Мюнхенський диктат і подальша доля Чехословаччини

Контрольна робота на тему

Мюнхенський диктат і подальша доля Чехословаччини

На нараді 5 листопада 1937 р. Гітлер поставив на перший план приєднання до Третього рейху чехословацьких німців. Ця група населення числом близько 3 мільйонів 200 тисяч проживала в Судетській області. До поразки Австро-Угорщини в 1918 р. вони ніколи не належали до Німецької імперії. Ці німці більш-менш перемішалися з чехами й жили з ними в достатній злагоді. Судетська область була дуже розвинена промислово, і уряд Чехословацької Республіки збудував там потужні укріплення. У німецькій меншині налічувалося кілька політичних партій.

Після того, як у середині березня 1938 р. відбувся "аншлюс" Австрії, гітлерівська Німеччина перевела свій зловісний погляд на чергову жертву — Чехословаччину. Ще на початку 1937 р. генеральний штаб за вказівкою А. Гітлера розробив відповідний "план Грюн". Англія та Франція явно надавали Німеччині свободу дій у Центральній та Південно-Східній Європі, сподіваючись таким чином виторгувати собі безпеку за рахунок малих держав цього регіону.

Керівництво Чехословаччини розуміло, що насильницька анексія Австрії значно ускладнила міжнародне та військово-політичне становище республіки. Єдиний засіб запобігти прямій агресії воно вбачало в досягненні компромісу з Німеччиною, насамперед шляхом угоди з її "п'ятою колоною" — Судетсько-німецькою партією. Саме в цьому напрямі тиснули на Прагу Англія і Франція, які настійно радили піти задля миру в Європі на максимальні поступки К. Генлейну.

Зрозуміло, що аншлюс дуже стривожив Чехословаччину, хоча вночі з 11 на 12 березня Герінг запевнив чеського посла в Берліні Мастного, що введення німецьких військ в Австрію було лише "родинною справою" і що німецькі війська поважатимуть чеські кордони. Однак уже 16 березня Генляйн пообіцяв чітко дотримуватися вказівок німецького посольства в Празі.

21 березня фон Ріббентроп повідомив німецьких послів, що запевнення Герінга не означають збереження цілісності Чехословаччини. 16 березня Генляйн звернувся до всіх судетських німців і закликав їх приєднатися до його партії. 29 березня один із його заступників Ернст Кундт виступив у чехословацькій Палаті депутатів і зажадав повної автономії для Судетів.

Проте по-справжньому криза спалахнула лише наступного місяця. 24 квітня на з'їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді (Карлових Варах) Генляйн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між "німецькою національною групою" й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами цієї зони, відшкодування збитків, заподіяних їм після 1918 р., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили "Зелений план", яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи.

Карловарська програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція й Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. З квітня 1938 р. французький кабінет очолював Едуард Даладьє, а Міністерство закордонних справ — прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28—29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє й Бонне провели зустріч у Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе ще зв'язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії чіткої спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Генляйна в дусі порозуміння.

19 травня 1938 р. розпочалася передислокація німецьких та польських військ, зосереджуваних біля кордонів Чехословаччини. Згідно з "планом Грюн" приводом для вторгнення мало стати вбивство гітлерівською агентурою німецького посланника в Празі.

В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації німецьких військ не було. Навпаки, в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначалося, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня.

Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі (результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи були скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання "Зеленого плану" не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячково провадились роботи зі спорудження "лінії Зігфріда" [5, 21]. В наступні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.

Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках із Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лиш одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти "джентльменську угоду". Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4—8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Рим — Берлін, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.

Становище Чехословаччини було вкрай обтяжене капітулянтською позицією керівництва західних країн. Так, 22 квітня з Парижа надійшло повідомлення, що Франція, як і Англія, не зможе надати допомогу Чехословаччині в разі нападу на неї Німеччини. А на початку травня англійський та французький уряди після спільної зустрічі порадили керівництву Чехословаччини піти на поступки А. Гітлеру. Аналогічну позицію зайняли США.

