Грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ

10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ

Конституції СРСР. Делегати з’їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з’їзд.

ЗО грудняІ 922 року в Москві у приміщенні Большого театру відкрився І Всесоюзний з’їзд Рад. Він ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР — утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано Центральний Виконавчий

Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з’їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору відносно нового об’єднання. В листі “До питання про національності, або про “автономізацію” він негативно відізвався про утворення СРСР і висловив жаль, “що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік”. У листі він запропонував знову повернутися до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб залишити союз тільки двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію відносно нового союзу.

Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.

За Конституцією УСРР 1919року Україна була унітарною державою. В 1924 році волею більшовицької партії в її складі з’явилося автономне вкраплення.

Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдавської території знаходилася під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській території.

Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належали Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.

Всеукраїнський з’їзд Рад розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з’їздів Рад.

Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з’їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік).[32]

В період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. її діяльність, склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готувала питання до засідань Президії, організовувала їх проведення.

На Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття

Місцеві органи влади {управління. Процес зміцнення Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прийшло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефективно здійснювати управління суспільством, існувати не може. Місцеві Ради і виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.

У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа, її правові основи були закладені постановою ВУЦВК “Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР” від І лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об’єднанні в одну — Одеську, Запорозька губернія була приєднана до

Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. В результаті реформи кількість губерній в Україні скоротилась з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВКухвалив постанову “Про новий адміністративно-територіальний поділ України”, якою затвердив новий поділ республіки на округи і райони. Реформа призвела до значного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи і замість 1989 волостей — 706 районів. Кількість сільських Рад скоротилась з 15696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.[33]

Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишались ще губернії. Президія ВУЦВК постановою від 3 червня 1925 року “Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління” ліквідувала з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що говорило про толерантність українців по відношенню до інших національностей. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився в 1929 році.

Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами).

Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх права і обов’язки в умовах нової економічної політики. Законом були розширені адміністративні повноваження комнезамів. Обов’язки комнезамів зводились до: активної участі у боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (боротьба з бандитизмом, контрреволюцією, п’янством і кулаками); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприянні органам радянської влади в проведенні різних державних повинностей, збору сировини, активної участі у всіх видах кооперації і прагнення оволодіти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння господарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської інспекції і в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. [34]

Отже, об’єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних і економічних інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного і господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шляхом надання допомоги державним органам, так і безпосередньою участю незаможників в роботі державного апарату. Але з часом комнезами, які було створено як допоміжний орган по встановленню радянської влади на селі, виконали свої завдання і їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад.

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919р.

Відповідно до неї найвищими органами державної влади були Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921—1922 рр. в їхній роботі відбулися певні зміни. Так, Всеукраїнський з'їзд Рад, який за Конституцією мав скликатися ВУЦВК не рідше як двічі на рік, став збиратися лише один раз. За постановою V Всеукраїнського з'їзду Рад "Про радянське будівництво" ВУЦВК повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми політичного та економічного життя. Президія ВУЦВК зобов'язувалася публікувати проекти декретів не пізніш ніж за два тижні до сесії ВУЦВК. Крім того, передбачалося скликати чергові сесії ВУЦВК не рідше ніж один раз на два місяці. Проте періодичність сесій невдовзі була змінена. [35]

Постановою Президії ВУЦВК від 8 бе­резня 1922 р. вони мали скликатися не менше трьох разів на рік і на більш тривалі строки. Подальшого розвитку набули і конститу­ційні положення про Раду Народних Комісарів щодо посилення її ролі в усіх сферах життя країни та уточнення правового становища уряду республіки. Раднарком як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади здобував право розглядати і розв'язувати всі невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі заходи законодавчого характеру. Все це свідчило про те, що поглибився процес посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої.

У зв'язку з переходом до мирної господарської діяльності Українську Раду трудової армії було реорганізовано в Укрекономраду, яка одержала статус економічної комісії при Раднаркомі УСРР і була виключена з числа законодавчих органів. Все це знайшло своє закріплення в Положенні про Українську Економічну Раду від 28 вересня 1921 р.

Безпосереднє управління більшістю промислових підприємств перейшло до губраднаргоспів, діяльністю яких керував Укрраднаргосп згідно з єдиним державним господарським планом.

Відбулися також зміни організаційної структури наркоматів, уточнювалися їхні завдання, компетенція.

