мародерством і не була масовою;

ОУН – буржуазно-націоналістична агентура Німеччини, яка діє на поталу загарбникам проти свого народу;

Справжній український народ (читай: зросійщине населення сходу України) не підтримував ОУН/УПА.

Хоча ця книжка не відноситься до періоду діяльності ОУН в рамках встановлених у цій дипломній роботі, але вона дуже яскраво демонструє суть антинаціоналістичної історіографії і хід їхньої думки.

Проте “вітри перебудови” вже похитнули цю систему однобічного погляду, всупереч першому твердженню, що наведено вище, ОУН названо “достатньо мобільним і підготованим у військовому та ідеологічному плані формуванням”, тобто – визнано організованість і силу цього з’єднання, хоча вони залишились „бандитами”.

Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках „професійних” видань, не кажучи вже про періодику, з’являються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику”. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры…”.[10] Хоча варто згадати роботу російського вченого Александра Богуна, який в 2004 році випустив свою книжку – „Между Гитлером и Сталиным”, в якій висловив думку про абсолютну закономірність дій ОУН і дав оцінку появи українського націоналізму як такого, що виражав прагнення українського народу.

На цьому тлі дещо краще виглялає інша національна школа – польська, хоча і тут є свої тонкощі. Серед притаманних польським публікаціям рис слід назвати:

- Погляд на Україну як на район Польщі, на який і надалі слід претендувати;

- Потрактування етнічної історії України як частини російської, несвідомої своєї окремішності;

- Стереотип українця – різуна-гайдамака, єдина мета якого – винищення поляків;

- Намагання змалювати українців одвічними колаборантами, на відміну від славетних поляків, що вступили у двобій з Німеччиною у 1939р.;

- Намагання нав’язати братерські почуття українцям, очікуючи від них вибачення і каяття за свою діяльність.[11]

Найбільш вагомим, з точки зору польських дослідників, питанням в галузі українсько-польських відносин цього періоду є положення та історичне обгрунтування існування української спільноти в землях Польської імперії задовго до приходу самих поляків, що безпосередньо пов’язане з подіями „пацифікації” та подальшої військової боротьби.

Підсумовуючи сказане про відверто антиукраїнські настрої в історичній науці слід підкреслити, що цінність даної школи полягає у тому, що тільки у порівнянні з нею може бути оцінено діяльність власних українських дослідників. Незважаючи на тенденційність, це завжди є погляд з іншого боку на події, важіль, за допомогою якого визначається “золота середина”.

В період переосмислення завдань і методів українського націоналістичного руху у 60-70ті роки в Україні під проводом дисидентства, проблеми руху під проводом ОУН також знайшли відображення. Цим часом не спостерігається надто енергійного захоплення теорією і практикою збройної боротьби, але політико-ідеологічний стан в Радянському Союзі сам по собі був відмінним каталізатором політичного інакодумства. У більшості воно не набуло форми конкретних робіт, мала форму усних дискусій, звернень, проте проблема досвіду збройної боротьби вимагала від “шістдесятників” зайняти певну позицію. Ю.Зайцев виділяє дві течії за цим відношенням:

- Група, уособленням і провідним діячем якої був О.Мороз, продовжувала ідеологію Д.Донцова і вважала себе наступницею ОУН в Україні, незважаючи на те, що в самій ОУН в 1940-1943рр. панували більш радикальні ідеї Ю.Міхновського;

- Група, найяскравішим представником якої є І.Дзюба, обминала взагалі період збройної боротьби ОУН і зверталась до початку 20-х років у своєму прагненні поєднати націонал комунізм з інтегральним націоналізмом і знайти нові шляхи співпраці з радянською владою.[12]

На відміну від цих двох великих напрямків, можна згадати про третю, найрадикальнішу частину представників національного руху – Український Національний Фронт - яка єдина займала чітко визначену позицію щодо ОУН. За словами Д.Квєцька, провідника цієї групи, УНФ продовжує справу ОУН.

