Початок формування багатопартійності в Україні

4. Початок формування багатопартійності в Україні

Швидкий перебіг політичних процесів неминуче ставив питання про партійної посади В. Щербицького, котрий масовою свідомістю сприймався як символ антиперебудівних сил, як «стовп застою» в Україні.

28 вересня 1989 р. в Києві відбулася давно очікувана подія: на Пленумі ЦК КПУ, який проходив за участю М. Горбачова, «У зв’язку з виходом на пенсію» було звільнено від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК КП України В. Щербицького. Таємним голосуванням першим секретарем ЦК республіки обрано В. Івашка.

Новий лідер комуністів України не зміг стати авторитетним, сміливим, масштабним керівником. За темпами перетворень Україна продовжувала відставати від інших союзних республік.

Усунення В. Щербицького відбулося в ситуації, коли в керівництві зміцнювалося переконання, що без поступового демонтажу тоталітарної системи, яка була «запрограмована» на збереження старих виробничих відносин і політичних структур, перебудова приречена на провал. В КПРС, і особливо поза нею, посилювалось переконання, що лише в умовах політичного плюралізму і багатопартійності можна створити реальну противагу закостенілим державним і компартійним структурам.

Класифікація новостворених партій

Після вересневого Пленуму ЦК КП України (1989 р.) і увільнення від обов’язків першого секретаря ЦК В. Щербицького прискорилося формування в республіці багатопартійної системи. За короткий час з’явилися різні, а почасти і протилежні за своїми ідеологічними засадами і програмними цілями партії, організації і рухи: від таких, що мали на меті докорінне, радикальне перетворення економічних відносин, суспільного життя та вихід України зі складу Радянського Союзу, до орієнтованих на часткове оновлення або на повну консервацію існуючого стану суспільства. Залежно від ставлення до суспільно-економічної системи наявні партії та організації поділялися на праві, центристські і ліві. Що ж стосується їхнього ставлення до іншого важливого питання життя – державного статусу України, то за цим критерієм партії слід поділити на самостійницькі (обстоювали ідею повно самостійності України), конфедералістичні (виступали за державний суверенітет України і укладення воєнно-політичного союзу з державами, які виникнуть після розпаду СРСР), федералістичні (декларували прагнення бачити Україну у складі «оновленої» радянської федерації). Ця класифікація досить умовна, бо процес еволюції партій проходив досить швидкими темпами. Деякі з них навіть припинили існування, так і не розпочавши своєї діяльності. Окремі ж стали насправді впливовим чинником суспільного життя.

Праві партії

Першими, не чекаючи офіційного дозволу властей України, начали формуватися праві, націонал-радикальні партії. У жовтні 1989 р. у Львові відбувся установчий з’їзд Української національної партії (УНП). На другому надзвичайному зборі УНП, що проходив у квітні 1990 р. і мав затвердити стратегію і тактику та обрати керівництво, організація партії завершилася. Своєю метою УНП оголосила «відновлення УНР, проголошено Центральною радою в січні 1918 р., у її етнографічних кордонах». Уряд УРСР партія не визнавала і вважала «УРСР не республікою, а колоніальною адміністрацією в Україні».

21–22 квітня 1990 р. у Львові на з’їзді Українського християнсько-демократичного фронту була утворена Українська християнсько-демократична партія (УХДП). Метою своєї діяльності партія проголосила побудову вільної, самостійної, християнської України». У статуті УХДП говорилося, що методи діяльності УХДП є ненасильницькими, узгоджуються з християнськими принципами і базуються на засадах взаємодії парламентської демократії та громадської ініціативи. Свою соціальну базу УХДП шукала серед прокатолицько налаштованого населення Західної України. Чисельність партії на момент організації становила близько двох тисяч чоловік. Лідер партії, Василь Січко, народився у Магадані в сім’ї репресованих українців, відбув б років ув’язнення за участь у правозахисному русі в Західній Україні.

Подібні позиції займало також об’єднання «державна самостійність України» (ДСУ), утворене у квітні 1990 р. Очолив його відомий правозахисник багаторічний політв’язень, юрист зі Львова Іван Кандиба. Членів ОУН-УПА об’єднання оголосило героями визвольної боротьби за волю і долю України, а компартію України – злочинною організацією.

До цієї групи партій примикала також і Українська народно-демократична партія (УНДП), утворена на установчому з’їзді в Києві 16–17 червня 1990 р. Вона виникла на основі Української народно-демократичної ліги, що діяла в Україні з середини 1989 р. На відміну від УНП, УХДП, ДСУ, діяльність яких обмежувалася західноукраїнськими землями, УНДП прагнула перетворитися у всеукраїнську партію. У програмних установках передбачалося досягнення незалежності України.

