Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки XIX ст. Промисловий переворот

12.4. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки XIX ст. Промисловий переворот

Після реформи 1861р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Це було зумовлено особливістю економічної політики царизму: Російський уряд активно розвивав неросійські регіони імперії, у тому числі Україну, при цьому виходячи виключно з інтересів імперії, що спричинило переважно сировинний характер розвитку господарства України. Наявність на її території величезних покладів вугілля, залізної руди, виняткова родючість ґрунтів, а також функціонування зручних морських портів для вивозу продукції умовили прискорений економічний розвиток України.

Сільське господарство. Найбільш характерними рисами розвитку цього сегменту економіки були:

– поступовий перехід аграрного сектора до капіталістичних форм господарювання. Причому поміщицькі господарства правобережних і лівобережних губерній за рахунок напівфеодальної експлуатації селян більш повільно вростали в капіталізм. У цих регіонах ще діяла відробіткова система, яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селян. На Правобережі найбільш інтенсивно розвивалася цукрова промисловість.

На півдні України ліквідація поміщицького землеволодіння, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, формування фермерських господарств відбувалися швидше. Поміщики створювали на базі своїх маєтків великі агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці, заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу;

– відбувалися значні зміни у сфері землеволодіння. Царський уряд активно проводив політику направлену на перетворення землі на товар і вільний продаж землі, внаслідок чого відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. По-перше, у другій половині XIX ст. значно прискорився процес концентрації землі. На початку XX ст. власниками майже 70% усієї дворянської землі були біля 3 тис. поміщиків. Поряд із спадковими землевласниками виникли великі землевласники нової генерації (Симиренки, Терещенки, Харитоненки), які були зорієнтовані на капіталістичні форми ведення свого господарства. По-друге, одночасно відбувалося активне витіснення дворянського (станового) землеволодіння буржуазним (безстановим). На початку XX ст. більше третини загальної площі дворянського землеволодіння знаходилася у власності осіб недворянського походження, переважно заможних селян;

– суттєві зміни відбулися в землекористуванні. Зміцнення капіталізму в сільському господарстві, зростання його товарності сприяли поширенню, замість відробіткової форми оренди землі, грошової, підприємницької оренди. Капіталізація сільськогоспо-дарського виробництва стимулювала застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ, поліпшення структури посівів тощо. Протягом 70-80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів;

– капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. майже 2 млн. поденних та постійних найманих робітників були зайняті у землеробстві України. Найбільш широко наймана праця використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях;

– зросли посівні площі і змінилася структура посівів. За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі в Україні зросли в 1,5 рази. Це було зумовлено, як екстенсивним розвитком господарства, так і освоєнням, колонізацією Півдня України. В структурі посівів значно зросли площі, які виділялися під пшеницю і ячмінь. Подібна тенденція розвитку сільського господарства була спричинена не тільки зростанням внутрішніх потреб в зерні, а і значним розширенням його експорту. На кінець XIX ст. частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% – пшениці та 10% – кукурудзи. В пореформений період різко зросло виробництво також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Україна перетворилася у важливий регіон виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноросійському, а й на світовому ринку.

Промисловий переворот. Суть промислового перевороту полягала в переході від мануфактури до машинної індустрії, від дрібного до масового виробництва. Найбільш характерними ознаками промислового перевороту було широке застосування у виробництві машин і механізмів, витіснення ручної праці.

Промисловий переворот в Україні відбувався в основному протягом 70-х-початку 90-х років XIX ст. У ці роки було закладено основу формування індустріального суспільства. Якщо у 1860 р. в Україні налічувалося 2147 промислових підприємств на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже було понад 30,3 тис. підприємств і відповідно 205 тис. робітників.

Українська промисловість, як зазначає О.Д.Бойко, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні корисні копалини; дешева, але відносно кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:

1. У пореформений період південно-східний регіон України перетворюється на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Центр великої промисловості поступово переміщується з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, до Донбасу та Півдня України, в яких машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. Видобуток вугілля в Донбасі зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди , тоді як на Україні лише у 4 рази. Завдяки масовому впровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Продуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність уральського робітника. Донбас, Південь України перетворилися в потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам’яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза, сталі Російської імперії.

2. Розвиток індустрії в Україні відбувався більш швидкими темпами порівнянню з загальноросійськими. Якщо протягом 1870-1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату-139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими – виробництво чавуну збільшилося в 4 рази, а прокату – в 7,7 рази. Подібні тенденції були характерні і для інших галузей великої індустрії України.

