Ліквідація Запорізької Січі, та подальша доля запорізьких козаків

Міністерство освіти і науки України

Реферат

 

Ліквідація Запорізької Січі, та подальша доля запорізьких козаків

Зміст

Вступ

1.  Ліквідація Запорізької Січі

2.  Задунайська Січ

3.  Чорноморське Козацьке військо

4.  Азовське Козацьке військо

5.  Бузьке Козацьке військо

6.  Переселення на Кубань

Вступ

233 роки тому, влітку 1775 року, за наказом Катерини II царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ. Згодом вийшов маніфест імператриці про скасування цього останнього оплоту автономії на Україні, оплоту волі і демократії, національної незалежності і притулку для втікачів з усієї Російської імперії від кріпацтва; місце розвинутої економіки і прогресивних фермерських форм господарювання, вогнища свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва.

Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.

Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками — частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом,— усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запоріжжя. Йому він також виніс смертний вирок. Однак зовнішньо-політичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини.

Царський уряд і військове командування виявляли велику зацікавленість у залученні запорожців до участі у воєнних діях проти Туреччини. У війні 1768—1774 років запорізькі козаки були найбільш ударною силою іррегулярних військ російської армії, яка мала на той час важку кінноту. Запорожці, які добре знали тактику турецько-татарських військ, в умовах причорноморських степів найкраще могли протидіяти рухливій легкій азіатській кінноті, що становила основну силу військ противника. Запорізькі козаки особливо майстерно виконували авангардну і розвідувальну службу. Вони не мали рівних собі у переслідуванні ворога. Росії в той час не було доступне Чорне море, тому важливу роль у ході війни відігравали козацькі флотилії. Залучаючи запорожців до участі у війні, царський уряд не тільки хотів використати високі бойові якості їхнього війська, а й мав намір таким чином відвернути увагу запорізького козацтва від діяльності по захисту автономії Січі і участі в антифеодальних рухах. Катерина II писала Румянцеву: “Мы заблагоразсудили для удержання оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать всех их, собрав, употребить против неприятеля за вашим россудом”.

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року, що завершила війну, послужила поштовхом царизмові у практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Внаслідок переможної війни, в чому далеко не остання роль належала Запорізькому Війську, остаточно був покладений край татарським нападам на українські землі, а нові надбання Російської імперії на Півдні, у причорноморських степах, зміцнили владу царизму на Україні. У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпоста в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила. Подальші події показали, що останнє було помилкою. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 1787 — 1791 років, царський уряд був змушений відновити частину Запорізького Війська, щоправда, під іншою назвою — Чорноморське козацьке військо. Однак хибна думка, що Запорізьке Військо вже не потрібне, визначила дальші дії уряду.

1.         Ліквідація Запорізької Січі

Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.

Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він став виконавцем “монаршої волі” і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею.

Для операції проти Запорізької Січі були використані війська, що поверталися з російсько-турецької війни — 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків — загальною кількістю понад сто тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Аврамович Текелі, виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер, типовий ландскнехт. Він був родичем Хорвата, управителя Нової Сербії, який виявив таку зажерливість щодо запорізьких земель, що навіть царський уряд за зловживання, насильства і грабунки змушений був віддати його до суду.

Текелі поділив своє військо, сконцентроване біля фортеці св. Єлизавети, на п'ять частин. Перший великий загін, яким він безпосередньо керував, складався з полків Пермського і Вятського карабінерних і драгунських, Охтирського і Острозького гусарських (колишніх слобідських). Орловського, Козловського, Бутирського, Інгерман-ландського, Навагінського, Копорського піхотних і п'яти донських козацьких. Цей загін мав атакувати запорозьку столицю — Січ. Для наступу на паланки одночасно з кількох напрямків призначалися три ескадрони Волоського і Угорського гусарських і 11 ескадронів Єлизаветградського пікінерного полків, а також один Донський козацький полк. Під командуванням Г. М. Чорби це з'єднання рушило від річки Сукаглеї-Камишеватої до гирла Домоткані. Загін, очолений Г. М. Лопухіним у складі Харківського гусарського (також колишнього слобідського), Сибірського, Куринського і Низовського піхотних та трьох донських полків просувався від гирла Інгула до Кизикерменських укріплень (сучасний Берислав). У районі Нового Кодака та його околиць повинні були діяти під командою графа де Бельмена Інгерманландський карабінерний, 2-й Московський піхотний і два донських полки. В напрямку від Катерининського шанця (сучасний Ольвіополь) до гирла Інгула наступав п'ятий загін, що складався з Астраханського карабінерного, двох козацьких. Молдавського і 12 ескадронів Чорного гусарського полків. У разі, коли б запорожці чинили сильний опір, угруповання Текелі мав підтримати резервний корпус генерал-поручика О. Прозоровського, розташований в Слобідській Україні.