Виходячи з того, що було сказано вище, підсумуємо: абсолютно антинаціоналістичні ідеї в рядах радянських та незалежних російських істориків, а також представників польської історичної думки, повністю відкидають ідеологічні аспекти існування ОУН, та дисидентські часи в історії України дали хвилю романтичних дослідників, які найчастіше ставали “між двома вогнями”, тобто напрямками в історичних оцінках. Не маючи можливостей до масштабної друкарської та пропагандистської діяльності значно більший внесок було зроблено до найголовнішої проблеми, яка сьогодні є вирішальною – зміни світогляду людей. Те, що незначні за своєю кількістю дисиденти змогли поширити діяльність на неформальному, побутовому рівні чи не стало основою для другого вибуху національно-визвольного руху, і тільки завдяки політиці радянського керівництва романтичну революцію було придушено на початку існування.

Порівняно до націоналістичної школи, що була описана першою, українські дисиденти фактично зробили незалежну оцінку того, що відбувалося всередині їх країни, враховуючи всі можливі чинники, навідмінно від радянсько-російської та польської думки.

3. ІСТОРІОГРАФІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДУМКИ

Наприкінці 90-х років ХХ століття в Україні спостерігається помітне зростання інтересу до проблем національного у житті суспільства. Об’єктивними умовами для створення узагальнень в цій галузі можна назвати:

- Існування історичної науки в Україні протягом семи років в умовах незалежності – тобто протягом часу, достатнього для підготування якісно нових кадрів в історичній науці;

- Фактична відсутність загальновизначеного ідеологічного курсу при наявності окремих кон’юнктурних моментів;

- Можливість неупередженого, безпосереднього співставлення наукового, доробку різних шкіл, у тому числі і закордонних;

- Прихід до історичної науки в Україні генерації молодих професіоналів, що були виховані в нових умовах;

- Поява в науковому обігу великої кількості нових документів, що до того були таємними, або знаходились за межами країни.[13]

Проте, слід визначити і коло проблем, які перешкоджають повному визначенню щодо історичних оцінок названого явища, більшість з яких мають політичне походження, хоча взагалі український націоналізм деякі дослідники не відносять до історії, натомість називаючи це соціологією. А в сучасних умовах було б краще вжити термін “політика”, оскільки проблеми “радянського” минулого зараз є предметом політичних спекуляцій. То ж маємо проблеми:

- Ідеологізація історичної науки протягом багатьох років та всеосяжна брехня, що була зведена до найвищих щаблів державної політики в країнах, що брали участь у конфліктах в Україні. Має такі наслідки;

- Велика кількість свідомих неправдивих свідчень з усіх сторін, підроблених документів та ін. Викривлень, що переслідували певні ідеологічні цілі;

- Тривале збереження ідейних конструкцій та підходів в багатьох дослідників старшого віку;

- Відсутність етичності та культури наукового спілкування, неспроможність адекватно сприйняти полеміку, піти на компроміси задля визначення істини, що призводить до замкненості історичних шкіл;

- Цілеспрямована діяльність уряду СРСР по знищенню чи приховуванню історичних джерел, які не відповідали офіційному ідеологічному курсу, призвела до втрати багатьох джерел, певна їх кількість й досі зберігається у таємних фондах архівів;

- Проблема політичної замкненості країн в період “холодної війни” , через що було втрачено час за відсутністю наукових дискусій та обміну концепціями;

- Практична відсутність неупереджених дослідників-професіоналів, що викликана полярним ставленням до подій в Україні.[14]

Велику кількість робіт, присвячених проблемі націоналістичного руху в Україні, можна поділити на певні групи, або навіть школи, оскільки кожен з підходів, що домінували в цих групах, існує достатньо тривалий час і має власну структуру, тобто періодичні видання, наукові заклади, кадри, на яких саме і базується. Ці групи можна класифікувати за критеріями політичної спрямованості дослідників, їх територіальної приналежності та часу існування.

