Передумови третьої хвилі української еміграції. Особливості поселення українців у Канаді

Передумови третьої хвилі української еміграції. Особливості поселення українців у Канаді

 

Дослідження проблеми еміграції до Канади є важливим з таких причин: 1) необхідність всебічного вивчення як позитивного, так і негативного досвіду функціонування українських спільнот за кордоном, що має велике значення для становлення України як сучасної національної європейської країни; 2) зростаючий інтерес до різних аспектів життя української діаспори з боку науковців та всіх, хто цікавиться цією темою, зумовлюють необхідність заповнення й досі існуючих прогалин в історії української діаспори; 3) переважна більшість країн Європи має столітню історію дослідження впливів еміграції на різноманітні сфери життя та чималий досвід її регулювання. В той же час в Україні робляться тільки перші кроки в цьому напрямку.

Тема третьої хвилі української еміграції в Канаду потребує поглибленого вивчення, оскільки досі в історіографії вона висвітлювалась поверхово. Історіографію даної теми умовно історики поділяють на два періоди: радянський – з середини 1950 до 1990 та період незалежності – з 1991 до сьогодення.

В радянській Україні питання українців в Канаді практично замовчувалось або висвітлювалось найчастіше з негативного боку. Наукове дослідження діаспори 1950–1990 років подали у своїх працях українські історики у вигнанні І. Тесля та П. Юзик, Ю. Бачинський, І. Тиктор, М. Боровик та ін. Вони торкаються еміграційних проблем українців Канади з 1946‑го року. В Україні й до сьогодні їх праці майже відсутні у науковому обігу. Тому коротко зупинимося на них.

У монографії «Велика історія України» історик Іван Тиктор, виділивши окремим розділом «заокеанську еміграцію», коротко описує періоди та напрямки переселення [2]. Основну увагу він зосереджує на культурному та політичному житті українців за океаном, а саме в Канаді.

У 1975 році в Мюнхені вийшла праця І. Теслі та П. Юзика «Українці в Канаді – їх розвиток та досягнення» [3]. В роботі досліджуються проблеми трьох хвиль переселення українців до Канади. Основна увага звернена на духовне та культурне життя українців.

З настанням незалежності Української держави в історичній науці набуває популярності тема української діаспори. Поштовхом для дослідження цієї проблеми послужила монографія, присвячена святкуванню 100-річчя українців у Канаді під назвою «Українські канадці в історичних зв'язках з землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади» [4]. Саме названою вище працею українські історики В. Євтух, А. Шлепаков, А. Трощинський та інші започаткували другий етап історіографічної проблематики української еміграції в Канаді.

В 1991 році видано довідник «Зарубіжні українці» [5]. В роботі висвітлено деякі політичні та соціально-економічні причини еміграції українців трьох переселенських етапів її історії.

Ця робота стала вагомим поштовхом для ґрунтовнішого дослідження еміграції українців до Канади.

Паралельно з вищеназваною монографією побачила світ ще одна наукова праця авторського колективу київських істориків «Українці в зарубіжному світі» [6]. Праця присвячена українським емігрантам, які поселились в різних країнах світу, їх розселенню та кількості, зайнятості, умовам життя та адаптації.

Заслуговують на увагу роботи українських істориків Канади. В першу чергу слід відзначити монографію М. Боровика «Століття українського поселення в Канаді» [7].

Проблема українців Канади висвітлюється в томі 15 «Українці крізь віки» // Українці в світі, під редакцією В. Трощинського та А. Шевченка [8]. В своїй праці автори сформулювали теоретичну концепцію поняття «українська діаспора».

Розглядаючи літературу, яка стосується третьої хвилі еміграції українців до Канади, слід зазначити, що різні аспекти цієї проблеми характеризуються різним ступенем дослідження. Виходячи з даної історіографії, ми простежуємо, що темі українців у Канаді надавали великого значення багато істориків, сконцентрувавши увагу на економічному, культурному та науковому житті українців у Канаді. Але, з точки зору автора, ця тема сучасними українськими дослідниками вивчена недостатньо, зокрема причини переселення, кількість емігрантів та територія їх розселення.

