Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет

Донецьке відділення Наукового Товариства ім. Шевченка

Український культурологічний центр

 

 

 

Соляні промисли Донеччини в XVII - XVIII ст.

Донецьк, 2005


ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Організація виварки солі та управління промислами

Розділ ІІ. Техніка, технологія та обсяги виварки солі

Розділ ІІІ. Ринки збуту та прибутки від реалізації солі

Розділ ІV. Робочі кадри солеварень і їх становище

Розділ V. Участь солеварів і місцевого населення у козацьких повстаннях другої половини XVII - початку XVIIІ ст

Висновки

Посилання та примітки

Додатки

Джерела та література

Список скорочень та рідковживаних слів


ВСТУП

Донбас відомий як в Україні, так і далеко за її межами не тільки як край вугілля і металу, але й як основний виробник усіх видів солі. Нині на соледобувних підприємствах краю виробляється понад 90% загальноукраїнської солі. Однак проблема розвитку соляної промисловості Донбасу не була предметом спеціального наукового дослідження, хоча в різний час привертала увагу як вчених, так і краєзнавців.

Перше спеціальне дослідження про початковий період розвитку соляної промисловості на території нинішнього Донбасу належить відомому дослідникові Південної України ХІХ століття А.О.Скальковському. У статті, присвяченій соляним промислам краю, початковий етап у розвитку солеваріння в регіоні він пов'язував з будівництвом, укріпленого Соляного містечка на р. Тор (нині - м. Слов'янськ на р. Казенний Торець), датуючи його приблизно 1675 роком1. Більш достовірні відомості у його статті стосуються витоків соляних промислів на р. Бахмут. Правда, відкриття місцевих соляних джерел він приписував торським солеварам. Особливий інтерес у статті А. Скальковського заслуговує спроба на підставі доходів, одержуваних казною від продажу донецької солі, визначити обсяг її виробництва. Спираючись на записку Г.Ф.Юнкера, автор дійшов висновку, що на торських і бахмутських соляних заводах щорічно вироблялося близько 1 200 000 пудів солі2. Ці ж висновки він повторив і в монографії, присвяченій дослідженню проблем заселення і господарського розвитку Південної України у ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.3

Дослідник церковної історії регіону - харківський і бєлгородський архієпископ Філарет, описуючи м. Слов'янськ, указував, що на р. Тор соляні заводи існували вже в 1650 р.4 Таким чином, провідні дослідники історії Південно-Східної України ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., хоча і торкнулися питань розвитку соляних промислів нинішнього Донбасу в початковий період, однак не змогли дати відповіді на питання про витоки та основні етапи розвитку соляних промислів регіону.

Пореформна історіографія, що приділяла значно більше уваги питанням економічного розвитку краю, порівняно частіше зверталася до цього сюжету, однак і вона не залишила спеціальних досліджень. Важливе місце Торським і Бахмутським соляним промислам відвів у своїх працях професор Харківського університету Д.І.Багалій, що вивчав заселення, господарський і культурний розвиток Слобідської України. Витоки соляних промислів на Торі він відносив до кінця ХVІ ст., припускаючи, що монахи Святогірського монастиря, українські козаки й російські служилі люди, що зводили Цареборисівську фортецю при гирлі р. Оскол в 1599-1600 рр., поряд з іншими промислами, займалися також і виваркою солі на Торських соляних озерах, а заодно й охороняли їх від набігів татар5.

Особливої уваги заслуговують повідомлення про розвиток соляних промислів у Донецькому краї, зібрані колективом авторів у багатотомному виданні "Росія. Повний географічний опис нашої батьківщини"(за редакцією В.П.Семенова). Хоча вони розкидані в багатьох розділах цього видання, але все ж таки на їх підставі можна визначити як основні етапи в розвитку промислів, так і до деякої міри техніку та технологію солеваріння. Аналіз поміщених у виданні довідок про солеваріння та міста регіону дозволяє дійти висновку, що на підставі писемних джерел витоки соляних промислів у Донецькому басейні можна віднести до початку ХVІІ ст., хоча в цьому виданні вперше в літературі висловлено припущення, що "тутешні соляні родовища обслуговували ще в дотатарскі часи Чернігово-Сіверську Русь"6. Другий етап в розвитку промислів автори визначають 1715-1782 рр. Його початок пов'язують з передачею соляних "заводів" у відання казни з 1715 р., хоча в нарисі м. Слов'янська початок розвитку місцевого солеваріння, спираючись на висновки Д.Багалія, датують кінцем ХVІ ст., а перехід Торських промислів у руки казни відносять до 1710 р.7 Початок наступного етапу визначають 1819 р.8

Автори інших робіт і статей в енциклопедичних виданнях кінця ХІХ - початку ХХ ст. не внесли нічого нового у вивчення цього питання в порівнянні з тим, що було зроблено їхніми попередниками, оскільки переважно спиралися на їх дослідження9. Деякий інтерес викликають факти, приведені в роботі історика Донського козацтва Є.П.Савельєва. Вони стосуються уточнення початку експлуатації соляних джерел на середній течії р. Бахмут і передачі Бахмутських промислів у відання казни10. Таким чином, в економіко-історичній літературі ХІХ - початку ХХ ст., як і в попередній період, не було спеціальних досліджень, а лише здебільшого автори попутньо торкнулися проблеми, зробивши спробу визначити основні етапи розвитку промислів, обсяг виробництва солі та встановити прибутки казни від їх експлуатації.

В радянський час економістами, істориками та краєзнавцями була проведена порівняно значна робота з дослідження проблеми. Окремі її питання були об'єктом вивчення в спеціальних наукових статтях, колективних монографіях. Їх автори, використовуючи архівні джерела, вперше спробували вирішити такі важливі питання, як забезпечення промислів робочими руками, становище різних груп робітних людей на промислах, форми їхньої боротьби проти соціального гніту. Особливий інтерес у цьому відношенні складає стаття К.Черкаської11, у якій автор виділяє два етапи в розвитку промислів (з кінця ХVІ до початку ХVІІІ ст., з 1715 р. до 1782 р.) і розглядає забезпечення їх робочими руками на другому, коротко зупиняється на характеристиці антифеодальних виступів приписаних до заводів різних категорій робітних людей на всіх етапах їхнього розвитку. Оскільки стаття охоплює великий період, те перелічені питання фактично були лише поставлені автором і тільки страйк солеварів 1765 р. описано більш докладно.

Розвиток промислів і забезпечення їх робочими руками у середині ХVІІІ ст. на широкому фактичному матеріалі викладено в статті А.Л.Цукерника12. Однак у визначені обсягу виробництва солі автор скористався даними А.О.Скальковського, хоча й привів запозичені з архівних документів відомості про кількість сковорід, орендованих вільноварильниками в 50-60-х рр. ХVІІІ ст., що дозволяє більш точно визначити обсяг виробництва солі в цей період розвитку промислів. Проте автор не скористався ними для цієї мети. Особливо заслуговують на увагу приведені Цукерником факти про забезпечення промислів робочими руками в 30-70-х рр. у ХVІІІ ст. Вперше в літературі ним показані труднощі, з якими зіткнулася казна в забезпеченні промислів як робочими руками, так і паливом, що в остаточному підсумку й визначило долю промислів у 1782 р.

У 50-60-х рр. історія соляних Торських і Бахмутських соляних промислів стала об'єктом дослідження у двох монографіях А.Г.Слюсарського13. Якщо в першій з них автор дав лише загальну характеристику розвитку промислів, то в другій - він її значно конкретизував, довівши до закриття промислів у 1782 р. Наявний у другій монографії А.Г.Слюсарского нарис розвитку промислів написаний з використанням не тільки попередньої літератури, але й із залученням нових до цього ще не використовуваних дослідниками архівних матеріалів, які до середини 60-х рр. ХХ ст. зберігалися в Харківському філіалі Центрального державного історичного архіву України. Цей нарис став своєрідним підсумком у дослідженні основних етапів розвитку промислів. Однак оскільки автор не ставив перед собою завдання всебічного вивчення проблеми ( нарис про соляні промисли повинен був лише доповнити картину соціально-економічного розвитку Слобожанщини у ХVІІ-ХVІІІ ст.), то не всі питання одержали належне висвітлення. Найменше уваги приділив автор розвиткові промислів у другій половині ХVІІ ст., зокрема після подій заколоту І.Брюховецького та селянської війни під керівництвом С.Разіна, і на початку ХVІІІ ст., після козацького повстання під керівництвом К.Булавіна. Недостатньо відведено автором місця перебудові промислів у 40-х рр. ХVІІІ ст., її впливу на розширення виробництва солі та промисловий розвиток нинішнього Донбасу в цілому. Допустився автор і деяких фактичних помилок, зумовлених неуважним прочитанням архівних документів. Однак вони не можуть применшити наукової цінності цього розділу, в якому коротко викладено історію соляної промисловості Донбасу протягом ХVІІ - ХVІІІ ст. Приведені в книзі факти та висновки стали вагомим надбанням, як узагальнюючих праць, так і краєзнавчих нарисів15.

Деякі факти, що стосуються розвитку соляних промислів Донбасу в зазначений період, подаються також в опублікованих в 50-х - 60-х рр. роботах О. Нестеренка16 та колективній монографії К.Новик, В.Пермякова, Є. Коваленка17. Якщо О. Нестеренко порівняно більше приділяв уваги умовам виварки солі на Торських соляних озерах приїжджими солеварами до побудови казенних варниць, то в монографії Є. Новик, В. Пермякова, Є. Коваленка - відведено більше місця перебудові промислів у 40-х рр. ХVІІІ ст. Окремі повідомлення про промисли подаються і в монографії І.С.Слабеєва18 та в краєзнавчих нарисах19.

У 1963 р. ленінградським істориком С.І.Потоловим була опублікована монографія20, у якій автор спробував простежити процес формування робітничого класу Донбасу. Початковий етап формування робочих кадрів регіону він пов'язує з розвитком соляних промислів. У зв'язку з цим дає коротку характеристику стану промислів у ХVІІ-ХVІІІ ст., а потім більш детально зупиняється на питаннях забезпечення їх робочими руками. Спираючись на опубліковані й архівні джерела, С. Потолов аналізує політику царського уряду у справі забезпечення казенних заводів робочими руками, джерела поповнення робочих кадрів, намагається установити їхній кількісний склад (кваліфікованих і некваліфікованих робітників), зупиняється на характеристиці стану всіх категорій робітних людей. Однак характеризує його в основному за оплатою праці різних категорій працюючих. Про тяжке становище робітних людей соляних промислів і їхню участь в козацьких повстаннях другої половини ХVІІ- початку ХVІІІ ст. ряд маловідомих фактів приводять у своїх монографічних дослідженнях, присвячених селянсько-козацьким війнам в Росії та на Україні, К.Стецюк і К.Під'япольска21.

Таким чином, радянськими дослідниками в 50-60-х рр. була проведена значна робота з вивчення розвитку соляних промислів на території нинішнього Донбасу в ХVІІ-ХVШ ст. На відміну від своїх попередників вони приділили досить уваги не тільки питанням основних етапів розвитку промислів, обсягу виробництва солі, але й простежили за забезпеченням промислів робочою силою, становищем на промислах різних категорій працюючих, також форм їхньої боротьби проти соціального гніту, участі солеварів і робітних людей у селянських війнах і козацьких повстаннях другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. Їхні висновки, побудовані на більш широкому залученні нових архівних матеріалів для дослідження зазначених питань не втратили своєї значимості й нині.

Однак аналіз результатів досягнень радянської історіографії дозволяє констатувати, що, незважаючи на відзначені успіхи у вивченні проблеми, ряд питань її залишилося поза увагою дослідників. Насамперед, це питання обсягу виробництва солі і ринків її збуту, техніки і технології виварки солі. Тільки вирішення цих питань дозволить скласти повну картину розвитку промислів у зазначений час.

Варто підкреслити, що за останнє двадцятиріччя соляні промисли Донбасу продовжують залишатися в полі зору як учених, так і краєзнавців. У статтях, що переважно присвячувались окремим питанням їхнього розвитку22 і краєзнавчих нарисах23 знайшли відображення ще ряд питань, яких здебільшого недостатньо торкалися попередні дослідники24. Використання результатів досліджень останніх років, а також як опублікованих, так і архівних джерел дозволить створити узагальнюючий нарис про розвиток соляних промислів краю на початковому етапі їх розвитку, тобто у XVII-XVIII ст., оцінити їх роль у забезпеченні сіллю населення не лише Слобідської та Лівобережної України, але й південно-західних провінцій Росії. В той же час вивчення на підставі достовірних джерел техніки й технології виварки солі в Торі й Бахмуті дозволить спростувати досить поширену в літературі версію про відсутність будь-якого прогресу в солеварінні Росії й України протягом XVI-ХІХ ст.

Успішному вирішенню поставлених завдань може сприяти використання як результатів попередніх досліджень, так і інших джерел, що стосуються даної проблеми. Серед них важливе місце належить царським грамотам, пам'ятям, указам та іншим законодавчим актам царського самодержавства XVII-XVIII ст., актовим матеріалам, діловодним документам, економіко-статистичним описам, мемуарній, а також художній літературі того часу.

Царські грамоти, пам'яті, укази та законодавчі акти складають досить представницьку групу джерел, що дозволяє простежити відношення Російської держави до соляних промислів на території нинішнього Донбасу в зазначений період, вивчити питання побудови на Торі в 1664 р. казенних варниць, а разом з тим і заведення тут постійного солеваріння, питання забезпечення варниць робочими руками, інструментами, збуту солі і ціни на неї. Особливість цієї групи джерел полягає ще й в тому, що в цілому за ХVІІІ ст. вона доступна дослідникам (законодавчі акти зібрані у відомій публікації "Повне зібрання законів Російської імперії"), але, на жаль, ще мало використовувалася ними.

До законодавчих актів близькі за змістом актові матеріали. Насамперед, до них належать рішення Боярської думи, Сенату, Камор-колегії, Головної соляної контори, а також місцевих державних установ. Незначна частина цих документів публікувалася в різний час25, однак більшість з них відклалася в архівах (найбільше в фондах 13, 16, 210 та 248 Російського державного архіву давніх актів; в фондах 1800 і 1805 Центрального державного історичного архіву України).

Найбільш чисельну групу джерел складають документи діловодства. Серед них особливо виділяється комплекс документів Бахмутської соляної контори26 і Торських соляних заводів27, що містять інформацію про технічне оснащення промислів, обсяг виробництва солі, ціни на сіль і район її реалізації, а також про забезпечення промислів робочими руками, оплату праці різним категоріям працівників, умови їх праці та проживання і т.ін. До цих матеріалів за змістом дуже близький комплекс документів Головної соляної контори28, у яких ці питання відбилися в межах усієї Росії. Особливо цінні в цьому комплексі матеріали про перебудову соляних промислів на Торі в 40-х рр. ХVІІІ ст., що здійснювалася під керівництвом назначеного в 1737 р. керуючим промислами надвірного радника, члена Санкт-Петербурзької Академії наук Г.Ф.Юнкера.

