Становлення королівства Югославії

1 Становлення королівства Югославії

Із самого початку Першої світової війни частина словенських і хорватських політичних діячів зробила ставку на перемогу Антанти. Змушені в умовах війни бігти з Австро-Угорщини, вони створили в Римі (Італія) і Ніші (Сербія) два політичних центри еміграції. У січні 1915 року на базі римського центра був створений Південнослов’янський комітет (Комітет), у який увійшли великі політичні діячі Хорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини, Словенії.

Діяльність Комітету викликала самий живий відгук у югославських народів Австро-Угорщини. З його діяльністю солідаризувалися всі найбільші політичні партії Хорватії й Словенії. Незважаючи на існуючі розходження в поглядах на післявоєнне майбутнє південнослов’янських земель, лідерам комітету спільно вдалося розробити програму державотворення південних слов’ян на принципах федерації. Ідея федеративної Югославії була висунута на противагу ідеї «Великої Сербії», якої дотримувалися правлячі націоналістичні кола Белграда.

Природно, що Югославія могла бути створена тільки за умови розпаду Австро-Угорщини. Але ця перспектива не влаштовувала фінансові кола Парижа й Лондона, тісно пов’язані з банкірськими будинками Відня. Іншим аргументом проти створення Югославії були побоювання Англії й Франції, що це зміцнить позиції Росії на Балканах. Самим же рішучим супротивником створення Югославії була Італія, яка не бажала виникнення сильного конкурента на Адріатиці[2].

У листопаді 1916 року помер старий австрійський імператор Франц Йосип. Австро-Угорщина до цього моменту перебувала у важкому положенні. Кампанія 1916 року на російському фронті була програна, матеріальні ресурси країни виснажені. Новий імператор Карл I почав шляхи висновку сепаратного миру з Антантою. Був відправлений у відставку одіозний угорський прем’єр-міністр граф Іштван Тиса.

Була оприлюднена Травнева декларація - теза за об’єднання всіх південнослов’янських земель Австро-Угорщини в єдине державно-адміністративне утворення, але при цьому одні політики бачили це утворення в складі Австро-Угорщини, інших — у складі федеративної Югославії.

Складні процеси протікали й в іншій частині південнослов’янського політичного миру — в уряді Сербії в еміграції. Лютнева революція в Росії сильно підірвала позиції Сербії в таборі Антанти. Сербія втратилася своєї традиційної зовнішньополітичної опори в особі царського уряду. А наступний жовтневий переворот у Петрограді й захоплення влади більшовиками фактично залишив Сербію один на один з усією Європою. У цій ситуації сербські правлячі кола пішли на серйозні переговори з емігрантським Комітетом. У середині червня 1917 року на острові Корфу відбулася зустріч прем’єр-міністра Николи Пашича з лідерами Комітету. Вихідні позиції сторін на переговорах принципово відрізнялися: Пашич і інші сербські націоналісти стояли за «Велику Сербію», Комітет — за федеративну Югославію1. Але зовнішньополітична ситуація настійно диктувала необхідність компромісу.

Довгі й важкі переговори завершилися підписанням 20 липня 1917 року Корфской декларації— політичної програми створення незалежного єдиної Югославської держави. Передбачалося, що майбутня держава — Королівство сербів, хорватів і словенців — буде містити в собі всі південнослов’янські землі Австро-Угорщини, Сербію й Чорногорію. Конституцію країни повинні будуть виробити спеціально скликані Установчі збори, однак свідомо було вирішено, що нова держава буде конституційною монархією на чолі з династією Карагеоргієевичей, а не федерацією.

