Антинаполеонівські коаліції та їх наслідки для країн Європи і Російської імперії

2. Антинаполеонівські коаліції та їх наслідки для країн Європи і Російської імперії

У роки Консульства (1799–1804 рр.) та Імперії (1804–1814, 1815 рр.) війни наполеонівської Франції мали агресивний і загарбницький характер.

На межі ХVIII –ХIХ ст. Франція була найпотужнішою у військовому відношенні державою Європи. Вона мала першокласну армію, що формувалася на основі загальної військової повинності. Французька артилерія й стрілецька зброя за своїми бойовими якостями були поза конкуренцією. На командні пости в армії висувалися найбільш здібні офіцери й генерали. Наполеон розвинув і удосконалив теорію ведення війни за допомогою масових армій.

Уже в 1802 – 1803 рр. Коли ще відносини Росії і Франції були терпимими один до одного, позиція Олександра І швидко змінюється. Він не міг приховати свого роздратування, стежачи за успіхами Першого консула Франції. Європейські імператори сприймали Наполеона як вискочку; він вів себе жорстоко і грубо, не церемонячись з звичаями старої та доброї Європи.

Після перемог французьких військ над другою коаліцією влада Наполеона Бонапарта поширилася практично на всю Італію, багато німецьких держав, територію Голландії. У 1803 р. Наполеон Бонапарт відновив війну з Великою Британією й почав підготовку до вторгнення на Британські острови.

Влітку 1805 р. була створена третя антифранцузька коаліція, до складу якої увійшли Велика Британія, Росія, Австрія, Швеція, Неаполітанське королівство. Коаліція могла виставити понад 500 тис. солдат. Її метою було вигнання французьких військ з Німеччини, Італії, Швейцарії, Голландії й реставрація монархічних режимів. Наполеон Бонапарт назвав третю коаліцію «черговим союзом, витканим Англією із золота й ненависті», та заявив, що «третю коаліцію чекає доля перших двох», які впали «під чоботами солдатів Франції» [1, c.45].

Наполеон виношував ідею вторгнення на територію Великої Британії – головного свого суперника на шляху до світового панування. Імператор навіть розглядав ідеї використання повітряних куль або морських суден, які віддалено нагадували сучасні підводні човни. Водночас він ясно усвідомлював, що перемогти Британію можна тільки розгромивши її могутній морський флот.

У морському бою в жовтні 1805 р. біля мису Трафальгар, південніше Кадіса (Іспанія), об’єднаний франко-іспанський флот під командуванням адмірала П’єра Шарля де Вільньова зустрівся з британським флотом адмірала Гораціо Нельсона. Коли французькі кораблі вишикувалися своєрідним півмісяцем, Нельсон уперше застосував нову тактику – розставив свої кораблі в колону по два і спрямував її перпендикулярно до центральної частини розташування кораблів супротивника. Британці розірвали лави ворожих кораблів у центрі, а потім уже розправилися із двома половинами окремо. Врятувалася лише третина ескадри Вільньова, а сам французький адмірал був полонений. Велика Британія стала морською володаркою світу. Гораціо Нельсон був смертельно поранений у своєму 140-му бою на флагманському кораблі «Вікторія». Трафальгарський бій був останнім в історії великим військовим зіткненням кораблів-вітрильників.

На суші події розвивалися по-іншому. Наполеон Бонапарт стрімко перекинув свої війська з території Франції за Рейн і змусив капітулювати австрійську армію поблизу фортеці Ульм. У листопаді 1805 р. французька армія захопила Відень. Тим часом російські війська й залишки австрійської армії об’єдналися в Чехії. Біля селища Аустерліц у запеклому бою зустрілися наполеонівські війська й об’єднана російсько-австрійська армія під командуванням Михайла Кутузова. Цей бій одержав назву «битви трьох імператорів». Російський імператор Олександр I вирішив дати бій за австрійським планом, складеним із серйозними помилками, відхиливши пораду М. Кутузова не розпочинати бою до прибуття підкріплень.