3. Високий рівень концентрації виробництва. У пореформений період в Україні, особливо в її південно-східному регіоні, будувалося багато великих промислових підприємств. За останні два десятиліття XIX ст. у Катеринославській і Херсонській губерніях виникло 17 великих заводів. На початку 90-х років XIX ст. на восьми шахтах Донбасу видобувалося більше третини кам’яного вугілля краю.

4. Значний вплив іноземного капіталу. З 1888 р. до 1894 р. в Україні були створені 22 іноземні компанії з основним капіталом майже 63 млн. руб. Царський уряд усіляко заохочував іноземних капіталістів, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, широкий ринок збуту тощо. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали в кам’яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Так, наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80-90% усіх акціонерних капіталів.

5. Структурна та територіальна диспропорціональність. Характерними рисами наздоганяючого варіанта модернізації, підкреслює О.Д.Бойко, є вибіркове, а не системне використання світових досягнень науки, техніки, технології та організації виробництва. Специфікою російського варіанта модернізації був пріоритетний розвиток при державній підтримці важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промисловості. Це призвело до деформації економічної структури України, особливо Донбасу. В Україні переважали галузі по виробництву засобів виробництва і значно відставало виробництво предметів споживання.

Гострою проблемою, яка залишається такою й на сьогодні, була територіальна диспропорціональність. Основний промисловий потенціал України формувався в Донбасі та Подніпров’ї. Водночас розвиток інших регіонів значно відстав.

6. Економіка України формувалася як складова частина єдиного економічного простору Російської імперії. Ця тенденція була зумовлена передусім прискореним розвитком важкої індустрії при одночасному гальмуванні деяких галузей легкої промисловості (полотняна, суконна), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; розбудовою залізниць, що обслуговували економічні та воєнні інтереси імперії; відсутністю замкненого технологічного циклу в господарському комплексі України тощо. Наприкінці X1X ст. лише 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію. Решта індустріального потенціалу виготовляли напівфабрикати, сировину для подальшої переробки.

Розвиток провідних галузей промисловості. Модернізація промисловості України у другій половині Х1Х ст. суттєво змінила місце та роль українського регіону в загальноросійській економіці. Питома вага України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії з 1854 р. до 1900 р. зросла більш ніж у 2 рази – з 9,4% до 21%. Економічний розвиток України визначали, насамперед, галузі важкої промисловості: вугільна, металургійна, машинобудівна. У 60-90-ті роки сформувався український індустріальний район, що включав такі промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та ін. Україна стала головною вугільно-металургійною базою Російської імперії. Ряд великих підприємств були побудовані на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза (Х’юза) з робітничим селищем Юзівка; бельгійських – Дніпровський завод із селищем Кам’янське (тепер Дніпродзержинськ); французьких – завод у Кривому Розі та ін.

Прискореними темпами розвивалися деякі галузі машинобудування. Центр сільського машинобудування в пореформені роки перемістився з підросійської Польщі і Прибалтійських республік у Степову Україну. Головними осередками сільськогосподарського машинобудування були Олександрівськ (тепер Запоріжжя), Харків, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв. Усі великі заводи належали іноземним власникам. Транспортне машинобудування (паровозобудівні заводи) було зосереджено в Харкові, Луганську та інших містах.

Велику роль у розвитку господарства України відіграло будівництво залізниць. У 1863 р. започаткували спорудження першої залізниці – від Балти (місто Подільської губернії, відоме сільськогосподарськими ярмарками) до Одеси довжиною в 200 км. У 1866 р. тут почався вже регулярний рух. На Лівобережжі перша залізниця з’явилася у 1868 р., вона з’єднала Київ з російським Курськом. На кінець 80-х років в Україні була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою найбільші міста України й промислові райони Донбасу, Придніпров’я та Кривого Рогу, Україну та різні регіони Росії, Україну та Західну Європу. Всього за 1865-1890 рр. було збудовано майже 6800 км залізниць.

Поряд із залізничним транспортом важливу роль у зміцненні зв’язків між різними економічними регіонами відігравав водний транспорт. Наприкінці Х1Х ст. на Дніпрі використовувалися майже 400 пароплавів. Великого значення набув морський торговий флот. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами імперії. У кінці Х1Х ст. на південні морські порти припадало понад 57% вартості вивезених і більше 27% імпортованих у Російську імперію товарів.

