Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.)

1.4 Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.)

 

Основною метою радянського керівництва на Західній Україні було придушення національно-визвольного руху шляхом масового переселення в глибину СРСР, та направленням в західні області російськомовного населення. В 40-х першій половині 50-х років переселення набули форм насильницьких депортацій. Після смерті Сталіна відбулася певна зміна форм, але не змісту переселень. Оргнабори стали обов’язковими для виконання і доволі часто для вирішення поставлених союзним керівництвом завдань використовувалися примусові заходи, в основному по відношенню до молоді.

У перші повоєнні роки, прагнучи уніфікувати етнонаціональну структуру населення Західної України, керівництво СРСР ініціювало переселенські акції. До вересня 1946 р. із західних областей України було переселено 790 тис. польських громадян. Протягом 1944-1946 рр. із південно-східних воєводств Польщі до УРСР прибуло близько 482 тис. українців. [16, 74]

Втілення у життя національної політики радянського режиму також виявилося у проведенні оптації – формально добровільного вибору громадянства СРСР українцями-русинами Чехословаччини та громадянства ЧСР – чехами та словаками Волині та Закарпаття. За підсумками волинської акції до Чехословаччини переселилося майже 30 тис. осіб, до СРСР – понад 12 тис. У 1945-1947 рр. із Закарпатської області виїхало близько 20 тис. чехів та словаків.

Після вступу радянських військ жертвою репресивної політики нової влади стає частина німецького та угорського населення Закарпаття. Впродовж кінця 1944 – початку 1945 рр. було відправлено в табори як військовополонених 70 тис. угорців-чоловіків. З них майже 25 тис. – це закарпатські угорці-чоловіки віком від 18 до 55 років. При цьому радянські репресивні органи не рахувалися з тим, що більшість з них не служили в угорській армії, або ж були до неї включені насильно.

Ще масштабнішими були репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їхніх родин. За офіційною довідкою міністерства внутрішніх справ УРСР протягом 1944–1946 рр. було «виселено сімей бандитів» 15040 (57145 осіб). Але особливо масштабною виявилась депортація, проведена органами КДБ у жовтні 1947 р., що охопила понад 26 тис. сімей, або ж майже 78 тис. осіб, у тому числі з Рівненської області – 11347, Волинської – 9050, Львівської – 15820, Тернопільської – 15508, Станіславської – 11886, Чернівецької – 1627, Дрогобицької – 14456 осіб. [2, 32]

Всього ж станом на 23 листопада 1948 р., так званий спецконтингент із України становив майже 152 тис. осіб. Виселення сімей так званих оунівців продовжувався і в наступних роках. Загалом за 1944–1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. [2, 33]

Масштабні депортації мали за мету не тільки залякати населення, підірвати соціальну базу антирадянського руху. Вони були органічною рисою тоталітарного політичного режиму.

У 1943–1944 рр. значна кількість українців, рятуючись від сталінсько-беріївських репресій, залишили рідну землю. В умовах найжорстокішої війни вони без засобів для існування емігрували на Захід, терпіли злидні, але не хотіли повертатися в СРСР. Після війни у 1945 р. в Австрії, Німеччині, інших країнах Західної Європи перебувало понад 3 млн. українців. Радянські спецслужби зробили все, щоб повернути емігрантів у СРСР. Посилаючись на союзницькі угоди, підступно обдурюючи американських, англійських та французьких чиновників, їм вдалося обманом, обіцянками, шантажем і залякуванням переправити в СРСР більшість біженців. Не піддалися агітації НКВС майже 300 тис. українців. Тих, кого радянським спецслужбам вдалось переконати повернутися на Батьківщину через одеський порт, відправляли на роботу у промислові регіони, в тому числі Донбас, значну частину практично відразу депортували в табори ГУЛАГу, на Урал, Сибір, далеку Північ. Їх перебування там було нестерпним.

Західноукраїнська еміграція отримала підтримку ООН, інших світових організацій, урядів країн, де вони поселились і це дало їм змогу створити різні культурно-освітні інституції.

Намагаючись докорінним чином змінити етнонаціональне обличчя західноукраїнських областей радянський режим сприяв інтенсивній міграції росіян. Впродовж повоєнних років російське населення в регіоні щорічно зростало в середньому на 20 тис. осіб. При цьому більшість росіян влаштовувалися на постійне проживання у містах.

Соціальна структура російського населення регіону формувалась під впливом міграції на перехресті двох основних тенденцій. Перша викликана об’єктивною потребою індустріалізації, друга – зумовлена ідеологією та політикою влади. Вона виходила із основного завдання, яке покладалося на росіян з боку тоталітарного режиму – творення «радянського народу» в «зараженому націоналізмом краї».

З одного боку, як наслідок індустріалізації, у перші повоєнні роки у західних областях України виникає цілий ряд нових галузей промислового виробництва, що часто відбувалося шляхом переведення відповідних заводів з Росії разом з робітниками та інженерно-технічним персоналом. А з другого боку, зазначені тенденції надавали соціальній структурі росіян регіону специфічних рис. Найперше – це високий відсоток зайнятих переважно розумовою працею і військових.

Репресії значних мастабів і відверта зневага до місцевого українського населення, зайнятого в основному в сільському господарстві і як некваліфіковані робітники, недовіра до місцевої української інтелігенції, яка не влаштовувала радянську владу ні кількістю, ні, що було говним, за своїм світоглядом – ось визначальні риси кадрової політики того часу. Усі більш-менш відповідальні посади очлювали «немісцеві». Помітне місце серед них належало росіянам. Виділялись цілі сфери зайнятості, як, наприклад, силові структури, суд, прокуратура, праця в яких була прерогативою передусім росіян. В результаті склалися суттєві відмінності і в галузевій структурі національностей. Російське і російськомовне населення влилося, головним чином, у промисловість, транспорт, культуру, торгівлю, але особливо в управління – найбільш привілейовану соціальну групу радянського суспільства. А отже, мало великий вплив на формування кадрової політики.