У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся в Женеві з радянським (Литвинов) і румунським (Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено — з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися — згідно з договором від травня 1935 р. — тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ради Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Андрієн Тьєрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10—15 вересня), і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були в Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Там були лише літаки, постачені чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 р., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готування до можливої війни.

Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо, довелося б виступити самій. Та вже 19 липня — як здасться, без відома Даладьє, — Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання.

Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви Англії в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.

Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративній основі. Прага погоджувалась лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.

Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми карлебадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві — самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що "празький уряд більше не контролює ситуації", та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли як основу для них, після чого накреслилося деяке затишшя. Всі нетерпляче дожидали великої промови Гітлера, з якою той мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

12 вересня Гітлер виголосив дуже різку промову перед величезним натовпом. Він заявив, що судетських німців "катують" за мовчазної згоди чехословацького уряду, і якщо вони самі не зможуть захистити себе, це зробить за них Німеччина. Крім того, додав він, військова міць рейху зростає, його укріплення на Рейні майже завершені. Інакше кажучи, після того як пройшли основні дебати між партією Генляйна і чехословацьким урядом, Гітлер брав ситуацію в свої руки. Він поки що не показував виразно свого прагнення анексувати Судетську зону, але наголошував на праві народів на самовизначення, а це в даному випадку означало, що будь-яке надання автономії в межах чехословацької держави йому здавалося недостатнім.

Наступного ж дня по всій Судетській області спалахнули нові заворушення. Можливо, це була організована спроба повстання. У всякому разі, вона не вдалася, і 14 вересня чехословацький уряд відновив порядок і взяв становище під свій контроль. Ці події мали два безпосередні наслідки. По-перше, Рансімен дійшов висновку, що його посередницька місія закінчилася. По-друге, 13 вересня Чемберлен повідомив Гітлера листом, що може прилетіти до нього літаком наступного дня. Чемберлен боявся, що Судети можуть удатися до непоправних дій. Гітлер погодився й повідомив, що ладен зустрітися з Чемберленом 15 вересня. Та вже 14-го Генляйн урвав переговори з чехословацьким урядом, а 15-го, тобто в день, коли мала відбутися зустріч у Берхтесгадені, публічно зажадав від рейху анексії Судетів.

193

Чемберлен висловився за англо-німецьке зближення. Гітлер відповів йому, що він бажає того самого, а потім виклав свої погляди на судетське питання. Ситуація видавалася вкрай тривожною. Було вбито понад 300 німців. Відтак треба розв'язати це питання негайно шляхом анексії області Німеччиною. Зрештою, це єдина вимога німців, оскільки Німеччина підписала договори з Польщею, Нідерландами, Бельгією і заявила, що не порушуватиме більше питання Ельзас-Лотарінгії. Вона анексувала австрійських німців, і залишалося тільки анексувати Судетську область. В усякому разі, Гітлерові тепер сорок дев'ять років, і коли станеться так, що через чеську проблему спалахне війна, він хотів би провести свою державу через це випробування, перебуваючи в розквіті сил. Тобто Гітлер офіційно вимагав анексії Судетської області й фактично висував ультиматум. Чемберлен відповів, що йому треба проконсультуватися принаймні з Францією, своїм урядом і лордом Рансіменом, хоча "він особисто може заявити, що допускає принцип відділення Судетської області". Отже, він повернеться в Англію й знову прилетить до Німеччини з відповіддю. Гітлер запропонував йому скоротити переїзди й провести наступну зустріч у Годесберзі чи в Кельні.

Тоді настав час для здійснення "плану Зет", розробленого англійським урядом. План мав на меті збереження панівних позицій Англії в Європі. Па першому етапі його здійснення передбачалося пожертвувати Чехословаччиною.