Умовно поділяється на три етапи:

- Перший (1989-1993), пов’язаний з політичним перетворенням в СРСР і зміною ідеології;

- Другий (1994-2004), головною рисою якого була зміна поколінь дослідників;

- Третій, (від 2005) остаточний розкол історіографічної думки, що до ОУН та її діяльності.[15]

На першому етапі кількість власних досліджень була обмежена, рівно як і кількість джерел та літератури з проблем руху. Серед тих, хто публікує матеріали, помітним є запозичення концепцій націоналістичної емігрантської школи, які на протязі сорока років не мали розвитку, що для новітньої історії річ неприпустима. З іншого боку існує процес симбіозу радянських ідей і національного фактичного матеріалу, що особливо помітно у текстах М.Коваля, друкованих у різні роки. Взагалі то в цей час практично відсутні передумови для вивчення проблеми, з огляду на збереження багатьох залишків тоталітаризму, що також помітно при зовнішньому аналізі текстів.

Однак не будемо забувати і про позитивний бік – з цього часу починається співіснування різних підходів до проблеми.

Початок другого етапу пов’язують з так званим “поколінням дев’яностих” – тобто молодих, амбіційних, освічених людей, котрі вже не мають якихось ідеологічних обмежень, вирізняються більш гнучким підходом до будь яких питань і, особливо, провокативністю своїх думок. Проте не тільки молодь займає в цей час вершину історичної полеміки, серед зрілих, досвідчених дослідників виділяється І.Білас, який зважено і прискіпливо підходить до постановки самої проблеми. Характерними рисами цього етапу є:

- наявність вільної творчості та великої кількості спеціалізованих періодичних видань, на сторінках яких ведеться жвава дискусія;

- можливість різних підходів за відсутності ідеологічного тиску;

- об’єднання дослідників в ініціативні групи, що надають підтримку та допомагають у розповсюдженні інформації та обміну думками;

- початок аналізу історіографії питань і пошук істини через провокативність засобів;

- разом з тим, засилля кон’юнктури, що приводить до життя непрофесіоналізм та обмеженість робіт.[16]

Третій етап, але точно не останній, це період від кінця „Помаранчевої революції” коли відбувся політичний та соціальний розкол України на дві, ато і три різні частини. Так наприклад пише Олег Лановенко: „Україна не має більше загальної історії. Аналіз української історичної, перш за все учбової літератури знаходить серйозні відмінності між «львівським», «київським», «харківським» і іншими поглядами на історію країни. Севастополь і Львів займають на цій шкалі протилежні позиції. Львівська історична школа значно раніше, ніж Київ, запропонувала зразки не просто «переписаній» історії, а принципово іншу – антирадянську і до певної міри антиросійську її версію. Особливо яскраво це позначилося на підходах до оцінок діяльності ОУН”.

Згадка про ОУН-УПА (Організації українських націоналістів – Української повстанської армія) в підручниках початку 90-х років носила стриманий характер і займала скромне місце. Проте прийняте в радянській історіографії визначення ОУН як фашистського об'єднання на Західній Україні, що співробітничав з гітлерівцями, вже відсутнє. Автори відзначали факт «взаємодії між бандерівцями і окупантами з наближенням Червоної Армії зважаючи на загальну загрозу», а також розцінювали боротьбу між ОУН-УПА (терор проти місцевих органів радвлади і тих, хто їх підтримував) і радянськими органами безпеки (у відповідь масові репресії) як громадянську війну.

