Юрій Хмельницький

Юрій Хмельницький

Гетьман України Юрій Хмельницький був чи не наймолодшою дитиною національного героя України Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко. Він народився десь 1640 або 1641 року, про що посередньо свідчать різні джерела. Так, відомий польський хроніст Веспасіян Каховський вказував, що під час Чуднівської битви 1660 року Юрасеві Хмельницькому було двадцять. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво-Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоаннікій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 року називається ім'я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво-Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

Про зовнішність Юрія Хмельницького можна судити з Двох дещо пізніших портретів, один з яких подавався в німецькій друкованій хроніці "Театр Європи", а другий — у літописі Самійла Велична. Не суперечить цим портретам і словесний опис зовнішності Ю. Хмельницького. Молодого гетьманича описали дуже лаконічно: темноволосий юнак, сором'язливий, скромний, скутий у рухах, більше скидався на ченця. Сорокарічного Юрія Хмельницького описали детальніше і в дещо інший спосіб: людина невелика на зріст, зграбна, яка мала видовжене обличчя з невеликими, глибоко посадженими очима, що робило погляд гострим і дещо насмішкуватим, гострий ніс, маленький рот. Чисте обличчя, невеликі вуса. Одягнений у жупан, шапку, оперезаний польським пасом, мав при собі шаблю, самопал і пістолі. Самійло Величко назвав у своєму творі гетьманича євнухом ("з натури євнух"), але такий відгук вороже наставленого до цього гетьмана історика не є достовірним. Наприкінці 50-х років був ще зовсім молодою людиною, яка відзначалася побожністю. На останньому ж відтинку свого життя, очевидно, надолужив роки аскетизму, бо деякі джерела недвозначно натякають на нестримність його особистого життя.

Відомості про гетьманича все частіше з'являються після 1653 року, коли по загибелі старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій лінії, 4 і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави. Не випадково, саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький, але грунт для передачі синові булави Богдан Хмельницький заклав. Не дивно, що іноземні посли, які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом, навіть не наказним (!). Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне і повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора чи полководця у зовсім ще молодого нащадка.

По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом, та до загальної козацької ради справа не просунулася. Гетьманська булава перейшла тоді до рук Івана Виговського, колишнього генерального писаря Війська Запорозького. Юрій Хмельницький через це почувався глибоко ображеним і до кінця життя не зміг пробачити цього Виговському. Додав ворожнечі й сам Виговський, котрий взяв і частину скарбів Богдана, хоч і мав на них право принаймні як родич (його брат Данило був одружений на дочці і Богдана Хмельницького, сестрі Юрія). Цим особистим і конфліктом скористалася опозиція проти Виговського, котрій було дуже вигідно прикривати свої діяння іменем великого Богдана. У даній ситуації чи не вперше виявили ся психічні вади характеру Юрія Хмельницького, котрі повинні були б застерегти прихильників його обрання гетьманом: надмірне честолюбство та егоїзм, нещасливо поєднані з надмірними вразливістю та неврівноваженістю, з підозрілістю та слабкою волею.

Юрій Хмельницький усе сильніше ангажувався в політику, в інтриги проти Виговського, маючи таких "добрих" порадців як Іван Брюховецький. Невипадково, коли 1659 року Виговський з Мухаммед-Гіреем рушив під Конотоп, Хмельницький у складі загону козаків-опозиціонерів вдарив у татарський тил.

У міру того, як слабшали позиції Виговського, Юрія і Хмельницького все активніше висували в претенденти на гетьманську булаву. Врешті Виговський мусив скласти свої гетьманські повноваження на раді під Германівкою (осінь 1659 р.), Юрія Хмельницького обрано гетьманом. Одразу ж перед новообраним володарем постало пекуче питання зовнішньополітичного курсу української держави, і до того ж йому, як, власне, і всім наступникам Богдана, довелося вирішувати його в гірших умовах порівняно зі своїми попередниками.

