Соціально-політичне та культурне життя на Україні в 1945-1953 роках

5. Соціально-політичне та культурне життя на Україні в 1945-1953 роках

Наслідки другої світової війни для України не зводилися до одних руйнувань — вони були значно складнішими. Значне розширились її межі, зросло її економічне і політичному значення в СРСР, радикально змінився склад населення, і, нарешті, вперше за багато сторіч українці були з'єднане в рамках однієї держави українське суспільство. Найважливішим територіальним надбанням стало включення Західної України до складу СРСР.

Незабаром після закінчення війни Москва зуміла також «переконати» Чехословакію і Румунію відмовитися від їх претензій на Закарпаття і Буковину. Отже, врешті-решт вся Західна Україна з її 7-мільйонним населенням і територією і 1 10 тисяч квадратних кілометрів увійшла до складу СРСР. До кінця 1945 р. територія радянської України досягала більше 580 тисяч квадратних кілометрів, а населення — близько 41 мільйона чоловік.

Після війни Україна, особливо її західні райони, випробовувала велику потребу в промислових робочих, управлінських кадрах і партійних функціонерах. Сотні тисяч російських, направляються радянським урядом, хлинули сюди, особливо в міста, заповнюючи ці пропуски.

В результаті чотирьох років самої руйнівної в історії війни Радянський Союз зіткнувся з колосальною задачею відновлення економіки. Наприклад, об'єм промислової продукції України в 1945 році складав всього 26 % рівня 1940 року. Як і очікували, радвлада приступила до відновлення економіки з складання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). В ньому знов відобразилася характерна особливість тоталітарної системи: її здатність концентрувати ресурси, незважаючи на бажання і потреби людей. Звідси і неймовірні вимоги: відновити розорені райони, підняти промисловість і сільське господарство до довоєнного рівня і навіть перевищити його — і все це за п'ять років. Сталін також пропонував ряд грандіозних «перетворень» природи в Україні, що передбачали спорудити величезну дамбу на Дніпрі і створити обширні лісові зони в степах для попередження засух і вивітрювання ґрунтів.

Як і в 1930-ті роки, результати четвертого п'ятирічного плану були неоднозначними. До 1950 р. загальний об'єм промислової продукції України перевищував рівень 1940 р. на 15 %. В Західній Україні, де до війни важка промисловість практично була відсутня, прогрес був особливо вражаючим: до 1950 р. об'єм продукції регіону збільшився на 230 %. В 1950-ті роки Україна знов перетворилася на одне з ведучих промитий ленних держав Європи. Вона проводила більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина і Франція (західні німці, правда, проводили більше сталі), а по вуглевидобуванню майже дорівнювала Західній Німеччині.

Збільшення кількості і укрупнення заводів, проте, не зазначили помітного поліпшення життєвого рівня. Традиційна для радвладі зневага до виробництва товарів широкого споживання привела до таких крайнощів, що покупка пари взуття, зубної щітки і навіть буханця хліба перетворилася на проблему. До 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня виробництва. Споживацькі можливості населення були понижені також в результаті грошової реформи 1947 р., що ударила по особистих заощадженнях громадян.

Не дивлячись на явні хронічні проблеми колективного господарства на селі, радянське керівництво було переконано в відновленні колективізації.

Не дивлячись на те що на початку війни комуністична партія України знаходилася в дуже складному положенні, пережила вона це на превеликий подив добре. На партію лягла відповідальність за поразки початкового етапу війни, помилки і приголомшуючі втрати; її престиж і авторитет різко впали. Військові мобілізації і втрати на фронті зменшили чисельність українських комуністів з більш ніж 600 тис. в 1940 р. до менш ніж 200 тис. в 1945. Велика частина членів партії була евакуйована при радянському відступі, тому під час війни в Україні їх залишалося тільки близько 15 тис. Втім, коли фортуна знов обернулася лицем до Порад, вона посміхнулася і українським комуністам.

На урядовому рівні найпримітнішим підсумком війни стала несподівана (і вельми обмежене) поява України на міжнародній арені. Україна і Білорусь разом з СРСР були включені в число 47 держав — засновників Організації Об’єднаних Націй. Загальноприйнята версія, що пояснює позицію Сталіна в цьому питанні, зводиться до того, що він нібито прагнув дістати якомога більше голосів в ООН (спочатку він взагалі добивався окремого права голосу для кожної з 16 радянських республік). Проте є свідоцтва того, що цей крок Сталіна був також його реакцією на підйом відчуття самоповаги українців у зв'язку з їх роллю в перемозі над нацистською Німеччиною. Так чи інакше, з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно радянським джерелам, до 1950 р. Україна стала також членом 20 міжнародних організацій і уклала від свого імені 65 договорів. Зрозуміло, що Україна дотримувалася в ООН і всіх інших організаціях позицій, на яких стояв СРСР.