Не менш важлива в дослідженні проблеми і діловодна документація, що відклалася в архівах установ центральних29 і місцевих30 органів влади. Поряд з переліченими вище питаннями, вона дозволяє дослідити доставку місцевим населенням дров на промисли, вугілля для ковальських робіт, заліза для виготовлення сковорід, а також ринки збуту і ціни на них та на виварену сіль.

Значну цінність складають матеріали описів промислів, що збереглися в мандрівних записках Г.Ф.Юнкера31 і Й. А. Гільденштедта32. Якщо перший опис дає уявлення про стан промислів у середині 30-х років ХVІІІ ст., то другий - описує їх майже через 40 років. Опис Гільденштедта цінний ще й тим, що в ньому порівнюються варниці, збудовані в 40-х роках під керівництвом Г.Ф.Юнкера з тими, що будувалися в другій половині ХVІІІ ст.

Деякі додаткові факти про соляні промисли Донбасу у ХVІІІ ст. наявні в мемуарній та художній літературі того часу. Якщо генеральний підскарбій Яків Маркович у своїх щоденниках повідомляє про умови виварки солі, місця її реалізації33, то мандрівний поет Климентій Зіновіїв, що відвідав на початку ХVІІІ ст. промисли, залишив у своїх віршах опис тяжких умов праці солеварів і робітних людей34.

Таким чином, наявні джерела, дозволяють суттєво доповнити наявні в літературі відомості про розвиток соляних промислів на Торі та в Бахмуті й дати всебічну характеристику їх стану в ХVІІ- ХVІІІ ст., оцінити їх значення в забезпеченні сіллю перш за все Слобідської та Лівобережної України, а також південно-західних провінцій Росії, показати їх роль в проведенні перших геологічних розвідок на території нинішнього Донбасу й зародженні та розвитку не лише соляної, але й вугільної та металургійної промисловості.


Розділ 1.

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИВАРКИ СОЛІ І УПРАВЛІННЯ ПРОМИСЛАМИ

Початковий етап солеваріння в Донецькому краї через відсутність достовірної інформації не можна вважати визначеним остаточно. Деякі дослідники допускають, що на Торі (із ропи Торських соляних озер) сіль виварювали "ще в дотатарські часи", інші витоки солеваріння у цих місцях датують добою скіфів, чи більш загально - "до нашої ери"1. Однак ні писемні, ні речові джерела цей висновок не підтверджують. У той же час дослідження С.Плетньової про наявність у межиріччі Дінця й Казенного Торця "постійних половецьких зимовищ"2 дають можливість допускати, що саме соляні джерела приваблювали до цього району половців, а дехто схильний вважати, що боротьба за соляні озера між руськими князями й половцями була головною причиною походу новгород-сіверського князя Ігоря проти половців у 1185 р.

Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера відносяться до кінця 60-70-х років ХVІ ст.3 За розписом Донецьких сторож і станиць князя М. Тюфякіна і дяка Ржевского 1571 р. станичним головам пропонувалося "стояти на Дінці, при соляних озерах"4. До кінця ХVІ ст. відносяться відомості про Торські соляні озера у "Книге Большому чертежу". Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується уже на початку ХVІ ст. користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечння не лише власних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували на Дінці паром для переправи через ріку чумаків, що їхали на Тор за сіллю та поверталися з промислів5. Правда, Д.Багалій, а за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння на Торі варто віднести до 1599-1600 р., тому що гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова Б.Бельським при гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але й зобов'язаний був нести охорону Торських соляних промислів6.

Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, але промислова діяльність на Торських озерах не припинялася. Про це переконливо свідчать повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України. Так, на дізнанні в канцелярії Розряду (військового відомства Московської держави) 27 травня 1622 р. (за старим стилем), А.Васильєв, син рильського гарматника, указував, що він 3 роки тому "прийшов до Бєлгорода" і того ж року (1619 - В.П.) відправився на Сіверський Донець з бєлгородцем Опашком Маденовим "сіль варити і для звіриного бою і для меду". Під час промислу був захоплений татарами в полон. З полону йому вдалося втекти. Зиму він провів у Бєлгороді, а навесні - разом з тим же Маденовим знову відправився на Тор. На цей раз сіль вони не виварювали. Маденов, добувши звіра, повернувся додому, а він залишився до "Петрова дня" у Святогірському монастирі. Потім з українськими чумаками "пішов до литовського м. Голтви, а звідтіля - до Києва. Зиму він провів у Печерському монастирі, а навесні, на Велике говіння, з чумаками знову подався на Тор. З Тора пішов до м. Валуйки, відкіля його місцевий воєвода відправив до Москви для дачі показань у Розряді про своє перебування в Польсько-Литовській державі7.

Про солеваріння на Торі в той же час повідомляє також і бєлгородець Матюшка Сидоров, котрий у 1621 р. "ходив на Тор сіль варити". Відтіля з донськими козаками він відправився "до Польщі воювати проти турок". Це дає підстави стверджувати, що на Тор приїжджали за сіллю і донські козаки. На Тор Сидоров повернувся у 1622 р., де і був узятий під варту та відправлений на допит до бєлгородського воєводи. На допиті він повідомляв, що багато хто з бєлгородців "на Торі сіль варять"8. Про те, що "з українних міст мешканці сіль варять" на Торі свідчить складена у 1623 р. відписка валуйського воєводи В.Ляпунова, у якій говориться про напад на Тор у цьому ж році татар9.

Найбільш чітку уяву про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: "... соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст із 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, з Валуйок, з Осколу, з Єльця, з Курська, з Лівен, з Воронежа, приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення". Сам Поминко влітку цього ж року їздив на Торські озера і варив "про себе" сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари "чоловік по 20, і по 30, і більше, і божею милістю чогось лихого їм нікому не учинили"10.

Таким чином, приведені вище факти переконливо свідчать, що на початку ХVІІ ст. улітку на Тор для виварки солі приїжджали щорічно жителі порубіжних міст і сіл Росії та Лівобережної України. Це свідчить про те, що населення як Лівобережної України, так і півдня Росії влітку, у вільний від польових робіт час, коли концентрація ропи в Торських соляних озерах була найвища, масово направлялося туди для заняття соляним промислом. Цьому сприяло не лише розташування соляних озер, але й можливість безмитної виварки солі не тільки для задоволення власних потреб, але й для продажу, щоб відшкодувати затрати, зв'язані з поїздкою на промисел.

 Напади татар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів об'єднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озер вони розташовувалися "табором", оточуючи себе возами з метою захисту від раптових татарських нападів і варили з озерної ропи сіль стільки, скільки хто міг виварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. Із листа того ж Поминка витікає, що приїжджі солевари мало того, що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити якісь оборонні споруди та церкву, де можна було б помолитися богу, просячи у нього сприятливих умов для заняття соляним промислом. Можна здогадуватися, що богослужіння в цій церкві відправляли монахи Святогірського монастиря, які також виварювали сіль на Торі. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари виварювали таку кількість солі, яку були в змозі своїм транспортом доставити додому, а ті, хто торгував сіллю, розвозили її по містах і селах, заробляючи чималу суму грошей, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.

У зв'язку із загрозою постійних набігів татар, солепромисловці південно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже на початку ХVІІ ст. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України. Так, у своєму зверненні до царя Поминко Котельников писав: "Вели, государь, устроить свои государеве варницы, и вели сделать острог, и ратным людям вели, государь, для бережения в том острожке быть, и государевой казне будет прибыль немалая, так как к варницам учнут приезжати для соляной покупки изо всей Украины, из Северы торговые люди; а которые охочие люди в тех варницах учнуть про себя соль варить и те охочие люди за бережением ратных людей учнут государеви давати своих промыслов десятый пуд соли"11.

Ймовірно, ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьому регіонові. В 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно надходили вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі: чи не приходять сюди з метою поселення вихідці з України та повідомляти про все, що там відбувається, московську владу.

З організацією Чугуївського козацького полку у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разом з валуйчанами і бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону. Основним сторожовим пунктом на правому, так званому "кримському", боці Сіверського Дінця на початку 40-х років ХVІІ ст. був Святогірський монастир. Царська грамота чугуївському воєводі від 21 березня 1644 р. зобов'язувала: "И ты б сославься в Белгород с Никитою Бабарыкиным, велел быти у Святогорском монастыре чугуевским служилым людям трем человекам с белгородцами - служилыми людьми вместе, а отпускал бы их в Святогорский монастыр на байдарах со всякими запасы и велел быти в Святогорском монастыре неотлучно по три месяца, а посылал бы у Святогорский монастыр чугуевцев неоткладно, чтоб без служивого чина в монастыре не было. А как чугуевцев у Святогорский монастыр на смену валуйчан пошлешь и ты б им приказал, чтоб они Святогорский монастир приняли у валуйчан со всеми строениями, и чугуевцам приказал бы, чтоб они в Святогорском монастире были с великим бережением, чтоб над ними татары ... украдом и обманом никакого дурна не сделали ..."12.

Цим же часом датується будівництво за вказівкою московського царя чугуївськими козаками на р.Торі, при татарській переправі, острожка, що згадується в царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у зв'язку з тим, що 20 чугуївських козаків з п'ятидесятником Афонею Карнауховим, "не дождався смены" у листопаді залишили острожок "и съехали в Чугуев..."13. Цар розпорядився розшукати винних, покарати їх і відправити дослужувати до кінця встановленого терміну. Цілком ймовірно, що розташований при Торській переправі острожок не забезпечував охорони соляних промислів, тим більше, як свідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилися до своїх обов'язків недбало.

З цим острожком дехто з краєзнавців схильний пов'язувати початкову історію м.Тора (нині - Слов'янська)14, вважаючи також, що на той час на Торі вже існували казенні соляні заводи15. Однак джерела цей висновок не підтверджують. Про це переконливо свідчить царська грамота на ім'я валуйського воєводи Голенищева-Кутузова від 1 травня 1648 р., у якій зазначається, що направлені до Цареборисова і Святогірського монастиря станичники повинні розпитати у старців: "у яких урочищах і чи багато людей прийшли для нашої справи і для міської заїмки та поселення". Станичники повинні були зі Святогірського монастиря дібратися до Тору і до соляних озер і обстежити всі заїмки16, щоб з’ясувати наявність у цих місцях населення.

 У відповіді яблонівського воєводи Г.Куракіна на царського листа від 12 травня 1653 р. повідомлялося, що воєвода відправляв на Тор станичників і велів їм розпитати черкас, (українців), які, за наявними у царя відомостями, нібито поселилися на Торі, "звідкіля вони прийшли, з якою метою (для солеваріння чи для поселення), хто у них отамани і скільки їх, які фортеці і слободи ними збудовані?". Після повернення станичники повідомили, "що старці Святогірського монастиря розповідали їм, що прийшло на Тор закордонних черкас чоловік з 400 без дружин, без дітей, не на життя, а для соляного промислу, а хат у них і фортець ніяких немає. Розташувалися вони біля озер табором, отаман у них черкашенін Іван Лисий з м. Полтави, а наваривши солі, підуть вони до своїх домівок. А інші черкаси також приїжджають для виварки солі і живуть на Торі тижнів по два і по три"17.

Таким чином, приведені вище факти, на наш погляд, переконливо свідчить, що в середині ХVІІ ст. на Торі ще не було ні постійного населення, ні постійного солеваріння. Щодо згаданого вище острожка при Торській переправі можна допустити, що безвідповідальне ставлення до своїх обов'язків чугуївських козаків призвело до його зруйнування під час чергового нападу татар. Цей висновок, на наш погляд, підтверджує і той факт, що в 1646 р. козацькому голові Протасєву, що супроводжував кримських послів до Торської переправи, пропонувалося "підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів усяких військових людей було добре захищене". Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручне місце для будівництва міста при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінці хороша вода18. Правда, у своєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його з Тору і не дозволили обстежити всю місцевість.

Отже, уточнюємо в 40-50-х роках на Торі не існувало ні постійного населення, ні постійного солеваріння. Чумаки ("солепромисловці") влітку приїжджали сюди великими валками і безмитно виварювали сіль не тільки для власних потреб, але й для реалізації її на ринках. Цей висновок підтверджує також царська грамота короченському воєводі 1648 р., за якою короченці, що виварювали сіль на Торі для власних потреб звільнялися від сплати мита на користь казни: "... з короченців, дітей боярських, і козаків, і стрільців, що варитимуть сіль на Торі для себе, а не для продажу, і ти б з тієї солі мита не брав"19. У 1647 р. хотмиський воєвода звертався до чугуївського за дозволом виварювати сіль на Торі хотмисьцям. У 1648 р. з аналогічним проханням звернувся і бєлгородський воєвода. Всі ці звернення підтверджують висновок про відсутність постійного солеваріння, і поселення на Торі. З них витікає, що сюди влітку приїжджали жителі з південнозахідних міст Росії та Лівобережної України за сіллю, і що охорону промислів несли чугуївські козаки. Солевари по дорозі до соляних озер в найближчих лісах запасалися дровами і в привезених із собою казанах виварювали стільки солі, скільки могли завантажити на свої мажі (чумацькі вози) та забезпечити в першу чергу власні потреби, тим більше, що поїздка на Тор за сіллю була справою досить небезпечною і вимагала не тільки відповідної екіпіровки, а також і певних навиків.

У 1648 р. московський уряд дає вказівки воєводам порубіжних міст різними заходами заохочувати до поселення на Торі вихідців з України. Так, у квітні цього ж року хотмиському воєводі була направлена царська грамота, у якій указувалося: направити з Хотмиська до Литовської землі, до Миргорода й інших міст, для провідування чи не бажають литовські люди на Тор і на Мерчик переселитися "для городового строения". Воєводські посли після повернення з Польської держави доповідали в Хотмиську, що, в зв'язку з подіями Визвольної війни, не вдалося знайти бажаючих для поселення на Торі20.

Того ж місяця 1648 р. була направлена царська грамота і бєлгородському воєводі А. Бутурліну, в якій указувалося побудувати на р.Торі "жилой город со всякими крепостьми"21. Для будівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків, станичників, гарматників - всего 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити в Царево-Олексієві (Новому Осколі - В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8 суден з провіантом і зброєю (п'ятьма пищалями)22.

У відповідь на цю грамоту воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що через зайнятість служивих людей нікого їм послати для зведення міста на Торі. Аналогічні грамоти воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня цього ж року питання про будівництво міста на Торі розглядалося на засіданні Думи, яка прийняла рішення просити царя скасувати указ про будівництво цього року міста на Торі23. Хоча джерела і не називають причин відміни Думою царського указу, можна припустити, що основну роль відіграли події Визвольної війни на Україні і загострення соціального становища та масові виступи населення в містах півдня Росії24.

Матеріали листування Розряду з місцевими воєводами в 60-х роках дозволяють стверджувати, що царський уряд уважно стежив за всім, що відбувалося в Середньому Подонців'ї, особливо за приходом на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому про прихід бажаючих поселитися в цих місцях. В основному уряд розраховував на вихідців із Правобережної України, що після 1652 р. стали масово переселятися в межі Росії.