Заявивши спочатку про вірність королеві Речі Посполитої, Юрій Хмельницький поспішив нормалізувати відносини з російським царем, тим більше, що на нього тиснула значна група старшини, особливо з лівобережних полків та інші. Вихідні позиції, зайняті тоді українським урядом, рули в тих умовах — прагнення до збереження конфедерації Росії та України. Нові вимоги, які висувала українська сторона, повинні були уточнити і конкретизувати деякі пункти договору 1654 року з метою збереження суверенітету України. Так, царські війська в Україні могли стояти лише в Києві, а в разі війни вони повинні були б підлягати гетьману України; царський уряд не повинен був приймати жодних листів з України без військової печатки, простіше кажучи, доносів; переговори з іноземними державами в разі, коли це стосувалося України, мали відбуватися з обов'язковою участю представників українського уряду; мав бути збережений статус української православної церкви, тобто її формальна підпорядкованість константинопольському патріархові тощо. Отже, у 1659 році український уряд на чолі з Ю. Хмельницьким правильно розумів значення і в той же час недосконалість та незавершеність договору з Росією 1654 року і тому прагнув поліпшити останній, щоб зберегти рівноправні та взаємовигідні відносини. Однак царський уряд зовсім не збирався дотримуватися договору, тим більше розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Він розглядав Україну лише як провінцію і прагнув поступово ліквідувати її суверенітет, скориставшися з ослаблення.

В самому дебюті нового етапу російсько-українських відносин Юрій Хмельницький та його оточення припустилися помилки, хоч певною мірою і вимушеної: переговори вирішили проводити в Переяславі. Коли ж до цього міста прибув Ю. Хмельницький разом із генеральним обозним Т. Носачем, військовим суддею І. Кравченком, генеральним осавулом І. Ковалевським, полковниками А. Одинцем, І. Лизогубом, Я. Петренком, П. Дорошенком, І. Сірком та рядом сотників, вони опинилися в оточенні російських військ О. Трубецького, В. Шереметєва, Г. Ромодановського та ін. Сюди ж прибули й війська самозванного "наказного гетьмана" І. Безпалого, який ще раніше заявив про себе, як про безоглядного прихильника царського уряду. Не витримавши тиску, Ю. Хмельницький та інші представники уряду України погодилися з вимогами царських воєначальників-дипломатів, навіть не запротестувавши проти зачитаних на раді Трубецьким "14 статей" — фальсифікату, який був виданий за справжні статті договору 1654 року.

Зміст Переяславських статей 1659 року ("14 статей"), які того ж року були видруковані в друкарні Києво-Печерської лаври, досить добре відомий. Тут зазначимо лише, що російсько-український договір 1659 року мав чітко виражений класовий характер і відбивав насамперед волю російських феодалів та української козацької старшини. Але на відміну від договору 1654 року в ньому зафіксована зміна принципів російсько-українських політичних відносин: Українська держава з рівноправного партнера Росії у своєрідній конфедерації перетворювалася в автономну одиницю імперії. І хоч ця автономія була тоді ще досить широкою, однак дії царату не полишали сумнівів у тому, що наступ на суверенітет України продовжиться.

Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть "Переяславських статей" 1659 р., намагалися використати його як важливий чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, які ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено здійснити новий похід на Західну Україну, як свого часу (1648 та 1655 рр.) блискуче вчинив Богдан Хмельницький. У липні 1660 року створилися дві групи військ, які мали на меті визволити Львів і навіть (за сприятливої ситуації) дійти до Кракова. Пізніше з Києва на захід вирушила російська армія (40-60 тис.) на чолі з боярином В. Шереметєвим. Під Фастовом до них приєдналося одинадцять українських полків під командуванням наказного гетьмана Т. Цицюри, і об'єднані війська продовжили похід. Ю. Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тис.) і мав доганяти Шереметєва на Волині. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.