У книзі А.Жуковського і О.Субтельного передвоєнні Німеччина і Радянський Союз названі «партнерами», підготовлюваними до війни, Україна – «жертвою» сталінсько-гітлерівського альянсу, приєднання західноукраїнських земель – «більшовицькою окупацією». Затверджувалося, що на українських землях значна частина населення бажала поразки більшовицької системи і розвалу СРСР і тому доброзичливо віднеслася до німецьких військ, які могли б звільнити його від сталінського режиму. ОУН-УПА розглядалася як провідна організація «національно-визвольного руху», сила, що «захищала українське населення від червоних партизан і німецьких каральних загонів» і що боролася в роки війни «за українську державу, свободу і людську гідність».[17]

Ці погляди близькі до того, що висловлює професор Вільного університету в Мюнхені і викладач Паризького університету В.Косик в роботі «Україна і Німеччина перед і в другій світовій війні». Книга видана в Парижі в 1986 р. і в Львові в 1993 р. ОУН-УПА представлена у В.Косика головною силою руху опору і національної незалежності. Українці в зображенні В.Косика мріють використовувати конфлікт між західними державами і сталінською Москвою для створення власної держави, Німеччина і Радянський Союз опиняються в рівній мірі окупантами, політика фашистських властей по суті не відрізняється від політики сталінського режиму.

Іншими словами, вже на початку 1990-х рр. українська історіографія заклала основи принципово іншою – ревізіоністської - шкали цінностей в оцінці минулого України. Вищою цінністю була оголошена українська національна державність. Все, що робилося для її досягнення, аж до співпраці з фашизмом і німецькою військовою розвідкою, було виправдано. Такий створений зусиллями зарубіжної української діаспори героїчний образ українських націоналістів, що боролися за українську державність проти «двох тоталітарних режимів», сталінського і гітлерівського був «експортований» на Україну. Це відразу озивалося в суспільно-політичній сфері. У 1992 р. на Україні наголошувалося 60-річчя створення УПА. У зв'язку з цією датою колишні учасники ОУН-УПА поставили питання про надання їм пільг нарівні з ветеранами Червоної армії і партизанського руху. Неодноразово робилася спроба прийняти закон про статус ветеранів війни, в якому воїни УПА признавалися б учасниками бойових дій проти німецько-фашистських загарбників. [18]

Подальша еволюція оцінок в українській учбовій літературі періоду 1933 – 1945 рр. прийняла вид боротьби за «виправдувальний вирок» ОУН-УПА і «звинувачувальний» - радянському режиму. Ці настрої відносилися не тільки до військового періоду, але і до всієї історії Радянської України. У офіційних українських підручниках другої половини 90-х рр. Росія все частіше стала виступати в ролі агресивного сусіда, що нав'язує свій лад і спосіб життя, а Україна придбавала образ колонії-жертви. Українська радянсько-партійна система була представлена як колоніальна адміністрація, що обслуговувала інтереси окупаційного режиму і московських верхів. Широке ходіння одержала теза, згідно якому розвиток України і українців відбувався не “завдяки”, а “всупереч” російсько-радянському впливу. Україна перестала описуватися як радянська республіка і невід'ємна частина Радянського Союзу - її статус в зображенні авторів підручників змінився на колоніальну територію. [19]

Основною метою радянсько-німецького пакту був розділ сфер впливу і розширення сталінської диктатури на нові території. Відповідно до пакту, СРСР фактично став союзником воюючої Німеччини. Радянсько-німецький військово-політичний альянс скріпляв сумісними бойовими діями проти беззахисної Польщі, яка в свою чергу проводила свою агресивну політику, щодо українців.

Приєднання західних українських земель до «Великої України» в рамках Радянського Союзу було зроблене в умовах протистояння двох тоталітарних систем за допомогою насильницьких методів.

У дискусію з приводу оцінки підсумків Другої світової війни і діяльності ОУН-УПА була залучена і влада. У 1997 р. за дорученням тодішнього президента Л.Кучми була створена урядова комісія по вивченню діяльності ОУН і УПА і виробленню офіційної позиції. Висновки комісії, обнародувані в 2000 році, стали повною індульгенцією ОУН-УПА на офіційному рівні. З ОУН зняли всяку юридичну і політичну відповідальність за „співпрацю” з фашизмом, а УПА "перевели" в розряд антифашистської сили, фактично воюючої на стороні антигітлерівської коаліції. Після цього рух ОУН-УПА перетворився на один з перебігу антигітлерівського руху Опору на Україні.