15 вересня Н. Чемберлен вилетів до Берхтесгадена на зустріч з А. Гітлером, під час якої було узгоджене передання Судетської області Німеччині. В Лондоні нарада представників урядів Англії й Франції прийняла рішення запропонувати Празі терміново розпочати переговори про передання Німеччині тих територій Чехословаччини, де переважає німецьке населення, та розірвати договори, пов'язані із зобов'язаннями військового характеру. Замість цього Чехословаччині обіцялися міжнародні гарантії нових кордонів. Президент Е. Бенеш відхилив ці пропозиції.

21 вересня англійський та французький посланники на зустрічі з Е. Бенешем заявили, що у випадку неприйняття пропозицій їхніх урядів Чехословаччина нестиме всю відповідальність за розв'язання війни. В цих умовах чехословацьке керівництво вирішило підкоритися та обстоювати гарантії.

Так Франція, Англія (за згодою США) поступово, крок за кроком готували Чехословаччину до капітуляції перед А. Гітлером. Головною метою їхньої політики "втихомирювання" агресора було згладити суперечності з Німеччиною, відкупитися від її вимог за рахунок інших.

Яку позицію займав чехословацький уряд? Він засідав увесь день 20 вересня. Спочатку уряд відповів протестом: пропоноване вирішення не передбачало плебісциту, а, отже, було недемократичним. Ідею плебісциту висунув Муссоліні 14 вересня в газеті "Пополо д'італіа". Крім того Чехословаччину буде позбавлено її системи оборони, і баланс сил у Центральній Європі порушиться. Тому він пропонував вдатися до переговорів згідно з процедурою, передбаченою німецько-чеським договором 1925 р. про арбітраж. О 2-й годині 15 хвилин 21 вересня Франція й Англія надіслали чехам справжній ультиматум: якщо чехословацький уряд захоче чинити опір, його не підтримають.

На думку П'єра Ренувена, не виключено, що президент Бенеш таємно попросив обидва згадані уряди надіслати йому цей ультиматум, щоб він міг виправдатися в очах громадськості. За цих умов надвечір 21 вересня чехословацький уряд змушений був підкоритися. 22-го в Празі пройшли демонстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов'язань. Голова кабінету Годза пішов у відставку, і новий уряд формував уже головнокомандувач генерал Сировий, який ще за кілька днів до того оголосив мобілізацію резервістів.

Вже 21 вересня, як тільки стало відомо про капітуляцію уряду, в Празі розпочалися стихійні демонстрації протесту, які тривали всю ніч. Біля радянського повпредства в Празі юрби демонстрантів вимагали зустрічі з послом, співали національний гімн та "Інтернаціонал". 22 вересня на підприємствах Чеських земель було оголошено загальний політичний страйк, по всій країні прокотилися мітинги, збори та маніфестації. Уряд подав у відставку, а новий 23 вересня оголосив загальну мобілізацію.

22 вересня Чемберлен виїхав у Годесберг. Після першої ж розмови з Гітлером, на превеликий подив, коли вже все, здавалося, було вирішено, виникли серйозні ускладнення. Для Гітлера англо-французький план виявився неприйнятним. За його словами, треба було виправити двадцятирічну несправедливість, допущену не тільки щодо німців, але й щодо поляків району Цешина та угорців Південної Словаччини. Щодо німців, то питання мало бути вирішене не пізніше 1 жовтня. В разі проведення плебісцитів там, де ситуація була непевною, судетці, що емігрували в Німеччину, а їх, за його оцінками, налічувалось 580 тисяч, мали одержати змогу голосувати. Наступного дня Чемберлен написав Гітлерові, що англійська, французька й світова громадськість не прийме такого вирішення. Фюрер відповів йому, що не може відмовитися від жодної зі своїх вимог. Увечері 23 вересня відбулася ще одна їхня зустріч, але й вона не дала результату. Під час цієї розмови о 22.30 Гітлерові доповіли, що по чеському радіо оголошено загальну мобілізацію в Чехословаччині (ця ухвала була узгоджена з французьким і англійським урядами). Отже, криза досягла надзвичайної гостроти, і Чемберлен поїхав з Годесберга 24 вересня, забравши з собою меморандум Гітлера.