Царські війська швидко зайняли Запорожжя, певною мірою завдяки раптовості нападу, а також нечисленності січової залоги. Більша частина козаків на той час розійшлася по домівках або подалася на промисли. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном з 20 невеликими гарматами. Залоги в паланках були ще слабші.

Рапорт Текелі від 6 червня дає змогу відновити картину подій. У похід на запорозьке козацтво царські війська виступили 25 травня. 4 червня, ніде не зустрічаючи опору (козаки, мабуть, і гадки не мали, що після шести років спільних з російськими військами бойових дій вони йдуть їх завойовувати), Орловський піхотний полк під командуванням Язикова та загін кінноти, очолюваний Розеном, ніким не помічені, через зимівники, передмістя Гасан-баші і Новосіченський рентраншемент, де стояв царський гарнізон, підійшли до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Язиков поставив на вулицях передмістя охорону з числа своїх піхотинців. Царські війська блокували також січову гавань на річці Підпільній і захопили судна, що стояли там.

Після цього Текелі послав полковника Місюрева до кошового отамана з вимогою, щоб той прибув до нього. Місюрева довго не допускали до коша (так називали козаки основне, укріплене ядро своєї Січі). Пізніше, як свідчить Текелі, коли запорожці роздивилися, що вони оточені й не мають змоги ні втекти, ні оборонятися, почались переговори з царським полковником.

Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було оголошене “соизволение” Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не Повідомив про старшинську раду за участю духовенства, бо не-знав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій — столітнього діда, запорожця Коржа, яке узгоджується з інформацією, що її містять історичні народні пісні з циклу про зруйнування Січі. З обох джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. “ Небажанням проливати християнську кров” пояснили вони свою позицію цілковитої покори. Збройний опір царським військам міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були надто нерівні (три тисячі проти ста тисяч).

Нависла загроза великого кровопролиття і повного знищення всіх козаків, що були тоді на Січі.

Старшина виїхала до Текелі. Чотири роти піхоти зайняли кіш. Його залога була блокована. За наказом Текелі з січових сховищ забрали і вивезли у поле боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб, клейноди і частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей всі будівлі, крім укріплень, зруйновано. На Січі в той час було 500 козацьких майстрових і торгових будинків. Пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під склади. Протягом тривалого часу тут, як 1 на всій території окупованого колишнього Запоріжжя, перебували царські полки — піхотні, драгунський і Донський козацький полк. На чолі управи окупованої запорізької території був поставлений полковник Самарської паланки Петро Норов.

Дехто із запорізької старшини, що займав позицію цілковитої покори монаршій волі, сподівався зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорізького ладу на службі царського уряду. І для декого ці надії здобули реальний грунт. Після зруйнування Січі царський уряд наділив ряд запорізьких старшин офіцерськими чинами, землями та ін.

29 червня 1775 року виданий був указ Сенату, де подавалися мотиви знищення Січі і висловлювався дозвіл видати утримання старшинам і козакам, які не брали участі “у вчинках кошового”. На основі цього Новоросійська губернська канцелярія направила ордер Норову з дорученням скласти списки старшини. Потьомкін через Текелі зі свого боку наказав Норову звільнити низку старих старшин-офіцерів. Отже, колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші цілком зберегли своє володіння і доскочили офіцерських чинів. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидору Білому.

З числа цих та інших старшин були призначені керівники “уездов”, на які була поділена окупована територія. Новоселицького — Сидір Білий, Кальміуського — Бершадський, Перевізького — Шульга, Личківського — Чернявський, Гардового — Побігайло. Самарського перевозу — Легкоступ. У 1776 році “уездн” були передані у відання російських офіцерів.

Вищу січову старшину репресували. Коли кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар з'явилися в таборі Текелі, їх зразу ж взяли під варту. Були віддані до суду з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Мусій Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та ще ряд старшин.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 року, Катерина II сповістила населення імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що “Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков”. Прагнучи довести “незаконність” земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема твердили, що козаки в останні місяці перед скасуванням Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кайнарджійською угодою 1774 року. Хоча топографічний опис названого району, складений того ж таки року, свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, проте “запорожці досить зимівників мали”. Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 році татари багато запорізьких зимівників спалили.