Зовні події розгорталися подібно до кампанії 1655 року. Але тоді цар Олексій Михайлович кинув на західний напрямок майже всі свої війська і сам узяв участь у поході. Тоді російській армії, яка діяла разом з українським корпусом І. Золотаренка вдалося добитися блискучих успіхів у Білорусії, що вплинуло і на ситуацію на українському фронті. Крім того, українська держава до кривавої міжусобиці 1658—1659 рр. мала значно більший військово-економічний потенціал. Врешті, й міжнародна ситуація в 1660 році склалася значно гірше для України, ніж у 1655-му. Тоді ж проти Речі Посполитої діяла з усіх боків могутня коаліція. Тепер же російсько-українським військам доводилося сподіватися лише на свої сили. За таких умов ведення походу двома окремими групами військ було явним прорахунком російського та українського верховного командування. До того ж "герой" каральних операцій в Україні 1658—1659 років князь Борятинський не дав допомоги Шереметєву і засів у Києві. Тим часом армія Речі Посполитої об'єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Ст. Потоцький, Ю. Любомирський, Я. Собєський, Амурат-солтан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько-українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це також спрацювало, і ще на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько-українських військ перерізав земляний вал, яким Шереметєв поспішив відгородитися від корпусу Цицюри.

Не витримавши тиску противника, Шереметєв відступив до Чуднова, туди поспішив і Юрій Хмельницький, де знову став табором. У цей момент переслідування військо Речі Посполитої повторило план Богдана Хмельницького, котрий він блискуче реалізував під Зборовом 1649 року. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Ю. Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому і раптово вдарила на українські війська під Слободищами. Саме тут Юрій Хмельницький мав отримати справжнє бойове хрещення... Потужний удар польсько-кримських військ приголомшив його, до того ж усі подумали, що Шереметєва уже розбито... І в розпал тяжкої битви, коли вороги нібито вже брали гору, деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю піти постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з кривавої січі. Лісницький мусив перервати молитву гетьмана, сказавши: "Відклади своє набоженство на потім, а тепер подумай про нас". Сам Лісницький був раніше одним з найвпливовіших прибічників Виговського і тепер займав непримиренну позицію до царського уряду. Бачучи програну битву, він став схиляти гетьмана до зміни зовнішньополітичного курсу. Відіграло очевидно свою роль і послання Виговського, який з польського табору запевняв у необхідності розриву Переяславського договору 1659 року, й те, що Шереметєв дозволяв собі раніше насміхатися над Ю. Хмельницьким. Як там було, але деморалізований і слабосилий юнак віддав наказ розпочати мирні переговори. До табору військ Речі Посполитої послали Петра Дорошенка і той швидко досяг згоди про умови перемир'я. Потім 17-18 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький з деякими представниками українського уряду уклав і підписав Чуднівську угоду. Пізніше козаки присягли королю Яну-Казимиру. Звичайно, після поразки розтанули сподівання на корисні для України умови договору. І справді, представники Речі Посполитої не погодилися відновити Гадяцький договір, а відклали цю справу до переговорів у Варшаві. Там Гадяцький трактат формально поновили, але фактично він мав увійти а життя в обтятому вигляді. Тепер уже Україна ставала автономною одиницею в складі Речі Посполитої...

Про поразку під Слободищами та кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана було повідомлено Т. Цицюру та підлеглі йому війська. Зачувши про таку новину, козаки стали масово полишати табір, і врешті й сам Цецюра перейшов на бік Польщі. Шереметєв мусив капітулювати... У цій битві пропало потужне російське військо, через що цар знову почав готуватися до евакуації з Москви на Волгу, а сам Шереметєв опинився у кримській неволі. Найголовнішим пунктом умов капітуляції була відмова царського уряду від претензій на Україну, чого цар не міг пробачити Шереметєву.

