Характер

2 Характер

Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі й західноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широких народних мас. Цей протест виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя, Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків, орендарів, лихварів, масові народні повстання. Багато загонів-повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками, а повстання гайдамацькими[6,141]..

Як правило, діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку їх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. До загонів прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією з важливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завжди мали коней.

За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на
службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору.

Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах незаможних селян втікачів , найманих робітників з гарулень , млинів , фільварків , міщан , дрібну шляхту й нижче духовенство , але підтримували його найширші верстви українського населення.

Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких зонах[7]. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії.

Саме тому в «гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку їхні загони були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізняти так званий гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народних повстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр[2,11].

Починаючи з 30-х років народні повстання проти польської шляхти та феодального гніту на Правобережжі і західноукраїнських землях не припинялися.

Повстанці громлять панські маєтки, захоплювали міста і містечки, у тому числі Вінницю, Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші[8,211]. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

Гайдамацький рух — це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами, експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба українського селянства проти кріпосництва, набираючи тут національно-релігійного забарвлення, набувала водночас форми національно-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального й національного гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережною Україною в єдине ціле.

3 Рушійні сили

Учасників руху називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати армію, військові сили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис. чоловік[9]. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент. Протягом 1715 – початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків» належали маси розорених козаків, селян і міщан[9].

В.В. Антонович у своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька подробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своєму первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою[7]. Отже люди найрізнороднішого соціального стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней[7]. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.

Активними учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька біднота. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни[7]. Підтримувало гайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходила по всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків.

Висновок

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила знать українського походження. Ця автономія не поширювалася на майже половину українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя.

Після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.

 Гайдамацький рух зіграв важливу роль в історії Правобережної і Західної України. Причини їх виникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечно соціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали і антифеодальні мотиви.

Рух охопив практично всю Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Він був спрямований, в першу чергу проти польської шляхти. Але гайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не міг протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстання швидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні і релігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.

Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

1. Алексєєв Ю. М., Вертегел А. Г. Історія України. – К.: Наука, 1999 Стр. 117-119

2. Дмитриев А. Гайдамаччина.– М., 1939 Стр. 11-12

3. Бойко О. Д. Історія України – К.: Смолоскип, 2000 Стр. 322-336

4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації. – К: Дніпро, 1996 Стр. 165-167

5. Мірчук П. Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р. – Інтернет

[ http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html]

6. Полянська-Василенко Н. Історія України – К.: Либідь, 1997. т. 2 Стр. 141

7. Вл. Антонович. «Исследование о гайдамачестве по актам 1700—1768 гг.» Інтернет – [ http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html]

8. Субтельний О. Історія України – К.: Либідь, 1998 Стр. 211-212

9. Дорошенко Д. Нарис Історії України – Інтернет [http://varnak.psend.com/narys/ch12.html]