З повідомлення воронезького воєводи Хрущова довідуємось, що в 1660 р."из черкасских городов" прийшло до Воронежа для донських служб і для виварки солі 757 чоловік черкас і просили влаштувати їх на Воронежі25. У відповіді на листа Хрущова від 5 червня того ж року в царському наказі вказувалося направити їх на Тор "для бережения от прихода воинских людей ... на государеву службу"26. Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той час перебували ці території, вказувалося направити з ними дворянина або сина боярського, "отпустить наряду, зелья и пороха", а також наказати йому "на Торе для бережения от воинских людей учинить крепость пристойную и тех всех людей, что пришли на государеву службу на Тору, и соляной промысел оберегати ..."27.

З відписок бєгородського воєводи Г.Ромодановського видно, що до цього часу значно розширилося солеваріння на Торі, що солевари будували біля озер "курені" і починали переходити до постійної виварки солі. Однак часті татарські напади перешкоджали не тільки розвиткові промислу, але й поселенню на Торі переселенців із Правобережної України. Так, в одній з відписок Ромодановського вказувалося, що в травні 1660 р. під час нападу великого татарського загону на торських соляних озерах солеварів побили й у полон забрали, а курені вщент розорили28. У зв'язку з цим стають більш зрозумілими заходи царського уряду, спрямовані на зміцнення цієї ділянки південних кордонів.

Відписка Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчить, що на Тор був відправлений С.Кошелєв разом з 757 переселенцями, що просили улаштувати їх "на Воронеже"29. Після прибуття на Тор Кошелєв обстежив місцевість і прийшов до висновку, що на Торі неможливо побудувати місто та відповідним чином укріпити його. Головними перешкодами він вважав відсутність якісної води (місцева вода не тільки в колодязях, але й Казенному Торці була солона) і віддаленість від лісу. У листі, направленому воєводі з Тора, він указував, що в 5 верстах від р.Тор знаходиться Маяцьке озеро, біля якого можна побудувати місто, тому що поруч знаходиться ліс, а в Дінці гарна вода для пиття. Кошелєв просив у воєводи дозволу на побудову міста біля Маяцького озера. У відповіді воєводи на листа Кошелєва висловлювалася згода на будівництво міста, "где пристройно, у крепких местах", щоб воно могло перекрити татарські переправи на Торі та було поблизу соляних озер, "чтоб татарове озер не отняли"30. Однак поки Кошелєв добивався у воєводи дозволу на зведення міста біля Маяцького озера, прибулі з ним черкаси "розбіглися". Повідомивши про це воєводу в листі від 9 жовтня того ж року, Кошелєв просив порадити, що робити йому далі. У відповідь на цього листа Кошелєва воєвода розпорядився "наряд и припасы" перевезти до Цареборисова, що заново був відбудований на кошти московського патріарха, а самому повернутися до Бєлгорода 31.

З невдалої експедиції С.Кошелєва уряд, мабуть, зробив висновки, що з одними черкасами важко побудувати місто на Торі й захищати його. Тому в новій царській грамоті тому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападів військових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати "стоялый острог со всеми крепостьми", біля острогу, від острогу до озера і біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служилим людям до озер можна було безстрашно і надійно їздити, а служилих людей у тім острозі улаштувати на вічне життя із порубіжних міст, що за Бєлгородською лінією32.

Хоча виконання цього розпорядження, як свідчить листування Г.Ромодановського, було зв’язане з багатьма труднощами, але все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України "для городового строения", а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва і 12 - з Харкова для поселення "на вічне проживання"33. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також прийшов до висновку, що найбільш зручним місцем для побудови міста є район Маяцького озера.

Про спорудження під керівництвом Філімонова Маяцького острогу влітку 1663 р. свідчить не тільки його записка воєводі, але й скарга настоятеля Святогірського монастиря Гавриїла від 1666 р. У цих документах відзначається, що на той час поруч з Маяцькими озерами виріс не тільки острог, але й "жилой город". Настоятель монастиря випрошував у царя гроші на його утримання, скаржачись, що Філімонов, після зведення Маяцького містечка, відняв у монастиря "перевіз" і частину угідь, якими "издревле" володів монастир. Біля Маяцького містечка побудував через Сіверський Донець міст і став збирати на ньому мито в царську казну, через що монастир позбувся прибутків від перевозу через Сіверський Донець солепромисловців, що направлялися на Торські озера 34.

Висновок про зведення біля Маяцького озера в 1663 р. укріпленого містечка підтверджується і повідомленням воронезьця С.Тітова, що був направлений на Тор у 1665 р. для добудови містечка Маяки і виварки солі на "государя". У складеному ним описі зазначається, що "місто Маяки він добудував і зведенців дворами улаштував, а біля посаду рів і надовби та усякі інші укріплення побудував"35.

Після побудови Маяцького воєводі поступила царська грамота, в якій вказувалося завести соляні варниці на Торі і варити сіль на "государя". Для влаштування варниць приказано було доставити на Тор з Єльця 100 казанів36. Будівництво казенних варниць воєвода доручив бєлгородцю Степану Перцову. Разом з Перцовим на Тор 27 травня 1664 р. відправили для "оберігання від приходу військових людей" 88 стрільців, для обслуговування варниць 215 робітних людей і 15 "целовальников" (державних службовців) 37. Правда, з Єльця доставили лише 40 казанів та інший солеварний інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів солі, з яких 5158 пудів відправили до Бєлгорода38.

У 1665 р. Перцова на промислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо виварили 9331 пуд солі. З них 7211 пудів відправили до Бєлгорода39. Складені Тітовим "строельные книги"(описи) містечка Маяк і соляних варниць при Торських озерах інформують про стан як приватного, так і казенного солеваріння. Їх співставлення переконує, що останнє в порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їх робітних людей, а 95 казанів пустували, тому що хазяї і роботні люди роз'їхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. За повідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торські озера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з Лівобережної України приїжджало до 10 000 і більше чоловік і варили вони сіль "как каво доволь возьмет, недели по 2 и по 3"40.

Однак, як казенне, так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цього крилися не тільки в поганому забезпеченні казенних варниць рабітними людьми, але й у частих нападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху до промислів і з промислів додому, а також і участю місцевого населення, робітних людей та солеварів у козацьких повстаннях та інших формах протесту проти зловживань місцевої влади й поширення феодального гніту на окраїни. Тому не дивно, що в той час на різних рівнях приймалися рішення про будівництво оборонних споруд не тільки біля самих промислів, але й уздовж дороги від Сіверського Дінця на Тор. З цією метою в квітні 1666 р. на Тор направили В.Струкова і доручили йому "вимірити й описати місця, якими нападають на Торські озера татари та які укріплення варто було б збудувати біля них, щоб тими "крепостьми Торским озерам и Маяцкому острогу быть в защите"41. Обстеживши місцевість, В.Струков прийшов до висновку, що Маяцький острог збудований не на вигідному місці: "государевым украинным городам и Торским озерам не в защиту". На його думку, острог варто було б перенести із правого берега Сіверського Дінця на Тор і побудувати біля татарської переправи. Для цього він пропонував направити на Тор влітку до 2000 чоловік, з якими можна було б побудувати за літній час усі необхідні укріплення.

З відписок воєводи видно, що намічене будівництво оборонних споруд влітку 1666 р. не було здійснене. Головною причиною, мабуть, послужила хвороба воєводи Г.Ромодановського і зайнятість "ратних людей" на інших службах 42.

У зв'язку з почастішанням наприкінці 60 - на початку 70-х рр. набігів татар, а також заколотом І.Брюховецького та участю солеварів у ньому, а після і в повстанні С. Разіна в 1668-1670 рр., на Торі не варили солі ні казна, ні приїжджі солепромисловці43. Це змусило владу приймати більш енергійні заходи не тільки щодо зведення оборонних споруд біля Торських озер, але й по наданню пільг як для місцевих, так і приїжджих солеварів.

Відписка Г.Ромодановського до Розряду від 12 січня 1677 р. свідчить, що за указом царя в 1676 р. на Тор була споряджена спеціальна експедиція на чолі Р.Масловим, якій доручалось "у тих місцях для захисту від приходів військових людей побудувати місто за назвою Соляне і призвати на поселення в ньому із "малороссийских заднепровских мест черкас"44. У цій же відписці далі зазначається, що в 1676 р. "на Торских озерах поставлен острог, башты построены, обламы и каты накочены, но других укреплений не достроено, а жителей из малороссийских городов пришло и дворами построились человек 245"45.

У січні 1677 р. на місце Р.Маслова на Тор був відряджений Б.Протасов з дорученням не тільки завершити будівництво міста, але й "усякі будівлі, і заводи, і людей перевірити, і все це занести до переписних книг"46. Фрагменти з переписних книг Протасова не дозволяють дати повної характеристики стану соляних промислів, але з розповіді відправленого до Розряду з ними Ф.Алексєєва видно, що в середині 70-х рр. на Тор за сіллю протягом літа приїжджало до 10 000 чоловік 47. Черкаси, що поселились в Соляному містечку, просили владу добавити "наряду, и зелья, и свинцу", тому що татари своїми нападами перешкоджали не тільки виварювати сіль, але й доставляти дрова на промисли. Напади татар, перебої в доставці продуктів, зловживання місцевої адміністрації призвели до масових втеч жителів із Соляного містечка і його запустіння наприкінці 70 - на початку 80-х рр., що, природно, не могло не позначитися на розвитку промислів48. Найбільших втрат завдав напад кримської орди в 1679 р., в результаті якого був розорений Святогірський монастир, а його ченці разом з настоятелем потрапили до полону.

У зв'язку з цим царський уряд змушений був ужити ряд заходів для забезпечення нормальної роботи соляних промислів. 11 травня 1681 р. Боярська дума, обговоривши скарги жителів Соляного, прийняла рішення скасувати збір мита як з приїжджих солеварів, так і з місцевих жителів, що доставляли сіль в інші міста для обміну на продукти харчування з 1681 до 1687 року49.

На Тор також було направлено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Користуючись планами В.Струкова, він зробив висновок, що на Торі варто збудувати велике місто, яке зможе захистити від нападів різних "військових людей" як черкас (українських переселенців), так і солепромисловців, що приїжджали сюди для виварки солі50.

У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалось "для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні дерев'яні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця вздовж лівого берега Тору, до його впадіння в Донець, збудувати також земляні укріплення; містечко Маяки з попереднього місця перенести до гирла ріки Тор, де вона впадає у Сіверський Донець"51.

Відписка бєлгородського воєводи і "строельная книга" (тобто звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися ці роботи) свідчать, що значна частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході зведення різного виду укріплень з урахуванням особливостей місцевості ( в степу - земляних валів з дерев’яними вежами, в лісах і байраках - засік, на болотистих ділянках - надовбів збитих навхрест колод і вкопаних у землю) у межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінця в 1684 р. було побудовано ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, при гирлі Казенного Торця, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (у зв'язку з перенесенням його після затоплення повінню на більш підвищену місцевість) і по нині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янського району Донецької області). До нього передбачалося переселити маячан, але вони, посилаючись на те, що "кормятся" доставкою дров на соляні заводи, відмовилися переселятися до нового містечка. Тому в цьому ж році було призначено осадчим Городка С.Бронку, який і став "скликати" мешканців до нового містечка52. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку в центр Росії вела найкоротша із Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.

Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в ропі Торських соляних озер змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. В результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного І.Клушиним і його батьком Тимофієм були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця. У тому ж році вони звернулися до чугуївського воєводи Г.Косагова з проханням дозволити їм виварювати сіль у цих місцях53. У 1689 р. Є.Сазонов "с товарищи" знайшли соляні джерела і на лівому боці Чорного Жеребця. До 1690 року по обох боках ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці поклало початок нинішнім населеним пунктам Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський розпочав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому березі Дінця на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.

Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут ( у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), у літературі наявні різні погляди. Це обумовлено джерелами, якими користуються дослідники. Частина з них нині опубліковані54 і розкривають суперечку за соляні джерела на Бахмуті між донськими й ізюмськими козаками. Посилаючись на ці джерела, А.Скальковський ще в середині минулого століття висловив думку, що початок солеваріння на Бахмуті поклали козаки слобідських полків, хоча він і не заперечував факту, згадуваного в скарзі отамана донських козаків Акимова, що козаки Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) виварювали там сіль ще в 1683 р.55 Історик Донського козацтва Є.Савельєв на рубежі ХІХ - ХХ ст. писав, що Бахмутські соляні промисли здавна належали донським козакам56. Донським козакам беззастережно віддає перевагу відкриття соляних джерел на Бахмуті і радянський історик К.Під'япольська. Вона пише, що донські козаки збудували на Бахмуті містечко, котре проіснувало всього 2 роки, а в 1701 р. туди прийшли козаки Ізюмського полку, мешканці Тору, Ізюму і Цареборисова, зруйнували це містечко, побудувавши своє та соляні заводи. Масовий перехід мешканців Тора на Бахмут вона пояснює руйнуванням Тора татарами в 1697 р.57. Однак, на наш погляд, найбільш близька до істини точка зору харківського історика А.Слюсарського, який, аналізуючи матеріали скарг донських і ізюмських козаків, викладені в грамоті Петра І на ім"я ізюмського полковника Ф. Шидловського від 14 жовтня 1704 р., вважав, що донські козаки почали виварювати на Бахмуті сіль у 1683 р., але користувалися місцевими джерелами не постійно ("наїздом"). Під час одного з таких переривів у 1700-1701 р. джерела зайняли ізюмчани і побудували біля них свої варниці, а через рік і укріплене містечко Бахмут. Цей висновок підтверджується рядом джерел, у тому числі й першим описом містечка 1703 р. У ньому відзначається, що "на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 чоловік, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 чоловік, донських козаків - 2 і ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок58. За цими ж даними у 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії59.

У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відписку промислів "на великого государя". Рішення уряду передати казні Бахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але й приїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початку повстання донських козаків60.

Зруйнування Бахмутських соляних промислів, а також повстання К.Булавіна, під час якого м. Бахмут було одним з важливих його опорних пунктів, сприяли розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром було припинено 61. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів віддавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося в липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали в 187 сковородах62.

У 1715 р. поряд з Бахмутськими казні були передані і Торські соляні промисли. На перших порах вони знаходилися у віданні Помісного приказу, а згодом були передані Соляному управлінню, що в 1725 р. перейменували в Головну соляну контору. У її віданні соляні промисли Донеччини знаходилися до кінця ХVІІІ ст.

З переходом Бахмутських і Торських соляних промислів у відання казни уряд намагається розширити на них виробництво казенної солі. У 1718 р. Камер-колегія затвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши стан промислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв колегію, що в Торі "варити казенним коштам сіль" не доцільно, тому що багато витрачається дров, від чого "лісам втрата велика". На Торі з однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, а на її виробництво витрачали до 12 возів дров. За рік промисли давали до 2000 карбованців прибутку. У Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дров витрачали тільки 10 возів63.

Для переконання в об'єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковим провести пробні виварки солі на обох промислах і вказати який прибуток вони можуть давати64.

Після приїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провели пробні виварки солі і в рапорті, поданому до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомлялося, що в час приїзду до м. Тору місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби було проведено тільки на трьох. За добу отримано від 20 до 30 пудів солі. Далі відзначалося, що в Торі сіль вариться тільки "у сухменное время", бо під час дощів опріснюються озера і сіль варити не вигідно65.