26 вересня Гітлер виступив з дуже різкою промовою. Терпець його ось-ось урветься, говорив він, і його постанова буде однозначна. 27 вересня Гітлер повідомив Чембсрлена, що 28-го о 14-й годині Німеччина оголосить мобілізацію. Будь-який шанс зберегти мир здавався втраченим. Все свідчило про те, що, коли спалахне війна, Франція (яка тільки-но мобілізувала своїх резервістів) і Англія (яка привела свій флот у стан готовності) вступлять у неї на боці Чехословаччини.

Уряд СРСР у судетській кризі займав послідовну позицію. Ще 15 березня 1938 р. через посланника Чехословаччини було повідомлено, що СРСР готовий виконати свої зобов'язання за договором про взаємодопомогу. Радянська сторона пропонувала розпочати переговори на рівні генеральних штабів СРСР, Франції й Чехословаччини для обговорення методів надання військової допомоги. В травні Сталін через К. Готвальда передав Е. Бенешу, що СРСР надасть військову допомогу навіть у випадку, коли Франція не зробить цього.

Радянський уряд попередив Польщу, що в разі її нападу на Чехословаччину радянсько-польський пакт 1932 р. буде відразу денонсований. 25 вересня СРСР повідомив уряд Франції, що 30 стрілецьких дивізій уже знаходяться на західних кордонах СРСР, а танкові підрозділи та авіація приведені в бойову готовність.

СРСР не підтримував демаршів Чемберлена і не переставав заявляти, що готовий виконати свої зобов'язання, якщо Франція зробить те саме. Проте СРСР досить прихильно ставився до скликання міжнародної конференції, в якій він сам би взяв участь. 26 вересня Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чембсрлена і Даладьє, закликавши їх не припиняти переговорів і шукати політичного виходу з конфлікту.

Вранці 28 вересня Чемберлен зробив ще одну — останню — спробу. Він надіслав листа Гітлєрові й Муссоліні з пропозицією зібрати конференцію керівників урядів Франції, Англії, Італії, Німеччини і, якщо можна, Чехословаччини. Ідея такої конференції була висловлена 12 серпня одним із заступників Рансімена. Бонне поставився до неї дуже схвально. Зі свого боку, Рузвельт за рекомендацією Бонне 24 вересня запропонував провести в Гаазі зустріч французького, англійського, німецького, італійського, польського й чехословацького прем'єрів. Гітлер не попереджував Муссоліні про свої наміри.

Муссоліні занепокоївся, оскільки Італія не була готова до війни. Звісно, він відхилив усі німецькі пропозиції щодо неприхованого воєнного альянсу, але заявляв, що він за Гітлера, за Угорщину, за Польщу й проти Бенеша. Тому він з радістю зустрів англійську пропозицію, яка відкривала йому можливість зіграти роль посередника й уникнути загрози конфлікту. Об 11.05год. 28 вересня Дуче зателефонував своєму послові в Німеччині Аттоліко й доручив йому передати фюрерові, що в будь-якому разі він залишається на його боці, але пропонує відкласти операцію на добу і чекає його відповіді опівдні, тобто за дві години до оголошення Німеччиною загальної мобілізації. Аттоліко заквапився до райхсканцелярії, куди він прибув об 11.30год. Гітлер у цей час розмовляв із Франсуа-Понсе, але залишив його на хвильку, щоб прийняти Аттоліко. Він вирішив пристати на пропозицію Муссоліні, а той порекомендував провести чотиристоронню зустріч, місцем якої Гітлер обрав Мюнхен. Усупереч побажанням Чемберлена, Чехословаччину на неї не запросили.