2 грудня 1805 р. Наполеон, маючи меншу за чисельністю армію, завдав нищівного удару по союзній армії. Бездарне командування з боку окремих генералів призвело до того, що частина російських військ опинилася на тонкій кризі великого ставка, який Бонапарт наказав обстріляти ядрами. Багато російських воїнів знайшли свою смерть у його холодних водах. Під Аустерліцем союзні війська втратили 27 тис. чоловік, з них росіян – 21 тис. Втрати французів склали 12 тис. чоловік убитими. Багато солдатів союзників здалися в полон. Ледь уник його поранений М. Кутузов. У полоні міг опинитися й сам імператор Олександр. У паніці він був покинутий свитою і якийсь час залишався на полі бою лише з особистим медиком і двома козаками.

Самодержець плакав, втративши самовладання. У паніці втікав двір австрійського імператора Франца на чолі із самим монархом.

Третя коаліція розпалася. Австрійський імператор 26 грудня 1805 р. уклав з Бонапартом Пресбурзький мирний договір, за яким поступився Франції значною частиною своїх володінь в Італії. Австрія виплатила Франції контрибуцію в розмірі 85 млн. франків. Аустерліц зумовив розпад Священної Римської імперії німецьких націй у серпні 1806 р. Тоді ж Наполеон об’єднав 16 німецьких держав у Рейнський союз, який сам і очолив.

Розгромивши Австрію, Наполеон спрямував удар на Пруссію. У липні 1806 р. між Росією й Пруссією був підписаний союзний договір, що поклав початок формуванню четвертої коаліції. До союзників приєдналися Велика Британія, Швеція й Саксонія. Але в жовтні 1806 р. одночасно під Єною й Ауерштедтом сили прусської армії були розбиті. Прусські фортеці здавалися одна за іншою. Прусський король разом з урядом утік у Східну Пруссію.

На допомогу Пруссії поспішала Росія. Російські війська рушили в Польщу й Східну Пруссію. Причин для такого кроку було чимало. Крім союзних зобов’язань, були й побоювання за свої польські володіння, бо Наполеон натякав полякам на відновлення їхнього королівства, розділеного ще наприкінці XVIII ст.; і близькість французів до російських кордонів; і невигідна для Росії блокада Великої Британії.

У лютому 1807 р. у Прейсіш-Ейлау в Східній Пруссії відбувся один із найбільш кровопролитних боїв у ході наполеонівських війн. Обидві армії зазнали величезних втрат, однак російська армія втрималася.

Вперше Наполеону Бонапарту не вдалося здобути перемогу, але в червні, у битві біля Фрідланда, російська армія зазнала поразки й відійшла за р. Німан.

У Росії вичерпувалися військові й людські ресурси, допомога від Великої Британії не надходила. З іншого боку, Франція втратила свій наступальний потенціал. Сил для масштабної війни з Росією явно не вистачало. Загрозу для Франції становила, як і раніше, Австрія, що відновлювала сили після поразок і жадала реваншу.

Командування російських військ запросило перемир’я. 25 червня 1807 р. відбулася зустріч між Олександром I і Наполеоном у м. Тільзіт (нині м. Совєтськ Калінінградської області Росії). Для переговорів посередині р. Німан був побудований пліт, на якому перебував зведений для цієї зустрічі намет. Переговори відбувалися щодня, й 8 липня 1807 р. був підписаний Тільзітський мир. Умовами Тільзітського миру були:

- Франція з польських володінь Пруссії створила залежне Герцогство Варшавське.

- Данціґ (Гданськ) оголошувався «вільним містом».

- На Пруссію була накладена контрибуція, вона втратила території на захід від р. Ельби.

Франція значно зміцнила свій вплив у Західній Європі.