У січні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих соляних заводів, "які були приховані". У Співаківці він також провів пробні виварки солі. У повідомленні колегії від 26 січня 1720 р. вказується, що співаківські соляні колодязі засипані і засмічені та прісною водою затоплені. Їх розчистили і провели пробні виварки солі. Під час проб з 26 лютого до 9 березня в середньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі. Собівартість солі складала 8 копійок. У записці вказувалося також, що проби проводилися у "весняний час" і що побудовані взимку печі ще "не осохли", а коли виварювати сіль влітку, то може бути "проти зазначеного в двоє більше". У цій же записці Чирков і Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел66.

Згідно з рішенням колегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено "указ и велено ... вышеписанные Спиваковские заводы размножити"67. 12 липня 1720 р. Чирков направив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гірша за співаківську і бахмутську і вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі. 9 серпня колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов'язує їх відновити Співаківські заводи, а на Торських - сіль не виварювати до нових розпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний для виварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку також пропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей68.

Однак Співаківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювалася тут з великими перебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в таких розмірах, щоб давати казні від Співаківських і Бахмутських промислів в рік 328 500 крб. притбутків69. Залишений замість них керуючим промислами підполковник Н.Львов доповідав у 1726 р. колегії, що Спіківські промисли часто "за полою водой бездействуют", що вони не тільки не дають прибутків, але навіть не забезпечують утримання солеварів. У той же час торської солі не тільки виварюється більше, але й більші від неї прибутки70. У зв'язку з цим у 1726 р. колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратися у всьому, провести нові пробні виварки солі в Торі та в Співаківці, зробивши свої висновки, які з промислів утримувати на казенні кошти, а які віддати на відкуп.

Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли в жовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці за добу було виварено 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витрачено один сажень дров. В Торі на таких же сковородах і при такій же затраті дров виварили 32 пуда солі на одній зі сковорід, а на іншій - 39 пудів солі за добу. До того ж торська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв'язку з цим Сенявін заборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль у Торі на 50 сковородах.. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно було варити сіль "на казну", віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу71. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилось солеваріння в Торі і було припинене солеваріння в Співаківці. Однак переселені до Співаківки солевари залишилися жити там до 1738 р., коли під час татарського набігу їхнє селище було зруйноване татарами72.

До 1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні, але за своєю рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо в Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, то в Торі в "кращий час" одержували 40-45 пудів, а в основному - 30 і менше73.

Імператорським указом від 21 грудня 1732 р. Торські і Бахмутські промисли віддавалися на відкуп московському купцеві Василю Озерову "с товарищи" (всього десятьом купцям) на 10 років на відкуп74. Відкупщики зобов'язувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половину чистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казенних лісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольне право продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль: за пуд бахмутської солі - 8 коп, торської - 11 коп75. Контроль за передачею промислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеці підполковника І. Спешнєва. При передачі було складено "опис заводів", згідно з яким вартість будівель, інвентаря, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах - 18386 крб. і 2,2 коп76.

Оскільки відкупщики не внесли вчасно оговореної суми і не подали ніяких "порук", то промисли перейшли до їх рук лише з 1 травня 1733 р. Після десятилітнього терміну оренди вони зобов'язувалися повернути казні їх у такому ж стані, якими вони були на початок оренди. Зі свого боку Соляна контора зобов'язувалася забезпечити промисли робочими руками77. Про стан промислів у період перебування їх на відкупі можна судити за кількостю вивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.1). Вона свідчить, що в 1736-39 р. обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніж в усі інші роки. Пояснюється це близькістю театру воєнних дій у роки російсько-турецької війни 1735-39 р., а також епідемією холери що поширилася тут в 1738-39 рр. внаслідок військових дій79. З огляду на те, що, крім казенної солі, в ці роки на промислах виварювали сіль і "вільноварельщики", можна припустити, що загальна кількість солі добутої на промислах, була значно більша. Зі звернення відкупщиків до Соляної контори в 1736 р. видно, що в середньому за найм сковорід на Торських промислах у рік казна одержувала по 2 тис. крб.80 Якщо врахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб. 80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що при виварці 40 пудів солі на одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солі додатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки в Бахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалося значно більше, ніж казенної (див. табл.2).

Таким чином, приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали за рік значно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося недостатком робочих рук, дров для виварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики, зіткнувшись з усіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецької війни, у березні 1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розрив контракту з казною, якщо вона не погодиться закрити солеваріння в Торі. Натомість вони вимагали розширити його в Бахмуті81. У зв'язку з цим Соляна контора доручила комендантові Бахмутської фортеці з'ясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі в Торі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвим на підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уявлення про промисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко зображено стан промислів в доповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієї записки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювалася на 300 сковородах, і кожна з них давала за добу до 130 пудів солі82. У зв'язку з цим було прийнято рішення продовжувати виварку солі в Бахмуті, закривши Торські і Співаківські промисли.

У 1737 р., після ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператриця призначила його надвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських і Торських соляних промислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, то попросився у відрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляної промисловості. У Німеччині він пробув до 1739 р., зібравши багатий матеріал про стан соляної промисловості в Європі, який зберігається в матеріалах архіву Сенату83. Після повернення до Росії Юнкер вивчив ще стан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом з інженер-капітаном І.Мазовським приступив до перебудови Торських соляних промислів. Однак, через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислів робочими руками перебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладені казною в перебудову 10 000 крб., будівцтво нових вдосконалених варниць, істотно збільшити виробництво солі казні так і не вдалося. Варто зазначити, що значний вплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з 1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. - й кримської. Вільний продаж на Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинити солеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виварку солі, щоб "не спустошувати лісів". Канцелярія наказала заводські приміщення залишити "для запасних магазинів", а інвентар "зберігати до нового указу", робітних людей відпустити по домівках, худобу і сіль, що залишилася, розпродати, а виручені гроші передати на влаштування виведених із Криму греків84.

Зазначені розпорядження Азовської губернської канцелярії свідчить, що закриття соляних заводів у Торі й у Бахмуті розглядалося як тимчасове явище. У лютому 1798 р. Соляна контора направляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа з дорученням направити до Бахмуту і Тору відповідальних людей для обстеження заводів і можливості поновлення їхньої роботи з використанням у печах кам'яного вугілля замість дров85. У наступному році контора пропонує приватним особам узяти заводи на відкуп86. Однак до кінця століття ці питання не були вирішені і заводи продовжували простоювати.

Таким чином, в організації соледобування і керіваництві соляними промислами в Середньому Подонців'ї, в основному на території нинішнього Донбасу, можна виділити 3 періоди: з кінця ХVІ ст. до 60-х ХVІІ cт. сіль із ропи Торських соляних озер виварювалася приїжджими солеварами (чумаками) у привезених із собою казанах і на дровах, добутих в найближчих до промислів лісах; з 60-х рр. ХVІІ ст. і до початку ХVІІІ ст. - частково казною і приїжджими солепромисловцями (чумаками); з початку ХVІІІ ст. і до 1782 р. як Торські, так і Бахмутські промисли числилися в руках казни, але виварка солі на них велася в окремі періоди самою казною або відкупщиками, а також і вільноварильщиками, що орендували як у казни, так і у відкупщиків сковороди і виварювали сіль не тільки для власних потреб, але й для реалізації на ринку.


Розділ ІІ

ТЕХНІКА І ТЕХНОЛОГІЯ ТА ОБСЯГИ ВИВАРКИ СОЛІ

Питання розвитку техніки і технології виробництва солі в Торі і Бахмуті дозволяють розкрити характер виробництва. Необхідність їхнього вивчення диктується також відсутністю єдиної думки про розвиток техніки і технології солеваріння в Східній Європі, у тому числі й в Україні, в історико-економічній літературі. М.І. Павленко й К.І. Заозерська, вивчаючи проблему на матеріалах Росії, прийшли до висновку, що техніка й організація соляного виробництва протягом трьох сторіч (ХVI-ХVIІІ ст.) залишалися без змін1. Дещо інший погляд, за матеріалами соляних промислів Старої Руси, висловив Т.С. Рабінович. Він відзначав, що хоча "зміни в техніці були незначними", але "організація процесу солеваріння з 30-х років ХVIІ ст. по 30-і рр. ХVIІІ ст. істотно змінилася"2. Тому дослідження цього питання за матеріалами Торських і Бахмутських соляних промислів має важливе значення, оскільки джерела, що зберегли відомості про стан техніки і технології на місцевих соляних заводах, збереглися порівняно краще, ніж по інших промислах.

У розвитку техніки і технології виварки солі в Торі і Бахмуті джерела дозволяють виділити два основних етапи: перший - з кінця ХVI до початку ХVIII ст., коли приїжджі чумаки, а з 60-х рр. ХVII ст. і казна виварювали сіль у невеликих казанах; другий - з початку ХVIІІ ст. і до 1782 р., коли солеварні заводи на Торі і в Бахмуті перетворилися у казену мануфактуру і на них виварювали сіль у великих сковородах - чренах. Але на кожному з цих етапів, крім своїх особливостей, наявні й спільні тенденції. Для першого вони були зумовлені в переважній більшості сезонною виваркою солі у встановлених біля соляних озер під відкритим небом привезених із собою казанах, для другого - зведенням постійних соляних варниць і їх реконструкцією з урахуванням тогочасних європейських технологій на початку 40-х рр. ХVIІІ ст.

Початковий етап стану техніки й технології виварки солі на Торі розкриває звернення до московського царя валуйчанина Поминки Котельникова 1625 р. З нього випливає, що приїжджі солевари виварювали сіль в привезених з собою казанах і на дровах, якими вони запасалися по дорозі на промисли в найближчих лісах, здебільшого в Маяцькому та Теплинському. З більш пізніх джерел витікає, що "солепромисловці" приїжджали на промисли з "робітними людьми", якими могли бути безтяглі односельчани, які на певних умовах виварювали з більш заможними селянами сіль для власних потреб або й наймані робітники. Розташовувалися вони біля озер, огороджуючись возами, щоб захиститися від набігів "воинских людей". Привезені з собою казани вони встановлювали над викопаними в землі ямами. Казани заповнювали ропою, яка в процесі кипіння протягом доби випаровувала і давала до 10-12 пудів солі. Наваривши до 60 пудів солі, вони поверталися додому.

Складений Ст. Тітовим наприкінці 1665 р. опис заводів дає можливість відтворити більш детальну картину стану техніки і технології солеваріння на Торі на початковому етапі розвитку казенних промислів. У ньому вказується: "На Торських озерах для виварки солі казною збудовані три курені з очищених колод, покритих луб'ям. У довжину ті курені 46 сажнів, у ширину - по 3 сажні. В тих куренях 15 печей худих, 25 печей добрих, а в тих печах вмазані 20 казанів, 20 казанів з печей вийняті. І всі ті казани худі, у багатьох місцях погоріли і починені... У тих куренях 40 корит великих і малих, стільки ж і садівниць, козубів з кори дерев, якими з казанів сіль вибирають, 4 цеберки, 2 черпала... На Торських же озерах побудовані дві комори з соснового лісу, покриті луб’ям, у них зберігають казенну сіль. Перша комора в довжину 3,5 сажня, завширшки - 1,5 сажня. Інша комора в довжину 3 сажня, в ширину 1,5-сажня. Третя комора, у якій також зберігалася казенна сіль "ослонена" дубовим тином і покрита луб'ям, а за розповіддю С.Перцова та комора усердського "черкашенина Алешки Малишенка". Також в описі відзначається, що біля озер побудовані курені, у яких улаштовані казани і варять у них сіль різних міст черкаси: міста Цареборисова, Чугуєва, салтовські, новооскольські, усердські, землянські, зміївські, охтирські, колонтаївські, котельвінські, брянські, богацькі, боровенські, олешенські, полтавські, руземські, зіньківські, груньські в 323 казанах3.У цих казанах варили сіль 647 хазяїв і їхніх робітних людей. Крім того, 95 казанів - "порожніх" і при них не було ні хазяїв, ні робітних людей. Про них отаман Іван Ольховий ("з черкас") повідомляв, що "хазяї і робітні люди від тих казанів роз'їхалися по домівках". Він також указував, що влітку приїжджають на Торські озера "для соляного варения из черты й украинных, из черкасских городов людей тысяч по 10 и больше и варят соль... как кого доволь возьмет - недели по две и по три, а указа государевова никакого у них нет. И в государеву казну пошлин не платять..."4.

Таким чином, після побудови казенних варниць на Торі і при наявності тут постійної охорони (стрільців) приватне солеваріння ще більше розширилося. Якщо спочатку приїжджі солевари варили сіль у привезених із собою казанах під відкритим небом, то в 60-х рр. вони будують, як і казна, курені, у яких варять постійно сіль, залишаючи біля варниць для їх охорони своїх робітних людей.

Однак технологія виробництва солі в порівнянні з попереднім періодом зазнала порівняно мало змін. У куренях звичайно викопували в землі ями, стінки яких оббивали кіллям і вимазували глиною. Вони і виконували функції печей, над якими встановлювалися казани. Казани наповнювалися соляною ропою ("солоною водою") з озер. Паливом для виварки солі служили дрова, якими запасалися солевари по дорозі на промисли, а казна відправляла робітнх людей для їх заготівлі до Маяцького або Теплинського лісу. У залежності від погоди і якості дров випарка одного казана солі тривала протягом 1-1,5 доби. Кожен казан давав 10 -12 пудів солі5. З огляду на, що кожен із солеварів міг навантажити на двокінну підводу до 60 пудів солі6, можна припустити, що за літо на промислах у 60-70-х рр. ХVII ст. вироблялося до 600 тис. пудів солі7.

Напади татар, зловживання торських приказних людей, низька концентрація ропи в соляних озерах, що найбільше опріснювалися навесні, спонукали солеварів до пошуків нових джерел. У переважній більшості, як зазначалося вище, пошуки велися на лівому, більш захищеному від нападів татар, боці Сіверського Дінця. Правда, з 1683 р. розпочалася виварка солі і на р. Бахмут - правому допливі Сіверського Дінця. Оскільки ропа місцевих джерел виявилася за концентрацією солі в два рази кращою, ніж в Торських соляних озерах (співвідношення води до солі складало 7:2 проти 14:1 на Торі), то на початку ХVIIІ ст. центр солеваріння з Тору перемістився на р. Бахмут (нині м.Артемівськ Донецької обл.)8.

У 1702 р. для захисту промислів від набігів татар козаки Ізюмського полку, торські і маяцькі жителі, побудували острог. За описом 1703 р. у Бахмуті варили сіль у 170 сковородах, крім торян і маячан були і два донських козаки. Ропу вони черпали з 29 виритих на берегах р. Бахмут колодязів9. У переддень повстання під керівництвом К.Булавіна в Бахмуті виварювали сіль уже на 500 і більше сковородах10. При цьому деякі із солепромисловців працювали на 2-3 сковородах11, що свідчить про перехід у виварці солі від казанів до сковорід (чренів).

Суперечки між донськими та слобідськими козаками за Бахмутські промисли послужили причиною того, що Петро I у жовтні 1704 р. видав указ про їх відписку на казну12. У знак протесту донські козаки на чолі з солеварним отаманом К.Булавіним взимку 1705-1706 р. зруйнували солеварні на Бахмуті.