29—30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася міжнародна конференція з участю А. Гітлера, Е. Даладьє, Б. Муссоліні, Н. Чемберлена. Засідання почалось о 12.45год. без послів. Завдяки спритному маневрові Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: "чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи?". В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама.

Угоду чотирьох було підписано 30 вересня о 1-й годині ночі. Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв'язані проблеми польських і угорських меншин.

В перших числах жовтня Німеччина окупувала прикордонні райони Чехословаччини, захопивши при цьому й зону, в якій Мюнхенською угодою передбачалося проведення плебісциту. Водночас польські війська зайняли Тешинську область. У листопаді Угорщині відійшли південні та південно-західні райони Словаччини, а також південна частина Підкарпатської Русі. Чехословаччина втратила близько 25 % населення, третину території понад 40 % промисловості значну частину сировинних і паливних ресурсів, найважливіші комунікації та міцні оборонні споруди на кордонах.

На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники "політики примирення" називали "справою миру". Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким — не дуже впевнено — пішов Даладьс. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту — тільки подобою, бо майже всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону — Чехословаччину.

Країна опинилась у стані глибокої політичної та морально-психологічної кризи. Обдурена довіра породила суспільну апатію. Народ був дезорієнтований, армія деморалізована, дискредитована капітуляцією коаліція правлячих партій розпалася. Частина збанкрутілих партійних лідерів емігрувала.

Польща й Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися з ситуації, щоб анексувати Цешинську Сілезію. Денонсувавши в 1937 р. договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв'язала собі руки (за договором денонсація набирала чинності в шестимісячний термін). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Цешина.

21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про меншини й офіційно зажадав передачі йому Цешина. Незважаючи на тиск з боку СРСР (загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до "відвертої й дружньої розмови". Він погоджувався тільки з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався Сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: "Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв'язана в тримісячний термін шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх тут керівників урядів чотирьох великих держав".

30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські війська перетнули Ользу 2 жовтня і увійшли в Цешин. Кордон остаточно визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230 000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.

Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм Віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12 000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.

Післямюнхенський період існування чехословацької держави ввійшов в історію під назвою "друга республіка" й став невеликою паузою перед її остаточною окупацією, ї агонією. Політики, які прийшли до влади, зробили все можливе для підкорення економіки та політичного режиму країни Німеччині. Е. Бенеш 5 жовтня 1938 р. пішов у відставку з посади президента і згодом виїхав до США, де став професором Чікагського університету.

В середині листопада 1938 р. всі соціалістичні партії заявили про свій саморозпуск та створення Національної партії праці. КПЧ була заборонена. Інші партії також оголосили про свій саморозпуск та створення Партії національної єдності. Новим президентом 30 листопада був обраний Е. Гаха (1872—1945). Цей консервативно настроєний, досить інертний юрист, який досі обіймав посаду голови Вищого адміністративного суду, влаштовував Берлін. Новий уряд очолив Р. Беран, у руках якого президент був лише безвільною маріонеткою.

Отже, починаючи з 1937 р. Німеччина взяла курс на окупацію Чехословаччини. Першою її вимогою була окупація Судетської області. Зовнішня політика європейських країн, особливо Франції та Англії, не була спрямована на захист Чехословаччини, а характеризувалась політикою задоволення агресорів, для того щоб не допустити війни. Це призвело до підписання Мюнхенського договору, згідно з яким Чехословаччина втрачала судетські землі. Мюнхенський договір став початком ліквідації чехословацької держави.

В Жиліні в жовтні 1938 р. більшість словацьких партій підписали угоду, що фактично означала їх перехід на сепаратистську платформу Глінківської партії. Вони вимагали терміново надати Словаччині автономію. На шлях сепаратизму стали також партії Підкарпатської Русі. Центральна влада змушена була погодитися з утворенням автономних земських урядів на чолі з И. Тісо у Словаччині та А. Бродієм у Підкарпатській Русі. В листопаді Національні збори затвердили закон про "автономію Словаччини та Підкарпатської Русі". Республіка стала офіційно називатися Чехо-Словаччиною.