Не дивлячись на найбільший моральний підйом, що був пережитий радянським суспільством завдяки перемозі в другій світовій війні, Сталін вважав, що вона нанесла його режиму найсерйозніші втрати ідеологічного характеру. Прагнучи підняти бойовий дух радянських людей під час війни, радвлада стимулювала національні відчуття як російського, так і інших народів СРСР, а також зняла обмеження з релігії. Але найбільша турбота режиму викликала ту обставину, що близько 70 мільйонів радянських людей — жителі окупованих німцями територій, що вивозились на примусові роботи, військовополонені — познайомилися із Заходом і скуштували деякі сторони західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу Радянського Союзу були включені території з мільйонами людей, які в більшості негативно , або, в кращому випадку, скептично відносилися до радянської ідеології, політичної системи і економічного устрою.

Людиною, якій Сталін довірив задачу відновлення «ідеологічної чистоти», був його найближчий помічник Андрій Жданов. Влітку 1946 р. він розвернув справжній наступ проти тих, хто жадав пом'якшення культурного клімату і захоплювався досягненнями західної цивілізації.

Відповідно до цієї задачі не менше важливим елементом ідеологічної кампанії стало прославляння досягнень російської культури і науки. Як це траплялося і у минулому, українці сталі найуразливішим об'єктом сталінських нововведень. Саме вони довше за всі перебували під окупацією, саме їх в найбільшій кількості вивозили на примусові роботи до Германію; саме в Західній Україні антирадянські настрої були самими живучими, саме в західних українцях сильніше за все відчувалися «чужі» впливи. Ознаки погрому, що наближається, в Україні виявилися в липні 1946 р., коли з боку Центрального комітету партії в Москві прозвучали зловісні звинувачення на адресу української парторганізації в тому, що вона не «надає належної уваги відбору і ідейно-політичному вихованню кадрів в області науки, літератури і мистецтва», де ще існують прояви «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології» і робляться спроби «відновити українські націоналістичні теорії». Це був похоронний дзвін по скромному післявоєнному відродженню української культури. Через місяць, коли найпопулярніший український письменник-гуморист Остап Вішня, репресований в 1930-е роки, наважився виказати ідею, що художник у пошуках своєї творчої особи і самобутності має право на помилку, з Москви пролунала буря звинувачень в «ідеологічній розхлябаності».

Знайшлися і більш конкретні адресати цієї кампанії: Д.Литвин, наприклад, зосередився на недавно опублікованій «Історії української літератури». Він вказував, що ця робота містить серйозні «упущення», оскільки розвиток української літератури розглядається в ній у відриві від класової боротьби, перебільшені західні впливи, тоді як благотворній дії російської культури надано мало уваги. Через рік об'єктом подібної критики стала нова «Історія України», що вийшла в 1943 р. під редакцією М. Н. Петровського. Перед авторами була поставлена вимога «очистити» історичні праці від впливу Грушевського, Принизливим нападкам піддалися за використовування в своїй творчості традиційних українських мотивів композитори України. Опера К. Данькевича «Богдана Хмельницький» критикувалася за те, що в ній дуже мало мовилося про видатну роль росіян; українські літературні журнали і енциклопедичні видання на всі лади критикувались за зосередженість на «вузьких» українських темах. Особливо жорстокої «полювання на відьом» під прапорами боротьби з українським націоналізмом стало в період недовгого перебування в Україні в 1947 р. Кагановіча, який одержував явно садистське задоволення від переслідування українських інтелігентів.

Апогеєм ідеологічного «закручування гайок» став 1951 рік, коли був зраджений анафемі вірш Сосюри «Любіть Україну!», написаний на хвилі патріотичного підйому в 1944 р. і одержав Сталінську премію. Автора звинуватили в націоналізмі і примусили публічно виступити з принизливим розкаянням. Пошуки ідеологічних ухилів досягли вже просто гротескових (але нерідко і смертельних) форм, коли об'єктом переслідувань сталі євреї. Багато єврейських письменників, вчених, художники, артисти стали жертвами боротьби з «безрідними космополітами». Репресивні органи навіть сфабрикували справу про «змову» групи єврейської інтелігенції, яка нібито збиралася за допомогою «міжнародного єврейства» захопити Крим і відділитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилася безглузда ідея, що стала згодом розхожим місцем в радянській пропаганді, — про співпрацю українських націоналістів і єврейських сіоністів в боротьбі проти радвлади.

Все свідчило про те, що Сталін готує нове криваве чищення. Інтелігенцію України охопила паніка: творча активність завмерла, всі поспішали визнавати помилки і просити за них вибачення. 5 березня 1953 р. «батько народів» помер, незважаючи на «відлигу», яка принесла певне пом’якшення, ситуація на Україні суттєво не змінилася.

Список використаної літератури

1.         Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999.

2.         Історія України / В.Ф.Верстюк, О.В. Гарань, О.І.Гуржій та ін.; Під ред. В.Ф.Смолія. – К.: «Альтернативи», 1997.

3.         Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За. ред. В. І. Танцюри – К.: Видавничий центр « Академія», 2002.

4.         У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя (1936-1956). / зб. Документів і матеріалів. – К., 1996. – Кн.1.

5.         Україна: ІІ половина ХХ століття. Нариси історії. – К., 1997.