Перехід в руки казни Бахмутських промислів і їхнє зруйнування булавінцями сприяли розширенню Торських і Співаківських соляних заводів. На останніх взимку 1709 р. варили сіль в 10 сковородах. Але ропа співаківських промислів була низької концентрації і виварка солі тут незабаром була припинена13. На Торських же промислах за доповідною запискою графа Апраксіна, якому в 1714 р. уряд доручив обстежити всі промисли з метою визначення перспективи їхньої подальшої експлуатації, було 234 сковороди, у тому числі й "вийнятих з печей". В основному в них варили сіль "на себе своїми сковородами торські і маяцькі жителі та інші промисловці", з яких брали в казну десяту бочку солі14. До Тору навіть переселилася і частина солеварів із зруйнованого Бахмута15. Відновлення солеваріння в Бахмуті казною розпочалося за указом Петра І у 1709 р. 4 липня цього року сіль варили тут лише на одній сковороді, а під кінець року вже на - 25, у 1714 р. - на 187 сковородах16.

Джерела скупо описують процес виварки солі на початку ХVIIІ ст. За розпорядженням у 1712 р. Адміралтейства, у віданні якого знаходилися промисли, бахмутському комендантові князеві Мосальському наказали побудувати солеварні сараї на обох берегах р.Бахмут у два ряди по 100 сковорід і довести їх кількість, на випадок приїзду вільноварильщиків до 30017, можна дійти висновку, що на той час варниці представляли великі сараї. У них розміщалися кілька десятків печей, що були заглиблені в землю і будувалися в основному з дикого каменю. Над піччю підвішувалися на гаках, прикріплених до балок варниць, великі сковороди (чрени), що мали прямокутну форму. Сковороди доставлялися з Єльця в готовому виді, а на промислах здійснювали лише їх поточний ремонт. Для цього було запропоновано через кожних півроку виряджати з Єльця по 16 ковалів, у тому числі 4 майстрів18.

Джерела не дають можливості визначити величину сковорід, що використовувалися в той час на промислах. Оскільки вони доставлялися готовими, можна лише допускати, що вони не відрізнялися від сковорід, які застосовувалися на інших промислах Росії. Так, сковороди, що експлуатувалися на північних і уральських промислах мали чотирикутну форму, в довжину досягали 2,5 сажнів, а в ширину - 2 сажні19. Ця думка також підтверджується зіставленням кількості вивареної солі. Так, на Ленденських промислах Тотемського повіту на початку ХVIIІ ст. кожна сковорода за одну виварку давала 60 пудів солі20. У Бахмуті знімали влітку по 9-10, в іншу пору року по 7-8 бочок солі, тобто 110 -120 пудів солі. У Торі, де концентрація ропи була вдвічі нижчою, сковорода за добу давала 2-3, а влітку до 5 бочок (55 пудів солі). Це також дає можливість допускати, що в Торі за добу виварювали одну сковороду, а в Бахмуті - дві21.

Ропу в Бахмуті, як уже відзначалося, черпали з виритих по берегах ріки колодязів, у Торі - із соляних озер. Колодязі були дрібні, їх стінки нічим не укріплялися, тому під час весняних паводків і осінніх дощів якість ропи погіршувалася як в Торі, так і в Бахмуті. На якості ропи позначався також і підйом води в ріці, у зв'язку з будівництвом млинових гребель.

Найбільше від вод талих снігів і дощів страждали Торські соляні озера. Через те сюди для солеваріння чумаки приїжджали найбільше в червні та на початку липня, у вересні - та на початку жовтня, коли під сонячними променями йшло випарування води в соляних озерах і зростала концентрація ропи. Це зменшувало кількість дров, котрими вони запасалися по дорозі на промисли як для власних потреб, так і для казни. Остання брала з них 2,5 крб. за добову оренду сковороди, 5 алтинів проїзного мита, 6 денєг за оформлення паспортів і 8 денєг давали піддячому за оформлення документів. До того ж, як зазначав у своїх доповідних адмірал Апраксін, комендант Бахмутської фортеці С.Чирков "чинил подложные откупы, брал взятки с откупщиков Маяцкой и Изюмской бударной пристаней, присваивал соль и даже варил вино"22. На зловживання місцевої влади в 30-х рр. вказував і Юнкер. Він зазначав, що без подарунків важко було орендувати сковороду та отримати паспорт на вивіз солі. Завдяки таким подарункам місцевий воєвода на рік продавав до 1000 "голов", подарованого цукру23.

Для виварки солі використовувалися дрова. На казенних заводах їхня заготівля і доставка велася приписаними до заводів селянами. Оскільки вони не завжди були в достатній кількості забезпечені худобою, заводські контори стали утримувати певну кількість робочої худоби. Приїжджі солевари самі забезпечували себе дровами і навіть частину дров у вигляді приїжджого мита зобов'язані були поставляти і для казенного солеваріння, крім плати грішми за оренду сковорід24. Зустрічаються випадки, коли приїжджі солевари у XVIII ст. користувалися й казенними дровами.

 У 20-х роках XVIII ст. були зроблені спроби використовувати виявлене уже на той час кам'яне вугілля для виварки солі. Однак через непристосованість печей вони не увінчалися успіхом25. Правда, кам'яне вугілля частково використовували в кузнях. В основному в ковальських роботах використовувалося деревне вугілля, що заготовлялося приписними селянами.

Для збереження солі на промислах згадуються комори ("магазини"). Вони були улаштовані дуже примітивно і часто сіль підмочувалася дощовою водою, засмічувалася, що погіршувало її якість. Крім того, комори будувалися невеликими і звичайно не могли вмістити усієї вивареної солі.

Примітивна техніка і технологія виробництва солі, що поступалася навіть її стану на інших промислах Росії, гальмувала подальше розширення казенного солеваріння, а хабарництво і зловживання місцевих воєвод та заводської адміністрації перешкоджали приїздові вільноварильщиків, що в остаточному підсумку позначалося на обсягах виварки солі на Торі і в Бахмуті особливо в 20-х - 30-х рр. XVIII ст.

Тим часом ріст населення на півдні Росії, Лівобережній Україні, особливо інтенсивне заселення Слобожанщини, збільшували попит на сіль, а в період воєн з Туреччиною і Кримом, коли припинялася доставка кримської солі, породжували недостачу цього продукту. За підрахунками, зробленими наприкінці З0-х років потреба в солі "провінцій між Дніпром і Доном" складала до 2 млн.пудів26.

Труднощі з забезпеченням сіллю розквартированої на півдні армії під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. спонукали царський уряд доручити командувачеві армією фельдмаршалові Мініху оглянути Бахмутські та Торські промисли, установити причини їхньої нестабільної роботи. Це завдання Мініх передоручив Г.Ф.Юнкеру, що був прикомандирований до ставки для ведення журналу військових дій. Член Петербурзької Академії наук Г.Ф. Юнкер склав опис усіх соляних заводів регіону, який вперше повністю публікується в додатках27.

В описі поруч з переліком причин, що гальмували розвиток промислів, пропонувалися й заходи, спрямовані на поліпшення їхнього стану. У ньому вказувалося, що "Бахмутські заводи найкращі". На них варили сіль у 300 сковородах. У кожній за добу виварювали до 130 пудів солі. Ропу черпали з трьох колодязів. Виварка солі в основному здійснювалася приватними "промисловцями", що наймали сковороду на 2-3 тижні, платячи за кожну добу по 6 карбованців. У Торі, де ропу черпали із соляних озер, орендна платня складала 4 крб., але через недостачу дров "цей завод досить підупав". Згадується також і Співаківський завод, на якому в 1720 -1726 рр. виварювали сіль і брали за оренду сковороди 2 крб., але й цей завод так само "підупав" і ніхто не хоче орендувати сковорід28.

Ознайомившись з описом, імператриця 33 липня 1737 р. призначила Г. Юнкера надвірним радником і наглядачем Бахмутських і Торських соляних заводів29. У вересні цього ж року Юнкер відправився до Німеччини для ознайомлення із соляним виробництвом, де він пробув до квітня 1740 р., витративши на це 4753 крб. державних коштів30. Повертаючись з Німеччини, у м.Фрайбурзі Юнкер зустрів групу російських студентів, що навчалися за кордоном, серед яких був і М. В. Ломоносов. З М.В.Ломоносовим Юнкер був знайомий, мабуть, і раніше по Академії наук. Для новоявленого "фахівця із соляних справ", як справедливо відзначав В. Данилевський, М. Ломоносов, що знав з юних років соляну справу, був просто знахідкою31. Його послугами Юнкер користувався, фактично, до самої смерті в 1746 р. Саме, як результат такої допомоги ученим Юнкерові в перекладах на російську мову багатьох рапортів і екстрактів із соляної справи, поясняють дослідники появу доповідної записки Соляному комісаріатові в 1741 р. М. Ломоносова32, вперше опублікованої в 1828 р.33

У ній вказані наступні "головні причини", що гальмували розвиток солеваріння в Бахмуті та Торі:

I/ досить поганий стан будівель;

2/ нестача дров для виварки солі;

3/ надто примітивне (вручну) заповнення сковорід ропою, через що постійно недостає робочих рук;

4/ низька якість солі;

5/грубість, неуцтво і всілякі зловживання, що чиняться приїжджим солеварам адміністрацією;

6/ поганий стан доріг і мостів, що вели на промисли;

7/ постійна загроза нападів татар34.

Наявні в цій записці пояснення до перелічених причин нерегулярної роботи промислів значно розширяють уявлення про стан техніки і технології виробництва солі в 30-х роках XVIII ст. У них відзначається, що: 1/ колодязі настільки примітивно збудовані й укріплені, що як дощова, так і підземна вода надходить до них, знижуючи якість ропи; при тому черпання ропи з колодязів до сковорід відбувається таким примітивним і важким способом - людськими руками, що при незначній виварці солі на нього витрачається на рік понад 20000 крб.; 2/ солеварням притаманні численні недоліки і пороки, зокрема печі влаштовані настільки примітивно, що на виварку в Бахмуті 50 пудів солі витрачається до 2 куб. сажні дров, а в Торі ще більше; до солі потрапляє сміття, що заноситься вітром, а солевари страждають від тяжких умов праці; 3/ магазини як від непогоди, так і від вогню не забезпечені, до того надто малі, від чого сіль, що в них зберігається піддається повсякчасній небезпеці, до того ж необхідна кількість солі про запас поміститися в них не може; 4/ також не в кращому стані й кузні, оскільки горни і міхи влаштовані погано, до того ж немає необхідної кількості інструментів, а старі часто ще й ні до чого не придатні35.

Юнкером був запропонований план перебудови заводів і удосконалення технології виробництва солі. Основна увага приділялася в ньому Торським промислам, що за час десятилітньої оренди компанією відкупщиків дуже занепали. Обумовлювалось це і тим, що їх легше було забезпечити дровами. Пропонувалося в Торі побудувати нові удосконалені варниці, спочатку на 72, але потім зупинилися на 48 сковородах і виварювати в них до 1290240 пудів солі на рік36. Це дозволило б довести виробництво солі на Торських і Бахмутських заводах до 2 млн. пудів на рік, щоб задовільнити потреби населення провінцій між Дніпром і Доном у цьому важливому продукті.

Бахмутські заводи, з метою забезпечення їх дровами планувалося перенести на берег Сіверського Дінця, по якому передбачалося сплавляти ліс, а ропу з Бахмута доставляти по трубопроводу. Труби сподівалися виготовити з чавуну, виплавленого з місцевих руд, виявлених уже до цього часу в районі Дінця, трохи вище передбачуваного будівництва соляних варниць, та у верхів'ях Міуса37. На перебудову Торських заводів Юнкер вимагав 60000 крб., розраховуючи, що вони окупляться протягом року їхньої роботи38.

У червні 1741р. у Бахмутській заводській конторі Юнкерові видали 10000 крб., з яких 6000 він витратив на будівництво двох варниць і комор для збереження солі, а 3500 - на закупівлю і доставку заліза з Тульських заводів для виготовлення сковорід та необхідного інструменту39. До осені 1742 р., не припиняючи виварювати сіль на 15 старих сковородах, під наглядом капітан-інженера І.Мазовського були побудовані дві нові варниці по 6 сковорід у кожній і 2 комори для збереження солі, а також приміщення ще для двох варниць і завезене необхідне для них устаткування40.

Відновити вид варниць, побудованих у Торі на початку 40-х рр. дозволяє опис Торських соляних заводів академіка Й. А. Гільденштедта, складений під час його перебування наприкінці літа 1774 р. в м. Торі, як керівника експедиції Санкт-Петербурзької академії наук, яка з метою вивчення півдня Росії в 1773-1774 рр. перебувала й на Україні. Оскільки Й.Гільденштедт описав не тільки "нові", побудовані за два роки до його приїзду "по бахмутскому маниру", але й старі "отслужившие" більше 30 років, так звані "юнкерские варницы", то це дає можливість відтворити не тільки обидва типи торських варниць, а заодно і бахмутських, співставивши їх з торськими початку 40-х років, тобто юнкерськими.

Соляна варниця початку 40-х років мала близько 50 м у довжину і 5 м у ширину. Висота її стін складала близько 2,5 м, а висота даху понад 4 м. В одній з подовжніх стін знаходилися троє дверей звичайних розмірів. Одні двері - по середині, а двоє - по боках на однаковій відстані від середніх дверей і від кутів будівлі. Між дверима в стінах було прорубано по два вікна і по одному між крайніми дверима та кутом варниці, всього шість вікон. У стіні між кожними двома вікнами на висоті близько 1,8 м знаходилися горизонтальні отвори близько 3 м у довжину і 15 см у ширину. У протилежній стіні були зроблені такі ж вертикальні отвори. В разі потреби вони закривалися дошками. Такої ж величини отвори знаходилися і в поперечних стінах варниць. Проти кожних дверей уздовж подовжньої глухої стіни варниці стояли три кам'яні печі. По напрямку ширини варниці вони мали більше 3 м у довжину і по напрямку довжини більше 1,8 м у ширину. Внизу печі при кожному подовжньому боці знаходилися по дві труби, на відстані 1,2 м одна від одної. Над піччю всі чотири труби з'єднувалися в одну, що йшла до даху. Проти кожних двох труб була влаштована топка, заглиблена в землю на 0,9 м. Площа топки відповідала розмірам сковороди ( 4,5 кв.м), влаштованої над нею. Для завантаження дров у топці знаходився отвір приблизно в 0, 9 кв. м, розташований проти отвору печі і закривався залізними дверцятами. Під дверцятами топки знаходився зольник, відділений від топки цегляними ґратами. Боки топки доверху були закруглені і щільно прилягали до сковороди. Щоб не втрачався жар, усі щілини з боків сковороди замазувалися41

Сковороди в цей період виготовлялися на місці з листового заліза, яке доставлялося з Тули. Площа сковороди складала 4,5 м, глибина - понад 0,3 м.42 На виготовлення однієї сковороди на підставі звітів Бахмутського заводу за 1754-1763 рр. витрачали від 59 до 91 дощок заліза вагою від 45 до 57 пудів43. Так у 1761 р. ковалеві Ф. Скорину видали на виготовлення нової сковороди 78,5 дощок заліза, вагою в 51 пуд 20 фунтів і 6 пудів цвяхів44.