Компромісний характер Корфской декларації пояснюється нерівним і хибким положенням, у якому перебували обидві сторони: вигнане з окупованої країни сербський уряд мало у своєму розпорядженні армію, Комітет — певними фінансовими ресурсами й підтримкою еміграції й частини політиків Австро-Угорщини. Однак обидві сторони були буквально підвішені в повітрі — війна тривала, і її підсумок ще не був ясний. Але рівноважними ці відносини не були — все-таки позиції сербської сторони були сильніше. Адже уряд Сербії, хоча й у вигнанні, було визнано державами Антанти як повноправний союзник і він мав реальну військову силу. Тому в Корфской декларації перевага одержали великосербскі тенденції — і це відбилося згодом на всій історії Югославії1.

Недивлячись на всі ці недоліки, оприлюднення Корфской декларації викликало хвилю ентузіазму серед всіх югославських народів. У програші виявилася тільки чорногорська королівська династія — відтепер король Чорногорії Микола залишався королем без королівства. Ще в березні 1917 року в Парижі був створений емігрантський Чорногорський комітет національного об’єднання, що від імені народу Чорногорії виразив солідарність із принципами Корфской декларації. Чорногорський комітет установив тісні контакти з Комітетом і сербським урядом.

Початок 1918 року ознаменувалося вступом у війну США. Перевага Антанти стала очевидним для всіх. Не сумніваючись у перемозі, американський президент В. Вільсон 8 січня 1918 року направив конгресу США своє знаменитим послання, що стало, з 14 пунктів, у якому викладалася концепція післявоєнної перебудови Європи. Пункт 10-й говорив: «Народам Австро-Угорщини... повинна бути надана найбільш вільна й сприятлива можливість для автономного розвитку»2. Так на міжнародному рівні був зроблений перший крок до автономії югославських народів Австро-Угорщини. При цьому мова про розпад імперії ще не йшла.

9 січня 1918 року Ллойд Джордж, виступаючи в англійському парламенті, заявив, що «у завдання англійської політики не входить руйнування Австро-Угорщини»1. При цьому держави Антанти збиралися тримати руку на пульсі австро-угорських подій і направляти їх за своїм розсудом.

Тим часом уряд Австро-Угорщини вживав розпачливі зусилля по виходу з війни. У Відні вже зрозуміли, що у випадку поразки події в країні стануть некерованими. Потай від Німеччини віденські дипломати вели сепаратні переговори з Антантою. Особлива увага приділялася переговорам у Брест-Литовську. Тут представники Німеччини й Австро-Угорщини обговорювали із представниками радянської Росії умови висновку миру.

Восени 1918 року почалася агонія. 29 вересня капітулювала Болгарія. 4 жовтня уряд Австро-Угорщина направило державам Антанти ноту, у якій пропонувало почати мирні переговори. 5 жовтня почалося масований наступ військ Антанти на Італійському фронті. Це був кінець імперії. Практично вся територія країни вже вийшла з-під контролю Відня.

6 жовтня в Загребі було утворено Народне віче югославських народів, у яке ввійшли представники Хорватії, Словенії й Боснії й Герцеговини. 16 жовтня імператор Карл видав запізнілий маніфест про реорганізації монархії, але цей акт тільки прискорив розпад імперії. Народне віче початок формування власних органів влади й проголосило свою програму, метою якої оголошувалося «об’єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу, створена на демократичних початках». Об’єднання югославського населення повинне було здійснитися «на всій його етнографічній території, незалежно від обласних або державних кордонів, у межах яких воно в цей час проживає»2. Наприкінці жовтня почалися масові повстання югославських частин австро-угорської армії. А 29 жовтня Народне віче в Загребі прийняло резолюції про розрив з Австро-Угорщиною, відділенні від її всіх югославських провінцій і державотворенні словенців, хорватів і сербів.

Відразу ж після проголошення незалежності Народне віче оголосило про припинення війни з Антантою й зажадало надати новій державі право брати участь у мирній конференції. Представляти інтереси нової держави на міжнародній арені Народне віче вповноважило Комітет у Лондоні, що мав свої представництва в інших столицях країн Антанти. Усередині країни почалося формування органів місцевої влади й власних збройних сил — Народної гвардії. Необхідність у власній армії настійно диктувалася складним міжнародним становищем, у якому виявилася країна. У ряді міст відбувалися хвилювання. Анархія загрожувала захлиснути всю країну. В умовах розпаду Австро-Угорщини й повної дезорганізації її державних інститутів, італійська армія окупувала все узбережжя Адріатики з містами Трієст, Рієка, Спліт, Дубровнік. У цих умовах Народне віче було змушено призвати на територію країни війська Антанти.