УНП, УНДП, деякі інші партії та організації, в тому числі Спілка незалежно української молоді (націоналістична фракція), Комітет захисту УГКЦ, незалежна профспілка «Єдність» – всього майже 20 політичних формувань національно-радикального напрямку – 1 липня 1990 р. утворили Українську міжпартійну асамблею (УМА). Об’єднання проголосило своїм завданням створення альтернативних державним структур: комітетів громадян на місцях і Національного конгресу як верховного органу влади. Скликанню Національного конгресу мала передувати кампанія реєстрації громадян УНР на основі закону про громадянство УНР, прийнятого в 1918 р. УМА оголосила, що визнає повноваження тільки тих рад, що «заявляють про свою готовність визнати над собою зверхність Національного конгресу». У політичній заяві першої сесії Міжпартійної асамблеї наголошувалося на необхідності утворення «Національних Збройних сил, Нацюнальної Служби Безпеки та Національної Поліції». На другій сесії УМА, що відбулася в жовтні 1990 р., асамблея оголосила себе найрадикальнішою національною опозицією радянській владі.

Національно-центристські партії

Національно-радикальні партії в перші місяці своєї діяльності не мали помітного впливу на населення і були нечисленними. Значно більше прихильників було у центристської партії, на правому фланзі яких перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі УГС на з’їзді спілки у квітні 199О р. На час з’їзду партія нараховувала 2300 членів – більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив її Левко Лук’яненко, юрист, котрий відбув 26 років ув’язнення. Свої осередки УРП утворила в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Укранської незалежної Соборної держави». Союзний договір, згідно з яким Українська РСР 1922 р. увійшла до СРСР, УРП оголосила недійсним, оскільки, як вона вважала, він був підписаний незаконним урядом. Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.

У середині травня відбулося нове засідання оргкомітету зі створення ДемПУ, яке прийняло Маніфест партії. У Маніфесті говорилося, що партія «закономірно прилягає до світового соціал-демократичного руху, продовжує традиції української соціал-демократії». Однак у наступних документах ДемІІУ мова про соціал-демократію вже не йде. Партія, прагнучи закріпитися серед центристських об’єднань, орієнтується більшою мірою на ліберальні, ніж на соціал-демократичні цінності. Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Установчий з’їзд ДемПУ відбувся в середині грудня 1990 р., головою партії було обрано Ю. Бадзъо.

У червні 1990 р. на установчому з’їзді в Києві утворюється Українська селянська демократична партія (УСДП), яка в Декларації основних принципів оголосила себе передусім «партією фермерською». УСДІІ виступала за «незалежну самостійну Українську народну державу», економіка якої має будуватися на ринкових принципах і різноманітності форм власності. При цьому партія заявляла, що «з усіх видів власності – приватна найважливіша, бо була, є і буде рушійною силою будь-якого суспільства». УСДП – єдина з центристських партій, що взяла участь у роботі Укранської міжпартійної асамблеї (УМА). Лідером парті став письменник С. Плачинда.

Українська соціал-демократія

В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціально-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 р. у Києві пройшов установчий з’їзд представників 25 соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ).

Термін «об’єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.

Члени Соціал-демократичної партії (СДПУ) заявили, що «не приймають традиційну соціалістичну ідею перестрою суспільства», рішуче відкидають термін «демократичний соціалізм». На їх погляд, «основоположною тенденцією сучасного соціал-демократичного руху є переосмислення традиційних гуманних цінностей у контексті нових тенденцій у світовій цивілізації, пов’язаних з переходом від «індустріального до комп’ютерно-інформаційного суспільства».

Екологічні об’єднання

Своєрідне місце у політичному житті України зайняла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ). Оформлення партії не стало на заваді діяльності масової екологічної організації «Зелений світ», початок існування якої було покладено на з’їзді у Києві 28–29 жовтня 1989 р. Організаторами ПЗУ виступили відомі в республіці народні депутати СРСР Ю. Щербак і Л. Сандуляк. Зелені ставили за мету створення «екологічного солідарного суспільства», в якому інтереси людини, кожної соціальної та професійної групи громадян і кожної нації «гармонійно поєднувалися б з вищими біосферними законами природи». ПЗУ вважала, що «ні комуністична ідеологія, ні капіталізм не прийнятні для загалу». Необхідно шукати третій шлях, де замість протиставлення різних соціальних і національних угруповань пануватиме «принцип консолідації всього суспільства у справі захисту екологічних, політичних і духовних прав людини…». Зелені відкидають «насильство як метод досягнення поставлених цілей». В економічному житті ПЗУ вимагає законодавчого забезпечення рівноправності всіх форм власності, а в національно-державному – досягнення реальної державної незалежності України як повноправного члена ООН.

Посилення руху за закриття Чорнобильської АЕС в другій половині 90‑х років в Україні і країнах Європейського співтовариства активізувало в цьому напрямку і рух зелених.