Щоб сковорода не лягала усією вагою на топку, її підвішували на 9 гаках, прикріплених до дна сковороди і до поперечних балок варниці. У 90 см над сковородою розташовувалася виготовлена з тонких дощок труба, що, поступово звужуючись, піднімалася на 60 см над дахом варниці. Отвір труби прикривався маленьким дашком. По трубі з варниці виводилася пара, що утворювалася в процесі виварки солі. Таким чином, у нових варницях солевари були захищені від вдихання диму і удушливих ропних випарів. Не піддавалися вони й загрозі протягів, тому що двері і вікна, у разі потреби, завжди можна було закрити.

Коло кожної сковороди, біля подовжніх стін варниці, ставилися ящики понад 4 м в довжину і 0,9 м в глибину, що поступово звужувалися до дна. По- середині дна ящика знаходився отвір для стоку води. Вони служили для зсипання солі після виварки і називалися садівницями. Зібрана зі сковороди сіль знаходилася в них протягом 12 годин в Бахмуті (24 - в Торі) поки на сковороді випарювалася нова. За цей час залишки корінної ропи (баби) поступово стікали в поставлену під садівницею бочку - старушницю45. За оцінкою Гільденштедта варниці Юнкера були влаштовані "відмінно" І пристосовані для виварки солі в будь-яку пору року. Вони значно перевершували не тільки бахмутські, але й варниці на інших промислах Росії. Печі в "новоманерных" варницях були збудовані, з врахуванням усього можливого для збереження дров46.

Проведені у вересні-грудні 1744 р. пробні виварки солі показали. що в "сковороді за добу виварювалось до 87 пудів солі, а 50 ніколи не бувало". На виварення однієї сковороди витрачали близько 1,5 сажня дров, у середньому на 100 пудів солі - понад 2 сажні47.

У звітах Юнкера також указувалося, що за умови завчасної заготівлі та бережливого витрачання дров солеварами, їх витрати можна скоротити ще більше.

Для забезпечення варниць ропою на лівому березі річки Колонтаївки між Червоним і Старомайданним озерами пробурили п'ять колодязів. Перший - Новозапретний, верхній за течією річки, мав понад 3,5 м у глибину. З нього ропа фонтаном піднімалася по трубі ("до 40 футів"), а потім чотирма поперемінно змінюваними працівниками зливався в трубу, що закінчувалася у другому Мазоновому колодязі (завглибшки в 2, 7 м), розташованому більш ніж на 2 м вище Новозапретного. На одній висоті з Мазоновим колодязем знаходилися два менших без назви. Один з них знаходився на відстані близько 28, другий - 33 кроків від Мазонового. Їхня глибина складала до 6 м, а отвір до 90 кв. см. З цих колодязів, як і Мазонового, ропа по трубах самопливом надходила до п'ятого - головного колодязя, що знаходився на відстані 140 кроків від Новозапретного. Його глибина складала біля 6 м, а отвір біля 3 кв.м. Він був розташований нижче отвору Мазонового, але вище отвору Новозапретного. У ньому ропа із усіх колодязів змішувалася і була за концентрацією вищою, ніж у Новозапретному. З головного колодязя ропа піднімалася по 4-х або 6-ти дюймових трубах за допомогою водокачки (звичайного горизонтального колеса з двома шестернями, що приводилося у рух 8 волами або кіньми) в невеликий критий басейн.

Басейн мав близько 4,5 м у довжину, більш 0.9 м у ширину і 0,9 м у глибину. Він був піднятий понад 4,5 м над землею і по трубах з нього ропа самопливом надходила до іншого басейну, розташованого у 150 кроках на південний захід від першого, на правому березі Колонтаївки. Він також був накритий дахом і піднятий над землею на висоту близько 0,6 м. За розмірами він перевершував перший (близько 4,5 м у довжину, 2,4 м - в ширину, і близько 0,5 м в глибину). З цього басейну по трубах ропа надходила до солеварень на сковороди48.

Поруч з солеварнями знаходилися два соляні магазини (комори): один 21,5 м в довжину, близько 10 м у ширину; другий - відповідно 21 і близько 4,5 м. Поруч із сіллю в них знаходилися ваги, гирі, мірки, а також інший інструмент49. Поблизу варниць розташовувалася кузня "плетена і крита луб'ям". Довжина її складала понад 42 м, ширина - близько 9 м. У ній знаходилося 7 горнів та інший інструмент50.

Далі в описі вказується "плетеней" сарай для вугілля, який в довжину складав близько 24 м і в ширину близько 9 м. У ньому знаходився інструмент і сковорідне залізо. За описом 1767 р. серед інструменту згадуються: бур для свердління каміння понад 9 м завдовжки, 14 інших бурів ''у тому числі й два великих, для свердління колодязів" ( вагою по 2 пуди 30 фунтів), інші маленькі для свердління насосних дерев'яних труб51.

Також при Торському заводі знаходився "воловий двір", що складався з двох хлівів (один близько 32,5 м у довжину і 6,5 м - в ширину, другий - відповідно - 21,5 і 6,5 м. Обидва хліви були "плетені" та покриті очеретом і соломою52- У 1767 р. при варницях нараховувалося 36 волів53.

Поруч із двором знаходилася зрубна хата, при якій був прикомірок для збереження інструменту та запасних частин. Згідно з описом 1767 р. в ньому знаходилося 5 вилитих з чавуну двоколінчатих валиків, труби з листового заліза, труби, "колінчаті насосні", дерев'яні труби54.

В описах середини ХVIII ст. указуються також три цегляних сараї. Один з випалювальною піччю, у якій протягом червня 1753 р. виготовили 2400 цеглин "середньої руки" і 4200 цеглин "меншої руки"55.

Згадуються також "пильна" і "молотова" машини, що приводилися в рух за допомогою води. Остання призначалася для ковки заліза і виготовлення сковорід56. Передбачалося для підвищення концентрації ропи побудувати і градирню.

У меншій мірі перебудова торкнулася Бахмутського заводу. Тут, насамперед, були частково удосконалені печі, у яких перед попередніми наполовину менше витрачалося дров. Це дозволило скоротити на одну третину кількість робітних людей, зайнятих на їх заготівлі і доставці. За добу на одній сковороді виварювали до 150-170 пудів солі, витрачаючи від 1 до 2,5 сажнів дров57. Ропа на сковороди подавалася з двох колодязів, за допомогою "наливної машини", продуктивність якої досягала до 74800 цеберок на добу58.

Для виготовлення сковорід на р. Бахмуті улаштували "молотову машину"59. Тут також знаходився цегельний "завод", лісопильня, водяний і вітряний млини60. Перелічені вище нововведення дають можливість стверджувати, що в 40-х роках ХVIII ст. Торські та Бахмутські соляні заводи перетворилися в справжні казенні мануфактури.

Велика увага в ході перебудови приділялася забезпеченню заводів паливом. Винищення лісу у відведених для заводів місцях (від м. Ізюма до р. Айдар в заплаві Сіверського Дінця), гостро ставило питання про забезпечення соляних заводів паливом. Крім заготівлі дров робітними людьми, адміністрація заводів стала купувати їх у місцевих селян.

У середині ХVIII ст. селяни також забезпечували заводські кузні деревним вугіллям. Однак купівля дров і вугілля у приватних осіб за високими цінами, зменшувала казенні доходи від солеваріння. У зв'язку з тим було прийняте рішення про знос млинарських гребель на Сіверському Дінці від гирла р. Оскол до р.Тор (Казенного Торця), розчистку русла р. Тор, щоб можна було вільно сплавляти по воді ліс. За розпорядженням Юнкера розпочали також прокладати канал від р.Тор до соляних варниць, щоб доставляти водою дрова прямо до солеварень. За підрахунками Юнкера це зменшило б витрати на купівлю дров (на одному кубічному сажні з 75 до 55-60 коп)61.

Однак роботи зі спорудженням каналу довелося припинити, тому що це загрожувало затопленням заводів під час весняних паводків. Крім того, було зобов'язано адміністрацію промислів на місці вирубаного лісу постійно вести посадку нового.

Труднощі в забезпеченні заводів паливом привели до нових спроб виварювати сіль на кам'яному вугіллі. Але ні в 40-х, ні в 60-х роках ХVIII ст. через непристосованість печей ці cпроби не дали бажаних результатів. Незважаючи на труднощі в забезпеченні заводів паливом, рабітними людьми джерела свідчать, що в 40-х роках обидва заводи протягом року виварювали разом близько 1 млн. пудів солі. Так, у 1745 р. у Торі виварили 15276 пудів, у Бахмуті 414819 пудів і 15 фунтів казенної солі. За оренду сковорід вільноварильщикам адміністрація промислів отримувала до 38000 крб.62 Якщо врахувати, що за оренду однієї сковороди в Бахмуті платили за добу 10 крб., а в Торі - 5, то виходить, що на орендованих сковородах "вільноварильщики" виварювали протягом року не менше 746160 пудів солі (з розрахунку 120 пудів у Бахмуті і до 60 в Торі за добу). Разом з казенною це склало б 1176245 пудів. Відомості про обсяги виварки казною солі в Торі та Бахмуті протягом ХVIII ст. подаються в додатках (табл.1).

Однак, ні збільшення виробництва солі, ні позитивні відгуки численних комісій про роботу нових варниць не змогли переконати Соляну контору виділити гроші на завершення перебудови соляних заводів. Більше того, улітку 1744 р., був підвищений у званні і переведений на нове місце служби Ілля Мазовський, без якого Юнкер, як свідчить його звернення до Сенату, не міг "продовжувати перебудову"63. Його стали звинувачувати в марнотратстві державних грошей і зажадали звіту перед Сенатом. Наприкінці 1745 р. він приїхав до Петербурга і звернувся до президента Академії наук із проханням виділити йому в допомогу для перекладу підготовленої доповіді М.В.Ломоносова і геодезиста або "креслярської справи учня" для виготовлення "деяких планів"64.

Розглянувши прохання Г. Юнкера, президент погодився виділити йому в помічники лише перекладача І. Голубцова65. Однак незабаром Юнкер помер і всі роботи по перебудові донецьких соляних промислів були припинені.

Академік Й. Гідьденштедт, оглянувши майже через 30 років варниці Юнкера, визнав що вони загалом були "влаштовані відмінно". В той же час указував і на їх недоліки:

1) машина для черпання ропи була встановлена не на найнижчому місці - не біля Новозапретного колодязя, у який по трубах самопливом могла поступати ропа з інших колодязів. Це дозволило б позбутися 8 зайвих працівників для черпання ропи, яким щодня кожному виплачували по 5 коп;

2) варниці знаходилися далеко від колодязів (більше, ніж на З00 м). У зв'язку з цим потрібно було багато труб для подачі ропи, що значно збільшувало витрати на їхнє виготовлення і прокладку66.

До кінця 50-х років ХVIII ст. побудовані на початку 40-х років у Торі печі приходять у непридатність. Заводська контора, з метою економії коштів, розпорядилася перебудувати їх "по бахмутскому маниру" з "дикого каменя"67. Камінь, як основний будівельний матеріал для печей, використовували під час перебудови варниць у Бахмуті на початку 60-х років і в Торі - на початку 70-х років68. При цьому в Бахмуті новопобудовані 5 варниць мали по 10 печей, у той час як у 3 старих було лише по три печі - всього 59 печей і сковорід69. У Торі, як і раніше, функціонувало дві варниці. У кожній з них було влаштовано по 6 печей.

Описані Гільденштедтом торські варниці дають можливість відтворити стан техніки і технології солеваріння в Торі і Бахмуті в другій половині ХVIII ст. Збудовані в 60-х рр. соляні варниці в Торі мали близько 40 м у довжину і понад 8,5 м у ширину. Одна подовжня стіна в них була відсутня і замість неї стояло кілька стовпів. Інші три стіни були суцільними. Висота стін складала близько 2,5 м, а висота даху - біля 3 м. У торцях даху знаходилися прорізи приблизно 0,4 м у ширину для виходу диму і пари. Всередині варниці, уздовж подовжньої стіни розташовувалися 6 круглих печей, діаметром понад 4 м.

Вони знаходилися одна від одної на відстані троха більше 2 м. Уздовж подовжньої відкритої стіни проти кожної печі знаходилися ями, верхня частина отвору яких складала більше 3 кв.м, близько 1,8 м завглибшки. У яму відкривалися дверцята печей, під якими знаходився зольник. Ґрати над зольником були виготовлені з цегли. Висота печі досягала 1,5 м, але над долівкою варниці вона виступала приблизно на 45 см, решта була заглиблена в землю. Над піччю підвішувалася до поперечних балок варниці сковорода. Тому дим і полум'я навколо сковороди виходили з печі назовні.

Сковороди виготовлялися з товстих листів заліза, з'єднаних заклепками. На одну сковороду витрачали в середньому 62 листа заліза, кожен вагою 20 фунтів. Сковороди мали округлу форму, діаметром понад 4 м. Відвернені назовні боки сковорід досягали 30 см. Оскільки полум'я охоплювало боки сковорід, то вони швидко приходили в непридатність і тривалість їхньої роботи скорочувалася до 90 - 100 днів. У 50-60-х рр. у Бахмуті сковорода в середньому використовувалася протягом 107 діб70. Вартість однієї сковороди складала близько 80 крб, у тому числі 9 крб. за їхнє виготовлення. Ропа на сковороди, як і колись, надходила по трубах: у Бахмуті з двох, у Торі з п'яти колодязів. Біля сковорід уздовж подовжніх стін, як і в попередніх варницях, знаходилися садівниці і старушниці.

В цілому, як відзначав Гільденштедт, варниці початку 70-х років були в 4 рази дешевші від варниць 40-х років, але зате збитки від них значно перевищували "удавану" вигоду. До числа їхніх недоліків він відносив: 1) значно більшу витрату дров, тому що частина жару губилася, внаслідок виходу його назовні між сковородою і піччю; 2) низький випар, у зв'язку з відсутністю димоходів і витяжних труб; 3) скорочення терміну роботи сковороди через псування бічних стінок полум'ям; 4) погіршення якості солі внаслідок потрапляння до сковороди сажі та сміття, що заносилося до варниць вітром, через відсутність однієї стіни; 5) погіршення умов праці солеварів, що змушені були працювати при полум'ї, що виходило назовні з-під сковороди, та вдихати дим і ропні пари; 6) їх непридатність для роботи в зимовий час, у той час як у колишніх варницях можна було варити сіль протягом усього року.71

На закінчення Гідьденштедт відзначав, що варниці 70-х років нагадували варниці ХVII ст., коли варили сіль прості козаки в декількох сотнях сковорід набагато менших від теперішніх72. Це підкреслює, що варниці 70-х років у Торі були поверненням до колишньої старої техніки і технології у солеварінні, зате вони були набагато дешевші і зменшували витрати казни на утримання промислів.

Таким чином, це підтверджує розповсюджений в історико-економічній літературі висновок, що панівний на той час у Росії старий феодальний лад уже пережив себе і гальмував розвиток продуктивних сил в цілому, у тому числі й техніки та технології в солеварінні.