 

Розділ 2. Боротьба з національно-визвольним рухом в Західній Україні: тактика, стратегія, форми і методи радянських репресивних органів

 

2.1      Становище загонів УПА і підпілля ОУН в західному регіоні України після відновлення радянської влади

Саме на 1944 р. припадав період найвищого організаційного і кількісного стану та боєздатності УПА, яка мала 60–80 тис. вояків. Бойовою діяльністю армії керував головний командир Р. Шухевич та Головний військовий штаб на чолі з полковником Д. Грицаєм. Повстанську армію складали сильні бойові групи УПА–Північ, УПА–Південь, УПА–Захід, УПА–Схід, що ділилися на військові округи, зокрема УПА–Захід мала шість округ: «Лисоня», «Маківка», «Буг» та ін. Кожну з них складали шість – сім куренів. В УПА впроваджено рангові відзнаки і військові нагороди. Своєю чисельністю і боєздатністю вона переважала тогочасні формування радянських партизан в Україні (40–50 тис.). [21, 36]

У вказаний період УПА контролювала значну територію Волині і Полісся, де розгорнула державотворчу діяльність згідно з наказом від 15 серпня 1943 р. Головна команда УПА проголосила себе «найвищою і одиноко-суверенною владою». Було впроваджено цивільну адміністрацію звільненої території, яка ділилася на області, округи, райони, міста і села; утворені земельні комісії наділяли селян землею. Діяли школи, лікарні, притулки для сиріт, розвивалося рільництво, промисловість, торгівля, налагоджено випуск власних грошей.

УПА творилася і діяла впродовж усього часу боротьби фактично без зовнішньої підтримки, опираючись на фінансово-господарську допомогу народних мас регіону. Тоді як польська Армія Крайова отримувала від лондонського еміграційного уряду 10 млн. дол. щорічно; радянські партизани на Волині й Поліссі у 1942-1944 рр. отримали лише автоматів 12,6 тис., близько 19 млн. набоїв. Чималу зовнішню підтримку мала югославська партизанська армія Йосипа Броз-Тіто. [21, 38]

Впродовж 1944 р. керівництво СРСР і УРСР ухвалили низку постанов, згідно з якими для радянізації західного регіону, перш за все боротьби проти «українсько-німецьких націоналістів», сюди скеровано тисячі працівників на керівні посади в партійних і радянських органах. Ще до зайняття регіону для кожної області сформовано так звані оперативні групи чисельністю 500-600 партійних, радянських, комсомольських і господарських функціонерів. Секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов доповідав Сталіну, що до лютого 1945 р. в західні області України скеровано 42 тис. працівників. До кінця року їх чисельність зросла до 86 тис. Апарат органів держбезпеки і внутрішніх справ нараховував без військ 22 тис. осіб. В результаті, по-суті колонізаторської політики, серед номенклатури обкомів партії частка керівних працівників з місцевого населення становила від 3% в Чернівецькій до 14% у Львівській областях. Ця кадрова політика скорегована лише після смерті Сталіна. [21, 44]

З перших днів насадження радянської влади головним змістом суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях стала жорстока боротьба типовими методами реалізації імперської політики, перш за все за придушення широкого руху опору українського народу тоталітарному режимові. У руслі цих заходів, поряд з військово-чекістськими операціями проти частин УПА, влада здійснила ряд інших підступних акцій. Щоб підірвати мобілізаційні ресурси УПА, за пропозиціями М.Хрущова і маршала Г.Жукова, Державний комітет оборони прийняв ухвалу провести поголовну мобілізацію чоловіків призовного віку до Червоної армії, а допризовну молодь – на роботу в Донбас. За даними Львівського військового округу було мобілізовано близько 450 тис. українців і 70 тис. поляків. Але немала частина молоді поповнила повстанські частини. В деяких місцевостях мобілізацію зірвано. Зокрема, у Станіславській області у серпні 1944 р. із запланованих 30 тис. осіб вдалося скерувати до війська лише половину. Головній меті – виявити повстанців і підпільників – служила акція перепису населення віком від 15 років, яку здійснювали органи НКВС за активною участю партійних і радянських органів. Сім`ї повстанців і підпільників депортувалися в Сибір.

Широкомасштабні заходи радянської влади, скеровані на утвердження режиму, зустріли впертий опір збоку патріотично налаштованого українства. Ядром масового руху опору були загони УПА і підпілля ОУН. Кинуті проти них величезні сили Червоної армії, військ НКВС і НКДБ, радянських партизанських частин у 1944-1945 рр. так і не змогли виконати наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Україні до кінця радянсько-німецької війни. Водночас владі вдалося частково нейтралізувати дії антикомуністичної опозиції. Але відкрита боротьба продовжувалася до середини 1950-х років.

Як відомо, у травні 1953 р. тодішній міністр внутрішніх справ Л. Берія доповів Президії ЦК КПРС, що за 1944–1952 рр. у західних областях України репресивно-каральними органами СРСР вбито 153 тис., арештовано й ув’язнено 134 тис., довічно вислано у віддалені райони понад 203 тис. осіб. Ці дані, які увійшли у постанову Президії ЦК КПРС «Про становище в західних областях УРСР», були надійно і надовго приховані від громадськості.