Сербський уряд до 1 листопада 1918 року залишався на острові Корфу, звідки уважно спостерігав за подіями на Балканах. 1 листопада сербські війська звільнили Белград, а 13 листопада між Сербією й Угорщиною було укладене перемир’я. Прем’єр-міністр Сербії Нікола Пашич на нараді керівників держав Антанти в Парижі зажадав для своєї країни територіальних компенсацій за заподіяний їй австро-угорською окупацією збиток. Але про приєднання до Сербії всіх колишніх територій Австро-Угорщини, населених югославами, мова взагалі не йшла1.

Керівництво великих держав прораховувало варіанти дій. Із закінченням світової війни геополітична ситуація в Європі істотно змінилася. Як фактор європейської політики зникли Росія, Німеччина й Австро-Угорщина. Новий розклад сил породжував нові протиріччя. Стратегічна важливість Балкан полягала в їхній близькості до Туреччини й арабського Сходу, звідси можна було контролювати всю східну частину Середземномор’я. Але тепер фактичним гегемоном на Балканах ставала Франція. Незадоволені цим Англія й США прагнули обмежити французький вплив. Саме за їхньою підтримкою почалася італійська окупація Балкан. Втім, санкціонувавши цей крок, Лондон і Вашингтона незабаром затурбувалися, що італійці хапнуть занадто багато, а надмірне посилення Італії не входило в їхні плани. У підсумку англійські й американські війська почали висадження в югославських портах, захоплених італійцями. Сформована ситуація настійно вимагала забезпечити баланс сил на Балканах. Єдиною противагою Італії могло стати велика держава південних слов'ян, що перебуває в тісних союзницьких відносинах з Антантою. Це влаштовувало б усіх, крім Італії, але про неї в даному контексті мова й не йшла. Крім того, нова держава на Балканах, за задумом Антанти, повинне було стати важливим елементом «санітарного кордону» навколо ураженою чумою більшовизму Росії1.

Ні Народне віче Держави словенців, хорватів і сербів, ні уряд Сербії не заперечували проти об’єднання. Але політичні партії, угруповання й рухи мали різні, найчастіше діаметрально протилежні погляди на принципи устрою майбутньої держави.

Югославські соціал-демократичні кола виступали за республіканську форму правління, за рівність всіх народів Югославії й за федерацію демократичних республік. Провідні хорватські політичні партії наполягали на автономії Хорватії в єдиній державі. Сербські націоналісти розглядали створення єдиної Югославії як закономірний «військовий приз» для Сербії. Населення Македонії виступало за автономію або повну незалежність країни. У Чорногорії й навколо її йшла гостра боротьба між прихильниками незалежності країни й прихильниками об’єднання з усіма югославськими народами.

Цим планам активно перешкоджала Франція. На той час Парижеві вдалося повністю підкорити своєму впливу сербський королівський двір, сербський уряд і генералітет, а за допомогою військових кредитів. У планах Франції Сербія повинна була стати головним провідником французького впливу на Балканах, об’єднавши навколо себе всі югославські народи.

Наміри Франції не схвалювали США й Англією. Їх набагато більше влаштувало б, якби на Балканах існувало кілька слабких держав, які було б легко тримати під контролем1.

24 листопада 1918 року Народне віче винесло рішення про об’єднання Держави словенців, хорватів і сербів із Сербією й Чорногорією. 26 листопада рішення про об’єднання із Сербією прийняла Народна скупщина Чорногорії. А 1 грудня 1918 року від імені короля принц-регент Олександр Карагеоргиевич оголосив про утворення єдиної держави югославів— Королівства сербів, хорватів і словенців2. Ця дата й уважається датою створення Югославії.