Ситуація, яка склалася в Європі, давала А. Гітлеру всі підстави вважати, що вже ніхто не заважатиме йому покінчити із залишками чехословацької державності. Однак необхідно було знайти привід для цього. Він відшукався за допомогою словацьких політиків, які поставили перед празьким урядом цілий ряд далекосяжних економічних та політичних вимог, спровокували відкритий конфлікт, на який Берлін тільки й чекав.

15 грудня парламент прийняв закон, відповідно до якого уряд одержав законодавчі повноваження, а президент - за згодою уряду - право змінювати конституцію. Декрети президента набували чинності закону. Урядові репресії обрушилися на комуністичну партію, єдину політичну силу в країні, що не визнала мюнхенської капітуляції й рішуче відстоювала залишки демократичних свобод. Уже в жовтні діяльність КПЧ була заборонена спочатку в Словаччині, а потім у чеських землях. 27 грудня пішло розпорядження про її розпуск.

Уряд автономної Словаччини на чолі з И. Тісо, що заходив у дедалі гострішу конфронтацію з празьким центром, був відправлений у відставку, а в Словаччині оголошено надзвичайний стан. Конфліктом уміло скористався А. Гітлер. Він направив до Братислави свого емісара для переговорів із можливим главою нового уряду К. Сидором, який, однак, відкинув ідею цілковитої незалежності Словаччини. Тоді 13 березня 1939 р. А. Гітлер запросив до Берліна Й. Тісо, якого було поставлено перед вибором: або окупація Словаччини готовими до цього угорськими військами, або утворення під егідою Німеччини "самостійної" Словацької держави. Відповідь на ультиматум необхідно було дати за кілька годин. И. Тісо віддав перевагу, звичайно, другому варіанту, але для його здійснення необхідна була формальна згода сейму, щоб акція виглядала законною перед світом.

Словацький сейм, опинившись перед альтернативою — окупація або самостійність, одностайно голосував 14 березня за другу пропозицію. Однак прийняте рішення було значною мірою вимушеним: більшість депутатів виступала скоріше за автономію, ніж за самостійність. Щодо словацького народу, то його думку відносно цього питання ніхто й не збирався з'ясовувати.

Таким чином, 14 березня було оголошено про утворення самостійної держави. Згідно з конституцією, прийнятою в липні 1939 р., вона дістала назву "Словацька республіка". В новий уряд увійшли поряд із діячами, які орієнтувалися на найтісніші зв'язки з фашистською Німеччиною (В. Тука, А. Мах), і ті, хто наївно вірив у можливість існування незалежної Словаччини (Й. Тісо), а також адепти ідеї чехословацької єдності на умовах словацької автономії за принципом "рівний із рівним" (К. Сидор).

Єдиного ставлення до того, що відбулося у Словаччині, не було не тільки серед політичної еліти нової держави, а й серед простих громадян, для яких блискавичні політичні зміни, що сталися, виявилися справжньою несподіванкою. І це незважаючи на те, що на гребені подій перебувала католицька Глінківська партія на чолі з И. Тісо, яка, виступаючи з відверто націоналістичних позицій, спиралася на активну підтримку населення. В цілому же дезорієнтоване, розгублене суспільство перебувало в стані збентеженої невизначеності.

Словацька республіка із самого початку являла собою васальне, клерикально-авторитарне державне утворення, що в усьому наслідувало німецький зразок. Президентом країни став И. Тісо (1887—1947), а главою уряду — В. Тука. Політична та економічна залежність Словаччини від Німеччини була забезпечена цілою системою нав'язаних їй нерівноправних договорів та широкою мережею німецьких "радників" та "фахівців", які контролювали армію, службу безпеки та інші державні структури.