2.         Задунайська Січ

Після зруйнування Запорізької Січі частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків.

Але частина козаків дісталася човнами на береги Чорного моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем. Звідси вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Росіянам дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана і тому в міжчасі їхні емісари постійно намовляли козаків до повороту під царську владу, але вони на це не погодилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини ІІ й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишсвського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Туреччиною.

В 1778 р. султан формально прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавсць. Так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не могли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втікали за Дунай.

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського уряду, щоб він дозволив їм поселитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Иосиф II погодився і приділив запорожцям землі в прикордонній провінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців і тс рссслилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або 8еІ8сІіа латинкою), решта залишилася в Добруджі.

Російський уряд був дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час другої Російсько-турсцької війни в 1787 р, Катерина II зверталася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозволить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали козаки чорноморці. Але більша кількість запорожців, за винятком деяких одиниць, на те не пішла. В боях з царськими військами задунайці вносили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те було дано розпорядження, щоб чорноморці носили білу перев'язку на правому рукаві.

По закінченні війни турки всіх арештованих козаків випустили й дозволи/ін їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про підновлення Січі вже не могло бути й мови'. Серед задунайських козаків Гладкий-залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і.взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспів-мірні жертви. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими нони користувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже навіть дотримувати спогі національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися Деякі з них навіть потурчилися.

3.         Чорноморське Козацьке військо

Кучук-Кайнарджівський договір 1774 р., а зокрема втрата Криму, був великим ударом для Туреччини й вона не могла так легко з тим погодитися. І в скорому часі турки почали підготовляти нову війну проти Росії. Росія також не задоволилася здобутками нових територій над Чорним морем і в міжчасі задумала поширити свої володіння на Кавказі й відірвати від Туреччини Грузію. Але в боротьбі з турками москіті переконалися, що вести боротьбу з ними не так легко регулярними російськими військами, які не знали добре південних степів та способу, як воювати з турками й татарами. Цю штуку добре знали козаки-запорожці. І коли з'явилася можливість вибуху нової російсько-турецької війни, а в парі з тим і турецького нападу на Південну Україну, князь Потьомкін віщав повідомлення про відновлення запорозького війська. Внаслідок того з'явилося багато охочих людей до відновленого козацтва.

Так у 1787 р. Потьомкін сформував Чорноморське Козацьке військо, яке стало не тільки оборонною силою перед можливим турецьким нападом, але також і притягальним чинником для повернення тих запорожців, що після зруйнування Січі перейшли до володінь турецького султана й там створили нову Задунайську Січ. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входило 944 козаки, то на 22 червеня 1788 року — вже 2436, на 30 листопада 1781 року — 12 620, з них на дійсній службі — 7500 Так організовано Чорноморське військо командою колишнього запорізького старшини Сидора Білого. Центром Чорноморського війська було в 1784 р. місто Олешки над річкою Конкою, лівобічною притокою Дніпра. Однак Чорноморське Козацьке військо не мало вже права обирати своїх старшин, як це було звичаєм на Запоріжжі, їх призначав уже сам Потьомкін.

Щоб зменшити кількість утікачів до Туреччини та заохотити повернення запорожців з-під турецького панування, російський уряд виділив Чорноморському Козацькому війську землю між Дністром і Бугом, де засновано 25 слобід і поселено 9 000 чоловіків і жінок.

Під час наступної Російсько-турсцької війни (1787-1792 рр.) Чорноморське Козацьке військо відвоювало ще шмат землі між Дністром і Чорним морем з фортецями Кинбурн і Хаджибсй. Але затриматись довго на землях між Бугом і Дністром Чорноморському козацтву не судилося, бо незабаром у Петербурзі почули про нові землі, і придворні цариці Катерини почали випрошувати їх для себе.