Нові умови потребували перебудови роботи й місцевих органів влади. Законодавчим актом, спрямованим на дальше зміцнення Рад як місцевих органів державної влади, уточнення їхніх взаємин із вищими органами та посилення їхньої ролі в умовах мирної господарської діяльності, стала постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад про радянське будівництво. Встановлювалося, що рішення місцевих з'їздів Рад можуть скасовуватися в разі необхідності лише вищими з'їздами Рад, їхніми виконкомами та ВУЦВК і його Пре­зидією. Ніякі інші органи влади та управління такого права не мали. Обмежувалося право губвиконкомів припиняти проведення в життя розпоряджень окремих наркоматів. Важливе значення мало поло­ження про те, що центральні відомства повинні були провадити всі справи через місцеві Ради та їхні відділи. Тим самим місцеві Ради й виконкоми визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.[36]

З березня 1921 р. Президія ВУЦВК видала постанову "Про регулярні перевибори Рад і про скликання в установлені строки з'їздів Рад". Згідно з нею перевибори місцевих Рад — міських, сільських і селищних, волвиконкомів, а також сільських і волостних КНС — проводяться через кожні шість місяців, а з'їзди Рад губерній і повітів скликаються не менше двох разів на рік. У березні 1922 р. ВУЦВК знову розглянув питання, пов'язані з виборами та діяльні­стю Рад. Своєю постановою він встановив, що перевибори місцевих Рад і скликання місцевих з'їздів Рад провадяться один раз на рік.

У січні 1922 р. розпочалася робота з підготовки реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, де все ще зберігалися волості, повіти і губернії. Постановою ВУЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ України" від 1 лютого 1922 р. закладали­ся правові основи адміністративно-територіальної реформи УСРР. ВУЦВК поставив завдання підготувати зміну адміністративно-територіального поділу республіки за єдиним планом на основі науко­вих даних і господарсько-економічних вимог.

Дійсний перехід до нової економічної політики змушував від­мовитись від методів воєнного комунізму, беззаконня, позасудової репресії тощо. Важливе значення у цьому відводилося перебудові судової системи і створенню державної прокуратури — органу з нагляду за дотриманням законності на території всієї республіки.

28 червня 1922 р. ВУЦВК затвердив Положення про прокуро­рський нагляд. Прокуратуру УСРР очолював як прокурор республі­ки народний комісар юстиції УСРР М.О.Скрипник. Місцевими органами прокуратури були призначувані прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у тому числі в повітах, що також призначалися і звільнялися прокурором УСРР. 2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру.

Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., якою затверджувалося Положення про судоустрій УСРР. Існуючі до цього судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних складах, Вищий судовий контроль наркомюсту УСРР) скасовувались, утворювалася єдина система судових установ, яка складалась з трьох ланок: народний суд (у складі або постійного нарсудді, або постійного нарсудді і двох нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.

Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії. При наркоматі внутрішніх справ УСРР утвори­лося Державне політичне управління для боротьби з контрреволюцінними виступами, шпигунством, контрабандою тощо.

Справи про злочини проти радянського ладу підлягали згідно із законом розгляду в судовому порядку. На жаль, на практиці досить швидко від цього відмовилися. Поновилися свавілля, позасудові репресії ("трійки", особливі наради тощо). Поступово знову одержали по­ширення методи "червоного терору".[37]

Нова економічна політика потребувала нормативного наповнення.

Ще в 1919 році П. Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового права. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло “соціальне право”, яке включало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розташовувались “майнові права”, під якими Стучка розумів норми, що скасовували або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації “правила про працю”, “залишки договірного права” і міжнародне право.

Систематизовані таким чином норми складуть “обов’язкове для всіх право”, а всі інші доповнять їх як “технічні інструкції”. Такий підхід до питання про систему права був обумовлений практичною необхідністю, пов’язаною з формуванням системи радянського законодавства.

Кодифікація розглядалась як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб “кращого в даних умовах досягнення мети” (П. Стучка).

Орієнтація на “революційну правосвідомість”, як на найважливіше джерело права, містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. На протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства, як до планової політики (І. Іл’їнський).

У 1922—1927 роках у радянській Росії, а згодом і в Україні була проведена повна кодифікація всіх галузей права.

Такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.

Кодифікація права в Україні здійснювалась двома шляхами:

а) рецепцією законодавства РСФРР;

б) розробкою власних законодавчих актів.

Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР в більшості випадків було точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-пра-вова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої “рецепції” корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва.

Наступним етапом кодифікаційної роботи в цьому напрямку стало створення основ союзного законодавства. В жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, в грудні 1928 року — Загальні начала землекористування і землеустрою СРСР.