Чуднівський договір не приніс і не міг принести в Україну ані миру, ані гідного становища в Європі. Переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького по матері, мав повну рацію, коли писав племіннику з приводу чуднівських порозумінь (28/18/.Х. 1661 р.): "Таких волностей Войску Запорожскому добыли й таковыми ж то привилеями ваши цілости его кр. мст. обваровал, же ваша Украйна (Правобережжя — Ю.М.) пуста й нам так пришлисте на нашу, а не знаеме о далшом вашом и остатнем, ховай Боже, упадку". Особливо погіршало становище народних мас, бо на Україну знову посунула хмара вигнаних раніше польських шляхтичів, претендуючи на свої колишні володіння; знову почали ставати по Україні війська Речі Посполитої, чинячи насильства населенню, про що гірко писав видатний український хроніст Ф. Софонович: "Ляхи чинили мордерства не только людям прости, але й козакам", але гетьман Ю. Хмельницький "не дбал о тое". Зрозуміло, що знову почала напружуватися хвиля протесту, переростаючи в збройні виступи проти колонізаторів. І без того незначний особистий авторитет гетьмана танув на очах. Чи не вперше Хмельницький зрозумів у глибині душі свою нездатність до державних справ і почав шукати шляхів відставки та піти, як він дав обітницю, в монастир. Але виявилося, що зробити це нелегко, бо частина старшини не хотіла викликати нового посилення міжусобної боротьби і вважала, що гучна слава Богдана ще є символом консолідації українського народу в боротьбі за волю. Юрій Хмельницький видавався їм у ролі гетьмана меншим злом, ніж ті, котрі б захопили булаву після його відставки. До того ж серед претендентів на булаву був лише один визнаний лідер — Іван Виговський, але його повернення до влади в Україні дуже не хотіла Річ Посполита, вбачаючи в ньому досвідченого й до часу прихованого ворога. Ось чому представник уряду Речі Посполитої К. Бенєвський так сильно наполягав на тому, щоб Юрій Хмельницький залишився гетьманом. Не допомагали й посилання Юрія Хмельницького на хворобу (епілепсію). Отже, на козацькій раді (9.ХІ.1661 р.) відбулося переобрання Юрія Хмельницького гетьманом. Результати ради, незважаючи на волю українського уряду, не припинили ворожнечі. Як і в 1657—1658 роках, виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став Я. Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини М. Пушкаря, брат Василь Титаренко, котрий був, до речі, братом мачухи Юрія Хмельницького. Переяслав, як свого часу Полтава, став столицею опозиції. Сомко був явно досвідченіший та мудріший від Юрія Хмельницького, і спираючись на підтримку лівобережної старшини та російського уряду, незабаром здобув найбільшого авторитету в Лівобережній Україні. Спроби Юрія Хмельницького придушити опозицію закінчилися невдачею. Він не зміг взяти ні Переяслава, ні Ніжина й мусив вертатися до Чигирина.

Навесні 1662 року Юрій здійснив останню значну спробу придушити опозицію, але його війська, посилені польськими й татарськими загонами, зазнали поразки від Сомка, підтриманого військами князя Ромодановського. Загинуло до двадцяти тисяч війська Юрія Хмельницького, дніпрові хвилі понесли за пороги масу трупів. Один з літописців, редагуючи твір Софоновича, додав од себе звістку, що ілюструє запеклість міжусобної боротьби. Полонених козаків Юрія Хмельницького роздягали догола й кидали голими в очерети, де їх насмерть заїдали одуди й комарі. Єдиним і значним успіхом Юрія Хмельницького як воєначальника була перемога над переслідувачами, котрі зробили спробу розбити його і на правому березі Дніпра.

Сподіваючись на допомогу Речі Посполитої, Хмельницький відправив до Варшави ряд посольств, але вони не досягли якихось результатів. Уряд Речі Посполитої розумів тяжке становище України і тому зайняв вичікувальну позицію, чекаючи остаточного упадку Української держави. Таємні спроби налагодити стосунки з царським урядом виявилися також невтішними. Політика царського уряду по відношенню до України суттєво не відрізнялася від політики уряду Речі Посполитої, а до того ж цар мав до вибору аж трьох претендентів на гетьманську булаву (Я. Сомко, В. Золотаренко, І. Брюховецький), котрі заявляли про свою прихильність щодо царського уряду. Не було надії і на допомогу Кримського ханства, яке вимагало за це великих грошей. Коли ж орда стала домагатися грошей за допомогу в кампанії 1662 року, то Ю. Хмельницький не знайшов нічого кращого, як дозволити ординцям брати ясир у Каневі та його околицях (усього до 120 тис. душ!), чим зганьбив своє ім'я навіки. На зміну ж політики, яка поступово вела до посилення козацької старшини та посилення соціальних суперечностей на Україні, Юрій Хмельницький та його уряд не спромоглися.

