Розквіт Київської держави. Ярослав Мудрий. Державний лад

3. Розквіт Київської держави. Ярослав Мудрий. Державний лад,

господарство, торгівля

Київська Русь розвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира Святославина Ярослав Мудрий розпочав боротьбу зі своїм братом Святополком за київський стіл[79].

Після тривалого збройного конфлікту він досяг, нарешті, мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р[80]. Ярослав успішно продовжив політику Володимира. Були налагоджені дипломатичні стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби. Зрослий економічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізувати кордони. На міжнародній арені послідовно проводився курс на піднесення пріоритету Русі. Зокрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-під надмірної залежності від Візантії, коли на її чолі без узгодження з константинопольським патріархом було поставлено не грека, а русина Іларіона[81]. Ярослав також великою мірою турбувався про продовження справи батька – охрещення Русі.

Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим[82]. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр’їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го[83]. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.

Одним із провідних напрямків політики Ярослава на Русі було поширення книжності й ученості. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії- книжкові майстерні, в яких переписувалися книжки[84]. Саме за Ярослава у Києві 1037-1037 рр. було створено перший літописний звід. На Руських землях виникло багато шкіл при церквах і монастирях, які були осередками освіти. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, а також було створене спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися і творилися оригінальні твори давньоруської літератури.

Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської держави обрав митрополитом Іларіона[85]. Під тим самим роком літопис оповів про започаткування головного монастиря на Русі – Печерського, який уже від кінця ХІ ст. став головним ідеологічним і культурно-освітнім центром Київської Русі. За Ярослава було засновано й інші монастирі, наприклад, монастирі св. Георгія і св. Ірини[86].

Налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. Слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він першим уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою»[87]. Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді», що складався впродовж багатьох поколінь.

Культурно-освітня діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя, вважаються надзвичайно вдалими, оскільки вони сприяли нечуваному культурному піднесенню Руської держави і посилили її міжнародний авторитет[88].

Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь уникав воєн, загалом підтримуючи з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоча йому довелося вести окремі збройні сутички, проте з жодною Європейською країною Київська Русь часів за його князювання не мала тривалого протистояння[89]. Перевага у вирішенні міжнародних питань надавалася не зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці Ярослав використовував усі можливі дипломатичні ходи, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.

Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовували різноманітні (досконалі на той час, як каже П. Толочко) знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. За ствердженням вченого, продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення[90]. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.

Ремісниче виробництво зосереджувало ся переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка[91]. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників»[92].

Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців[93]. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники[94].

Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зовереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки[95]. Володарю-князю підлягали дружина і люди[96]. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» - селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи)[97]. На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міської маси вільних городян[98]. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи[99].

Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.

4.Початки політичного розпаду держави. Володимир Мономах

Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054 р.) він розподілив заповітом гради між своїми п’ятьма синами: віддав Київ Ізяславу, Чернігівщину – Святославу, Переяславщину – Всеволоду, Володимир-Волинський – Ігорю, а Смоленськ – В’ячеславу, заповівши їм не переступати братнього уділу[100]. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об’єкта владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. сформувалося нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності[101]. Множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у між князівські відносини поняття отчини, тобто землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду.

В історичній науці немає одностайної оцінки заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність Київської держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства[102].

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено (молодші – Ігор і В’ячеслав – померли невдовзі після розподілу)[103]. Найбільшим клопотом Ярославичів були кочовики, особливо половці, які вперше підійшли до кордонів Київської держави в 1055 р. У 1062 р. половецька орда напала на Переяслав, і переяславський князь Всеволод не зміг своїми силами дати їй відсіч. Тоді він призвав на допомогу братів, у 1068 р. на р. Альті відбулася битва, в якій об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало поразки[104]. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі і подався до Ізяслава в Київ.

Перед загрозою нападу половців на місто кияни зібралися на віче, де вони вирішили боротися самотужки. З вимогою видати їм коней та зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Тоді кияни звільнили ув’язненого Ярославичами князя Всеволода Полоцького й оголосили його київським володарем[105]. Всеславові княжіння тривало трохи більше семи місяців, і про нього достовірно нічого не відомо.

Ізяслав тим часом знайшов притулок у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. він пішов із польським військом на Русь, але битви за Київ із Всеславом не сталося, бо останній несподівано повернувся до Полоцька[106].

Після правління Ізяслава на певний час повернулося колишнє спів правління трьох Ярославичів. Всеволода київський князь вигнав з Полоцька, віддавши його місце своєму синові[107].

Але вже в 107 р. між Ярославичами стався військовий конфлікт[108]. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Він правив три роки і помер у 1076 р., що відкрило шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас смерть Святослава дала надію Ізяславові на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу, Всеволод вже посів престол. Він перерозподілив столи, перевівши Святославого сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму – Володимиру Мономаху[109]. В цей час на Русь ішов Ізяслав, знову взявши з собою польське військо. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт, в результаті чого в 1078 р. старший Ярославич втретє став київським князем. Святославичів він позбавив усіх важливих володінь, що спонукало їх взятися за зброю. У міжусобиці було втягнено численних скривджених родичів, а ще й зовнішніх ворогів Русі – половців[110]. У 1078 р. помер Ізяслав, і київським володарем став Всеволод. Подолання міжкнязівських чвар стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. Своєму синові Володимиру він наказав керувати заходами, що потребували застосування військової сили, а сам Всеволод більше опікувався духовним життям.

Після смерті Всеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир Мономах, не став займати київський стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава – Святополка[111]. Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про свої права, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів після загибелі Ростислава.

У 1097 р. Ярославові онуки зібралися на з’їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якою спільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших ліній Ярославського дому[112]. Рішення Любецького з’їзду утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху[113].

Перше десятиліття ХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечували власні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучими перемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира[114].

Дослідники схильні вбачати у київському повстанні тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, за свідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою»[115]. На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирних стосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великий та Ярослав мудрий, використовував шлюби[116]. Це стосується і його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правління Мономаха стало часом розбудови Києва[117].

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичного становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнювати економічні зв’язки між різними давньоруськими землями[118].

По смерті Володимира у 1125 р. київський стіл посів його син Мстислав, який продовжував політику батька[119]. Роки його правління вважаються часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості[120].