Державний лад Київської Русі

3. Державний лад Київської Русі

Важливо зазначити, що за своїм політичним устроєм Київська Русь являла собою ранньофеодальну державу у формі монархії (з елементами демократизму). На чолі держави стояв великий князь київський. До органів влади належали також боярська рада, народне віче.

Компетенція і влада великого князя були необмежені. В його руках перебувала законодавча, виконавча, адміністративно-судова та військова влада. Князю належала ініціатива походів та їхня організація. Він очолював адміністрацію і суд, мав право приймати нові закони, змінювати старі. Князь збирав податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи. Він проводив зовнішню політику, був обов’язковим опікуном церкви.

При великому князі сформувалась рада найближчих князів і бояр – боярська (князівська) рада. До її складу входили представники старшої дружини, пізніше – знатні бояри, представники духовної знаті, іноді – представники верхівки міст («старці гродські»). На раді обговорювалися переважно питання війни і миру, порядок зайняття столів, законодавства.

До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими і несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина (отроки, діти боярські, пасинки).

Віче (народні збори) – орган влади, який зберігся з часів родоплемінних сходів. Це були збори старших за віком городян, рішення яких були обов’язковими. Важливішими функціями віче були: комплектування народних ополчень, вибори ватажків, запрошення князя на престол. Виконавчим органом віче була рада, де правила міська знать. У XIII ст. діяльність віче припинилася, виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков).

Треба підкреслити, що чітко визначених органів управління в Київській Русі не було. До реформи Володимира удільні князівства зберігали свою автономію. Місцеві князі з племінної знаті перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували данину і брали участь у військових походах. За свою службу користувалися заступництвом великого князя, залишали частину данини.

У головних містах завойованих нових земель, київські князі залишали тисячу дружинників (на чолі з тисяцьким), що поділялася на сотні (на чолі з соцьким), сотні поділялися на десятки (на чолі з десяцьким). Це була найдавніша десяткова система, яка не знала поділу на центральні та місцеві органи управління (посадовці були, передусім, командирами своїх дружин, а вже потім виконували судово-адміністративні, торговельно-поліцейські, фінансові функції).

Студенти повинні знати, що з часом десяткову систему змінила двірсько-вотчинна система управління. Кожний, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) виконував певні функції. Ця система вже передбачала виокремлення місцевих органів управління. Поступово уточнялися функції управління. Найвпливовішими особами були: воєвода (начальник збройних сил князівства), тіун конюший (забезпечував військо кіньми), огнищанин (дворецький, який управляв княжим двором і виконував державні доручення), стольник (постачав продовольство) тощо. Їм підпорядковувалися численні управителі – тіуни, старости.

Сформувалася й система посадництва – київські князі призначали у важливі центри держави посадників (намісників), які вже виступали повноправними представниками Києва. Вони судили, збирали данину й різні мита, керували військовими силами міста. Посадники і волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих помічників – тіунів, а також помічників зі спеціальних справ – вірників, мечників, мостників тощо, які утримувалися («кормилися») за рахунок податків з населення. Така система управління називалася «кормлінням».

Треба звернути увагу на те, що після реформи Володимира удільні князі втратили свою автономію. В період феодальної роздробленості економічна та політична влада окремих феодальних князівств значно посилилася, вони стали «державою у державі». Князі очолювали адміністрацію і військо, почали судити.

Можна зробити висновок, що весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській Правді».

4. Галицько-Волинське князівство та його історичне значення

З ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а у 1146 р. – Волинське князівства.

Перше досягло найбільшого розквіту за Ярослава Осмомисла (1152 – 1187 рр.), друге – за Романа Мстиславовича (1170 – 1205 рр.). Останній, скориставшись тим, що у 1199 р. вмер останній представник династії Ростиславовичів, захопив Галич та утворив Галицько-Волинську державу, де протягом 1199 – 1340 рр. і правила династія Романовичів.

Тут доцільно зазначити, що виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли кілька чинників: вдале географічне положення; необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини; енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького (1238 – 1264 рр.); існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному розвитку.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства пройшов кілька етапів:

І етап – утворення і становлення князівства (1199 – 1205 рр.) Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман почав процес централізації. У 1199 р. він зламав опір великих бояр і об'єднав Галичину і Волинь. Роман проводив активну внутрішню та зовнішню політику і вже у 1202 р. оволодів Києвом і фактично став великим князем. Проте йому не вдалося об'єднати Русь, у 1205 р. він трагічно загинув.