Загальносоюзні кодифікаційні акти відбили ще в більшій степені процеси централізації влади, управління і правового регулювання, які відбувалися в країні. Закінчувався неп. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну економічному лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалася закрита система права.

Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як “революційна правосвідомість”. Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність і нормативізм.

У 1923 р. згідно з рішеннями І Всесоюзного з'їзду Рад розгортався процес дороблен­ня Договору і Декларації про утворення СРСР, а тим самим розробки союзної Конституції.

Уже перша сесія ЦВК СРСР (ЗО грудня 1922 р.) обрала Пре­зидію ЦВК СРСР і доручила їй підготувати проекти положень про ЦВК СРСР, про Раду Народних Комісарів і Раду Праці та Оборони СРСР, про наркомати СРСР. 24 лютого 1923 р. було створено спеціальну комісію ЦК РКП(б) для розробки проекту Конституції Союзу РСР. Участь у цій роботі брали і керівні партійні та радянські працівники УСРР, які намагалися захистити державний суверенітет республіки. З цією метою при ВУЦВК і Раднаркомі УСРР створи­лася конституційна комісія для участі в розробці основних питань будівництва Союзу РСР, для вироблення проектів про загальносо­юзні органи, про Верховний Суд СРСР та ін. М.Фрунзе було доручено включитися в роботу над проектом про взаємини об'єд­наних наркоматів СРСР і УСРР.[38]

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася гостра політична боротьба. Сталін та його оточення намагалися максима­льно обмежити суверенітет республік. Спроби окремих діячів республік протистояти цим акціям рішуче придушувалися, все чіткіше проявлялися риси сталінської "автономізації".

Позиція українського керівництва була викладена М.Фрунзе на лютневому (1923 р.) Пленумі ЦК РКП(б). Він вимагав відділення органів управління Союзу від існуючих органів РСФРР, розширення бюджетних прав республік та ін. Захистити суверенні права України намагався також В.Затонський, який наполягав на тому, щоб республіки були самостійними в галузі фінансів.

Якнайширшу адміністративну і господарську автономію окремих республік відстоював Х.Раковський.

Основна боротьба відбулася на XII з'їзді РКП(б) 17—25 квітня 1923 р. З доповіддю "Національні моменти в партійному й держав­ному будівництві" виступив Сталін. Представники української делегації висловили ряд критичних зауважень. Особливе значення мав виступ Х.Раковського, який вніс від української парторганізації поправку до запропонованої Сталіним резолюції стосовно норм представництва й складу другої палати ЦВК СРСР. Згідно зі сталінською резолюцією до Ради Національностей передбачалось обирати по чотири представника від союзних і автономних республік, а також по одному — від національних областей. За таким розкладом виходило, що РСФРР матиме в цій палаті 64—72 голоси, Закавка­зька федерація — 12, а УСРР та БСРР — по чотири голоси. Х.Раковський наполягав на тому, щоб до другої палати входили тільки представники союзних республік. Проте його поправку з'їзд відхилив.

Після XII з'їзду РКП(б) в Україні продовжувалась робота по доопрацюванню Союзного договору. Комісія при Раднаркомі УСРРна чолі з Х.Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який повинен був захистити суверенні права республік

Остаточно питання про характер Союзу було вирішено на четвертій нараді ЦК РКП(б) із відповідальними працівниками на­ціональних республік і областей в червні 1923 р. Надії на серйозні зміни, на захист суверенітету України виявилися марними. Основні положення українського проекту договору зазнали тут нищівної критики з боку Сталіна, який безпідставно звинуватив авторів проекту, і в першу чергу Раковського, в бажанні "домогтися чогось середнього між конфедерацією і федерацією з перевагою на бік конфедерації".

Декларацію і Союзний договір 1922 р. не було доопрацьовано. Резолюція четвертої наради фактично спрямовувалася на утворення централізованої федерації.

Після цього розширена комісія Президії ЦВК СРСР виробила текст союзної Конституції і надіслала його до союзних республік на розгляд та ратифікацію. ВУЦВК 2 липня 1923 р., розглянувши проект Конституції СРСР, постановив: "Зазначений проект Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік в цілому зат­вердити". Проект Конституції був також схвалений ЦВК РСФРР, ЗСФРР та БСРР,б липня відбулася друга сесія ЦВК СРСР, яка прийняла постанову про затвердження Основного Закону (Конституції) СРСР і негайне надання йому чинності. Схвалений текст Консти­туції було вирішено "винести на остаточне затвердження П з'їздом Рад Союзу РСР".[39]

Затвердження союзної Конституції потребувало розробки ці­лого ряду положень про найвищі органи влади і управління СРСР та їх взаємини з найвищими органами влади і управління союзних республік, які забезпечували практичне здійснення основних при­нципів Конституції Союзу РСР.