Тим часом на Правобережній Україні посилюється визвольний та антифеодальний рух, вибухають повстання проти польсько-шляхетських військ у Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві. Соціальна база гетьманату Юрія Хмельницького катастрофічнo міліла... Він, власне, сам усвідомив, що йому вже не гетьманувати.

Восени 1662 року Юрій Хмельницький скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшися на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Він заявив також про бажання скласти гетьманські повноваження, а самому піти в ченці. У відповідь на запитання: "Що робити?", він порекомендував шукати щастя з допомогою турецького султана.

До генеральної ради справа дійшла лише на самому початку 1663 року. Польський дипломат-агент у Чигирині Я. Свідерський писав до Варшави 26 грудня 1662 року про страшні усобиці, які розгорілися знову на Україні і прогнозував жорстоку боротьбу між чотирма кандидатами, з яких троє (Гуляницький, Ханенко і Дорошенко) — "всі добрі", всі, на його гадку, будуть прихильні до Речі Посполитої. Але гетьманом став Павло Тетеря, який з підтримкою кримської дипломатії переміг на виборах свого головного суперника — Г. Гуляницького. Щоправда, дехто на раді пропонував Ю, Хмельницькому залишитися гетьманом, але більшість недвозначно висловилася проти цього: "Хай іде до чорта, як з нами не хоче жити, а злякавшися, клобуком покриває голову. Ми знайдемо такого, що сам буде держати наші вольності".

Після обрання гетьманом Тетері Юрій Хмельницький зразу ж одійшов на другий план. Незабаром він постригся в ченці й під іменем Гедеона знайшов притулок в Ірдинському монастирі в Корсуні, де невдовзі досяг навіть звання архімандрита. Ставши ченцем, він, однак, не розірвав зв'язків із зовнішнім світом і політичною боротьбою. Це виявилося особливо під час виборів нового київського митрополита по смерті Д. Балабана, коли знову завирували політичні пристрасті. Частина духовенства та старшини підтримувала Й. Нелюбовича-Тукальського, а частина, в тому числі й Тетеря, Антонія Вінницького. Незадовго до виборів чимало козацької старшини (Тетеря, Гоголь, Богун, Гуляницький та ін.), духовенства (Тукальський, Вінницький) прибули до Білої Церкви. Вирушаючи в похід на Лівобережну Україну, приїхав туди й сам Ян-Казимир. Тут же був і Ю. Хмельницький, "вже як архімандрит", саме він вітав короля спеціально написаною промовою. Похід Яна-Казимира й Тетері на Сіверщину провалився. На Правобережній Україні спалахнули нові повстання, найпотужніше серед них — під проводом Сулимки. Тетеря жорстоко придушив повстання, одночасно розправившись із реальними чи потенційними конкурентами в боротьбі за гетьманську булаву. Зокрема, розстріляно Івана Богуна та Івана Виговського, заарештовано Юрія Хмельницького та Й. Нелюбовича-Тукальського. Юрія Хмельницького взяли, коли той повертався до монастиря від своєї сестри в Городищі. Прямих доказів вини Ю. Хмельницького та Тукальського не було, але це не завадило Тетері відіслати їх до Львова, а звідти на основі королівського наказу — до фортеці Мальборк у Прусії. Тут вони провели кілька літ аж до заключення Андрусівського перемир'я в 1667 році. Після цього перемир'я уряд Речі Посполитої мусив особливо дбати про поширення соціальної бази свого панування і дещо пом'якшив свою лінію в українському питанні. Ю. Хмельницького та Нелюбовича-Тукальського перевели до королівського двору в Варшаві, але звідти вони невдовзі поодинці втекли. Вже наприкінці 1667 року бачимо Юрія Хмельницького знову в рідному Чигирині, де гетьманував уже Петро Дорошенко.