Хоча джерела порівняно мало характеризують саму технологію солеваріння. але все-таки дозволяють судити, що в ній відбулися певні вдосконалення протягом досліджуваного періоду. Якщо на перших порах всі процеси виконувалисъ самими приїжджими солеварами та їхніми найманими людьми, то з організацією казенних заводів відбувається поділ праці на окремі операції: черпання ропи, обслуговування сковорід під час виварки солі, затарювання і перевезення солі до магазинів (складів), заготівля і доставка дров до промислів, їх рубка та підвіз до печей і вивезення золи. Перебудова заводів у 40-х роках і введення "машин"(насосів) для черпання ропи дозволили не тільки механізувати найбільш трудомісткі процеси у виварці солі, але й скоротити кількість робітних людей, особливо на допоміжних роботах, яких, як побачимо нижче, ніколи в необхідній кількості на промислах не було.

Із вдосконаленням техніки і технології солеваріння спостерігається скорочення часу на виварку однієї сковороди солі. Якщо в ХVII ст. виварка одного казана ропи тривала в Торі протягом однієї доби, то в 60-х роках ХVIII ст. за добу в Бахмуті влітку виварювали чотири, а в Торі - дві сковороди солі. Кількість вивареної солі на одній сковороді залежала від концетрації ропи. У літню пору, коли в результаті випарувань концентрація ропи була вищою, 6-ти годинна виварка в Бахмуті давала 32-34 пуда солі на холодній сковороді (початково холодній), 34,9 пуда - на гарячій. Таким чином, безперервний процес виварки солі підвищував продуктивність праці, крім того давав економію палива. На холодній сковороді в суху погоду витрачали 3 куб.саж. і 3 волових воза дров на добу, а на гарячій - 3 саж. без волового воза. У дощову погоду, навесні і восени одна виварка давала 28-28,5 пуда солі з холодної сковороди

Виварка солі розпочиналася з розпалювання печі і підігрівання сковороди. Нагріту сковороду наповнювали поступово соляною ропою, підігріваючи її до утворення кристалів. Це займало половину часу, необхідного на випарювання ропи. З утворенням кристалів припиняли наповнення сковороди ропою, продовжуючи виварку на меншому уже вогні. Під час кипіння ропи на дно сковороди клали чотирикутні залізні сковорідки - машотки, завбільшки 0,9 кв. м, глибиною до 3 см. У центрі такої сковорідки знаходився вертикальний стержень для її установки. У ці сковорідки під час першої половини варіння осідали вапнякові і піщані домішки. Цей осад називався глеєм і викидався або використовувався для відгодівлі тварин.

Після 6-ти годинного в Бахмуті і 12-ти годинного варіння в Торі сіль вибирали зі сковороди і зсипали в садівниці, де вона утримувалася доти, поки не стікав залишок ропи (фактично до закінчення наступної виварки). Ропа, що залишилася в сковороді після зняття солі, випарювалася до кінця. З неї одержували так звану гаманную сіль. З однієї сковороди в добу її набиралося до 7-10 пудів73.

До отвору садівниці над бочкою (старушницею) підвішували мочалку або звичайну ганчірку, на яку осідала чиста і дрібна сіль, що називалася баренцевою. За добу її збиралося до 12 фунтів. Сіль, що осідала на дні бочки, або куфи, називали цурковою. Протягом 10 діб її збиралося до 1,5 пуда74.

Після кожних шести виварок проводилась очистка сковорід (чренів) від шумовиння, що називалось ракою. Відмочивши спочатку раку свіжою ропою, після цього її відбивали від стінок і дна сковороди молотками. Це приводило до утворення тріщин на сковороді і скорочення терміну їх експлуатації75.

Сказане вище дає можливість стверджувати, що за принципами організації виробництва Торські і Бахмутські соляні промисли на першому етапі свого розвитку, тобто до початку ХVIII ст., представляли в основному дрібнотоварне виробництво з окремими елементами простої кооперації. З переходом їх у відання казни і до 1782 р. - централізовану казенну мануфактуру. Протягом ХVII - ХVIII ст. техніка і технологія солеваріння в них зазнала значних змін. Однак впроваджені на Торських і частково Бахмутських соляних заводах під керівництвом члена Санкт-Петербурзької академії і надвірного радника Г.Ф. Юнкера в першій половині 40-х рр. ХVIII ст. європейські технології в соляній промисловості Краю не прижилися, у зв'язку з пануванням в Росії кріпацтва та упередженим ставленням до технічних новинок тогочасного керівництва Соляної контори. Не останню роль відіграла і можливість вільної доставки дешевої кримської солі на Лівобережну Україну та в південні провінції Росії після приєднання в 1774 р. Криму.


РОЗДІЛ ІII.

РИНКИ ЗБУТУ ТА ПРИБУТКИ

ВІД РЕАЛІЗАЦІЇ СОЛІ

Брак необхідних джерел не дозволяє повністю відтворити як початковий етап солеваріння, так і збуту донецької солі. На підставі давньоруських літописів можна дійти висновку, що нею в основному користувалися мешканці Лівобережної України, перш за все Переяславського, Новгород-Сіверського та Чернігівського князівств. Окремі повідомлення кінця ХVІ ст. дозволяють стверджувати, що на Торських озерах виварювали сіль монахи Святогірського монастиря, який у ХVІІ ст., до зведення Маяцького острогу й поселення під його прикриттям в 1663 р. слобідських козаків, вважався єдиним володарем навколишніх земель по обидва боки Сіверського Дінця, від впадіння в нього р. Осколу до р. Бахмут, а найбільш поширеними заняттями його мешканців було рибальство, бортництво та мисливство. З побудовою за вказівкою Бориса Годунова при гирлі Осколу в 1599 р. на Ізюмській дорозі, якою кримські орди вторгалися в межі Московської держави, м. Цареборисова, розміщений в ньому майже 4000-й гарнізон не тільки користувався торською сіллю, але й зобов'язаний був охороняти соляні промисли від нападів татар1.

Більш достовірні відомості про приїзд мешканців Лівобережної України і південних повітів Росії на Тор за сіллю належать вже до початку ХVІІ ст. Так, мешканець м. Рильська Андрій Васильєв розповідав у 1622 р. в Розряді, що навесні 1620 р. він подався до Бєлгорода, а звідти разом з Опашком Маденовим відправився на Донець "варити сіль, полювати на дичину та збирати мед". На Дінці татари взяли Васильєва в полон. Правда, по дорозі до Криму йому пощастило втекти. Перезимувавши в Бєлгороді, він знову навесні відправився з тим же Маденовим на Тор. "Добувши дичину", Маденов повернувся до Бєлгорода, а Васильєв залишився у Святогірському монастирі. Восени він разом з чумаками, що приїжджали на Тор за сіллю дібрався до "литовського" міста Голтви (нині Полтавська обл.), а звідти - до Києва. Перезимувавши у Києво-Печерському монастирі, він уже втретє відправився на Тор, "де сіль варять"2. З цієї розповіді можна зробити висновок, що на Тор за сіллю на початку ХVІІ ст. регулярно приїжджали не тільки жителі порубіжних міст Росії, а й Лівобережної України, в тому числі й Києва.

Досить конкретні відомості про райони збуту донецької солі у першій половині ХVІІ ст. дають розповіді як самих "солепромисловців", так і приватне листування між воєводами порубіжних російських міст, а також їх офіційні повідомлення до московських приказів. Так, із розповіді мешканця м. Валуйки Поминка Котельникова, який влітку 1625 р. варив сіль на Торських озерах, довідуємося, що щорічно влітку на Тор приїжджали "охочі люди" з Бєлгорода, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа3. У 1647 р. хотмиський воєвода звернувся з проханням до чугуївського дозволити жителям Хотмиська відправитися на Тор за сіллю4. В направленій у 1647 р. царській грамоті корочанському воєводі Воєйкову вказувалося, щоб він не збирав мито з дітей боярських, козаків, стрільців і гарматників м. Корочі, які варили на Торі сіль для себе, а не на продаж5. З відписки хотмиського воєводи царю від 8 травня 1649 р. видно, що з початком Визвольної війни українського народу польським урядом були заборонені мешканцям "литовських міст" поїздки за сіллю на Торські озера6. З цієї ж записки переконуємось, що поїздки на Тор за сіллю мешканців Лівобережної України були звичайним загальнодоступним явищем, а їх заборона поламала цю традицію і завдала їм великої шкоди.

У ході Визвольної війни українського народу ця заборона, як і влада польсько-литовської шляхти на Лівобережній Україні, була скасована. Яскравим доказом цього може служити відписка яблонівського воєводи на ім'я царя від 6 липня 1653 р. з повідомленням, що на Тор за сіллю приїжджало до 400 чумаків з Лівобережної України. Біля озер вони розташовувалися "табором", щоб захиститися від раптових нападів татар. З посеред себе обирали отамана і протягм 2-3 тижнів варили сіль7.

Про те, що поїздки на Тор за сіллю мешканців з України й Росії стають з перших років XVII cт. постійними, свідчать повідомлення, що на шляху до Торських озер вони будують мости на річках. Так, у відписці чугуївського воєводи від 1647 р. царю зазначається, що чугуївці разом з бєлгородцями в липні цього ж року, їдучи на Тор, збудували міст через річку Ізумець8. Однак, незважаючи на масові приїзди на Тор за сіллю як мешканців України, так і південних повітів Росії, в першій половині ХVІІ ст. солеваріння тут велося не регулярно. Солевари варили сіль у привезених з собою казанах, на дровах, заготовлених по дорозі на промисли. Наваривши протягом 2-3-х тижнів стільки солі, скільки можна було вивезти на власних підводах, вони поверталися додому, а на промислах залишалися лише "охочі". Фактично відсутність постійного населення на Торі й визначила відхідницький характер місцевого солеваріння. І перше, і друге у значній мірі зумовлювалися постійною загрозою татарських нападів. Тому вже у 20-х роках ХVІІ ст. приїжджі солевари звернулися до царського уряду з пропозицією побудувати при Торських озерах казенні варниці й острог, обіцяючи казні чималі прибутки від продажу солі. Царський уряд, оцінюючи ці можливості, а також враховуючи недостачу солі в південно-західних повітах, дозволяє їх мешканцям навіть після введення монополії в 1646 р. на торгівлю сіллю виварювати на Торських озерах сіль безмитно9. В той же час в цьому ж році, як зазначалось вище, царський уряд доручає козацькому отаманові Протасєву, що супроводжував московське посольство до Криму, підібрати на Торі та "нанести на чертеж" місце для побудови "жилого города"10.

Однак збудувати поблизу Торських соляних озер укріплене містечко - Маяцький острог вдалося лише у 1663 р. Після цього за розпорядженням царя у 1664 р. на Торі побудували казенні варниці, міст через Сіверський Донець, бударну пристань, де стали збирати мито на казну, а паромну переправу, що належала Святогірському монастиреві і за рахунок якої, як свідчать скарги ієромонахів, монастир жив і розбудовувався, було ліквідовано11.

Заведене на Торських озерах під прикриттям Маяцького острогу казенне солеваріння було порівняно незначним. У 40 котлах, які були доставлені на промисли з Єльця, за 1664 р. виварили 5 558 пудів солі, з яких 5 158 пудів було відправлено до Бєлгорода, а в 1665 р. з 9 331 пуда, виварених за сезон, 7211 пудів відправили до Бєлгорода. Одночасно в збудованих біля озер "куренях" приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Рузи, Зінькова, Грунська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богацька, Боровеньки, Олешні, Полтави в 323 котлах виварювали сіль 648 чумаків та їхніх робітних людей, а 95 котлів стояли пустими12. Якщо прийняти до уваги, що кожен з 648 чумаків вивіз з Тору лише по 60 пудів солі, що вміщалася на одній двоволовій мажі, то разом вони наварили за літо 38880 пудів солі.

Варто зауважити, що доставку казенної солі до Бєлгороду здійснювали козаки слобідських полків на умовах виконання державної повинності. Переконливим доказом цього може служити царська грамота, направлена в січні 1666 р. чугуївському воєводі. В ній вимагалось вислати на Тор 94 чугуївців з підводами, рогожами й мішками, або бочками та кадушками для перевезення солі до Бєлгорода. При цьому підкреслювалось, що необхідно це зробити негайно, щоб "соль с Торских озер перевезти в Белгород по нынешнему зимнему пути..."13.

Проте як державне, так і приватне солеваріння, у зв'язку з труднощами в забезпеченні варниць дровами, робітними людьми і частими набігами татар, велося нерегулярно. В 1668-1672 рр., у зв'язку з воєнними подіями на Україні та участю солеварів у селянській війні під керівництвом С.Разіна, приватне солеваріння припинилося, казенні варниці були зруйновані, робітні люди розійшлися. Навіть значна частина служилих людей з Маяцького острогу повернулася на старі місця проживання.

Все це спонукало царизм прийняти більш рішучі заходи щодо забезпечення постійної роботи промислів. У 1676 р. біля озер побудували Торську фортецю, а поруч з нею виросло Соляне містечко (нині м. Слов'янськ), в якому уже на початку 1677 р. поселилися 245 українських родин, в основному вихідців з Правобережної України, що здебільшого займалися солеварінням14. Їм було надано право вільної торгівлі сіллю, обміну її на продукти в населених пунктах Слобідської України. До того ж, за свідченням джерел, щорічно в середині 70-х рр. влітку на промисли приїжджали до 10 тис. солепромисловців, які варили сіль протягом 2-3-х тижнів і розвозили її для продажу в міста переважно Лівобережної України та сусідніх повітів Росії.

Однак уже наприкінці 70-х років у солеварінні на Торі намічається спад. Він був викликаний як безперервними татарськими набігами під час російсько-турецьких війн останньої чверті ХVІІ ст., так і перебоями у постачанні мешканців новозбудованого Соляного продуктами, зловживаннями місцевої адміністрації, особливо у зборі мита не лише з приїжджих солеварів, але й місцевих жителів, яким, як зазначалось вище, дозволявся безмитний провіз солі з метою її обміну на продукти. Тому Боярська дума, враховуючи численні скарги мешканців міста, 11 травня 1681 р. вирішила на 7 років звільнити від митних зборів не лише місцевих мешканців, а й приїжджих солеварів та посилити охорону міста. В її рішенні указувалось: 1) на соляних озерах приїжджим солеварам і мешканцям Соляного містечка дозволяється виварювати сіль без сплати мита; 2) від нападу "воїнських людей" мешканці Соляного та під час поїздок за дровами повинні захищати самі себе; 3) якщо мешканці Соляного везтимуть сіль для обміну на продукти в сусідні міста, з них мита не брати15.

Ці заходи, як свідчать факти, позитивно позначилися на розвитку промислів. У вересні-жовтні 1684 р. 10 торських мешканців, причому один "з компанією", перевезли через митницю 69 возів солі, а з травня по вересень 1685 р. 24 мешканці провезли вже 221 віз солі, причому один з них - Євсій Афанасьєв провіз до Харкова 42 вози солі. Основну частину солі було доставлено до Харкова і Сум16.