Участь у такій роботі брав уряд України. Так, 10 жовтня 1923 р. ВУЦВК створив свою комісію, на яку покладалося завдання розглянути основні конституційні питання, пов'язані з утворенням СРСР, і перш за все з'ясувати взаємовідносини як з законодавчими органами СРСР, так і з окремими союзними наркоматами.

Конституційна комісія підготувала проект постанови ВУЦВК "Про центральні органи Союзу СРСР", яким було схвалено поло­ження про ЦВК та Раднарком СРСР, про наркомати СРСР та про директивні наркомати. Представникам УСРР доручалося відстоювати на сесії ЦВК СРСР поправки і пропозиції стосовно прерогатив ЦВК СРСР і ЦВК союзних республік, пропозиції щодо положення про загальносоюзні наркомати, про взаємини між об'єднаними і необ'єднаними наркоматами тощо.

III сесія ЦВК СРСР 6 листопада 1923 р. затвердила положення про центральні органи влади СРСР, про Верховний Суд СРСР і тимчасове положення про місцеві фінанси. Проте в процесі будівництва єдиної союзної держави досить часто виникали непорозу­міння, наприклад у зв'язку з постановою Президії ВРНГ СРСР про вилучення трестів "Південсталь" і "Південмаштрест" з відання українського Раднаргоспу та підпорядкування їх ВРНГ СРСР. Українська економічна рада заявляла про свою незгоду з рішенням Президії ВРНГ СРСР. Серйозні зауваження викликав порядок проходження проектів загальносоюзних декретів. Показово, що проти українських зауважень першим щоразу виступав ЦК КП(б)У, нама­гаючись показати свою відданість союзному партійному центру.

Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних респу­блік, які схвалили Конституцію СРСР.

Зокрема, питання про сою­зну Конституцію було розглянуто 19 січня 1924 р. на VIII Всеукраїнському з'їзді Рад, який прийняв постанову про її ратифікацію. 31 січня 1924 р. Основний Закон (Конституцію) СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад Союзу РСР.

Утворення Союзу РСР, прийняття союзної Конституції 1924 р. диктували необхідність перебудови державного апарату УСРР. Про­цес реорганізації охопив усі основні ланки державного механізму, знайшовши своє закріплення у новому тексті Конституції УСРР 1925 р. і у подальших змінах Основного Закону.

Найвищі органи державної влади і управління УСРР. Аналіз діяльності Всеукраїнських з'їздів Рад за цей період свідчить, що з'їзд був верховним органом влади УСРР. Своїми законодавчими актами Всеукраїнський з'їзд Рад визначав основний напрям діяльності всіх органів української держави як у центрі, так і на місцях. Його рішення мали характер директив і найвищу юридичну силу. Але з утворенням СРСР він мусив керуватися постановами всесоюзних з'їздів Рад, директивами всесоюзних і республіканських з'їздів Комуністичної партії та пленумів ЦК.

Невпинне посилення партійного керівництва усіма державни­ми структурами позначалося і на роботі Всеукраїнських з'їздів Рад. Змінювався партійний склад з'їзду. Якщо на V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) поряд з більшовиками засідали 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 р.) їх уже було тільки двоє, а починаючи з VII з'їзду Рад (грудень 1922 р.) представницький орган України стає чисто однопартійним — більшовицьким. Плюралістична по­літична система знищується, утверджується монопольне становище РКП(б) і КП(б)У.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав і розв'язував найважливіші питання відбудови промисловості, сільського господарства, транс­порту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Значне місце в роботі Всеукраїнських з'їздів Рад займали проблеми перебудови державного апарату УСРР у зв'язку із уведенням непу і утворенням Союзу РСР.[40]