Мета цього дослідження полягає в тому, щоб з'ясувати причини, хід, напрямки та наслідки еміграції українців до Канади. У даній статті, використовуючи нові документи та матеріали, ми прагнемо проаналізувати закономірності й особливості переселення українців. Крім цього, підсумувати наслідки їх виїзду та можливість повернення в Україну.

Загальній меті дослідження підпорядковані такі завдання: 1) на основі нових архівних документів, писемних джерел та літератури, а також статистичних даних розкрити соціально-економічні та політичні причини української еміграції до Канади; 2) дати характеристику соціальному складові українських емігрантів; 3) оцінити діяльність допомогових організацій, що займаються опікою та переселенням українців; 4) розглянути особливості розселення, умови життя та соціальний статус переселенців; 5) простежити динаміку чисельності українського населення протягом досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки третьої хвилі охоплюють перше десятиліття післявоєнного періоду, оскільки в той час в Україні панував тоталітарний режим, який знищував національно свідомих представників українського народу, у тому числі й тих, які під час війни потрапили за кордон.

Еміграція кожної країни має свої причини та свій склад. Мотиви, що зумовлювали переселення українців в післявоєнний період включали політичні, релігійні та інші аспекти. Еміграція тісно пов'язана з соціально-економічним розвитком тих чи інших регіонів чи країн та з їх занепадом.

У вересні 1939 року ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. На всіх етнічних українських землях, які входили до складу Польщі, налічувалось: 9 млн. 328 тисяч осіб, у тому числі 5 млн. 698 тисяч українців, 328 тисяч поляків, 924 тисячі євреїв, 78 тисяч німців, 48 тисяч росіян, 50 тисяч осіб іншої національності. У відсотках частка українців становила 62,4%, поляків 25,6%, євреїв 10,1%, німців 1%, росіян 0,5% інші – 0,4% [9].

З приходом радянської влади на західноукраїнські землі місцеві в'язниці переповнились людьми, над якими чинилися жорстокі розправи. З початком війни службовці радянських органів державної безпеки намагалися вивезти їх на російські території. Про масштаби репресій може говорити, зокрема той факт, що начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан А. Філатов 24.06.1940 року запросив 948 вагонів для евакуації ув'язнених. Однак наступ німецьких військ зірвав цей намір. Тоді в'язнів було фізично знищено. Радянським режимом було заборонено політичні партії, громадські об'єднання, культурні спілки. Управління перейшло до керівників, які приїхали з інших регіонів, та в переважній більшості не знали й не бажали знати місцевих особливостей і традицій.

О. Коновал у статті «Чому ми виїхали з дому» вказує на політичну причину виїзду. «У 1933 році від голоду померло 7 млн. українців. У 1934 році за селом у Полтавській області вбили дідуся, а пасіку забрали в колгосп. У 1935 році заарештували мого батька та вислали на Колиму без права листування з родиною. В колгосп не приймали – батько ворог народу. В 1939 році батько несподівано повернувся з Колими. В сільській раді знайшли причину, щоб знову заарештувати, почалося бомбардування Миргорода, прийшли німці, і батько уникнув заслання або смерті. Вдруге він не збирався опинитися в Сибіру. Тому вирушили ми возами на Захід. Після війни в Америку» [10].

1 вересня 1939 року в зв'язку з нападом нацистської Німеччини на польську територію, захопленням німцями західноукраїнських земель приблизно 5 млн. українців були насильницьки вивезені до Німеччини як дармова робоча сила. Радянською владою переміщені особи розглядались як зрадники Батьківщини, вороги народу. Вони не наважувались повертатись до рідного краю, тому що побоювались зустрічі із сталінським терором, з яким українці були знайомі ще з розповідей співвітчизників до війни.