Розклад компартії України. Демплатформа

Партійно-політична диференціація суспільства негативно позначилася на становищі компартії України. У 1990–1991 рр. її покинули сотні тисяч членів. Однак і після цього в складі залишалося понад З млн чол. Але тієї монолітної єдності, яка була властива КП України раніше і яка підтримувалася жорстким придушенням будь-якого інакомислення в партії і в суспільстві, у кінці 80‑х років уже не було. У січні 1990 р- в КПРС з’явилася група реформаторів, що оформилася в демократичну платформу. Головною своєю метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. На загальносоюзній конференції Демократичної платформи в КПРС, що відбулася в середині червня 1990 р. більшістю голосів прийнято рішення: на ХХУІІІ з’їзді КПРС поставити ряд вимог, головними з яких були відмова від монополії однієї ідеології в партії, від комунізму як мети КПРС, право на створення фракцій. У руслі цих вимог відбувалося утворення Демплатформи в КП України. Реформаторам вдалося провести своїх делегатів на ХХУІІІ з’їзд компартії України, де вони сформулювали свої вимоги: дозволити організаційне об’єднання за платформами, здійснити деполітизацію органів КДБ, МВС, військових і управлінських державних установ. Крім того, демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік. Оскільки ці вимоги були відкинуті, координаційна рада Демплатформи вирішила вийти з КПУ і утворити нову партію. Установчий з’їзд ціє партії – вона одержала назву Партія демократичного відродження України (ПДВУ) – відбувся в Києві 1–2 грудня 1990 р. У прийнятій на з’їзді Декларації ПДВУ характеризується як партія «ліводемократичної орієнтації». У питаннях національно-державного будівництва вона стояла на конфедеративних позиціях. Співголовами ПДВУ обрано В. Гриньова, О.Ємця, В. Філенка, М. Поповича, В. Хмелька, С. Лилика, О. Базилюка. Частина членів Демплатформи залишилася в КПРС, не наважуючись на повний розрив з нею або ж сподіваючись демократизувати її з середини.

Незважаючи на велику кількість політичних партій, які виникли в 1990 ‑ на початку 1991 рр., реального політичного плюралізму в республіці на той час не було. Багатопартійна система мала значною мірою декларативний характер. Жодна політична партія не мала такого впливу і можливостей, як правляча КП України. під контролем якої залишалися правоохоронні органи, КДБ, армія, господарський і державний апарат, механізм економіки.

Вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року

Формування нової партійно-політичної структури в Україні припало на час підготовки виборів до Верховної Ради УРСР і початок й діяльності.

У серпні 1989 р. в пресі опубліковано проекти Закону Української РСР про зміни і доповнення до Конституції Української РСР про вибори народних депутатів Української РСР і Закону Української РСР про вибори народних депутатів до місцевих рад народних депутатів Української РСР. Ці проекти були розкритиковані новими партіями і організаціями, які цілком слушно вважали, що вони зорієнтовані на захист інтересів компартії України. У середині вересня було опубліковано альтернативний проект групи народних депутатів СРСР від України. Врешті-решт, сесія Верховної Ради в жовтні 1989 р. прийняла закони УРСР про вибори народних депутатів УРСР і депутатів місцевих рад народних депутатів УРСР, які містили деякі важливі положення альтернативних проектів. Враховуючи досвід роботи союзних структур, Закон не передбачав скликання з’їзду народних депутатів України. Вищим законодавчим органом УРСР оголошувалася Верховна Рада, яка обиралася в кількості 450 депутатів строком на 5 років.

У березні 1990 р. після напруженої передвиборної кампанії відбулися два тури виборів до Верховної і місцевих рад народних депутатів УРСР. Опозиційні консервативним колам апарату сили – Рух, УГС, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, асоціація «Зелений світ» і багато інших організацій для координації дій на виборах утворили Демократичний блок. Декларація блоку містила такі вимоги: реальний політичний і економічний суверенітет України; політичний плюралізм, багатопартійна система, скасування ст. б Конституції УРСР, що забезпечувала привілейоване становище КПУ як складової КПРС; створення економічної системи України на засадах різноманітності і рівноправності усіх форм власності; прийняття нової Конституції України; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і мов національних меншин України; реальна свобода віросповідання, легалізація Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви.

Розстановка політичних сил у Верховній Раді. Переважну більшість депутатських місць у Верховній Раді УРСР здобули представники компартії України. Головою Верховної Ради Української РСР після напруженої боротьби було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка, який через деякий час залишив найвищий партійний пост. Новим керівником комуністів республіки став С. Гуренко. Він був першим в історій Комуністичної партії України лідером, якого було обрано на цю посаду безпосередньо на з’їзді, Станіслав Гуренко народився 1936 р. в Донецькій області. По закінченні Київського політехнічного інституту 1958 р. розпочав трудову діяльність на Донецькому машинобудівному заводі, де пройшов шлях від інженера-технолога до директора заводу. В 1980–1987 рр. – заступник Голови Ради Міністрів УРСР. 3 1987 р. – на партійній роботі: секретар ЦК КП України.