Так, VIII Всеукраїнський з'їзд Рад (січень 1924 р.) накреслив шляхи дальшого розвитку народного господарства України, ратифі­кував Договір про утворення СРСР і прийняту другою сесією ЦВК СРСР Конституцію Союзу РСР, доручив ВУЦВК переглянути Ко­нституцію УСРР відповідно до союзної Конституції. Черговий IX Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1925 р.) розглянув широке коло питань у галузі господарського і державного будівництва, зміни в Конституції УСРР, викликані організацією у складі УСРР Молдавської АСРР. Починаючи з IX Всеукраїнського з'їзду Рад, на з'їздах стали заслуховуватися доповіді про діяльність уряду СРСР та обиратися від УСРР члени Ради Національностей ЦВК СРСР. З 1926 р. змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Х Всеукраїнський з'їзд Рад (квітень 1927 р.) приділив увагу розвитку сільського господарства, необхідним змінам у Конституції УСРР, політиці пожвавлення роботи Рад та ін. І Всеукраїнська конферен­ція КП(б)У (жовтень 1926 р.), виходячи з рішень XIV з'їзду ВКП(б), накреслила ряд заходів щодо прискорення темпів індустріалізації і підвищення питомої ваги важкої промисловості в народному господарстві республіки. Х Всеукраїнський з'їзд Рад, виконуючи ці пар­тійні директиви, повинен був конкретизувати їх і надати їм держа­вно-правової форми.

XI з'їзд Рад у травні 1929 р. вже мав змогу підбити підсумки індустріалізації і затвердити перший п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР. На цьому ж з'їзді було прийнято нову Конституцію Української СРР.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) як вищий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з'їздами Рад у цей час відігравав важливу роль.

У зв'язку з остаточним затвердженням у січні 1924 р. Консти­туції СРСР необхідно було внести відповідні зміни в компетенцію найвищих органів державної влади союзних республік. В Україні для вирішення такого завдання важливе значення мало Положення про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, строк повноважень, періодичність скликання сесій (не менше трьох разів на рік), основні принципи організації і діяльності Президії ВУЦВК. Цей законодавчий акт вперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК в період між сесіями ВУЦВК є

вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом влади УСРР.

Важливе місце посідав також затверджений постановою ВУЦВК у липні 1926 р. Наказ про порядок роботи Президії ВУЦВК, який визначав її склад і регламентував порядок скликання і ведення засідань тощо. Один з розділів Наказу присвячувався Малій Прези­дії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного і підго­товчого органу.

У 1926—1929 рр. ВУЦВК, як і Всеукраїнський з'їзд Рад, чима­ло уваги приділяв розвитку промисловості (курсу на індустріаліза­цію), сільському господарству, культурному будівництву. Так, 23 листопада 1926 р. ВУЦВК своєю постановою доручив уряду УСРР вжити необхідних заходів до повного здійснення загальної освіти дітей віком 8—11 років. Багато уваги ВУЦВК приділяв питанням державного будівництва, удосконаленню роботи місцевих органів влади. ВУЦВК заслуховував -на своїх сесіях звітні доповіді окружних виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.

Рада Народних Комісарів і народні комісаріати УСРР. Утво­рення СРСР і "затвердження його Конституції" призвели до серйозних змін у системі органів державного управління Української СРР.

12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавався виконавчим і роз­порядчим органом державної влади України. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його заступники, наркоми (землероб­ства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юсти­ції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова ВРНГ, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Визначалося коло осіб, котрі могли брати участь у роботі Раднаркому УСРР із правом дорадчого голосу. Слід зазначити, що Положення 1924 р. уперше так докладно визначило склад Раднаркому УСРР. Чітко були озна­чені і предмети відання Раднаркому УСРР.

Значно розширилась нормотворча робота Раднаркому УСРР у 1926—1929 рр. За цей період він видав велику кількість важливих постанов як самостійно, так і спільно з ВУЦВК.

Уряд України повинен був звітувати перед союзними органа­ми. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення україн­ських установ. Траплялися випадки, коли республіка опротестовувала перед ЦВК СРСР рішення союзних органів, які порушували суверенні права УСРР. Із утворенням СРСР виникла необхідність внести зміни до системи органів галузевого управління всіх союзних республік, у тому числі і УСРР. У цей час наркомати Союзу РСР поділялися на дві групи: загальносоюзні (злиті) — єдині для всього Союзу і об'єднані (директивні), органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати. До загальносоюзних нале­жали наркомати: закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів.

Другу групу наркоматів становили: Вища рада народного господарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянська ін­спекція (РСІ).

Республіканськими залишались наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

Виходячи з такого розподілу наркоматів, ВУЦВК у вересні 1923 р. схвалив постанову "Про перетворення центральних уста­нов". Наркомзаксправ УСРР був реорганізований в управління уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР в Україні. В той же час управління уповноважених наркомату фінансів РСФРР і наркомату праці РСФРР при Раднаркомі УСРР перетворювались відповідно в народні комісаріати фінансів і праці УСРР. У листопа[41]ді 1923 р.

