Основні види селянських податків на Україні (1861 – поч. ХХ ст.)

2. Основні види селянських податків на Україні (1861 – поч. ХХ ст.)

Реформа 1861 р. і як її – швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві – привели до істотних змін у земельних відносинах. Значна частина поміщицьких маєтків, зокрема на Україні, перебудовувалась і переходила па капіталістичний шлях. З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидко відбувалась диференціація селянства. Розвиток капіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась, незначна меншість багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.

Після реформи 1861 р. економічне становище основної маси селянства дедалі гіршало. Головними причинами зубожіння селянства були малоземелля, злиденні наділи, передача селянам гіршої землі, відробітки, оренда поміщицької землі на кабальних умовах, непосильні податки, викупні платежі, мирські збори, натуральна повинність, дроблення дворів внаслідок сімейних розділів тощо[7; 67].

За надільну польову й присадибну землю, одержану внаслідок реформи, на селян України покладалися повинності у вигляді грошей (оброк, чинш) і «здольщини» (панщина). За землі під садибами на Правобережжі і Лівобережжі селяни щороку сплачували по 5,1 крб. і більше з десятини. За згодою між поміщиком і селянами цю повинність можна було заміняти відробітками. За умовами, виробленими поміщиками, з десятини польової землі встановлювався такий оброк: у Чернігівській губернії (в залежності від місцевості) – від 1,4 до 2,5 крб., у Полтавській – від 2 до 2,5 крб., у Харківській – від 1,8 до 2,8 крб. У Київській, Подільській і Волинській губерніях, територія яких була поділена на дев'ять місцевостей, селяни сплачували оброк від 1,35 до 3,3 крб. за десятину або відробляли панщину від 8,5 до 20 днів. В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях відробляли 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини за душовий наділ.

Грошову повинність можна було за згодою поміщика замінювати оплатою хлібом. Строки сплати оброку встановлювались за домовленістю між селянами і поміщиками і записувались в уставні грамоти. Поміщики мали право вимагати від селян сплати оброку за півроку наперед.

Сума грошового оброку, або панщина, що її мали сплачувати або відробляти поміщикам кріпосні селяни, встановлена в уставній грамоті, мала лишатись незмінною протягом 20 років. На Лівобережжі України панщина («здольщинна» повинність) визначалась робочими днями. Так, за десятину польової землі селяни відробляли чоловічими пішими днями в Чернігівській губернії – від 12 до 21 дня, Полтавській – від 16 до 21 дня і Харківській – від 12 до 19 днів (в залежності від місцевостей, на які було поділено кожну губернію). Це становило величезну кількість робочих днів. Громада селян, яка одержала 300 десятин землі, відробляла понад 6000 робочих днів панщини. Характерно, що колишні кріпосники поділяли панщинні дні на літні і зимові, перші з яких становили ³/5, а другі – ²/6 загальної їх кількості.

Селян і після реформи до переходу на викуп примушували працювати на поміщика. Закон, захищаючи інтереси поміщиків, не допускав ніяких послаблень і вимагав, щоб селяни беззаперечно виходили на роботу навіть тоді, коли наряд на роботу було зроблено неправильно.

В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях панщину відробляли чоловіки і жінки, причому чоловічі дні поділялись на кінні і піші. Виконували їх селяни за круговою порукою (при общинному землеволодінні). При подвірному землеволодінні кожний хазяїн двору відповідав за повинності з своєї ділянки.

Одержавши жебрацькі наділи, селянство було прикуте не лише до цих наділів, а й до сільської общини, до поміщицької землі [8; 102].

Щодо Правобережної України, то тут і після реформи залишились специфічні кріпосницькі відносини – так звані сервітути. Селянам надавалося право пасти худобу після збору хліба, збирати хмиз па землях поміщиків, поміщик також мав право випасу худоби па землях селян. Па правобережній Україні сервітутами (з поміщицькими маєтками) була зв'язана майже половина селянських дворів.

Щоб забезпечити сплату податків і зборів, селянство було зв'язане круговою порукою. Законодавчим актом заборонявся вихід із сільської общини. Крім податків, на плечі селянства великим тягарем лягли натуральні повинності: підводна, дорожна, етапно-арештантська, постоєва і т. п., а також витрати на утримання нижчої адміністрації.