Преса, радіо, телебачення перебували фактично під повним контролем КПУ, та все ж представникам Демблоку вдалося завоювати майже третину місць у Верховній Раді УРСР. б червня, через три тижні після початку роботи першої сесії Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання. Демократичний блок народних депутатів виступив з декларацією про перехід до конструктивної опозиції, політично оформленої як Народна Рада. Опозиційні сили в парламенті очолив академік І. Юхковський. Його заступниками стали Л. Лук’яненко, Д. Павличко, О. Смецъ, В. Філенко. Найбільшою серед опозиційних політичних партій, представлених у Верховній Раді УР СР, стала Партія демократичного Відродження України, яка разом із співчуваючими налічувала майже 40 депутатів. Заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов був співголовою ПДВУ. Другий із шести співголів (О.Ємець) очолив одну з постійних комісій Верховної Ради. Фракція Демократичної партії України об’єднувала 25 депутатів. Лідером було обрано Дмитра Павличка. Фракція Українсько-республіканської партії у Верховній Раді УРСР нараховувала 12 депутатів.

Хоча у Верховній Раді депутатів-комуністів була більшість – 239 чол., вони виявились нездатними повною мірою володіти ситуацією.

Опозиційним силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад, а у трьох західних областях України – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській – націонал-демократи завоювали більшість. Місцеві організації компартії України опинилися в цих областях у незвичній для себе ролі опозиційних. Над багатьма містами і селами України замайоріли блакитно-жовті національні прапори.

Висновок

1985–1990 рр. були останнім існуванням СРСР.

Цей період відкрився приходом до влади в СРСР М. Горбачова, з ініціативи якого почалася перебудова, що офіційною партійною пропагандою зображувалося як оновлення, модернізація всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому нового «дихання» і гуманного, демократичного характеру. За своєю суттю перебудова була спробою партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з гострої кризи, що охопила всі сфери суспільства і набула всеохоплюючого, системного характеру.

Деякий час вище радянське керівництво в Москві, а особливо його представники в Україні не усвідомлювали ні глибини цієї кризи, ні її розмаху. Свідченням цього була цілком утопічна, нічим не обґрунтована політика «прискорення», яка передбачала без суттєвих змін у системі виробничих відносин. У керівництві країною зростало побоювання, що в СРСР назріває стихійний соціальний вибух з непередбаченими наслідками.

Але досить швидко стала цілком очевидною неспроможність політики «прискорення». Замість очікуваного наростання темпів економічного розвитку тривало неминуче їх зниження. Замість ослаблення продовольчої, житлової і товарної криз відбулося їх подальше загострення. Врешті-решт, у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Таким чином, усі спроби перебудови системи управління економікою, введення різних моделей госпрозрахунку, як і зрештою прийняті Верховною Радою СРСР у 1990 р. заходи, виявились абсолютно безплідними.

Загострення економічної кризи пришвидшувало реформи в політичній системі. Існуючі державні інститути були вже неспроможні уберегти країну від занепаду. Ця істина оволоділа свідомістю ініціаторів перебудови й підштовхувала їх до пошуків виходу, який вбачався в демократизації суспільного життя, відмові так званої керівної ролі КПРС у суспільстві.

Використана література

1.   Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. П89 Новітня історія України (1945–1998 рр.): Підручник для 11‑го кл. серед. Шк. – К.: Ґенеза, 2000. – 304 с.

2.   Орес Субтельний Україна: історія, вид. третє, пер. і доп. – К.: Либідь, 1993. – 710 с.

3.   Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996. – 463 с.

4.   Кульчицький С.В., Коваль М.В., Курносов Ю.О. Історія України. Част. 1–2. Для 10-го і 11-го кл. середньої школи. – К., 1994. Те ж рос. Мовою. ‑ К., 1995.

5.   Крип’якевич. І. Огляд історії України. Посібник.-К., 1995.

6.   Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

7.   Терещенко Ю.І., Курило В.М. Історія України. Навч. посібник.-Кн. 1.-К., 1995.

8.   Дрібниця В.О. Історія Українни ХХ-ХХІ ст. Посібник для випускників шкіл, ліцеїв та гімназій, абітурієнтів вищих навчальних закладів. – К.: Дієз-продукт, 2006–128 с.

9.   Мунчаев Ш.М., Устинов В.М. Политическая история России. – М: Норма – Инфра, 2002.

10.    Перестройка и современный мир / Отв. ред. Тимофеев Т.Т. – М: Международные отношения, 1989.

11.      Боффа Дж. История Советского Союза. – М: Международные отношения, 1994.