Укрекономраду реорганізували в Українську економічну нараду при Раднаркомі УСРР. Розвиток торгівлі за умов непу викликав необхідність створення наркомату торгівлі УСРР. У червні 1924 р. був ліквідований наркомпрод УСРР, а його апарат переданий наркомвнуторгу УСРР. Збирання єдиного сільськогос­подарського податку покладалося на наркомат фінансів УСРР та його органи.

У серпні 1923 р. наркомат держконтролю УСРР було реорганізовано в наркомат робітничо-селянської інспекції.

Всі ці перетворення вели в кінцевому підсумку до посилення централізації в управлінні. Особлива роль в цьому належала загальносоюзним наркоматам — наркоматам з "безроздільною владою".

Надійними провідниками директив союзного центру були і дирек­тивні наркомати.

Практична робота по перебудові держапарату створила умови для вироблення Загального положення про народні комісаріати УСРР, яке було затверджено ВУЦВК 12 жовтня 1924 р.

Закріпивши систему органів галузевого державного управління, Загальне поло­ження визначало 11 народних комісаріатів, розподіляло наркомати на загальносоюзні і директивні, визначало статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при уряді УСРР, перелічувало предме­ти відання та межі повноважень наркоматів УСРР.

Надалі РНК УСРР здійснювала великий обсяг роботи в галузі керівництва народним господарством республіки. Так, чимало ува­ги приділялося Вищій Раді Народного Господарства УСРР, під керівництвом якої перебувала вся республіканська і місцева промисловість України. З квітня 1929 р. було затверджено Положення про ВРНГ, в якому докладно визначалася її структура.

У 1927—1929 рр. було прийнято ряд положень про наркомати землеробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юстиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів.

13 липня 1927 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили поста­нову про розширення прав робітничо-селянської інспекції. Рішен­ня наркомату РСІ УСРР ставали тепер остаточними і обов'язковими для всіх державних установ і підприємств. 23 січня 1929 р. було прийнято Положення про народний комісаріат РСІ УСРР. Нове Положення розширило значною мірою

компетенцію РСІ, надавало широких повноважень: припиняти незаконні розпорядження та дії посадових осіб, знайомитись під час ревізії з документами і матеріа­лами державних установ і підприємств та ін.

В Україні зростав центральний апарат державного управління. Все більш вагомою в управлінні ставала роль, комуністів, які зай­мали керівні посади. Запроваджувалась практика беззаперечного підпорядкування директивам вищих органів, поступово формували­ся елементи адміністративно-командної системи.[42]

Таким чином, основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід'ємного права на самовизначення і побудову суверенної, національної, демократичної української держави.

ВИСНОВКИ

Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Відповідно до постанов ІІІ з'їзду КП(б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України та схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР.

6 березня 1919 року у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією.

Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об'єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В. Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень.

Позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В. Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй».

Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організацією.

Після встановлення на українських землях радянської влади, в Харкові в 1919 році була прийнята Конституція УРСР.

Конституція 1919 р. встановлювала, що УРСР є організація диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над їх віковим гнобителями і експлуататорами - капіталістами і поміщиками. Завдання диктатури перехід від буржуазії до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень та боротьби з контрреволюціонерами.

Після виконання цих завдань планувалося оформлення комуністичного суспільства, зникнення держ., вільні форми життя.

За цей період було, ліквідація приватної власності на землю і всі приятельства призводить влада за робочим класом, всі пільги і права робітникам, захист завоювань соціальної революції.

Конституція України 1919 року визначила принципи побудови радянської влади, її центральних органів – Всеукраїнського З'їзду Рад, Всеукраїнський Центр Виконавчого Комітету, Ради Народних Комісарів, організація влади на місцях.

У цій конституції Декларація прав і обов'язків трудящих, експлуатованого народу. Постанова про герб і прапор України.

Але, документ під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституцію досить умовно, вона були скоріше квазі-конституцієй. Така оцінка конституції радянського типу пов'язана з тим, що вони:

По-перше, встановлювала неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя.

Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої та виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які через специфічні організаційні форми роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами.

Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приводів і важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;

По-друге, конституція України радянського періоду мала повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;

По-третє, радянська конституція регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.).-К., 1961.

2.    История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий,— К., 1976.

3.    Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.— К., 1996.— 4.2.