Соціальні зміни. Промисловий розвиток пореформених років зумовив великі соціальні зміни. Господарське і суспільне життя ускладнюється. З’являються нові соціальні групи, яких в умовах панування кріпосних відносин не було. Посилюється суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетарів).

Ці соціальні верстви в Україні були багатонаціональними за складом. Але в найважливіших галузях промисловості – вугільній, гірничорудній і металургійній – переважали робітники-росіяни, що прийшли в Україну з центральних районів імперії. Водночас, українські селяни не поспішали на промислові підприємства (за винятком цукрових заводів), вони охочіше йшли на роботу по найму до поміщиків чи багатих селян.

Буржуазія України також була багатонаціональною. Українські капіталісти займали найбільш значні позиції в промисловості з переробки сільськогосподарської продукції (цукрова, борошномельна, винокурна та ін.). Але їх мало було серед власників вугільних копалень, машинобудівних заводів та інших підприємств важкої промисловості. Тут переважали російські підприємці.

У пореформені десятиліття зростає чисельність і роль інтелігенції. Українців у складі інтелігенції було трохи більше третини. Загалом, представники корінної нації – українці – були у меншості в найважливіших соціальних групах, які забезпечували соціально-економічний прогрес суспільства. Більшість українців, як і раніше, становили селяни.

Промисловий переворот прискорив урбанізаційні процеси. Промислове, залізничне будівництво, розвиток торгівлі спричинили різке зростання розбудови міст. Особливо швидко міське населення збільшувалося у промислових центрах. У 1900 р. в Україні виділялося 4 великих міських центра: Одеса (400 тис. жителів), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). Наприкінці Х1Х ст. в Україні нараховувалося 130 населених пунктів, що мали офіційний статус міста. Втім, незважаючи на ріст числа міських жителів, сільське населення все ж продовжувало помітно переважати. На кінець Х1Х ст. лише 13% населення України було міським (в Англії – 72%). Урбанізація (ріст міст) мало торкнулася українців. Лише трохи більше 5% українців проживало у містах, тоді як відповідний показник для росіян, які проживали в Україні, становив 38%, для євреїв – 45%.

Торгівля. Після реформи 1861 р. швидко зростають об’єми торгівлі, з’являються нові їх форми. З 60-х років особливо швидко стала розвиватися стаціонарна торгівля – магазинна і крамнична. Розширення мережі постійної торгівлі обумовлювалося ростом міст і міського населення. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалася концентрація капіталів. З оптової і роздрібної торгівлі поступово витіснялися дрібні і середні торгівці. Створювалися великі універсальні магазини з розгалуженою мережею філій. У великих містах відкривалося чимало спеціалізованих магазинів із продажу тканини, зерна й інших товарів.

Організація оптового ринку здійснювалася біржами. Найбільшими за обсягом операцій біржами в Україні були київська і одеська. Біржі прискорювали товарний обіг на внутрішньому ринку. Основна особливість біржової торгівлі – купівля-продаж товарів за стандартами, зразками, технічними описами. Водночас, це створювало широкий простір для спекуляцій, що збагачувало, насамперед, великих капіталістів.

Значну роль у пореформений період відігравали ярмарки. Вони існували переважно у тих містах і селах, де була слабо розвинута стаціонарна торгівля. В основному це були дрібні сільські ярмарки, які проводилися найчастіше протягом 1-2 днів, і мали місцеве значення. На них велась переважно роздрібна торгівля сільськогосподарськими продуктами, кустарними виробами. Тому, хоча кількість ярмарків у 60-90-ті роки Х1Х ст. збільшувалася, їхня питома вага у загальному товарообороті внутрішнього ринку зменшувалася. Важливою ланкою внутрішньої торгівлі були базари і торги. Міські базари за обсягом привозу і продажу товарів значно перевищували сільські. У великих містах існувало декілька базарів, де в основному продавалися продукти харчування.

Щодо зовнішньої торгівлі, то Україні належало провідне місце у хлібному експорті Російської імперії. У 1890-1895 рр. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії щорічно в середньому вивозилося понад 6 млн. т. збіжжя, з яких 77% йшло через чорноморсько-азовські порти. Особливо багато хліба для зовнішнього ринку надходило з півдня України. В цілому в загальноросійському експорті зерна доля України становила 42%.