Генеральний посол Канади А. Глинка, який офіційно відвідав у 1945 році численні табори для переміщених осіб, узагальнив причини, чому українці не захотіли повертатись на Батьківщину: «1) Ці люди ознайомлені з демократичним устроєм, вони бажають жити життям вільної людини. Українці ненавиділи диктатуру в усіх її формах. 2) Вони були глибоко релігійними людьми, у той час як на контрольованій комуністами території не було свободи віросповідання. Третя причина – тому що під комуністичною диктатурою особиста та національна свобода була неможлива ні в господарстві, ні в політичних замислах. 4) Існувала стала небезпека з боку Народного Комісаріату внутрішніх справ (таємної міліції). 5) Емігрантів, яких насильно висилали на свої території, повертали не додому, а відправляли на Схід, до Сибіру» [11].

Причиною до переселення стала також насильницька колективізація одноосібного західноукраїнського села, яка набрала характеру гострої боротьби. Вона супроводжувалась репресіями щодо одних, та заграванням з іншими. На темпи та методи колективізації в значній мірі впливала збройна боротьба з учасниками національного визвольного руху. Реалізація цілей другого етапу спочатку приховувалась та переносилась на пізніший термін. Хоча саме на другому етапі влада вирішувала основне завдання – заручившись підтримкою частини населення, колективізувати землю. Ціною великих зусиль та численних жертв влада нав'язала західному регіону України радянську модель колективного господарства. Система збирання земель в колективні господарства проводилась руками людей, відрядженими зі Східних регіонів та загостренням репресій з боку державного апарату [12].

Прийшовши в 1939 році на Західну Україну, більшовики за кілька тижнів показали свої наміри. В тому році практично припинилось релігійне та політичне життя. Кожного дня відбувалися нові арешти, людей охопили непевність та страх. Двадцять два місяці такого «життя» з більшовиками привели до того, що прихід німців був зустрінутий частиною населення з полегшенням. Та не принесла бажаного звільнення і німецька окупація. Вивезення населення на примусові роботи до Німеччини впало новим тягарем на долю українського народу.

Ситуація на території Західної України склалась нестерпна. З одного боку, польське та німецьке населення жорстоко ставилось до корінного населення, з іншого, – урядовці радянської влади, комуністи.

Необхідно відзначити, що перед та під час війни значних жертв зазнало духовенство: спочатку радянська влада кинула в тюрми десятки греко-католицьких єпископів та тисячі священиків, під час німецької окупації переслідували духовенство гітлерівці. В 1943 році розстріляно та замучено в гестапо десятки греко-католицьких та православних священиків. Після війни радянська влада продовжила масові репресії, переслідування, вивезення.

1946 рік – перші повоєнні місяці, коли на вимогу Сталіна почалась примусова депортація колишніх радянських громадян до СРСР. Вона супроводжувалась насильством, розстрілами, знущанням, тортурами, обов'язковою висилкою до концтаборів. З цього приводу Іван Багряний написав брошуру «Чому я не хочу повертатись до СРСР» – маніфест нової хвилі української еміграції, що вперше показав світовому людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини, які панували на одній шостій земного суходолу:

«Я один з тих самих українців, що не хочуть додому, під більшовизм, дивуючи світ.

Я є українець, робітник з походження… уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний по Європі, утікаючи перед репресійними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».

Для європейців і громадян усіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед Вітчизною?… для нас «Вітчизна» також напевно є святим змістом і може більшим, як для будь-кого. Але не сталінська «родіна». Мені моя вітчизна сниться щоночі…

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: в СРСР людей хватіт і нєчово церемоніться…» [13]. Перекладений на європейські мови, цей публіцистичний виступ І. Багряного став міжнародно визнаним документом і обговорювався на ООН [14].

Таким чином, українська еміграція до Канади (як і до інших країн Заходу) супроводжувалась суспільно-політичними причинами. Серед них слід відзначити такі: 1) знищення українців органами НКВС. 2) оголошення поза законом членів та керівників громадських та політичних партій альтернативних комуністичній, 3) невизнання частиною громадян радянської системи як такої, що забезпечить демократичний розвиток суспільства; 4) насильницька колективізація; 5) репресії проти заможної частини селянства; 6) придушення національної культури, мови, гідності та релігії.