Згідно з укладеним у 1939 р. договором строком на 25 років Німеччина здобула право розмістити свої війська в спеціальній "охоронній зоні" на заході Словаччини. Всі зовнішньополітичні та військові питання уряд мав вирішувати за погодженням з Берліном. Таємний протокол "про господарське та фінансове співробітництво" передбачав повне підпорядкування країни інтересам Німеччини, в першу чергу в поставках продовольчих товарів і сировини, а також робочої сили.

Зовнішня торгівля країни орієнтувалася на Німеччину — до 75 % загального обсягу експорту та імпорту, економіка мілітаризована (44% продукції вироблялося для військових потреб). Підприємці Німеччини зайняли провідні позиції в головних галузях промисловості. В серпні 1939 р. був підписаний німецько-словацький військовий договір, і невдовзі словацькі війська взяли участь в агресії проти Польщі.

Таким, чином, утворення автономної Словацької республіки призвело до того, що з’явилася маріонеткова держава, що повністю залежала від Німеччини. Хоча Словаччина намагалась проводити свою власну політику, все ж Німеччина повністю контролювала економіку та політику цієї держави. Це ще більше погіршало й без того катастрофічне положення Чехословаччини.

Празька влада була паралізована, а А. Гітлер, навпаки, ставав дедалі рішучішим: 200-тисячна німецька армія вже стояла у бойовій готовності на кордонах Чеських земель, чекаючи наказу про початок вторгнення. 14 березня 1939 р. президента Е. Гаху запросили до Берліна, куди він прибув уночі. В цей час деякі німецькі частини вже почали переходити чехословацькі кордони.

А. Гітлер поставив жорсткий ультиматум: негайно погодитися на окупацію залишків країни німецькими військами, створення Протекторату Богемії та Моравії й включення його до складу Німеччини; або — швидке подолання опору, масове кровопролиття, бомбардування та знищення Праги.

Зовсім не готовий до такого повороту подій, Е. Таха змушений був поступитися під загрозою використання сили й погодитися з пропозицією А. Гітлера, який обіцяв поважати національну культуру та самобутність чехів.

Чеський народ був настроєний антинацистськи і не сприймав окупацію. Однак значна частина суспільства розуміла та визнавала вимушеність вчинку Е. Гахи, в усякому разі не засуджувала його. Водночас інша частина чехів зайняла гостро критичні позиції, розцінивши дії президента як відвертий колабораціонізм.

Події 14 і 15 березня 1939 р. на цілих шість років віддалили один від одного чеський і словацький народи, історичний розвиток яких відбувався в 1939—1945 рр. різними шляхами.

15 березня 1939 р. А. Гітлер тріумфально в'їхав до Праги, де виступив із промовою, в якій обіцяв своїм новим "вірнопідданим" піклуватися про їхній добробут. Спочатку окупанти сподівалися, що з чехами можна буде домовитися ціною деяких поступок щодо їхнього національного життя. Метод "пряника" мав дати німцям змогу використовувати висококваліфіковану робочу силу для зміцнення військової могутності рейху. Підтримка спокою, порядку, нормалізація виробничого процесу, стабілізація загального становища в Протектораті — такими були завдання окупаційної влади.

Вже 16 березня фюрер підписав указ, згідно з яким окуповані Чеські землі включилися до складу Німеччини як Протекторат Богемії та Моравії. На чолі автономії стояв, "імперський протектор" який мав фактично необмежені повноваження. Під контролем апарату першого протектора К. фон Нейрата діяли "державний президент" Е. Гаха, "автономний" уряд на чолі з генералом А. Еліащем.

