Освіта в Німеччині в 1933 – 1939 роках

2.3 Освіта в Німеччині в 1933 – 1939 роках

30 квітня 1934 року обергруппенфюрер СС Бернхард Руст, колись гауляйтер Ганноверу, член нацистської партії й друг Гітлера з початку 20-х років, був призначений рейхсмінистром науки, освіти й народної культури. У безглуздому метушливому світі націонал-соціалізму Руст як не можна краще підходив на цей пост. Провінційний учитель, в 1930 році він став безробітним, оскільки місцеві влади звільнили його через деякі відхилення психіки. Втім, звільненням він був почасти зобов'язаний своїй фанатичній прихильності нацизму.

Зайнявши в лютому 1933 року пост міністра науки, мистецтв і освіти Пруссії, він похвалявся тим, що йому одним махом вдалося ліквідувати школу як "пристановище інтелектуальної акробатики". І такій людині, позбавленій здорового глузду, був довірений контроль над німецькою наукою, системою освіти й молодіжних організацій. Освіта в Третьому рейху, як представляв її собі Гітлер, не повинна була зводитися до занять у задушливих навчальних класах: її потрібно доповнити спартанським, політичним і військовим навчанням відповідно до певних вікових груп. Вона повинна була досягати своєї вершини не в університетах або технічних вузах, де навчалося незначне число молоді, а починаючи з 18 років у процесі примусового відбування трудової, а потім і військової повинності. Сторінки "Майн кампф" буквально поцятковані прикладами презирливого відношення автора до "професорів" і інтелектуального життя в навчальних закладах. Викладаючи деякі свої ідеї щодо утворення, Гітлер писав: "Вся освіта, здійснювана національною державою, повинна бути насамперед націленою не на те, щоб забивати голови учнів знаннями, а на те, щоб формувати здорове тіло". Але ще більш важливим, по думці автора, є залучення молоді на службу "новій національній державі" - предмет, до якого він часто вертався й після того, як став диктатором. 1 травня 1937 року він сказав: "Наш новий рейх нікому не віддасть свою молодь, він залучить її до себе й дасть їй свою освіту й своє виховання". Це не було порожньою похвальбою - саме це й реалізовувалося на практиці. Німецька школа від першого класу до університету включно швидко нацифікувалась. Поспішно переписувались підручники, мінялися навчальні програми. За висловлюванням "Дер дойче эрциер", офіційного друкованого органу працівників освіти, "Майн кампф" стала "педагогічною дороговказною зіркою". Учителів, які не змогли розглянути її світла, звільняли. Більшість викладачів були в більшому або меншому ступені нацистами за духом, а то й активними членами нацистської партії. Для ідеологічного загартування їх направляли на спеціальні курси, де вони інтенсивно осягали основи націонал-соціалістичного навчання, при цьому особливий упор робився на вивчення расистської доктрини Гітлера. Кожний працюючий у системі освіти - від дитячого садка до університету - був зобов'язаний вступити в Лігу націонал-соціалістичних учителів, на яку законом покладено завдання координації ідеологічної й політичної діяльності всіх учителів й викладачів відповідно до націонал-соціалістичної доктрини. Закон 1937 року про цивільні служби зобов'язував викладачів бути "виконавцями волі підтримуваного партією держави" і бути готовими "у будь-який час беззавітно захищати націонал-соціалістичну державу". У прийнятому раніше декреті вони кваліфікувалися як державні службовці - таким чином, на них поширювалася дія законів про раси. Євреям зрозуміло, викладати заборонялося. Всі викладачі приймаючи присягу "на вірність і покору Адольфові Гітлерові". Пізніше було заборонено викладати всякому, хто раніше не служив у СС, не відбував трудову повинність або не входив в "Гітлерюгенд". Кандидати на посаду викладачів в університетах повинні спочатку пройти шеститижневі збори в таборах, де нацистські фахівці вивчали їхні погляди й характери, а потім узагальнювали свої висновки й представляли їх у міністерство освіти. Останнє залежно від політичної благонадійності видавало їм посвідчення на право викладати. До 1933 року середні навчальні заклади в Німеччині перебували в юрисдикції місцевої влади, а університети підпорядковувалися владі відповідних земель. Тепер всі вони були передані у відання рейхсміністра освіти, що управляв ними залізною рукою. Відтепер університетських ректорів і деканів, яких раніше обирали штатні професори факультетів, призначав тільки він. Призначав він також і керівників Союзів студентів, у який входили всі учні, а також керівників Союзу викладачів університетів, членами якого належало бути всім викладачам. Націонал-соціалістична асоціація університетських викладачів, керована старими нацистськими функціонерами, відігравала вирішальну роль у відборі тих, кому довірялося навчання, і контролювала, щоб навчання велося відповідно до нацистських теорій. Результати такої нацифікації освіти й науки виявилися катастрофічними. У підручниках і лекціях історія фальсифікувалася до безглуздості. Расові науки, що проголошували німців вищою расою й таврували євреїв як джерело всіх бід на землі, були ще більш сміховинні. В одному тільки Берлінському університеті, де в минулому викладало стільки видатних учених, новий ректор, у минулому штурмовик, за професією ветеринар, заснував двадцять п'ять нових курсів по расовій науці, а в час, коли він по суті розвалив університет, у ньому велося викладання вісімдесяти шести курсів, пов'язаних з його власною професією. Викладання природничих наук, чим протягом багатьох поколінь славилася Німеччина, швидко занепадало. Звільнили або змусили піти у відставки таких учених, як фізики Ейнштейн і Франк, хіміки Габер, Вільштеттер і Варбург. З тих, хто залишився, багато хто були заражені маревною нацистською ідеологією й намагалися прикласти її до чистої науки. Вони прагнули викладати, як самі виражалися, "німецьку фізику", "німецьку хімію" і "німецьку математику". В 1937 році вийшов у світ перший номер журналу за назвою "Німецька математика". У редакційній статті проголошувалася: будь-яка ідея, що затверджує, що математика може розглядатися поза расовою теорією, "несе в собі зародок загибелі німецької науки.