Воєнна та повоєнна, – на відміну від української довоєнної еміграції, порівняно однорідної у соціальному відношенні, представники якої частково покидали насиджені місця з політичних поглядів, – еміграція була за соціальним складом значно різноманітнішою, а за світоглядом – антикомуністичною.

Дослідник З. Нагорський відмічав, що ця еміграція була новим та невідомим для Америки явищем: «за розмірами представництва і за суттю політичних вигнанців вона, очевидно, переважила все відоме в новий час» [15]. Всі емігранти повоєнної хвилі були біженцями та «переміщеними особами», а їх кількість досягла астрономічних вимірів.

У складі цієї хвилі української еміграції були і колишні військовополонені, на яких в СРСР чекало покарання за перебування в полоні. Сталінський режим усіх їх розцінював як зрадників Батьківщини. Коріння такого нецивілізованого ставлення до долі власних громадян сягають початків встановлення радянської влади. Ще у 1917 році радянська Росія відмовилась від визнання правил ведення війни на суходолі (Гаазька конвенція). Не міг стимулювати повернення частини військовополонених до СРСР й наказ верховного головнокомандуючого Червоною армією від 16 серпня 1941 року. За цим документом військові, що потрапляли в полон, прирівнювались до дезертирів й відповідно підлягали покаранню за мірками воєнного часу [16].

Істотну частину «переміщених осіб» становили робітники і колгоспники, службовці та інтелігенція. Більшість з них були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Вони частково могли бути віднесені до категорії біженців. Цілком можливо, що причиною небажання повертатися на Батьківщину значної кількості з них було не лише почуття протесту проти більшовизму, але й незгода з методами сталінського правління та невпевненістю у праві на життя.

Якісно іншою була категорія осіб, які свідомо зробили свій вибір із антикомуністичних переконань. Так з'явилось нове покоління українських політичних емігрантів. Із зрозумілих причин, вони на довгі роки перенесли в українську діаспору дух негативізму щодо радянської системи, СРСР, куди входили і землі радянської України. Вони стали основним ядром нової еміграції українців Канади після Другої світової війни.

Дослідник Степан Рудницький у своїй праці «До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до Америки» зазначав, що категорію осіб, які переселилися за кордон через свої антикомуністичні та національні переконання, можна умовно поділити на три групи.

Першу групу емігрантів становили українські політичні, наукові, культурні та соціально-громадські діячі разом з урядом УНР, гетьманом П. Скоропадським та членами проводу ОУН.

Другу групу складали ті, хто на перших порах Другої світової війни, керуючись економічними міркуваннями, добровільно виїхав до Німеччини, Австрії та ряду країн, окупованих вермахтом [18].

Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань [19].

Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння «переміщених» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми.

Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі «Україна. Історія» так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції: «Серед українських «переміщених осіб» були різні люди. Меншість складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, що негативно ставились до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість «переміщених осіб» становили робітники, примусово вивезені до Німеччини [20]. Відмовившись від репатріації, вони ставали вигнанцями. Більшість «переміщених» походили зі Східної Галичини та належали до греко-католицької церкви, решта прибули з радянської України і здебільшого представляли православ'я.

На відміну від емігрантів попереднього періоду, серед «переміщених осіб» було чимало людей із спеціальною освітою. Серед них майже тисяча вчителів, 400 інженерів, 850 юристів, 300 лікарів та стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених та інших.

Щодо територіального походження, то серед втікачів українські галичани складали 6800, або 45%, наддніпрянці – 3300, або 31,7%, 3000 осіб були вихідцями із північно-західних земель України, Закарпаття та Буковини.

В. Кривицький у статті «Дві головні переселенські проблеми» наводить такі дані про українців. У Німеччині з вищою освітою станом на 1949 рік знаходилось: 303 агрономи, 1561 інженери та механіки, 74 інженери-залізничники, 3962 економісти, банківські працівники, бухгалтери, 298 – професорів та доцентів, 1244 вчителів, священиків та бібліотекарів. Значну частину становив медично-санітарний персонал: 219 лікарів, 39 фармацевтів, 88 ветеринарних лікарів, 939 особи допоміжного персоналу. Крім того, не поверталась на Батьківщину значна кількість юристів та адміністраторів, які складали шосту частину українських емігрантів [21].