В свою чергу в південних і східних регіонах історіографічна наука підкреслює свій рух в рамках російського „антинаціоналістичного” напрямку розвитку історії.[20]

Немало років має ще минути, поки з історичного і політичного простору буде усунуте більшість протиріч, які зумовлюють невизначеність щодо проблем націоналістичного руху в Україні. З врахуванням реалій сьогодення можна стверджувати, що це був надзвичайний за своїм обсягом рух, взірець героїчного змагання народу за свою незалежність, в якому цей народ не мав жодної підтримки ззовні і, навпаки, зазнав неймовірного тиску з усіх боків. В умовах європейської геополітики ХХ століття український народ став заручником могутніх держав, у планах яких аж ніяк не було виникнення нового суб’єкту міжнародного права. Власно, саме це і зумовило решту протиріч національного, політичного і , перш за все, етичного плану, коли йдеться про історіографію цієї проблеми. І тут вже сама природа людства не дозволить науковцям тверезо і неупереджено оцінити це як явище, доки вони бодай трохи відчувають свій зв’язок із подіями півсторічної давнини.

Зрештою, зовсім неможливо встановити істину саме зараз, коли за умов загострення політичних протиріч відповідно загострюються оцінки найближчого історичного минулого, маючи на меті використання окремих фактів у ідейній боротьбі. Тому на сучасному етапі завдання історичної науки, її частини, що визначає новітню історію України, полягає у необхідності зробити документальну базу для майбутніх досліджень. Слід об’єднати зусилля для обробки історичних концепцій, їх співставлення та ретельного аналізу на підставі розроблених сучасних методики та методології. Разом зі створенням наукової бази, через продовження видання різних збірок, таким чином буде зроблено вагомий внесок у культуру країни, який стане надбанням всього народу.[21]

Продовжуючи останню тезу, слід відмітити, що не останнім у списку першочергових завдань історичної науки є співпраця з політичною владою за “своїм фахом” з метою створення державної концепції стосовно свого минулого, ставлення до націоналізму та єдності. Саме на таких прикладах, яку історія національно-визвольного руху ОУН, ми маємо побудувати систему виховання нових поколінь, від чого залежить майбутнє суспільства.

Нарешті, зупинимося на позитивному “моменті істини”: сучасна історична наука в Україні, особливо її частина, що приділяє увагу новітньому періоду, політиці та розвитку суспільства, має блискучі перспективи розвитку. Коли не станеться так, що за наступні два-три роки надбання демократії буде згорнуто, а економіка буде розвиватися у тому ж напрямку – молоді обдаровані дослідники стануть основою розбудови держави, в якій національна свідомість встановлюватиме і цілі, і шляхи подальшого розвитку. Принаймні, будемо на це сподіватись. І як казав один з великих: „Немає історії – немає майбутнього”.

[1] Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху .- Львів, 1991.- С.14.

[2] Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966. — С. 3

[3] Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950) .- С. 21

[4] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів \\ Нью-Йорк , 1961 .- Т.1 .- С.15

[5] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів \\ Нью-Йорк , 1961.- Том 1 .- С. 17

[6] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів \\ Нью-Йорк , 1961.- Том 1. – С.20

[7] . Шевченко А.К. Погружение в трясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур” – Available: - 1999.- С.13

[8] Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. – Київ, 1954 .- С.27

[9]Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. - №8. – С.77-85.

[10] Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. – 1987. - №1.- С.21

[11]Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб, 2004.- С.23

[12] Зайцев Ю.Д. Дисиденти – опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. – К., 1992. – С.195-235.

[13] Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр..- 1995.- №1-2.- С.72-77.

[14] Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. – 1997. - №10-11. – С.25-27.

[15] Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- Київ, 2001.- С. 15

[16] Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- Київ, 2001.- С. 19

[17] Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- Київ, 1995.-

С. 39

[18] Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. – 1997. - №10-11. – С.25-27.

[19] Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4.- С.15-18.

[20] Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4.- С.15-18.

[21]Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4.- С.15-18.