Веймарська республіка наполягала на забезпеченні повної волі викладання, але одним з результатів такої волі стало те, що переважна більшість викладачів університетів, настроєних, як правило, антиліберально, антидемократично й антисемітськи, сприяли підриву демократичного режиму. Здебільшого професори були фанатичними націоналістами, що жадали відродження консервативної монархічної Німеччини. І хоча до 1933 року багатьом з них нацисти представлялися занадто буйними й жорстокими, щоб вони могли відчувати до них симпатії, своїми повчаннями вони створювали ґрунт для приходу нацистів до влади. До 1932 року більшість студентів з ентузіазмом ставилися до Гітлера. У деяких викликало подив число викладачів університетів, які після 1933 року упокорилися нацифікації вищої освіти.

Після шести років нацифікації число студентів університетів скоротилося більш ніж наполовину - з 127 920 до 58 325. Набір студентів у технічні інститути, що готували для Німеччини вчених і інженерів, скоротився ще разючіше - з 20 474 до 9554. Якість підготовки випускників знизилося жахливо. До 1937 року відчувалася не тільки недостача молоді в науковій і технічній областях, але й падіння рівня її кваліфікації. Задовго до початку війни представники хімічної промисловості, що старанно забезпечували переозброєння нацистської Німеччини, скаржилися у своєму журналі "Хеміше індустрі", що Німеччина втрачає свою провідну роль у хімії. "Під загрозою виявилися не тільки національна економіка, але й сама національна оборона", - ремствував цей журнал, бачачи причину такого положення в недоліку молодих учених і посередньому рівні їхньої підготовки в технічних вузах. Як виявилося, втрати нацистської Німеччини обернулися виграшем для інших країн світу, особливо в гонці за створення атомної бомби. По іронії долі створенням атомної бомби США виявилися зобов'язані двом ученим, вигнаним по расовій ознаці з Німеччини й Італії, - Ейнштейну й Фермі.