Дані щодо професійного складу повоєнної української еміграції наводить Злучений Українсько-Американський допомоговий комітет (ЗУАДК) та Фонд допомоги українців Канади (ФДУК). Проте, вони надають дані тільки про американські та британські зони окупації Німеччини.

Таблиця №1. – Соціальна структура українських біженців та «переміщених осіб» у Німеччині в 1950 р. (у%) [22].

Соціальна структура	Американська зона, %	Британська зона, %
Селяни	36,5	48,25
Некваліфіковані робітники	23,4	26,4
Кваліфіковані робітники	21,7	15,03
Ремісники	5,4	1,8
Учителі	3,1	1,2
Спеціалісти вищих кваліфікацій	3,9	1,5
Вільні професії	1,5	0,5
Інші	4,5	2
Всього	100,0	100,0

Стосовно професійного та вікового складу українських емігрантів бачимо чимало розбіжностей. На нашу думку, це можна пояснити так.

По-перше, українці досить часто видавали себе за представників інших національностей, наприклад, поляків, румунів та інших. Робили вони це для того, щоб уникнути примусової репатріації або скористатись з переселенських можливостей різних організацій.

По-друге, різні організації найточніші дані наводять за зонами, в яких вони безпосередньо працювали, і дають надто приблизні дані стосовно тих зон, в яких вони не працювали або не мали впливу взагалі.

Хоча жодне з джерел не претендує на абсолютну точність, проте загальний висновок зробити можна. Суть його в тому, що третя хвиля української еміграції за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою, значно краще освіченою, ніж будь-яка попередня. Саме це справило відчутний соціально-економічний вплив на закордонну українську громаду. Емігранти, що прибували після війни в країну свого поселення, не тільки поповнювали українську діаспору в кількісному відношенні, а й внесли великий вклад у розвиток економіки, науки, культури країн свого поселення, а особливо Канади.

Професійний та соціальний склад еміграції, як і її масштаби, частково визначався потребою тих країн, які приймали переселенців. Так у перші повоєнні роки емігрантами були некваліфіковані робітники міста та села [23]. У цей період влада Канади концентрувала свою увагу на вербуванні сильних та здорових чоловіків для сільського господарства, лісозаготівель та рудників. Майже половина емігрантів у 1946–1951 рр. йшла в землеробство, каменоломні, шахти та на інші роботи. Четверта частина з них була зайнята на будівництві. Кваліфіковані робітники становили 70% емігрантів тих років [24].

В українських повоєнних емігрантів існувало чимало проблем. Найважливішими серед них були: проблема старшого покоління та проблема розміщення української еміграційної інтелігенції.

Що стосується першої проблеми, то з боку тих організацій, які виступали від імені переселенців, не було виявлено рішучого опору проти вербування лише молодих, фізично сильних українців. Щодо емігрантської інтелігенції виявилось, що ця соціальна група в основній своїй масі була зайвою для країн, яким потрібна була робоча сила [25]. Освічені представники української нації опинились в незавидному становищі. На щастя, така ситуація тривала недовго. На початку 1950‑х років західні країни почали надавати перевагу дипломованим спеціалістам.

Отже, спершу серед емігрантів значно переважали чоловіки молодого та середнього віку, працездатні особи. Для післявоєнних років характерне значне переважання міської еміграції над сільською. Остання значно краще заохочувалась урядами країн, що приймали емігрантів, особливо на початку 50‑х років.

Аналіз соціального складу української еміграції 1945–1947 років дозволяє виділити їх найхарактерніші риси: 1) по-перше, українська еміграція, переконавшись в антигуманній суті радянського режиму, продемонструвала перед світом рішучий протест проти постулатів радянської системи. Тим самим вона продовжувала боротьбу проти тоталітаризму в СРСР, у тому числі й УРСР. Вся еміграційна діяльність скерована під тим кутом.