Андрусівське перемир'я, укладене між Росією та Річчю Посполитою мало ряд позитивних моментів (об'єднання зусиль для боротьби проти агресії Османської імперії), але водночас воно узаконило й закріпило розчленування України, що викликало обурення й широке невдоволення на місцях. У цей період гетьман Правобережної України виступив виразником загальнонаціональних інтересів, прагнучи об'єднати Україну і відновити союз з Росією, як рівноправний, у дусі договору 1654 року. Юрій Хмельницький підтримав ці дії і навіть пообіцяв відкопати батьківські скарби для підтримки Дорошенка. Але він би не був сам собою, якби чітко й принципово повів якусь політичну лінію. Ще не визначився остаточно результат походу Дорошенка на Лівобережну Україну, а Юрій опинився в таборі його конкурента Петра Суховія, до речі, родича І. Брюховецького. Він навіть скинув чернечий клобук, аби активно поринути в політичну боротьбу.

Головні сили опозиції проти Дорошенка зібралися в Умані, де в дні нарад про нового гетьмана деякі представники козацької старшини висували кандидатуру Богданового сина. Але коли до Умані прибув полковник Михайло Ханенко, то більшість схилилася на його бік. Ханенко, діючи в союзі з Кримським ханством, виступив проти Дорошенка, обложив того в Стеблеві. Однак гетьмана виручили козаки Івана Сірка та білгородська орда. Зазнавши поразки, сили опозиції мусили тікати, але під Уманню на них вдарила білгородська орда. Суховій зумів втекти, а Юрія Хмельницького полонили й повезли до Білгорода (Акермана). Дорошенко домагався його видачі, але дістав відмову. Тоді він доклав усіх зусиль, щоб руками турецького султана нейтралізувати свого політичного противника, подавши Юрія як небезпечного авантюриста, що було небезпідставно. На вимогу султана Мухаммеда IV Юрія привезли у Стамбул і посадили у фортецю — в'язницю Сдикуле. Ув'язнення тривало майже десять років, що негативно позначилося на здоров'ї та психіці молодшого Богданового сина. В Україні, Росії, Польщі знали про цю трагічну долю й здогадувалися, що Османська імперія використала Юрія в політичній боротьбі в Україні. Не випадково, чутки про Юрія Хмельницького періодично поширювалися по Східній Європі, привертаючи неабиякий інтерес і західно-європейський, про що свідчить тогочасна преса.

Османська імперія готувала велику війну на українських землях, намагаючись у такий спосіб сягти гетьманства у Східній Європі. Гетьман Петро Дорошенко, хоч і був союзником султана, однак не збирався потрапляти в його васали, тим більше маріонетки. За таких умов турецький султан усе частіше подумував про використання в своїх інтересах Юрія Хмельницького. А тому 1670 року Юрія знову перевозять до Білгорода, дозволивши йому спілкуватися з Україною. В своїх листах, зокрема в листі на Січ, імовірно до Сірка, турецький бранець вітає своїх приятелів Суховія, Богаченка, Носа й закликає січовиків до боротьби проти Дорошенка та підтримки своєї кандидатури. Однак ці політичні інтриги провалилися, зміна ситуації на Правобережжі (наступ польсько-шляхетських військ) змусила султана віддати наказ про повернення Ю. Хмельницького до стамбульської в'язниці Єдикуле. Лише після складення Дорошенком гетьманських повноважень турецький уряд звільнив свого бранця, проголосив його гетьманом (!) і наказав виступити з турецькими військами на Україну. Повернення Юрія Хмельницького з політичного небуття викликало широкий розголос, що зафіксувала тогочасна преса, зокрема газети в Бремені, Цюріху, Лейпцігу, Гданську: "Хмельниченко отримав свою колишню булаву й діє при турецькій армії, що стоїть на Дунаї. Передбачають, що таким чином він знову повернеться на батьківщину". Цікаво, що свої документи Юрій Хмельницький підписував так: "Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь України", з чого видно, що він намагався пов'язати свій рід із далеким славетним козацьким гетьманом. Титулувався Юрій Хмельницький з волі султана також "князем Молдавії і гетьманом Війська Запорозького", а потім і "руським монархом".