Для чеського населення були створені місцеві адміністративні органи цього маріонеткового уряду, якому було дозволено також мати невелике так зване урядове військо (близько 8 тис. чоловік) і свої поліцейські жандармські формування. Що стосується привілейованого німецького населення, що отримало германське громадянство, то воно підкорялося особливим адміністративним органам - оберландратам, які одночасно здійснювали контроль за чеською адміністрацією. Надалі в руках німецьких чиновників були практично зосереджені всі основні функції місцевого управління й, таким чином, воно було "спрощене". Усе ланки адміністративного апарата протекторату від верху до низу були активними виконавцями й провідниками політики окупаційної влади.

На території чеських земель дислокувалися дивізії вермахту, спеціальні частини СС і служба безпеки, широко розкинули свої мережі гестапо й інші імперські поліцейські установи, Залишки демократичних воль були розтоптані. Національні збори й політичні партії розпущені, створена одна політична організація, так звана Національна солідарність, а в єдиному Національному профспілковому центрі підлягали об'єднанню всі робітники та службовці. Найближчим і першочерговим завданням окупаційної влади було створення умов, що сприяли максимальному використанню промислового потенціалу, сировинних і людських ресурсів чеських земель для здійснення агресивних військових цілей германського імперіалізму.

Окупаційний режим проводив політики мілітаризації, експлуатації та національного гноблення, політичного свавілля і жорстокого терори. Він ліквідував 8-годинний робочий день у промисловості запровадив загальну трудову повинність, заборонив страйки, встановив мінімальні продовольчі норми. Сотні тисяч чехів були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

Німецький фінансовий капітал використовував будь-які методи — від "добровільних" угод про продаж акцій до відверто насильницьких конфіскації, "аріїзації" підприємств, — щоб захопити ключові позиції в промисловості. В руках німецьких підприємців опинилася майже половина всього капіталу чеських акціонерних товариств. Було ліквідовано також більш ніж 15 тис. дрібних та середніх, головним чином чеських, промислових і торговельних підприємств, інші влилися у великі промислові об'єднання.

Мілітаризація економіки, насильницька концентрація виробництва, податкова політика окупаційної влади прискорили пролетаризацію значної частини міських підприємців. Лише небагатьом із них удалося випливти на хвилі воєнної кон'юнктури.

Окупаційна влада цілеспрямовано і систематично проводила політику онімечення, згортання національної системи освіти, наукових та освітянських установ, утисків національної культури, знищення інтелігенції. Німецька мова панувала в державних установах. У школах заборонили викладання чеської історії, літератури, географії. Восени 1939 р. були закриті всі чеські вищі навчальні заклади.

Масовий "превентивний" терор мав, за задумом гітлерівців, придушити будь-які прояви народного опору, обстановка "психозу страху" створювалася для забезпечення безперебійного функціонування промислового й сільськогосподарського виробництва Чехії для військових потреб Німеччини.

Майже відразу після окупації в Протектораті було введено воєнний стан і здійснено операцію "Гітлер", превентивно спрямовану проти всіх можливих противників нового режиму. Удар обрушився здебільшого на німецьких емігрантів-антифашистів і чеських комуністів. До кінця травня 1939 р. було заарештовано 6 тис. чоловік, і хоча більшість їх була звільнена, 1,5 тис. керівників компартії різних рангів опинились у концентраційних таборах.

Отже, в середині березня 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною та перестала існувати як держава. Європейські держави нічого не зробили, щоб допомогти цій державі захистити себе від фашистської агресії. На території Чехії було утворено окупаційний уряд. В країні почалася фашизація населення, було встановлено новий фашистський порядок.

Отже, можна зробити висновок, що в другій половині 30-х рр. ХХ ст. Чехословаччина на європейській зовнішньополітичній арені опинилась в тяжкому становищі. Фашистська Німеччина мала на меті окупацію Чехословаччини. Англія та Франція замість того, щоб допомогти країні, намагалися задовольнити інтереси Гітлера. В результаті Мюнхенської угоди Від Чехословаччини відійшла Судетська область. Словаччина проголосила автономію та перетворилася на залежну від Германії державу. В березні вся Чехія була окупована Німеччиною. Чехословаччина припинила своє існування.