Таким чином, ми бачимо, що причини для цієї еміграції були дуже серйозними, а її склад був різноманітним, за соціальними, демографічними, політичними чинниками.

Після Першої світової війни не було стільки воєнних втікачів, як після Другої світової війни. Вважають, що після її закінчення близько 40 мільйонів людей були відірвані від своїх домівок [26]. Більша частина з них була перекинута воюючими сторонами на інші терени, деякі самі втікали від тоталітарного режиму та репресій.

Значна кількість українців через репатріацію звернулись за допомогою до Канади, де знаходились їхні родичі, друзі, земляки. Серед українців у Європі Америка і зокрема Канада була символом волі та достатку, тому багато переміщених осіб прагнули переїхати в цю країну [27]. Українці Канади активно допомагали землякам. В 1946 році Комітет українців Канади (КУК) підготував заяву до Сенатської Комісії в Оттаві у справі імміграції. У меморандумі представники КУК: І. Соломон, Б. Панчук та А. Глинка – описували становище переміщених осіб та просили дозволу на їх переїзд у Канаду для постійного проживання. Коли 29 травня 1946 року відбулось слухання вимог української делегації, міністр копалень та ресурсів А. Глен оголосив урядову заяву. У даному документі мова йшла про українців, які мають право на еміграцію до Америки: «Сюди можуть приїздити батько або мати, нежонатий син та донька віком до 18 років або більше, неодружений брат або сестра, сироти, племінник або племінниця, а також особи до 16 років, які легально були допущені до Канади» [28]. Це рішення було першим кроком до переїзду нової еміграції в Канаду після Другої світової війни.

В 1944 році був утворений Фонд допомоги українців Канади (ФДУК), який остаточно визнала місцева влада 12 січня 1945 року. Оскільки повних відомостей про становище воєнної еміграції не було, головна увага Фонду була спрямована на збирання коштів для українців у німецьких таборах. Місія ФДУК у британській зоні Німеччини розгорнула всебічну діяльність у справі допомоги, користуючись фондами ІРО та можливостями німецької економіки. В Канаді фонд розшукував організації та родини, які брали на себе обов'язки щодо опікування над хворими, дитячими садками, одинокими та пристарілими.

Третя хвиля української еміграції до Канади розпочалася в 1947 році. Рекрутувалась передусім з переміщених осіб, які називали себе політичними емігрантами. У цьому ж році до табору воєнних втікачів «Орлик» у Берхтесгадені (Баварія) завітав міністр рільництва канадського уряду П. Грін. Як і всіх інших гостей з-за океану, його щиро привітали втікачі з радянської України. П. Грін захопився великою кількістю шкільної молоді, яка у вишиваних шеренгах вітала та проводжала його. Перед своїм від'їздом він промовив фразу: «Канада молода країна, яка розвивається і потребує молодої еміграції. Повернувшись додому, я постараюсь зорганізувати програму, щоб якнайбільше число цієї молоді перевезти до Канади».

Наприкінці 1947 року прийшло повідомлення, яке сповіщало, що міністр рільництва Канади організовує перевіз багатодітних родин на збирання урожаю цукрових буряків за договором. Умови прийняття за даною програмою: «Де ціла родина, за кошти канадського уряду могла переїхати на постійне проживання до Канади» [29]. До цього часу родини повинні були бути спонсоровані приватно або організаціями. Перші емігранти згідно з цією програмою прибули до Галіфакса наприкінці червня 1948 року. Їх кількість досягала 1000 осіб, приблизно 200 родин. З Галіфакса емігрантів відправляли спеціальним потягом до м. Ледбрідж, куди вони прибули через три доби. На місці департамент праці Канади розподілив новоприбулих господарям та фермерам на сезонну працю по вирощуванню буряків. Із закінченням сезонної роботи «бурячані емігранти» переїжджали в міста. Від департаменту праці Канади вони отримували грамоту та право на поселення у будь-яких місцевостях країни. Отримавши дозвіл, велика частина від'їхала до м. Едмонтона та Торонто, деякі залишились в Ледбріджі. Для переїзду українців до Канади цю програму використовували в 1949 та 1950 роках. За цим документом до країни прибуло понад 500 родин, 3000 осіб [30]. «Бурячана еміграція» була унікальним експериментом з боку Канади. Названий документ був сприятливим як для країни, так і для людей, що потрапили під цей проект.