II етап – тимчасового розпаду держави (1205 – 1238 рр.) Характерні риси цього періоду: прогресуюче свавілля бояр і перманентне втручання у внутрішні справи Угорщини та Польщі; наростаюча монголо-татарська загроза; енергійна боротьба князя Данили Галицького за відновлення державності і єдності князівства. У 1238 р. він захопив Галич, а наступного року Київ.

III етап – об'єднання та піднесення князівства (1238 – 1240 рр.) Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набрало силу та відновило втрачені позиції. Узявши собі Галичину, Данило віддав брату Василькові Волинь. Встановилося спільне правління двох великих князів – дуумвірат. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів, поширив свій вплив на Київ, залишивши там управляти свого воєводу Дмитра, збудував цілий ряд міст-фортець для захисту країни.

IV етап – боротьба з монголо-татарським ігом та поступовий занепад Галицько-Волинського князівства (1240 – 1340 рр.).

Енергійна державна діяльність Данила була спрямована головним чином на створення могутньої антиординської коаліції та скинення іга. Реалізувати свої плани князю не вдалось, але створена та зміцнена ним державність проіснувала майже сто років. У 1253 р. Данилу Галицького було короновано.

Нащадки Данила Галицького – Лев I (1264 – 1301 рр.), Юрій І (1301–1308 рр.), Лев II (1308 – 1323 рр.), Юрій II (1325 – 1340 рр.) – всіма силами намагалися зберегти єдність та могутність князівства. Після отруєння боярами у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава землі князівства протягом короткого часу опинились під владою чужоземців: Галичина – під Польщею, Волинь – під Литвою, Буковина у складі Молдавського князівства.

Підсумовуючи сказане, треба відзначити, що Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

– воно досягло значного політичного розвитку і за рівнем економіки і культури належало до передових країн Європи;

– протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності, перейняло велику частку київської спадщини й водночас запобігло захопленню західноукраїнських земель Польщею;

– зберегло у русинів (українців) почуття культурної та політичної ідентичності;

– Галицько-Волинське князівство продовжувало дипломатичні традиції Київської Русі і довго представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

– поширилися канали впливу західноєвропейської культури, поступово долалася однобічність візантійського впливу.

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу. За думкою деяких істориків, саме Галицько-Волинське князівство можна вважати першою українською державою. На початку XIV ст. гербом князівства стало зображення золотого лева на синьому щиті, а прапором – синє полотнище із зображенням лева.

5. Понятійний апарат

Віче – народне зібрання, форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Існувало поряд із владою князя і було безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ.

Гривна – грошова одиниця Давньоруської держави. Злиток срібла, вага якого змінювалася.

Дружина – загін воїнів, об’єднаних навколо вождя племені, згодом князя, короля, збройні загони в Київській державі, які становили постійну військову силу, члени якої брали участь в управлінні князівством та особистим господарством князя.

Погост – адміністративно-територіальна одиниця в Київській Русі з середини X ст.; місце, куди з'їжджалися купці для торгів.

«Руська Правда» – перший звіт законів Давньоруської держави, створений за князювання Ярослава Мудрого.

Смерди – селяни у Київській Русі, які належали до селянської общини й отримували від князя землю, сплачуючи йому данину.

Челядь – раби, полонені, які знаходилися під владою хазяїна, зовсім безправні особи.

Шлях «із варяг у греки» – система річкових шляхів у Київській Русі, що зв'язували Чорне море з Балтійським. Цим шляхом йшли торговельні каравани.

Література

1. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: Маяк, 2008. – С.6-15.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2009. – С. 9 – 40.

3. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн./ Толочко П.П. – К.: Либідь, 2009. – Кн.1. – 240 с.

4. Історія України. Нове бачення: у 2 т./ За ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 2007. – Т. 1. – С. 5 – 39.

5. Історія України. Курс лекцій: у 2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В. Ф., Демченко Н. В. та ін. – К.: Либідь, 2008. – Кн. 1. – С. 5 – 34.

6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до 21 століття – Харків: Одіссей, 2008. – С.28-53.

7. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України. - К.: Знання, 2006. – С.152-226.