Росія зобов’язалася вийти з антифранцузької коаліції, визнавала відокремлення від Пруссії значної частини земель, хоча домоглася збереження її державної самостійності. Олександр I визнавав зміни, зроблені Наполеоном I у Європі, обіцяв посередництво між Францією й Великою Британією в питанні про мир. Росія прийняла зобов’язання припинити війну з Туреччиною, вивести війська з Молдавії й Валахії. Між Наполеоном Бонапартом й Олександром I був також укладений таємний договір, за яким Росія приєднувалася до континентальної блокади Великої Британії й зберігала свій вплив у Східній Європі. Наслідком цього договору стало остаточне розірвання ділових стосунків і партнерства з Англією. Наполеонові була користь з цього договору – він тепер міг контролювати кожний зроблений крок Росії щодо питання зовнішньої політики.

Щоб зломити опір Швеції, яка була союзником Англії, як одного з противників Наполеона, він змусив Росію піти війною на Швецію. Росія виграла цю війну. 5 вересня 1809 року за Фридрисьгамським мирним договором до Росії відійшла Фінляндія. Значно погіршилися відносини Франції й Росії. Російські поміщики й купці були незадоволені континентальною блокадою, що розоряла їх внаслідок згортання торгівлі з Великою Британією. Французький уряд підбурював до воєнних дій проти Росії Іран, Туреччину й Швецію. У цій ситуації Росія не хотіла послаблення Австрії й бачила в ній противагу наполеонівській Франції.

У 1809 р. Австрія й Велика Британія уклали союз і створили п’яту анти-французьку коаліцію, але Наполеону вдалося завдати поразки австрійській армії.

У жовтні 1809 р. між Францією й Австрією був підписаний Шенбруннський мирний договір. Австрія втрачала величезну територію й вихід до Адріатичного моря й зобов’язувалася приєднатися до континентальної блокади, обмежити свою армію до 150 тис. чоловік, сплатити Франції контрибуцію.

Умови Тільзітського договору не дотримувалися. Наполеон підбурював Туреччину й Іран до війни з Росією. Континентальна блокада та скорочення вивозу у Британію хліба, лісу, прядива, сала розоряло російських поміщиків і купців. У 1810 р. збільшилося мито на ввезення в Росію французьких товарів.

Каменем спотикання у відносинах між двома імперіями було так зване «польське питання». У 1809 р., після розгрому Австрії, Наполеон повернув

Герцогству Варшавському польські землі, захоплені раніше австрійцями. У самому Великому герцогстві ще з 1807 р. діяла конституція, яка скасувала кріпосне право й відновила Сейм. Олександр I розглядав сам факт відродження.

Польської держави як небезпеку для своєї влади в Білорусії, оскільки місцева шляхта з надією дивилася на Захід, сподіваючись, що французька армія принесе на ці землі волю. У грудні 1809 р. у Петербурзі була підписана російсько-французька конвенція, що забороняла відродження Речі Посполитої, але Бонапарт відмовився ратифікувати цей документ.

У жовтні 1811 р. Росія підписала з Пруссією таємний договір про спільний напад на Герцогство Варшавське. Ці плани не залишилися таємницею для Наполеона, який увів у герцогство армійський корпус для відсічі можливому російсько-прусському нападу. Наприкінці 1811 р. Наполеон остаточно переконався в необхідності випереджального удару по Росії.

Наполеон уникав війни на два фронти. Імператор розпочав підготовку війни з Росією, після розгрому якої він мав намір розправитися з Великою Британією. Він створив величезну армію (понад 600 тис. чоловік), причому більше половини її становили солдати з підкорених Францією країн – прусські, австрійські, саксонські, італійські, польські, іспанські й інші частини. Наполеона планував розчленування Російської імперії, відторгнення її прибалтійських, польських і литовських земель і відродження Речі Посполитої.

Південні області Росії Наполеон мав планах був похід через Закавказзя в Індію, щоб там завдати поразки британцям.

Російській дипломатії вдалося трохи відтягнути початок військового зіткнення з Францією й створити більш сприятливу для Росії зовнішньополітичну обстановку в результаті укладання Бухарестського мирного договору з Туреччиною й секретного договору зі Швецією.

Отже, на початок війни 1812 року Російська імперія залишилася з одним союзником – Англією. Завдяки діловим переговорам Кутузова з турецькою делегацією Росія не воювала на два фронти, і це забезпечило їй перемогу над Наполеоном.