У Канаду переселились українці, названі в той час повоєнними блукачами в Західній Європі, але життя цих людей також не було солодким. Для прикладу можна навести деякі факти із спогадів П. Вілька. «В листопаді 1947 року до берегів нової Штокії прибув карабель «Генерал Стюарт», привіз з Європи емігрантів. Нас, молодих українців, відправили до м. Стівенц, Онтаріо та поселили у великій дерев'яній оселі, де під час війни мешкали німецькі полонені. Посередині кімнати стояла пічка, а під стінами – ліжка. В одному бараку розміщувались 50 осіб… Приїхавши до Канади, всі українці підписали трудову угоду строком на десять місяців. Емігранти дали клятву: чесно виконувати обов'язки на благо уряду Канади та фірми, в якій працювали.

Більшість українців підписували угоду по деревообробці. Працювали з сьомої години ранку до шостої вечора. На роботу кожного дня ходили 2–3 км пішки. Неділя була днем відпочинку, молитви. Вечорами вивчали англійську мову, читали газети та журнали канадські та українські. З лісників організували хор, диригентом якого був В. Стельмах. Відзначали вечори на честь членів ОУН: В. Біласа, М. Данилишина та С. Бандери. Так ми створили на чужині другу Україну.

Після виконання контракту ми отримали від уряду документи, за якими від 23 вересня 1948 року деякі залишились працювати в лісі, інші виїхали в Торонто, Вінніпег, Монтреаль та Едмонт» [31].

Наведені вище спогади свідчать про нелегке життя українців у Канаді. Через незнання мови їх чекали некваліфікована робота, безправ'я, побутова необлаштованість. Згідно із щорічними підрахунками департаменту громадянства й еміграції до Канади з 1940 по 1946 рік прибуло 315 тис. українців.

За переписами соціального еміграційного уряду, для прикладу наведемо кількість українців, що виїхали в період 1947–1965 років: в 1947 р. (друга половина) – 2,081; 1948 – 10,041; 1949 – 6,602; 1950 – 3,815; 1951 – 6,949; 1952 – 2,859; 1953 – 987; 1954 – 724; 1955 – 560; 1956 – 578; 1957 р. – 530; 1958 – 403; 1959 – 346; 1960 – 349; 1961 – 165; 1962 р. – 170; 1963 – 215; 1946 – 202; 1965 – 283. Всього за 1947–1965 роки виїхало 30000 осіб [32].

Кордони українських земель були герметично замкнені для еміграції. За період правління М. Хрущова в зв'язку з відлигою в Канаду стали приїжджати батьки до своїх дітей та малолітні до батьків. Та це були тільки окремі випадки. У цей період також з України в еміграцію відбула значна частина української інтелігенції.

Набагато кращими еміграційні умови були з Польщі, де після війни затрималось близько 300 тисяч українців, що почали переселятись до Канади та інших країн.

Значна кількість українських родин прибували до Канади із західноєвропейських країн: Франції, Італії, Англії. Переважна кількість поселилась передусім у містах, менша частина – на фермах. Багато українців по закінченні терміну трудової угоди переїздили до міст.

Переселенську повоєнну еміграцію до даної країни найчисленнішою вважають в 1947–1954 роки, коли серед новоприбульців значний відсоток належав інтелігенції. Сюди переселились висококваліфіковані професіонали – педагоги, лікарі, економісти, інженери, адвокати, викладачі університетів. Вони внесли пожвавлення в суспільно-політичне та культурне життя українців у Канаді та започаткували розвиток нових організацій.