По смерті Потьомкіна у 1791 р. московський уряд став роздавати "подаровані" козакам землі — панам та німцям колоністам, а чорноморців повертати в кріпаків2. Козацькі старшини Харко Чепіга, Сидір Білий та Антін Головатий, щоб рятувати шйсько, стали домагатися від російського уряду дозволу переселитися в інше місце. Російський уряд пішов козакам на руку, бо район між Бугом і Дністром розташований блнзько від центральної частини України, з одного боку, і Задунайської Січі, з другого, став районом через який втікачі від кріпацтва переходили за Дунай. Щоб позбутися козаків з України, цариця Катерина II дала їм грамоту на незаеслені землі між Азовським морем та рікою Кубань, які Росія отримала від Туреччині! в 1774 р. згідно з договором у Кучук-Кайнарджі. У зв'язку з цим 1792 р. Чорноморське Козацьке військо було переселене на т.зв. Чорноморську кордонну лінію, яка проходила віт. гирла ріки Лаби до Азовського моря на правому березі Кубані. Так чорноморців виселено на півострів Тамань, де в Х-ХІ ст. знаходилася Тмуторокань, удільне князівство Руси-України, в якому панували князі-нащадки Володимира Великого. Воно було зруйноване татарськими наїздами в XIII ст. В останніх часах там проживало кочов-ниче плем'я ногайців. Після російської окупації східного побережжя Азовського моря частина ногайців перейшла до Туреччини, не бажаючи залишатися під Росією. Так по шістьох століттях українці знову повернулися на землі колишньої Тмуторокані.

У 1793 р. 6 000 Чорноморських козаків, під командою кошового Антона Головатого, переселилися на нові землі. Згодом чорноморці перейшли на ріку Кубань і там переорганізувалися у "Кубанське військо"';

4.         Азовське Козацьке військо

12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини ІІ з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1550-й козацький полк, який протягом 1785-1786 рр. офіційно дістав назву Бузького. Полк одержав печатку за зразком старих козацьких: у центрі воїн, який тримав списа з прапором, по краях напис «Печать Бугхского казачьего войска».

Організація козацтва на півдні України, а зокрема можливість позбутися панщизняно-кріпацької залежності, притягала багато підданих селян, які втікали від своїх поміщиків. По смерті Потьомкіна поміщики з центральних губерній повели настирливі розшуки своїх кріпаків у Південній Україні. Знайдених утікачів деякі поміщики жорстоко карали і навіть піддавали тортурам. У 1795 р. була проведена "ревізія", тобто перепис населення, що стала підставою царського указу від 12 грудня 1796 р., який заборонив селянам Південної України, яку офіційно названо — Новоросією, переходити з місця на місце. Цим законом обмежувалася свобода не тільки поміщицьких підданих, але також і всіх інших категорій селянства. Прикріплення селян до землі було вигідне поміщикам Південної України, бо позбавляло поміщиків центральних губерній права вимагати повороту своїх кріпаків, якщо вони не зуміли віднайти їх до ревізії з 1795 р. Цей указ ще не вводив кріпацтва в повному знаменню, те на ділі був першим важливим кроком у тому напрямку, бо селянам заборонялося покидати поміщицькі маєтки, у котрих вони перебували на час ревізії1. А тому що адміністрація й суд» були в руках шляхти-дворян, то селяни, навіть і вільні, не могли розраховувати на справедливість. Щоб не попасти знову у повне кріпацтво, селяни почали втікати з Південної України на Дій, на Кубань і на Кавказ.

 

5.         Бузьке Козацьке військо

У роках 1785-86 за наказом князя Потьомкіна створено два Бузькі козацькі полки, які були організовані на взір Донських козаків, під командою російських офіцерів. Командиром 1-го призначався підполковник І. Касперов, 2-го — майор П. Скаржинський. Полки зайняли кордону лінію по Бугу; Від мертвоводу до Інгулу. Для збільшегння військових контенгентів полки було приєднано до до складу Катеринославського козачого війська, де вони зберігали військову самостійність. Посади військового судді та писаря були скасовані, а управу перетворено на військову канцелярію,

Бузьке козацтво складалося з різнородних елементів — молдаван, болгар, польської шляхти та козаків-утікачів, тобто бездомних, але хоробрих людей. У 1787 р. їх об'єднано в один полк, під командуванням полк. Скаржинського, а з осені 1789 р під командуванням. Підполковника О. Орлова. Полк налічував 1 500 козаків і брав участь у Росїйсько-турсцькій війні 1787-1791 роках. Він прославився у боях із турками під Очаковом, Бендерами, Акерманом, Кілією, Ізмаїлом та ін.

