Активізація інтелігенції

4. Активізація інтелігенції.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була
для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-
дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-
ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля
дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-
никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,
Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був
опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-
людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),
а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-
нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-
ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-
ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації
вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони
писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого
•покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-
сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації
творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-
тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван
Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-
правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-
краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-
чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати
з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-
ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього
нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише
відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-
ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді
люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж
нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,
особливо серед молодої інтелігенції.

5. Реакція.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе
групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.
Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-
сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити
«незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,
відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-
тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-
чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-
дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше
того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби
з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-
ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-
ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був
трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-
ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна
пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькі
зв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-
на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-
рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-
теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-
ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-
ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.
Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-
тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-
фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні
1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-
форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-
зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ та
експериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор і
драконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовану
на передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,
де сталінізм сягнув найжахливіших форм.

Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і — що не менш важливо — які не від-
булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативи
якої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, як
правило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістати
освіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилися
арешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-
пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячі
культури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-
ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічного
значення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду на
жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-
вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянського
способу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, що
дозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-
римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-
крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-
пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-
тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.