У 1687 р. було відновлено збір мостового і бударного мита. Для збору мита призначили "верных голов и целовальников" з чугуївців та мешканців інших міст17. Доставлені до Москви суми зборів дозволяють стверджувати, що кількість приїжджих солепромисловців на промисли наприкінці 80-х рр. постійно зростала. Якщо в 1689 р. було доставлено до Москви 331 крб, 11 алтин, то в 1690 р. з відкупщиків казна вимагала 337 крб., 14 алтинів і 2 дєньги митних зборів18. Враховуючи те, що в той час місцеві мешканці виварювали на Торі сіль за 10-ту бочку солі, можна вважати, що після розорення промислів під час повстання С.Разіна, казенна сіль на Торі зовсім не виварювалась.

Постійна загроза татарських нападів, які під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. значно почастішали, низька якість ропи в Торських озерах, особливо навесні та восени, змушували місцевих солеварів шукати соляні джерела як на правому, так і на лівому боці Дінця. З 1681 р. мешканці Соляного, як вказувалось вище, розпочали виварювати сіль спочатку на правому, а згодом і на лівому березі р. Чорний Жеребець. У 1691 р. там вже діяло 70 ропних колодязів19. Природно, що це не могло не позначитися на стані соляних промислів у Торі. До того ж у 1683 р. донські козаки Сухарівського юрту (нині с. Ямпіль Донецької обл.) розвідали соляні джерела на середній течії р. Бахмут і розпочали виварювати там сіль для своїх потреб20. Згодом сюди стали приїжджати і мешканці Соляного, Маяків, Райгородку, оскільки місцева ропа втричі була вищою за концентрацією солі від торської.

Після нападу татар на Соляне в 1697 р., в результаті чого був спалений посад і "соляні курені"21, мешканці містечка стали переселятися на Бахмут22. Це призвело до суперечок за Бахмутські промисли між старшиною Ізюмського полку і Війська Донського. Цим скористався царський уряд і в жовтні 1704 р. указом Петра І промисли були переписані на казну. За переписом 1704 р. на Бахмутських промислах солеваріння велося в 170 котлах або сковородах, з яких 140 належали мешканцям слобідських полків, а 30 - солеварам інших міст, в основному південних повітів Росії23.

Обурені рішенням царського уряду місцеві солевари під керівництвом свого отамана К.Булавіна наприкінці 1705 - на початку 1706 р. зруйнували Бахмутські промисли. Значна частина солеварів повернулася на Тор, де з введенням у 1705 р. державної монополії на сіль промисли здавалися місцевим мешканцям на відкуп за 2315 крб 70 коп за рік24.

Бахмутські промисли почали відроджуватись після розорення з 1709 р. Торські промисли з 1715 р. разом з Бахмутськими були передані у відання Соляної контори25.

У Бахмуті й Торі за рахунок казни були побудовані нові соляні варниці та магазини, в яких стали продавати сіль усім приїжджим чумакам. Магазини для продажу солі казна наказала збудувати і в цих місцях, куди відправлялася донецька сіль. Доставляти її повинні були на перших порах селяни Бахмутського повіту на своїх підводах. Однак гужова повинність виявилася не під силу місцевим селянам. Тому управляючі промислами Чирков і ландрат Вепрейський зобов'язали старшину слобідських полків подати подвірний список, згідно з яким на кожен двір розподілили по 4 пуди солі на рік і зобов'язали полкову старшину присилати за нею підводи на промисли. 9 серпня 1720 р. ці умови були затверджені Камер-колегією. Мешканцям Лівобережної України і прилеглих до Слобожанщини російських провінцій дозволялось оптом купувати сіль як у магазинах на промислах, так і на території слобідських полків26. Однак це рішення не задовільняло населення зазначених регіонів і вже в січні 1721 р., на вимогу козацької старшини, слобідські полки було звільнено від перевозки солі, проте зобов'язали їх купувати в магазинах на промислах лише донецьку сіль27.

Труднощі, з якими зіткнулася казна в забезпеченні промислів робочими руками та з реалізацією солі, спонукали її надавати можливість приїжджим солеварам орендувати сковороди. За свідченням джерел до 1715 р. "вільноварильщики" в Бахмуті за оренду сковороди віддавали казні половину вивареної солі та по два вози дров, а з 1715 р. - по 2 крб. орендної платні, 5 алтинів митного збору та 6 дєнєг за оформлення проїзних документів. До того ж 8 дєнєг зобов’язані були платити піддячому особисто за оформлення документів28. У зв’язку з тим, що сковорід для оренди завжди не доставало, то місцева адміністрація, найбільше комендант Бахмутської фортеці, за певну винагороду надавали сковороди позачергово. Ці зловживання місцевої адміністрації, очевидно, набрали таких масштабів, що центральна влада, направляючи в 1726 р. на промисли для визначення їх стану та налагодження роботи адмірала Апраксіна, зобов'язала його звернути увагу на ці зловживання. Після вивчення питання Апраксін дав строгий наказ коменданту Чиркову "смотреть, чтобы в соляном варении не было воровства"29. Однак за свідченням джерел Чирков і після цього зловживав своїм становищем. Він заключав підставні відкупи, присвоював сіль, потайно виготовляв горілку, брав хабарі з відкупщиків митних зборів на маяцькому мості та бударній пристані.

Про розміри прибутків казни від реалізації донецької солі можна судити за даними 1718 р., коли за лютий 1717 р. - червень 1718 р. чистий прибуток склав 50 тис. крб., не враховуючи місцевих витрат. Про те, що зловживання продовжувалися свідчить накладення штрафу в 1718 р. на капітана І.Лук'янова в розмірі 5114 крб.30 

У 1728 р. в Росії було введено вільний продаж солі, що, без сумніву, не могло не позначитися на районах поширення донецької. Вона надходила не лише на Слобідську і Лівобережну Україну, на Дон, у прилеглі до Слобожанщини російські провінції, а й на Правобережну Україну31. Однак уже у 1731 р. торгівля сіллю знову перейшла до рук казни.

Наприкінці 1732 р., у зв'язку з труднощами в забезпеченні донецьких промислів дровами, робочими руками та доставкою солі на ринки, вони були передані в оренду на 10 років компанії московських купців на чолі з В. Озеровим за 50 тис. крб. щорічної оплати. Основним районом збуту донецької солі було визначено Слобідську Україну. Ріст попиту на сіль на початку 30-х рр. спровокував різке підвищення цін на неї (на Лівобережжі України до 30, а в сусідніх російських повітах - 40 коп. за пуд), що в свою чергу вплинуло на підвищення орендної платні - до 6 крб. за добу в Бахмуті та 1,8 крб. - в Торі. Незважаючи на це, чистий прибуток вільноварильщиків за добу складав до 20 крб.32

Заселення Слобожанщини, південних районів Росії, територій Дону збільшувало попит населення на сіль. Згідно з підрахунками Г. Юнкера та запискою М.В.Ломоносова від 1741 р., для забезпечення сіллю всього населення, що проживало у межиріччі Дніпра і Дону, необхідно було 2 млн пудів солі, а на донецьких промислах виварювали на той час лише четверту частину від потрібної кількості33.

Цей висновок підтверджують відомості Соляної контори про кількість бахмутської солі, що знаходилась в соляних магазинах в 1737-1742 рр.34:

1737 р. - 600494 пуди 23 фунти

1738 р. - 417921 -"- 26 -"-

1739 р. - 186853 -"- 30 - "-

1740 р. - 729100 -"- 36 -"-

1741 р. - 677336 -"- 20 -"-

1742 р. - 702506 -"- 30 -"-

Різке скорочення кількості солі, що знаходилась в продажу в 1738-1739 рр. було зумовлене подіями російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та занесеною під час війни епідемією чуми, що спричинило подальше підвищення ціни на сіль на місцевих ринках..

Труднощі в забезпеченні південних провінцій сіллю, зокрема розташованої там у період війни з Туреччиною армії, змусили казну виділити кошти на перебудову Торських і Бахмутських варниць, яка здійснювалась під керівництвом Г.Юнкера. Однак нестача робочих рук, будівельних матеріалів та прорахунки в проектуванні не дозволили втілити в життя план повної перебудови промислів, що призвело до подальшого зростання попиту і ціни на сіль. Тому в 1749 р. було в межах країни встановлено єдину ціну як на поварену, так і самосадкову сіль - по 35 коп. за пуд35. У зв'язку з нестачею солі жителям Лівобережної України дозволили купувати в саратовських і дмитрівських магазинах ельтонську самосадкову сіль. Доставщикам солі до споживачів заборонялося брати за послуги більше 2 коп. з пуда солі.

Ріст цін на сіль спричинився до подальшого підвищення орендної плати за найм сковорід на промислах. За оренду на добу однієї сковороди в Бахмуті платили 14, а в Торі - 7 крб.36

Після війни з Туреччиною 1735-1739 рр. і підписання Бєлградського миру на Україну в значній кількості стала надходити й кримська самосадкова сіль. Тому в 1754-1755 рр. були видані укази про встановлення на кордоні Росії з Польщею та Туреччиною митниць і збір по 10 коп. мита з кожного пуда ввізної солі37.

Однак, незважаючи на всі прийняті заходи, забезпечити населення в достатній кількості сіллю не вдалося. Про це свідчить рівень цін на сіль, який в окремі роки середини ХVІІІ ст. досягав 70 коп. за пуд. Ріст цін на сіль викликав подальший ріст орендної плати за найм сковорід на промислах. Якщо в 1765 р. в Бахмуті оренда однієї сковороди зі всіма послугами, в тому числі й оформленням документів, досягла 20 крб. 30 коп., а в Торі - відповідно 10 крб. 17 коп., то на початку 70-х рр. вона уже відповідно складала 32 і 16 крб. Правда, за послуги в оформленні документів чумаки ще платили 27,5 коп.38 Тому чумаки стали надавати перевагу ельтонській солі, яку купували в саратовських і дмитрівських магазинах. У 1759 р. ельтонська сіль була доставлена чумаками на Україну в 14915 двоволових мажах39.

Доставка на Україну більш дешевої самосадкової солі спричинила спад попиту на донецьку сіль. У зв’язку з цим 5 липня 1760 р.Бахмутська соляна контора розпорядилася не розширювати казенну виварку солі, а намагатися здавати сковороли в оренду вільноварильщикам, забезпечуючи їх навіть дровами та іншими послугами40. Незважаючи на це, різкого збільшення числа вільноварильщиків не відбулося. В наступні два роки їх кількість утримувалась приблизно на одному рівні, а в 1763 р. навіть збільшилася (в Бахмуті вони орендували 1521 сковороду, а в Торі - 668, в той час як в 1759 р. - відповідно 1366, а в Торі лише 419 сковорід)41.

Наявні в прибутково-видаткових книгах відомості про наймачів сковорід свідчать, що більшість з них складали місцеві мешканці. Так, із 105 орендованих в 1772 р. в Торі сковорід 52 припадало на місцевих мешканців (торян), 15 - на бахмутчан, 18 - на мешканців м. Сум, 7 - м. Охтирки, по одному з Гадяча і Голубенкова, а 11 орендаторів місце проживання не зазначено42. Таким чином, основним місцем збуту донецької солі на той час була Слобідська Україна. В 1768 р., у зв’язку з початком нової російсько-турецької війни, було видано нове розпорядження, згідно з яким донецька сіль могла постачатися лише до Воронезької і Бєлгородської губерній, Слобідської України та Новоросії43.

Труднощі в забезпеченні перелічених вище регіонів і Гетьманщини донецькою сіллю спонукали адміністрацію промислів 5 серпня 1768 р. звернутися до всіх приїжджих солепромисловців з пропозицією завчасно запастися сіллю, зокрема на зимовий та весняний періоди, коли майже припинялася виварка, що спричиняло помітний ріст цін на сіль44. В той же час адміністрація Слобідсько-Української губернії звернулася до заводської контори з проханням солепромисловцям цієї губернії надавати сковороди для виварки солі в першу чергу45.

Тому після зайняття російською армією кримських соляних озер поставщикам провіанту для армії дозволили вивозити сіль з Криму і продавати її безмитно на Україні.

Після закінчення війни, у зв'язку з доставкою на Україну дешевої самосадкової кримської солі правитель Новоросії граф Г. Потьомкін розпорядився у 1782 р. закрити Бахмутські й Торські соляні промисли.

Таким чином, біля 200 років донецькі промисли забезпечували сіллю населення не лише Слобідської України, а й прилеглих районів Росії, частково Лівобережної України, а в окремі роки донецька сіль потрапляла і на Правобережну Україну, в станиці Війська Донського. Враховуючи сказане вище, а також те, що у ХVІІІ ст. обладнання на промисли надходило в основному з Тульських металургійних заводів, не важко переконатися в чималому значенні Торських і Бахмутських соляних промислів як у формуванні всеукраїнського ринку, так і в залученні економіки України до загального всеросійського ринку.

В той же час промисли давали й певний прибуток російській казні. В цьому нас переконують дані "Відомостей про прибутки від виварки солі в Бахмуті й Торі за 1715-1730 рр.46:

1715 р. - 13124 крб. 23,5 коп.

1716 р. - 21266 -"- 79 -"-

1717 р. - 46560 -"- 54 -"-

1718 р. - 21581 -"- 40 -"-

1719 р. - 439 -"- 90 -"-

1720 р. - 15402 -"- 50,25 -"-

1721 р. - 44115 -"- 45 1/8 -"-

1722 р. - 65391 -"- 74 3/8 -"-

1723 р. - 44807 -"- 86 -"-

1724 р. - 69681 -"- 51 -"-

1725 р. - 38377 -"- 11 -"-

1726 р. - 59689 -"- 60 1/4 -"-

1727 р. - 46048 -"- 52,5 -"-

1728 р. - 40693 -"- 78 3/4 -"-

1729 р. - 34581 -"- 0,5 -"-

1730 р. - 35096 -"- 1 3/4 -"-

Певне уявлення про прибутки від соляних промислів у Бахмуті та Торі в середині ХVІІІ ст., а також витрати на їх обслуговуання можна зробити на підставі таблиць 2 і 3, поміщених в додатках. Якщо врахувати те, що загальні прибутки російської казни від продажу солі складали на рік в третьому десятилітті ХVІІІ ст. від 570000 до 594000 крб., то бачимо, що частка Торських і Бахмутських промислів лише тричі за вказані роки перевищила 10%, а в середньому складала близько 6,5% щорічної суми прибутків від торгівлі сіллю в межах всієї імперії. Тому стає зрозумілим, що з відкриттям можливостей доставки до південно-західних провінцій Російської імперії кримської самосадкової солі казна погодилась на закриття промислів, тим більше, гроші від продажу приміщень, обладнання, худоби передбачалось передати переселеним з Криму до Азовської губернії грекам на їх облаштування на нових місцях.


Розд. IV.

РОБОЧІ КАДРИ СОЛЕВАРЕНЬ ТА ЇХ СТАНОВИЩЕ


Информация о работе «Соляні промисли Донеччини в XVII-XVIII століттях»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 280695
Количество таблиц: 5
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
51398
0
0

... це стосується, зокрема, назв річок. Так, місто Полтава вперше згадується в літописі 1174 р. під назвою Лтава, Олтава. Там само — Лтава, Олтава — зветься в літописі й притока Ворскли. А от походження назви цієї притоки остаточно не з'ясовано. Деякі дослідники виводять його від латинського лутум — «болото, багно, грязь, глина». Місто Суми розташоване на правому березі р. Псла мри впадінні в нього ...

0 комментариев


Наверх