За вірну службу по закінченні Російсько-турсцької війни козакам дозволено вибрати багаті землі на правому березі Бугу і там поселитися. Вони завели там гарні оселі та створили козацький відділ в 1000 козаків для прикордонної служби вздовж тотарсько-ногайського кордону і звідси вони отримали назву Бузьке козацтво.

У червні 1796 року уряд ліквідував Катеринославське козаче військо під приводом створення нового Вознесснського війська (яке так і не було сформоване). Бузькі козаки були підпорядковані Чорноморському адміралтейському правлінню, а в 1897 році. За накозом Павла І розформовані, а всіх козаків обернено в звичайних державних селян-хліборобів. Але вони не були з того задоволені й домагалися повернення їм козацького стану.

  6.         Переселення на Кубань

Поширення української етнографічної території наступало завдяки переселенню Чорноморських козаків за наказом цариці Катерини 11 із земель між Бугом і Дністром на Кубань, на схід від Азовського моря поміж ріками Кубанню та Єєю. Нащадки славних запорожців причалили до берегів колишньої княжої Тмуторокані 25 серпня 1792 р. під проводом свого полковника Сави Білого і там заложилн першу козацьку оселю — Таманськнй курінь. Услід за ним прийшла решта — 17 201 козаків-чор помориш, не враховуючи жінок і дітей. Козацький кошовий отаман Захар Чепіга зорганізував із них по обох боках ріки Кубані 42 курені, які пізніше, на розпорядження уряду, персназвано на. станиці. Козаки назвали курені так салю як колись на Запоріжжі: Батурннський, Канівський, Переяславський, Полтавський тощо. Ці курені у свою чергу він поділив на п'ять округ. У 1794 р. над рікою Кубанню, в Караеунському куті, на тому місці, де був отаборився козацький кіш, засновано місто, яке названо в честь цариці Катерини. II, яка- віддала ці землі "у вічне посідання",— Кагорі і нодар'.

На Кубані, де поселилися чорноморці, велася щоденна війна, понад 50 літ. Кожної хвилини могли напасти черкеси, татари чи інші верховинці. З-за кожного куша й з очерету чигала небезпека, свистіли кулі, чи блискала шабля, Обставині! вимагали постійної обережності, навіть сільськогосподарські роботи виконувались під військовою охороною. Цс змушувало вже змолоду хлопців і дівчат вчитися орудувати зброєю й тому на Кубані витворилися відважні та спритні воїни3. Очевидно, що тут не обходилося без постійних жертв у людях, які гинули в боротьбі з герцями або віл ран,

Крім того, клімат тут був нездоровий, різні хвороби, а зокрема малярія, косили населення, й через деякий час більше людей умирало як родилося. Тому то у своїх початках Козацтво Кубані чисельно скріплювалося не природним приростом, пле припливом нових сил з України.

Оскільки землі були слабо заселені, уряд сприяв переселенню.бо число козаків не відповідало величезній площі, призначенії! козацькому війську. Крім цього, козаки охороняли кордони імперії на Псрсдкаиказзі, іцо негативно відбивалося на сільському господарстві Кубані.

Переселення козаків на Кубань тривало упродовж ХЇХ ст,, а те більше приходило .з України, одні легально, а інші нелегально чті-калч від панщини і їх негайно вписували у реєстр вільних людей.

На нових поселеннях заводилися козацькі порядки із питомою козацькою демократією, бо Катерина. її дала їм широку автономію. Була там Військова Рада, виборний кошовий та виборна військова старшина, свій суд і своє козацьке духовенство, ба навіть власна козацька конституція. Але то довго не існувало, бо Харко Чепіга був пертим й останнім виборним кошовим. По його смерті московський уряд заборонив вибори кошового, а назву "курінь" заступлено назвою "станиця". У 1797 р. скасовано назву "кошовий" і введено назву ''наказний отаман". Так само скасовано уряди Військового Судді та Писаря й заборонено скликати Військову Раду. В першій половині XIX ст. московський уряд назначав наказними отаманами козаків-українців (до1855 р.)

Використана література

 

1.    Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775-1828 рр.: Історико-документальний

2.    нарис. - Одеса, 1994. - 121 с.

3.    Гуржій О.І.,Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. - К., 1999. - С.43.

4.    Шиян Р.І. Чорноморське військо вірних козаків в останній чверті XVIII ст. -

5.    Запоріжжя, 1996. - С. 12.

6.    Козацтво на Півдні України. Кінець XVIII-ХІХ ст. - Одеса, 2000. - С. 96.