4.    Історія України. Нове бачення: У 2т. — К., 1996.—Т. 2.

5.    Образование Союза Советских Социалистических Республик.— М., 1972.

6.    Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму— К., 1982.

7.    СлюсаренкоА.Г., ТоменкоМ.В. Історія української конституції. — К., 1993.

8.    Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР— К., 1989.

9.    Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1996. — Т. 2.

10.  Верк Н. История советского государства.— М., 1997.

11.  Гурвич Г.С. История Советской Конституции.— М., 1923.

12.  Из истории советского государства й права.— М., 1989.

13.  Исаев И.А. История государства й права России.— М., 1996.

14.  История государства й права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К„ 1976.

15.  Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А.Й. Рогожина.—К., 1996. -Ч. 2.

16.  Історія України. Нове бачення: У 2т. /Зазаг. ред. В.А. Смолія.—К., 1996. — Т.2.

17.  Кулъчицъкий B.C. Утворення Української радянської республіки.— Львів, 1957.

18.  МалицкийАІІ. Советская Конституция. —Харьков, 1925.

19.  Чистякова.И. Конституция РСФСР 1918 года.- М., 1984.

20.  Винниченко В. К. Боротьба за незалежність України // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

21.  Винниченко В. Из дневников // Дружба народов. — 1989. — № 12.

22.  Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

23.  Драгоманов М. Вибране. — К.: Наук, думка, 1991.

24.  Михаила Грушевского // Государство и право. — 1992. — № 4.

25.  Костомаров М. I. Книги буття українського народу. Дві руські народності // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

26.  Литвинов В. Д. Исторические взгляды Станислава Ориховского // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К.: Наук, думка, 1987.

27.  Литвинов В. Д. Проблема государства в трудах Ст. Ориховского // Отечественная мысль эпохи средневековья: Сб. науч. трудов. — К.: Наук, думка, 1987.

28.  Ничик В. М. Образ идеального властителя в сочинениях Петра Могилы // Человек и история в средневековой философской мысли русского, украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К.: Наук, думка, 1987.

29.  Оріховський-Роксолан С. Напучення польському королю... // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

30.  Пащук А. І, Суспільний ідеал І. Вишенського // Від Вишенського до Сковороди: 36. наук, праць. — К.: Наук, думка, 1992.

31.  Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці України: основні етапи розвитку. — К., 1995.

32.  Стецюк Н. Конституция Украины как нормативно-правовой акт и политический документ (к характеристике свойств) / / Вестник Львовского института внутренних дел: Сборник / Гол.ред. В. Л. Регульский .- Львов: Львовский институт внутренних дел при навсего Украины, 2000 .- № 1. С.263-268

33.  Стецюк Н. Права человека в конституционных проектах украинских ученых, общественных деятелей, политических партий и движений первой четверти ХХ века / / Вестник Львовского института внутренних дел: Сборник / Гол.ред. В. Л. Регульский .- Львов: Львовский институт внутренних дел при навсего Украины, 2000 .- № 2. С.58-64.

34.  Таранов А. П. — Історія конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки. — Видавництво академії наук Української РСР. — Київ — 1957 р.

35.  Українська Радянська Енциклопедія. — том. 5.-Головна редакції Української Радянської Енциклопедії. — Київ — 1980 р.

36.  Дубина К. К. — История Украинской ССР. — том. 2. — Издательство «Наукова думка».-Киев — 1969 г.

37.  Слюсаренко А. Г. , Томенко М.В. — Історія Української Конституції. — Київ — 1993.

38.  Політичний словник. Редакція: В. К. Врублевський, В. М. Мазур, А. В. Мяловицький. Видання друге. Головна редакція УРЕ. Київ. 1976. стор. 258.

39.  Шаповал В. Проблеми розвитку конституційної юрисдикції в Україні // Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 2. — С. 45–53.

40.  Шаповал В. Становлення конституціоналізму в Україні: проблеми теорії // Право України. — 1998. — № 5. — С. 25–29.

41.  Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції України // Право України. — 1997. — № 6. — С. 3–7.

42.  Шаповал В., Баранчук В. Питання форми державного устрою в українській політико-правовій думці (друга половина XIX – поч. XX ст.) // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 6. — С. 97–104.

43.  Швидько Г. К. Історія держави і права України (Х – початок ХІХ століття): Навчальний посібник. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. — 176 с.

44.  Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. — К.: Либідь, 1999. — 478 с.