Створене в грудні 1918 року Королівство сербів, хорватів і словенців було великою європейською державою. Його площа становила 248 тисяч квадратних кілометрів, населення — 12 мільйонів чоловік. Самим більшим по чисельності народом багатонаціонального королівства були серби, що становили 39% населення. Другий по чисельності етнічною групою були хорвати, третьої — словенці. Крім цього, у Королівстві проживали угорці, албанці, македонці, боснійські мусульмани, цигани, євреї, влахи, турки, болгари, німці, італійці, румуни. Кожний із цих народів мав власну історію, культуру, мову, традиції, багато століть ці народи жили роздільно й у різних умовах, кожний з них за свою багатовікову історію випробував різні політичні, культурні, економічні, соціальні впливи, кожний перебував на своєму рівні економічного розвитку.

Країна не мала спочатку єдиного ринку, практично був відсутній внутрішній товарообмін. Не було і єдиної грошової системи — у країні паралельно зверталися кілька валют — сербська, чорногорська, австрійська. При цьому економіка Сербії й Чорногорії сильно постраждала від війни й окупації, а економіка колишніх австро-угорських земель, що ввійшли до складу Держави сербів, хорватів і словенців, була дезорганізована. Економічну базу нової держави фактично стояло створювати заново. І вже перші роки його існування показали, що здатності правлячої еліти не відповідають масштабам державних завдань.

В 1920-х роках ні Франція, ні Англія, ні США не були зацікавлені в розпаді королівства сербів, хорватів і словенців. Розклад сил у Європі в той час вимагав існування на Балканах великої держави, що перебуває під контролем держав Антанти, що було б, по-перше, фактором стабільності на Балканах, по-друге, служило б противагою Італії, по-третє, стримувало б реваншистські устремління Угорщини й Болгарії й, по-четверте, забезпечувало «санітарний кордон» уздовж границь СРСР. Сербська правляча верхівка, повністю орієнтована на Антанту, була цілком здатна забезпечити всі ці чотири умови - цілком задовольняла Париж і Лондон. А доля якихось там хорватів або македонців їх не хвилювала — вони були віддані на відкуп сербським шовіністам, і ні про якій «гуманітарній катастрофі» ніхто в столицях великих держав тоді й не заїкався. Ну, ріжуть слов'яни один одного — так вони ж дикуни, їм так покладене...1

6 січня 1929 року король Олександр зробив у країні державний переворот. Був оголошений надзвичайний стан, скупщина розпущена, до влади прийшов уряд на чолі з генералом Петром Живковичем, керівником таємної організації «Біла рука». Через кілька місяців після перевороту були проведені адміністративні реформи. Колишня назва країни — Королівство сербів, хорватів і словенців — скасовувалося. Відтепер країна одержала офіційну назву Королівство Югославія. По новому адміністративно-територіальному подолу вона розділялася на 9 провінцій (бановин) і столичний округ. Границі провінцій в основному відповідали історичним областям Югославії. 3 вересня 1931 року була опублікована нова конституція Югославії1. Від попередньої вона відрізнялася тільки розширенням повноважень короля, країна по суті перетворювалася в абсолютну монархію. У відношенні національних прав народів Югославії нічого не змінилося.

Таким чином, процес становлення Югославії як незалежної держави був досить складним і суперечливим. Особливістю цього процесу стало те, що окрім узгодження інтересів внутрішніх політичних сил югославських народів, необхідно було порозумітися таким великим геополітичним гравцям як Франції, Англії та США. Кожна з цих країн мала свої наміри щодо Югославії. Але незважаючи на це об’єднання югославських народів в єдину державу відбулося, хоча саме в цей період були закладені основні внутрішньополітичні протиріччя, які стали визначальними у всій подальшій історії держави.