Таким чином, наслідки наполеонівських коаліцій були несподіваними як і для країн учасниць, так і для самої Європи. Всі вони зазнали невдач. Пруссія, як держава, перестала існувати, ще раніше вона втратила свою армію. Англія була під блокадою Наполеона, Австрія також втратила чимало своїх завойованих територій, німецькі королівства були роз’єднані та окуповані Наполеоном, Італія, Іспанія стали колоніями Франції. Від наступу на Європу становище Польщі змінилося: було створено Герцогство Варшавське, що засвідчувало Польщу, як державу.

3. Роль Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Якщо говорити про мотиви Росії щодо вступу в анти французьку (анти наполеонівську коаліцію) варто сказати те, що вони очевидні. Хоча, на початку ми можемо побачити, що в Росії не було жодних стратегічних інтересів у боротьбі з узурпатором, яку вона затіяла спільно з Австрією. Її метою тоді було « провчити нахабу, який посмів стати імператором»[2, c.26]. Особиста неприязнь імператора Російської імперії Олександра І змусила його все таки втрутитися у справи Європи. Він запропонував допомогу Пруссії, і вона згодилася. Але, щоразу, об’єднуючись з країнами Європи, він не надіявся на успіх цих коаліцій. Уже після підписання Тільзітського мирного договору Російський імператор виношував ідею особисто помститися Наполеону. Олександр почав вести переписку з братом вбитого короля Франції графом Лілльським, який в 1806 році, в кінці жовтня запропонував йому конкретний план боротьби з Наполеоном. Він заключався в тому, щоб перенести війну проти Наполеона на територію Франції, користуючись тим, що його основні сили зайняті війною з Пруссією та на Балканах. З цією метою претендент на французький престол пропонував висадити одночасно на півдні і півночі змішаний англо – російський десант з включенням в нього загонів емігрантів – роялістів. Але Олександр відмовився від цього плану, пропонуючи почекати розвитку подальших подій [3: c.64]. А події розвивалися таким чином, що Наполеон все далі і далі просувався вглиб Європи та підійшов до кордонів Російської імперії. Росія опинилася на порозі війн з найсильнішою державою Європи. Перемогу у війні 1812 року забезпечило Росії і те, що імператор послухався думки своїх друзів (Чарторийського, Строганова, Новосильцева), які відстоювали англо – російський союз. Пізніше, бачачи відмову Англії і Австрії підтримати Росію у війні, вони стали на шлях укладення миру з цими державами, боячись погіршення англо – російських відносин.

Висновок

Отже, антинаполеонівські коаліції зазнали невдач і ще більше погіршили становище європейських країн. Кожен наступ наполеонівської Франції на кожну з цих держав буквально знищував їх або виводив з війни, відбираючи території чи підкорюючи. Але вони мають право на існування в історії. Вони показують, якими ж насправді були відносини Наполеона і Олександра, становище країн під наполеонівським ігом. Вони є багатоплановими і різнобічними, тобто на них можна подивитися і розглянути з різних боків, як і політичного, так і економічного. Але в більшості точка зору істориків зводиться до одного: коаліції існували для того, щоб хоч якось зупинити наступи і завоювання Наполеона [2, c.71].

Роль у коаліціях Російської імперії до речі також є суперечливою. То вона намагалася допомогти прихильникам колишньої влади встановити режим, який був до революції, то повністю знищити режим Франції і Наполеона.

Література

1.      Бердичівський Я.Н., Щупак І.Я., Морозова Л.В. – Всесвітня історія. – Запоріжжя,: видавництво «Прем'єр», 2009.-319 с.

2.      Сироткин В.Г. Дуэль двох дипломатий (Россия и Франция в 1801 – 1812 гг. – М.: « Наука», 1966.

3.      Сироткин В.Г. Наполеон и Александр І: дипломатия и разведка Наполеона и Александра в 1801 – 1812 гг. – М.: Эксмо, 2003. – 416 с.