Умови, що створилися на селі в зв'язку з розвитком капіталізму, примушували значну кількість селянства залишати село і йти на заробітки. Щоб запобігти цьому, царський уряд, крім кругової поруки, вишукував інші заходи для прикріплення селян до общини (громади). Запроваджувалася паспортна система, яка обмежувала пересування селян. Селянство підпорядковувалося нагляду поліції та численного «селянського» начальства.

Головним джерелом існування селян в багатьох місцевостях були заробітки у містах, на польових роботах у поміщиків, в економіях, у куркулів, а також на фабриках, заводах, залізницях і т.д. Ось чому значна частина селянства опинилась у становищі не хліборобів, а сільськогосподарських робітників і робітників взагалі.

Податки, у царській Росії були основним джерелом прибутків державного бюджету. Розподілялися вони дуже нерівномірно не лише серед станів, а й серед самого селянства. Чим заможніше було господарство, тим меншу частку становили податки в його бюджеті. Особлива несправедливість була в тому, що при розподілі податків і зборів виходили не з прибутковості господарства, а «з душі». Податки, які мав сплатити селянин, і порядок їх сплати встановлювались казенними палатами, які розсилали по волосних правліннях окладні листи, складені на підставі даних останньої ревізії.

Волосні правління до цих окладних листів додавали ще збори на земську пошту і на утримання волосного правління, а сільські сходи на підставі цих документів розкладали податки і збори між платниками, додаючи ще збори на витрати громади (сільські збори): на заробітну плату сільському і церковному старостам, вчителю школи, пастухам і т.д.

Селянство платило шість видів податків і зборів: державний поземельний податок, викупні платежі, земські збори, обов'язкове страхування, подушну подать (до її скасування у 80-х роках) і мирські збори [9; 78].

Найбільшими і найтяжчими податками були викупні платежі і мирські збори. Викупні платежі в окремих місцевостях становили 2,5 крб. і більше з десятини. Розмір мирських зборів коливався від 50 коп. до 2 крб. і вище з десятини, але здебільшого ці збори брали подушно. Розподілялися податки між волостями дуже нерівномірно. Значно більші податки доводилось сплачувати колишнім поміщицьким селянам. Так, вони сплачували викупні платежі, тим часом, як, наприклад, козаки Лівобережної України, об'єднані у волості, їх не платили.

Для переважної більшості селянства викупні платежі були непосильними. Вже через десять років після реформи це мусила визнати навіть і «Валуївська комісія». Вона відзначила, що платежі селян перевищують прибутковість селянських господарств і що селяни сплачують їх за рахунок сторонніх заробітків. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, несли величезний фінансовий тягар. За землю, споконвічно їм належну і ними оброблювану, їх примушували сплачувати поміщикам величезні гроші. Оскільки селянство не мало чим сплатити кріпосникам за землю, уряд царської Росії, щоб забезпечити інтереси поміщиків, повністю сплатив їм вартість землі відповідно до затверджених викупних актів, але не готівкою, а процентними паперами, які поступово погашались. Державний борг перекладався на селян. їх примушували сплачувати не лише номінальну ціну землі, а й проценти на капітал на протязі 49 років. У зв'язку з цим сума капітального боргу, збільшувалась у три рази. Таким чином, царська держава виступала і в ролі боржника (щодо поміщика), і в ролі кредитора (щодо селянства), а також брала на себе функції по збору з селянства викупних платежів, які з нелюдською жорстокістю стягувала з селян адміністрація волосних установ, мирові посередники і поліція.

Всього селянство України за 49 років повинно було сплатити за землю і своє звільнення понад 490 млн. крб. (замість 166, 8 мли. крб.), з яких до 1906 р. було сплачено 382 млн. крб.

З року в рік збільшувались і земські збори, які йшли на утримання земських управ, повітової і сільської поліції, прокладання і ремонт шляхів, утримання і будівництво шкіл, лікарень тощо. Характерно, що при визначенні зборів взагалі, і земських зокрема, чиновники і волосні правління не зважали на тяжкі економічні умови селянства.

Внаслідок непосильних платежів нагромаджувались недоїмки, які царський уряд стягав за допомогою волосної адміністрації, поліції і навіть війська. Примусове стягнення земських і інших зборів нерідко викликало селянські заворушення.

На початку XX ст., особливо під час першої російської революції 1905–1907 рр. і в наступні роки, під впливом і керівництвом робітничого класу посилюється боротьба селянства проти поміщиків, буржуазії [10; 308].