Серед емігрантів другої хвилі була справжня культурна еліта: поети, письменники, журналісти. Так, в 1952 році до Канади прибув С. Ковальський – письменник, який оселився у Торонто. Він видав збірки «Передгір'я» (1953), «Поеми» (1956) та інші. Впродовж цього періоду переселились такі письменники: У. Самчук, В. Левицький, Ф. Одрач, Ю. Тарнович, П. Волиняк, Л. Білецький, І. Багряний, В. Бойчук та багато інших [33].

Значну увагу привертають до себе й українські митці та художники цього періоду. До них належать митець-декоратор І. Курачка-Армашевський (в Канаді з 1948 року); графік В. Баляс; художники Л. Перфецький, В. Залуцький, В. Доброліж, В. Курилик, Черешньовський та інші.

У післявоєнний період у Канаді поселилась значна кількість українських музичних митців, серед яких диригенти: Ю. Гнатюк, Т. Кондрацька, В. Колесник, С. Гумунілович, З. Лавришик; оперні співаки: О. Бала, Л. Білошицький, М. Василенко, Н. Лисанюк та багато інших [30]. В Канаду емігрували і театральні артисти та режисери фільмів, постановники, які розвивали українську культуру.

Завдяки українській інтелігенції в еміграції поряд із повсякденним життям розвивалось і культурне життя. Відкривались українські школи, для юнацтва створювались різні молодіжні об'єднання: СУМ-Пласт, ОДУМ СУСТ тощо. Українська мова починала звучати в університетах Канади. В цей же час (1949 р.) в Канаді утворено осередок Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ – Канада).

Отже, третя хвиля еміграції в Канаді була досить своєрідною. Її швидше можна охарактеризувати як неповернення на Батьківщину з політичних причин, ніж бажанням знайти краще життя в розвиненій демократичній країні. Серед переселенців переважали ті, хто після війни опинився в таборах для біженців та «переміщених осіб», у західних зонах окупації Німеччини, Австрії та Італії. Загалом у 1947–1953 роках до Канади прибуло понад 30 тисяч українців [34].

Еміграція з Європи в післявоєнний період до Канади була цілком природним явищем. Там перебували українці перших двох хвиль, які надавали допомогу переміщеним особам.

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо підвести підсумки. Історія української еміграції в Канаді – складова частина історії України. У післявоєнний період політичні мотиви стають домінуючими. Гоніння діячів науки і культури, з постійними пошуками «ворогів народу», призвело до утворення велетенської армії переміщених осіб у період Другої світової війни. За своїм соціальним статусом основну кількість емігрантів складають військовополонені, «остарбайтери», люди, не згодні з радянським режимом, і втікачі з сибірських каторг, котрі якимось чином змогли перейти лінію фронту.

Для постійного місця проживання наші співвітчизники найбільше облюбували демократично розвинену країну Північної Америки – Канаду, саме туди в різні періоди еміграції переселилось найбільше українців.

З перших років еміграції українці налагоджували громадське й культурне життя. Для задоволення своїх духовних потреб вони створювали українські школи, хорові колективи, драматичні гуртки тощо. Такому поступу сприяв значний приплив високоосвіченої інтелігенції третьої хвилі еміграційного процесу. Вони – науковці, поети, інженери – поповнювали соціальний прошарок низькооплачуваного населення міст, в день працюючи двірниками, прибиральницями, низькокваліфікованими робітниками фабрик, а у вільні хвилини готуючи свої дослідження.

Щоб не розпорошити на низькооплачуваних роботах свій освітній потенціал, українці, вивчивши мову, шукали достойне місце серед громадян країн, де оселилися.

У той час, коли на чужині наші співвітчизники своїми науковими працями та технічними винаходами заявили про себе всьому світові, в СРСР тема історії української еміграції взагалі – як складової частини історії України – була, по суті, під забороною. Тому існує нагальна потреба у детальному вивченні реальних історичних масштабів та умов поселення, сфер зайнятості громадсько-політичної діяльності української спільноти у Канаді, в інших країнах поселення.

Уже сьогодні потрібна широка програма та методика соціологічних досліджень українських спільнот у Канаді. Етносоціологічні дослідження можна проводити як через етнічні організації осіб українського походження, так і через релігійні та державні установи.