Спустошливі хвилі турецько-татарсько-ногайської навали накочувалися на Наддніпрянську Україну в 1677 — 1678 роках, та єдиним успіхом Османської імперії внаслідок кривавих битв, було оволодіння Чигирином. У цей період Юрій проявив себе звичайною маріонеткою турецького султана, робив усе, щоб привернути під свою владу, а водночас і Османської імперії населення України. Однак його бік взяла лише незначна група козаків, серед яких можна вирізнити хіба що сина колишнього київського полковника Павла Яненка, родича Хмельницького. Влада Юрія Хмельницького при підтримці турецької армії поширювалася головним чином на сучасну Київщину й частину Поділля, насамперед, на міста Черкаси, Корсунь, Канів, Бар, Жаботин, пізніше — Немирів, Меджибіж, Кальник. Закріпитися на Правобережній Україні йому не вдалося, хоч загони Яненка сягли земель, на яких поширювалася влада Богданового нащадка. Ці землі, надзвичайно спустошені внаслідок безперервних війн упродовж трьох десятків літ, не робили реальною надію на густе заселення. Юрій Хмельницький заходився насильно переганяти людей із лівого берега Дніпра на правий, але зустрів таку ж дію Самойловича в зворотному напрямку. Коли ж його старий учитель Іоаннікій Галятовський спробував відвернути його від розорення рідної землі й повернутися до монастиря, то Юрій зверхньо відповів тому на листа, порадивши "не дратувати шершня".

Своїм головним містом "сарматський князь" обрав Немирів, поселившись у передмісті (Вискидки), побіля невеликого замку, бо Чигирин був зруйнований дощенту. Тут при ньому було з кілька сот найманців (татари, волохи...), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу. його не приймали серйозно навіть турки, й невдовзі він був змушений слухатися наказів не лише султана чи хоч би головного візира, а й кам'янецького паші. Повний честолюбних намірів, але без реальної влади, недолугий нащадок великого гетьмана зустрів усе зростаючу ненависть подільського населення, що врешті-решт призвело його до тяжкої депресії. Юрій усе частіше почав шукати забуття у вині та розгульному житті, став хворобливо підозрілий і жорстокий, почав розправлятися навіть зі своїми найближчими сподвижниками. Так, наказав стратити свого наказного гетьмана Астаматія, кальницького полковника Варяницю. А брацлавського полковника Коваленка (Ковалевського) вбив за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Рятуючись од нього, втік до Львова найближчий дорадник Яненко.

Жорстокі розправи не допомагали. Становище "сарматського князя" невпинно погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді Юрій знайшов "оригінальний" спосіб добування грошей. У Немирові зробили яму-тюрму, в неї кидали заможних купців, орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, чинилося насилля. На Хмельницького посипалися скарги, то занепокоїло турецьку адміністрацію в Україні, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення "сарматського князя" з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи: скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і вигідно потім продавав їх. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничарам вдалося схопити його дружину, її Юрій Хмельницький і наказав закатувати. Внаслідок скарги Оруна до кам'янецького паші, а потім і до самого султана Юрія заарештували (1681 р.) і привезли до Кам'янця-Подільського. Тут після короткого розслідування винесли вирок: шибениця. Вислухавши присуд, Юрій Хмельницький став "білим як хустка, і не сказав ні слова". Де і як було виконано вирок, невідомо. За одними даними, його задушили на Турецькому мості в Кам'янець-Подільському, за іншими — стратили в Стамбулі. Але на тому закінчилося нещасливе для України гетьманування молодшого сина великого Богдана...