Селянство царської Росії боролось проти соціально-політичного гноблення і залишків кріпосництва, за знищення поміщицького землеволодіння, непосильних податків, зборів, різних повинностей, які важким тягарем лягали на плечі селян. Боротьба селян інколи переходила у відкриті виступи, які здебільшого зазнавали поразки.

Порівнюючи селянські платежі з поміщицькими, ми бачимо, що селяни сплачували податки в кілька разів більші, ніж поміщики.

За даними Центрального статистичного комітету, в середньому у Росії на десятину селянської землі припадало платежів 3 крб. 93 коп. У багатьох випадках селянські землі були оподатковані вище, ніж поміщицькі, в 11 і навіть більше раз. Лише перша буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. примусила царський уряд частково зменшити ці грабіжницькі платежі. Зокрема, з 1906 р. викупні платежі було зменшено наполовину, а з 1907 р. стягнення викупних платежів припинялося зовсім.

Податки з селянського господарства були такі великі, що нерідко перевищували не тільки прибутки з господарства, а й частину заробітків селян на стороні. Це видно з порівняння суми податків з прибутковістю господарства. Так, середній врожай з десятини у Полтавській губернії, за підрахунками земських статистиків, становив 48 пудів. Таким чином, середнє господарство, наприклад, з 6 десятинами землі при 6 чоловіках сім'ї (при трипільній системі) одержувало (без зерна на посів) 160 пудів зерна. З них 120 пудів йшло на забезпечення сім'ї хлібом. Лишалось 40 пудів, які можна було продати за 24 крб. (по 60 коп. за пуд). Податки ж становили 23 крб. 58 коп. Таким чином, грошей ледве вистачало на сплату податків [8,36].

Природно, що малоземельні господарства не мали змоги не тільки поліпшувати своє господарство, купувати реманент тощо, а дуже часто не були спроможні навіть сплатити податки.

Особливо важко було малоземельним і середнім господарствам у неврожайні роки. Для сплати податків селяни змушені були за безцінок продавати частину свого майна, в тому числі і тяглову силу. Тому після неврожайного року багато селян не могли поставити на ноги своє занепале господарство, обробити землю і мусили здавати її в оренду місцевим багатіям за безцінок з тим, щоб тільки сплатити податки.

Зубожіння селянства приводило до того, що переважна більшість селян не могла своєчасно сплачувати податки і збори, внаслідок чого недоїмки рік у рік збільшувались і досягали великих розмірів. Так, лише по трьох видах податків Куп'янського повіту, Харківської губернії, вони становили 319 776 крб., з них 103 118 крб. губернського і повітового земського збору, 164 658 крб. викупних платежів і 51910 крб. боргу продовольчого капіталу. Продовольчі капітали складались з коштів, які сплачувало селянство замість зсипки зерна в магазини для запасів хліба на випадок неврожаю або іншого стихійного лиха.

Кругова порука не могла запобігти безперервному збільшенню недоїмок і забезпечити оплату різних зборів та грошових повинностей, які з кожним десятиріччям збільшувались і лягали величезним тягарем на пригноблені селянські маси. Кругова порука в багатьох випадках сприяла процесу зубожіння і розорення селянства. Несучи відповідальність за сплату податків і недоїмок, громада часто відмовляла селянинові-недоїмнику у видачі паспорта, побоюючись, що селянин не повернеться, і тоді податки та недоїмки за нього буде платити «мир».

Цим громада примушувала селянина, який намагався поліпшити тяжке становище заробітками, залишатися на своєму жебрацькому наділі, який не забезпечував його існування і не давав змоги сплатити недоїмки [11; 79].

Ставши недоїмником, іноді внаслідок нещасного випадку селянин у більшості випадків не міг вивести своє господарство із скрутного становища. Він змушений був залазити в борги, продавати частину свого майна, здавати за безцінок в оренду землю і за безцінок продавати свою робочу силу, тобто ставати наймитом і, нарешті, не маючи змоги вести господарство, – залишати село.

Майно, худоба, земля таких селян потрапляли до рук сільської буржуазії. Закон надавав сільським і волосним правлінням право вживати щодо недоїмників найсуворіших заходів.

На підставі законодавства про селян сільське правління або волосний старшина мали право накласти арешт на зароблені селянином гроші; призначити йому опікуна, щоб він не міг самостійно розпоряджатися своїм рухомим майном, продати його продовольчі запаси, лишивши йому норму на три місяці; продати все, аж до одягу та білизни і, нарешті, втручатися у сімейне життя селянина, позбавляючи голову сім'ї права на старшинство у сім'ї.