45.  Шевчук С. Основи конституційної юрисдикції. — К.: Український центр правничих студій, 2001. — 299 с.

46.  Шемшученко Ю. Проблеми розбудови української державності // Право України. — 1997. — № 1. — С. 26–29.

47.  Шемшученко Ю. Теоретичні засади реалізації Конституції України // Вісник Академії правових наук. — 1997. — № 4. — С. 12–21.

48.  Шемшученко Ю. Теоретичні засади розвитку українського парламентаризму // Віче. — 1997. — № 12. — С. 23–29.

49.  Штайнбергер Х. Структурные элементы западноевропейской конституционной юрисдикции // Современный немецкий конституционализм. — М., 1994. — С. 21–43.

50.  Шульженко Ф. П., Наум М. Ю. Історія вчень про державу і право. Курс лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — 192 с.

51.  Шульженко Ю. Л. Конституционный контроль в России. — М.: ИГП РАН, 1995. — 175 с.

52.  Юридический энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. Е. Крутских. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: ИНФРА–М, 2000. — 450 с.

53.  Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: “Укр. енцикл.”, 1998. — Т. 1. — 672 с.

54.  Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: “Укр. енцикл.”, 1998. — Т. 2. — 744 с.

55.  Эбзеев Б. С. Конституция. Правовое государство. Конституционный Суд: Учебное пособие для вузов. — М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997. — 349 с.

[1] . История государства й права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К„ 1976.

[2] Кулъчицъкий B.C. Утворення Української радянської республіки.— Львів, 1957.

[3] Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А.Й. Рогожина.—К., 1996. -Ч. 2.

[4] . Історія України. Нове бачення: У 2т. /Зазаг. ред. В.А. Смолія.—К., 1996. — Т.2.

[5] Історія України. Нове бачення: У 2т. /Зазаг. ред. В.А. Смолія.—К., 1996. — Т.2.

[6] МалицкийАІІ. Советская Конституция. —Харьков, 1925.

[7] Кулъчицъкий B.C. Утворення Української радянської республіки.— Львів, 1957.

[8] Верк Н. История советского государства.— М., 1997.

[9] Гурвич Г.С. История Советской Конституции.— М., 1923.

[10] Из истории советского государства й права.— М., 1989.

[11] Чистякова.И. Конституция РСФСР 1918 года.- М., 1984.

[12] МалицкийАІІ. Советская Конституция. —Харьков, 1925.

[13] Чистякова.И. Конституция РСФСР 1918 года.- М., 1984.

[14] Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

[15] Музиченко П. Історія держави і права України. К., 1999.

[16] Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957.

[17] Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957.

[18] Орлеко В. Історія України ХХ століття. К., 1993

[19] Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925) К., 1961.

[20] Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. Львів, 1996.

[21] Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні. К., 1972.

[22]КОНСТИТУЦИЯ УКРАИНСКОЙ СОЦИАЛИСТИЧЕСКОЙ СОВЕТСКОЙ РЕСПУБЛИКИ, утвержденная Всеукраинским съездом Советов в заседании 10-го марта 1919 года и принятая в окончательной редакции Всеукраинским Центральным Исполнительным Комитетом в заседании 14-го марта 1919 года

[23] Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. Львів, 1996.

[24] Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР— К., 1989.

[25] Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1996. — Т. 2.

[26] Кулъчицъкий B.C. Утворення Української радянської республіки.— Львів, 1957.

[27] История государства й права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К„ 1976.

[28] Гурвич Г.С. История Советской Конституции.— М., 1923.

[29] . Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 рр.).-К., 1961.

[30] . История государства и права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий,— К., 1976

[31] Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина.— К., 1996.— 4.2.

[32] Історія України. Нове бачення. У 2т.- К., 1996, - Т.2

[33] Образование Союза Советских Социалистических Республик.— М., 1972.

[34] Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму— К., 1982.

[35] СлюсаренкоА.Г., ТоменкоМ.В. Історія української конституції. — К., 1993.

[36] Усенко И.Б. Первая кодификация законодательства Украинской ССР— К., 1989.

[37] Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. — К., 1996. — Т. 2.

[38] Верк Н. История советского государства.— М., 1997.

[39] История государства й права Украинской ССР / Отв. ред. Б.М. Бабий.— К„ 1976.

[40] Історія держави і права України: У 2 ч./За ред. А.Й. Рогожина.—К., 1996. -Ч. 2.

[41] Історія України. Нове бачення: У 2т. /Зазаг. ред. В.А. Смолія.—К., 1996. — Т.2.

[42] Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні. К., 1972.