Покаранню різками, яке принижувало гідність людини, підлягали всі селяни, і не лише за вироками волосних судів, а й. «на розсуд» начальства.

Певні рішення приймалися і щодо землі недоїмника. Ділянки землі недоїмників здавали в оренду стороннім особам (не селянам) формально на «обмежений» строк, фактично ж цим позбавляли селянина землі назавжди.

Отже, що інше міг робити селянин, який ставав фактично жебраком, як не лишати село і йти на заробітки, але й тут злощасний закон застерігав, що для звільнення з громади треба, щоб за сім'єю селянина не було ніяких недоїмок і щоб окладні збори було сплачено до 1 січня наступного року. Залишалось або потай іти на заробітки у місто, на фабрики та заводи, або стати батраком у місцевого куркуля чи поміщика, а іноді й просто жебракувати.

Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбували надто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі, ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані були ремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах, супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди, надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами для роз'їздів чиновників, поліцію тощо [12; 97].

У небагатьох випадках селянам дозволялось замість натуральних повинностей сплачувати гроші. На грошові можна було перевести лише такі повинності, як наймання сторожів, охорона церков, волосних правлінь тощо. Такі ж повинності, як шляхова, караульна, ремонт мостів, гатей, супроводження і охорона арештованих виконувалися силами і засобами селян.

Розмір повинностей наперед не встановлювався. Відбували їх за вимогою місцевої влади і поліції в міру потреби, а «потреба» ця була надто велика. Лише частину повинностей, таких, як охорона при магазинах для запасів хліба, церквах, волосних правліннях і на околицях сіл, можна було облічити, а такі повинності, як ремонт транспортних, воєнно-маршрутних, поштових шляхів, гатей, мостів, ремонт громадських будинків тощо, облікувати було важко.

Найтяжчою для селян була шляхова повинність, яку часто-густо треба було відбувати у гарячу літню пору. Хоч шляхами користувалося все населення, особливо поміщицькі і приватновласницькі економії, фабрики і заводи, які розбивали шляхи своїми важкими вантажами, – ремонт шляхів уряд здійснював за рахунок селян.

Переважну кількість натуральних повинностей селяни відробляли навесні, тобто під час сівби; виконувати повинність їх виганяли за десять, двадцять п'ять і навіть за шістдесят верст від села.

У тих місцевостях, де майже всі чоловіки йшли на заробітки, як це було в деяких волостях Київської губернії, губернське в селянських справах присутствіє, як виняток, дозволило відбувати шляхову повинність з підряду, розкладаючи цю суму грошей на селянську і поміщицьку землі.

Ще важчою була етапно-арештантська повинність, яку мали виконувати виключно селяни. Для її відбування споряджали селян і підводи не тільки з ближчих до етапних шляхів сіл, а й з віддалених за 20–40 верст. Гроші на утримання етапних пунктів вносились у волосні розкладки. Ця повинність викликала багато скарг з боку селян, які писали, що вона виконується тільки селянством, тим часом як інші стани її не відбували.

Ще тяжчою стала ця повинність після ліквідації у 1901 р. арештних приміщень при станових квартирах. Цей захід уряду призвів до великих витрат на перебудову арештних приміщень при волосних правліннях, на їх утримання, причому в багатьох випадках доводилось навіть споруджувати нові окремі будинки-в'язниці. Натуральні повинності щороку збільшувались. Натуральні повинності з 1885 до 1910 р. збільшились майже в три рази. В губернському масштабі вони становили мільйони днів [10; 75].

До натуральних повинностей треба віднести також перебування селян на таких «громадських» посадах, як соцькі і десяцькі. Ці обов'язки не тільки забирали багато часу, а й принижували гідність людини. Послугами соцьких і десяцьких користувалось все начальство – від урядника і волосної адміністрації до земських начальників і мирових посередників. Рідко бувало так, щоб ці селяни не потрапляли під арешт «за розсудом» численного начальства [11; 207].

Натуральні повинності, які перейшли з епохи феодалізму, були для селянства важким тягарем не лише економічним, а й моральним.

Таким чином, в ХІХ ст. на Україні існувала велика кількість різновидів селянських податків. Це були податки натурального характеру, кілька видів робіт та грошові податки. Ця податкова система, що поширювалась на українських селян не тільки створювала тяжкі умови життя на селі, але й гальмувала процес втілення капіталістичних відносин в аграрний сектор України з одного боку, а з іншого – саме збідніле селянство було основою пролетаріату що формувався.